Фінляндія: чому реалізувався шанс на свободу - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Фінляндія: чому реалізувався шанс на свободу

Фінляндія: чому реалізувався шанс на свободу

Ігор Сюндюков

«Фінляндія стала першою країною, яка зупинила навалу більшовизму — про що, на превеликий жаль, зараз часто забувають». Це слова зі «Спогадів» маршала, барона Карла Густава Еміля Маннергейма, людини, без залізної волі, непохитної рішучості (рішучості піти навіть на таку страшну річ, як громадянська війна в січні — травні 1918 року) і розуміння того, що справді потрібно нації, — незалежної фінської держави не було б. У висловлюванні фінського лідера (він, до речі, до кінця життя говорив фінською з помітним акцентом — рідною мовою була для нього шведська, а взагалі він вільно володів російською, польською, німецькою, французькою, англійською...) є відчуття певної образи чи суму — не за себе, а за країну, яка йому багато чим зобов’язана. Але зараз, через 100 років після перемоги «маннергеймівців» (вони ж «білофіни», вони ж послідовні прихильники реальної незалежності Фінляндії), ілюстрація на тему «роль особистості в історії» (не абстрактної «особистості» взагалі, а саме Маннергейма) є дуже повчальною. І такою, що має  доволі прямий стосунок до проблем України 2018 року.

Справді, якби армією Фінляндії, котра щойно проголосила незалежність (6 грудня 1917 року), але майже одразу опинилася під загрозою «радянізації» й «пролетарської революції» з відповідними наслідками (Ленін, щоправда, «визнав» фінську незалежність 30 грудня, але тут було приховане «подвійне дно», про котре ми ще поговоримо), — якби цією армією керувала людина «компромісніша», прихильник «політичного розв’язання конфлікту» (тим більше, що далеко не всі очільники Ради народних уповноважених Фінляндії, створеної після лівого перевороту в Гельсінки 27 січня 1918 року, були просто вульгарним більшовицькими маріонетками), а не Маннергейм, доля незалежності була би більш ніж сумною. Але армію очолював командувач, який заявив: «Прагнуть звинуватити законний уряд Фінляндії й армію у розв’язуванні громадянської війни, але це не приховає того факту, що 1918 року ми захищали недоторканність і незалежність нашої держави. Якби ми не піднялись на боротьбу, Фінляндія в кращому разі перетворилася би на автономну область Радянської Росії — без будь-яких національних свобод, без справжньої державності, і нам би не знайшлося місця серед вільних націй. Ми  заплатили за незалежність страшну ціну — тим більше дорогою, навіть священною є вона для нас».

БАРОН ГУСТАВ МАННЕРГЕЙМ ЗУМІВ ЗАХИСТИТИ ДЕРЖАВНІСТЬ ФІНЛЯНДІЇ, ТОМУ ЩО РОЗУМІВ: АБО НАЦІЯ «РОЗЧИНИТЬСЯ» В «РОСІЙСЬКОМУ МОРІ», СТАНЕ ОДНІЄЮ З ПРОВІНЦІЙ МОСКВИ, АБО БУДЕ СПРАВДІ ВІЛЬНОЮ

Безперечно, не лише постать Маннергейма вплинула тоді на перебіг доленосних для Фінляндії історичних подій (при тому, що командувач був глибоко переконаний: немає такої ціни, в тому числі й ціни людських життів, що вона була би зависокою у боротьбі за незалежність і свободу!). Було ще декілька винятково важливих чинників. Стисло перерахуємо   їх.

1 Фінляндія — країна протестантської церкви (лютеранської), а не православної. Це набагато зменшувало вплив старої імперії Романових в ідейно-конфесійному плані: не було ґрунту для фальсифікованих тверджень адептів православ’я про «спільність віри», «нероздільність історичного шляху тощо. Не так було в Україні. І показовий момент: чимало протестантських пасторів або добровільно вступили до «шюцкора» — нерегулярних (утім, щвидко зміцнілих й навчених) збройних формувань «охоронців порядку», або ж підтримували їх щоденно своїми проповідями. Бо ці пастори були переконаними прихильниками незалежності — і в цьому дусі виховували свою паству. Це є, мабуть, найголовнішим — вони засвоїли фундаментальну думку протестантського віровчення: чесна, сумлінна, щоденна праця є угодною Богові й робить людину щасливою — аж ніяк не розправа над «експлуататорами» і не «експропріація експропріаторів». Знову таки — не так було в Україні 1918 року!

2 Соціальна база, на яку спирався Карл Густав Еміль Маннергейм (для рідних і друзів — просто Густав), створюючи загони Шюцкора, а невдовзі (він діяв дуже швидко і стрімко, не запізнювався не «поїзд історії» — докір нашим теперішнім владоможцям!) і регулярні збройні формування. Тобто ту саму національну армію, про яку він сам написав у «Спогадах: «Фінська армія, котру навіть у власній країні багато хто ненавидів і на яку постійно зводили наклепи, врятувала країну від загибелі й створила міцний фундамент для майбутнього Фінляндії як незалежної держави». І от така соціальна база у Маннергейма була. Її становив потужний союз великих, середніх і навіть певною мірою дрібних(!) селянських господарств на півночі країни та в центрі (там давно вже розвивалося хуторське, одноосібне сільське господарство — це важливо). І що характерно: попри всі намагання революціонерів з «Ради» у Гельсінкі розпалити класову ворожнечу — і заможні, і небагаті хуторські селяни в більшості своїй підтримали Маннергейма. Це вплинуло на перебіг подій. І цього не було у нас...

3 Традиції самоуправління й автономії. Це теж виявилося дуже вагомим чинником. Ще 1808 року, після «відвоювання» Фінляндії у Швеції, чиєю провінцією вона була доти (якоюсь мірою роль шведської аристократії, до якої належав і Густав Маннергейм, в історії Фінляндії можна порівняти з роллю прогресивної частини польської аристократичної шляхти в історії України — хоч і це порівняння, як і будь-яке інше, таки «шкутильгає»), ліберальний тоді цар Олександр І «дарував» фінам широкі права: свій парламент (щоправда, Петербург регулярно обмежував його повноваження, а то й розпускав), свою систему демократичних законів (хай недосконалих) та правоохоронних органів, знову ж таки, вільних від втручання імперського центру. Отже, у 1918 році в активне політичне життя вступило вже четверте (!) покоління фінів, які сприймали широкі самоврядні права своєї країни як щось цілком природне (були «младофіни», які виступали за дещо радикальніший спосіб вирішення проблем — але не було «малофінів», як у нас). Звісно, нація була вже більш-менш підготовленою до незалежності. Хоча соціальний розкол (супроводжуваний втручанням більшовиків) та, як наслідок, громадянська війна сталися.

4 Маннергейма активно і чітко підтримала більшість національної інтелігенції, яка уклала союз із ним і з тією «селянською армією, яку я маю честь очолювати» (слова самого майбутнього маршала з відозви до народу в лютому 1918-го). Цей союз інтелігенції й селян був важливий тому, що інтелектуали донесли до аграріїв-трудівників (в українській термінології — «хліборобів») просту, але винятково вагому думку: ми боремося не за права якоїсь однієї провінції, повіту, містечка, хутора, а за незалежність цілої Фінляндії. Це те, чого не вистачило тоді Україні...

Сучасний фінський історик Ейно Кетола аналізує ідейно-політичний шлях країни до незалежності у ХІХ — ХХ ст. Зокрема, він пише: «З консолідацією фінського націоналістичного руху в 1880-х роках Петербург побачив «біля своїх воріт» Велике князівство вже з власними державними символами: грошима, поштовими марками, законами, мовою, зі своєю культурою, відмінною від російської (! — І.С.), з більш високим добробутом. На думку фінів, уже тоді склалася фінська нація». Проте, переконливо показує Ейно Кетола, як царський режим, так і Тимчасовий уряд «вільної» Росії не хотіли «відпускати» Фінляндію, визнавати її право на незалежне державне існування. Ще більшою мірою це стосувалося уряду Леніна.

Рада народних комісарів більшовицької Росії 31 грудня 1917 року офіційно визнала незалежність Фінляндії (як «визнала» вона і незалежність України, практично відразу почавши проти неї агресивну війну). Проте, дуже м’яко кажучи, не все було так просто, і Е. Кетола розповідає про це. Він пише: «За пропозицією лідера Сенату Пера Свінхувуда, обраного з числа буржуазних прихильників незалежності, Сейм 23 листопада (6 грудня) 1917 р. проголосив незалежність Фінляндії (Маннергейма тоді ще не було в країні — він перебував у Одесі й офіційно звільнявся з російської військової служби. — І.С.). У Сенату не було бажання визнавати уряд Леніна, звернувшись до нього за визнанням державної незалежності, проте невдовзі з’ясувалося, що без цього є неможливим дипломатичне визнання Фінляндії іншими країнами».

Що ж було далі? Ленін, Троцький і Сталін пішли на офіційне визнання фінської незалежності. Проте — і це характерно — з посиланням на «принцип права націй на самовизначення» (причому в специфічній більшовицькій інтерпретації!). А ця інтерпретація зводилась ось до чого: «самовизначення націй» насправді є «засобом об’єднання пролетаріату різних народів». Тому визнання незалежності Фінляндії (як і України, Грузії, Вірменії...) геть не гарантувало невтручання Радянської Росії в її справи — бо йшлося про «досягнення пролетарської єдності». Саме це й підтвердили наступні трагічні події.

Продовження

Теги:
2018-09-14 23:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар