Фелiкс Волховський - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Фелiкс Волховський

6 липня 1846 року в Полтаві народився видатний український революціонер і письменник Фелікс Вадимович Волховський; псевдоніми: Ф. Полтавчук, А. Чепа, А. Чорний, Ів. Брут; (1846-1914), видатний діяч українського, російського і міжнародного революційного руху кінця XIX - початку XX століття, поет, журналіст, автор пропагандистських казок для дорослих і казок для дітей. Правнук Андріана Чепи, можливого автора «Історії Русів», який 19 років працював у малоросійській канцелярії у фельдмаршала Румянцева-Задунайського.

Листувався з Марком Вовчком, М. Драгомановим, І. Франко, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Павликом, В. Гнатюком, Ф. Вовком.

Дуже важливо РАЗ І НАЗАВЖДИ ЗАПАМ'ЯТАТИ і ввести в українську національну свідомість, що заслуга українців у революційному русі проти російського самодержавства, щодавно зжило себе, ВЕЛИЧЕЗНА. Половина декабристів належала до українського ( «Південного») товариства революціонерів, з яких були страчені українці Каховський і Муравйов-Апостол (правнук гетьмана Війська Запорізького Данила Апостола).

Так само, як і українські дисиденти радянських часів зіграли величезну роль в опорі радянському тоталітарному чудовиську - нітрохи не меншу, ніж дисиденти Москви і Петербурга. Нагадаю імена таких видатнихособистостей, як Петро Григоренко, Михайло і Богдан Горині, Ліна Костенко, Оксана Мешко, Леонід Плющ, Ірина Калинець, Валентин Мороз, Микола Руденко, Іван Дзюба, Юрій Шухевич, Іван Гель, Михайлина Коцюбинська та багато інших. Як убиті радянською системою В'ячеслав Чорновiл, Алла Горська, Василь Стус, Валерій Марченко. І не лише вони.

Ними пишається не тільки Україна, але й демократична Росія, ті росіяни, у яких збереглася совість, благородство і справжнє почуття братства з Україною. Між цими українськими дисидентами є прямий зв'язок не тільки з ДмитромДонцовим і Юрієм Липою, Шухевичем і Бандерою, Коновальцем і Мельником, Петлюрою і Грушевським, Туган-Барановським і Драгомановим, але і з українцями-учасниками руху декабристів і народниками, які дали потужний імпульс загальноімперськомувизвольному руху.

Значна частина руху народників, який довгий час залишався єдиною загальноімперською партією боротьби з російським імперіалізмом і колоніалізмом (за винятком автономних Польщі та Фінляндії), складалася з українців і українок, від Шишка, Кравчинського, братів Лизогубів, Гориновичів і Стефановичів, від Дебогорія-Мокрієвича, Ковальського тощо. Список величезний і досі недостатньо вивчений. Пізніше з них сформувалися українські есери і соціал-демократи.

Громадську думку Заходу назавжди повернув проти самодержавної Росії один із найважливіших вождів народництва, український дворянин, який стратив 1878 року шефа жандармів Мезенцова, Сергій Кравчинський - своєю книгою «Підпільна Росія», що викликала співчутливі відгуки Е. Золя, А. Доде, М. Твена, ЕлізеРеклю, І. Тургенєва, Л. Толстого та ін. (незабаром була перекладена багатьма мовами світу). Вплив українця Степняка-Кравчинського в загальноукраїнському революційному русі важко переоцінити. Його постать була майже еквівалентна фігурі Плеханова серед майбутніх марксистів.

Організація української інтелігенції в Києві «СТАРА ГРОМАДА», яка займалася громадською, культурною і просвітницькою діяльністю і діяла з 1859 року. У 1870 роки ідеологічним фундаментом українського руху стало народництво - у специфічній українській формі українофільства. Ідейно-організаційним центром українського руху виступила саме Київська громада. У 1876 році «Стара громада» була заборонена Емським указом Олександра II. Царя Олександра II стратили за злочини проти польського та українського народів поляк Гриневицький і українці Кибальчич (син українського православного священика) і Софія Перовська (праправнучка К. Розумовського, останнього гетьмана Війська Запорозького), а також її цивільний чоловік Желябов, який теж мав українське коріння .

Не можу тут не похизуватися в хорошому сенсі: я пишаюся тим, що мій прадід Володимир Олександрович Анзіміров також був у юності народником і особисто знав Желябова, Кибальчича і Софію Перовську.

Серед найбільших вождів українського і російського народництва був і Фелікс Волховський. Він народився в Полтаві в українській дворянській родині Вадима і Катерини Волховських. Навчався в гімназіях у Петербурзі та Одесі. Навчався як вільний слухач на юридичному факультеті Московського університету, де потрапив у революційне середовище. Залишив університет, бо на заняття не було ні часу, ні коштів, працював прикажчиком у книжковійкрамниці. У 1868 році Волховський був заарештований і утримувався в ув'язненні без висунення будь-якого звинувачення сім місяців за процесом «Рубльового товариства», яке він організував разом з Германом Лопатіним з метою поширення книжок серед селянства. Був переданий матері на поруки і під нагляд поліції.

У квітні 1869 року після обшуку знову заарештований за Нечаївською справою (надихнула Ф.  Достоєвського на створення роману «Біси») й утримувався до суду в ув'язненні понад два роки, спочатку в московських в'язницях, а потім у Петропавлівській фортеці. Судився 1871 року у справі нечаївців, але був виправданий.

На початку 1870 років увійшов у гурток «чайковців» і стояв на чолі одеської групи. Знову заарештований 1874 року, пройшов за «процесом 193-х» (учасники «ходіння в народ») і в січні 1878-го був засуджений до заслання на поселення в Тобольську губернію. Під час ув’язнення  значною мірою втратив слух. Один із авторів і підписантів «Заповіту засуджених за процес 193-х» (Петропавлівська фортеця, 25 травня 1878 р.), який закликав товаришів до продовження самовідданої боротьби. Надрукованийу закордонному журналі «Громада» № 6-7, червень-липень 1878. Жив уТюкалінську.

Під час заслання його перша дружина Антонова Марія Йосипівна померла в Італії, куди її повіз лікуватися найбільший український народник Кравчинський, а також померла їхня дитина. У Тюкалінську він одружився з засланою революціонеркоюОлександрою СергіївноюХоржевською, красунею-українкою з дворянської сім'ї Херсонської губернії (застрелилася в Томську в 1887 році, перетворилася на інваліда). У 1881 році з дружиною отримав дозвіл жити в Томську. З серпня 1881 року по березень 1889 року проживав у Томську, працював журналістом місцевої «Сибирской газеты», в якій зайняв провідне становище негласного редактора. Писав,зокрема, літературні огляди і театральні рецензії. Складені ним фейлетони підписував «В тиширасцветшийвасилёк» тощо.

У 1885-му і 1886-му зустрічався в Томську з відомим американським журналістом і дослідником ДжорджемКеннаном, син якого, Джордж Ф. Кеннан (1904-2005), в майбутньому став американським послом в СРСР, дипломатом, політологом і істориком, засновником Інституту Кеннана підрозділуWoodrowWilsonInternationalCenterforScholars, ідейним батьком «політики стримування» часів Холодної війни, автором відомого аналізу сталінізму як квінтесенції російського імперіалізму під назвою «Довга телеграма» (1946). Погляди Кеннана стали визначальним фактором підходу США до відносин з Радянським Союзом і Холодної війни. Пізніше, в 1906 році, Волховський написав статтю про Кеннана як передмову до вперше легально виданого в Росії його класичного дослідження «Сибір і заслання» («Джордж Кеннан і його місце в російському визвольному русі»). В наші дні, особливо в світлі нахабної агресії Росії проти України, «Довгу телеграму», текст якої легкодоступний російською і англійською в інтернеті, зобов'язаний прочитати кожен.

У 1889 році померла їхня молодша трирічна дочка Катя. У 1889 році Волховський переїхав до Іркутська, а звідти в Читу і Троїцькосавськ (Забайкальська область). Втік із заслання в Троїцькосавську 16 серпня 1889 року під Владивосток. На англійському пароплаві прибув до Японії. Наприкінці 1889 року досяг берегів Канади. Приїхав у США, де багато виступав на організованих за підтримки Кеннана мітингах солідарності з жертвами політичних репресій в Росії. Його дочку. яказалишилася в Росії,переховували знайомі, а потім, переодягнену хлопчиком, змогли перевезти до батька в Лондон через усю Росію і Європу.

У червні 1890 року Волховський на запрошення свого друга і соратника по «ходінню в народ» великого українця Степняка-Кравчинського переїхаву Лондон. У Лондоні він став одним із найбільш активних політичних емігрантів, був тепло прийнятий Фрідріхом Енгельсом, про що свідчить лист останнього до Кравчинського: «Дорогий Степняк! Чи не прийдете Ви разом з пані Степняк, Волховським і його маленькою донькою в четвер до нас обідати?»

Волховський брав участь у роботі англійського Товариства друзів російської свободи (1890-1914) і Фонду вільної російської преси. З 1893 по 1914 рр. редагував лондонське видання FreeRussia. Після несподіваної загибелі Степняка (він потрапив під потяг, ідучи в гості до Волховського) Феліксу Вадимовичу довелося взяти на себе керівництво виданнями ФВРП, особливо багато працює він над Летючими листками (1893-1899), де докладно і об'єктивно розповідається про розвиток ситуації в Росії, різке зростання революційного і робочого руху, не ділячи борців на «своїх» (народників) і «не своїх» (марксистів). Як і в попередній і наступний періоди, Волховський велику увагу приділяє національному гнобленню, а також переслідуванню релігійних дисидентів, особливо штундистів. Часто виступає на зборах і мітингах у різних районах Великої Британії з лекціями про ситуацію в Росії і революційний рух, багато друкується в англомовних виданнях, пише великі передмови до книг з російських питань, що виходять англійською мовою.

Більшість англомовних публікацій Волховського доступна в інтернеті

Влітку і восени 1899 року Волховський брав участь у переговорах в Швейцарії «патріархів» народництва (він, Шишко, Чайковський, Лазарєв) із майбутнім лідером російських есерів Віктором Черновим. На початку ХХ ст. Волховський разом із товаришами по еміграції Є. Лазарєвим, Д. Соскісом, Л. Шишком приєднався до есерів.

Волховський брав участь у таємній операції з відправки зброї в Росію на відомому пароплаві «Джон Графтон». Керував українським видавництвом партії есерів (див. його оголошення про збір грошей на партійні видання українською мовою: «Революційна Росія», №74, 1 вересня, 1905, с.28). Його «Казку про царя Симеона» в 1902-1903 рр. переклала українською Леся Українка.

У 1905 році Волховський повернувся в Росію для участі в революції. Він працював агітатором у Виборзі серед військових, був пов'язаний з групою «Військово-організаційного бюро». У 1906 році був змушений знову залишити межі основної території Російської імперії (не автономної Фінляндії). З 1905-1906 рр. він курирував пропагандистську роботу серед військових, редагує «Солдатскую газету» (1906-1907) і видання «За народ», щозамінило її (1907-1914), випустив книжки з військових питань «Про воинское устройство» М., 1906 р., «Швейцарская военная система» М. 1907 р., разом із Александровим редагував збірники матеріалів з військових питань (Париж, 1913). Делегат Копенгагенського конгресу Інтернаціоналу (1910), брав активну участь у роботі комісії з антимілітаризму, його пропозиції комісія не прийняла, слідуючи в руслі німецької с.-д., тоді Волховський підтримав поправки Вальяна і Гарді (див. «Знамя труда», №31, жовтень 1910, с. 2, 13-15). Єдину видану в Росії збірку віршів Ф.В. Волховського («Случайные песни», М., 1907) було незабаром після виходу в світ заарештовано.

Після смерті Л. Шишка, теж українця, Волховський залишається єдиним загальновизнаним авторитетом в партії есерів, що залишився на волі. Не випадково, полемізуючи з максималістами, Віктор Чернов вказує, що авторами критикованої ними резолюції були Шишко і Гарденін (Чернов), а підтримав її Волховський (див. Соціаліст-Революціонер, Париж, №1, 1910, с.193). Також Волховський брав активну участь у виданні закордонних есерівських видань «За народ» і «Знамя труда».

Помер Волховський 2 серпня 1914 року в Лондоні. На скромному прощанні в крематорії були присутні Кропоткін і Гайндман. Прах його був на його прохання розвіяний на полі перед крематорієм. Наприкінці 1960-х після смерті дочки Волховського Віри основну частину його архіву було розпродано з аукціону. Частина архіву міститься в Стенфорді.

2016-07-07 12:19:50
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар