Еліта і війна-3: Іван Мазепа та Василь Кочубей - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Еліта і війна-3: Іван Мазепа та Василь Кочубей

Еліта і війна-3: Іван Мазепа та Василь Кочубей

Ігор Сюндюков

«Богат и славен Кочубей.

Его луга необозримы;

Там табуны его коней

Пасутся вольны, нехранимы.

Кругом Полтавы хутора

Окружены его садами,

И много у него добра,

Мехов, атласа, серебра

И на виду, и под замками»

Олександр Пушкін, «Полтава»

Ці рядки знаменитого російського поета, попри його прихильність до великодержавної імперської парадигми, ми можемо таки вважати достатньо достовірними. Вони не суперечать правді історії. Бо лише одна людина — сам Гетьман Іван Степанович Мазепа — перевершував Василя Леонтійовича Кочубея (1640 — 1708), Генерального суддю Гетьманської України, внука кримського татарина Кучук-Бея, що виїхав до України в середині ХVІІ століття й охрестився з ім’ям Андрій, за впливом у Гетьманському уряді. Кочубей воістину досяг вражаючих успіхів, як політичних, так і майнових, у своїй кар’єрі!

Але нашим сучасникам Кочубей відомий передовсім як автор серії доносів на Мазепу, зі звинуваченням Гетьмана у державній зраді, надісланих безпосередньо цареві Петру І. Зайве казати, що тоді, в 1708 році, в розпал Північної війни Московської держави зі Швецією, такі звинувачення, в разі їхнього підтвердження, гарантували лютий смертний вирок — беручи до уваги вкрай жорстокий характер Петра. Навіть враховуючи багаторічну стабільну довіру царя до Мазепи, про що Кочубей, звичайно, знав. І все ж таки він пішов на цей вчинок, який зараз ми з повною підставою кваліфікуємо як відступництво, ренегатство, незважаючи на смертельну небезпеку для себе особисто. По суті, то була подвійна пастка: для Мазепи (продумана й усвідомлена) й для України (бо саме в переддень цих подій Петро жорстко дав зрозуміти українській еліті, Гетьманові перш за все, що в часи війни жодну реальну автономію Гетьманської держави він зберігати не буде). Для протидії цим планам тиранічного царя потрібна була насамперед консолідація українського політичного класу навколо Гетьмана, який теж саме тоді розпочав свою вкрай небезпечну геополітичну гру... І тут — донос Василя Кочубея (і полтавського полковника Івана Іскри, який приєднався до нього).

Якими були мотиви такого відступництва? Історики вже понад три століття дискутують на цю тему, проте єдиної думки й досі не дійшли. Вражає, що донос було складено найближчим соратником Гетьмана (поряд, можливо, з Орликом — однодумцем та Войнаровським — найближчим родичем), після понад двадцяти років щонайтіснішої співпраці біля керма влади. І які то були роки: війна з Карлом ХІІ, який мав славу «кращого полководця Європи», з Туреччиною, заколоти, змови, несамовитий і безмежно підозрілий цар Петро, від якого можна було чекати чого завгодно, для якого рубати голови й катувати було насолодою... Здавалося, що Гетьман і Генеральний суддя є непорушними однодумцями; на час своєї відсутності в Україні Мазепа, як правило, залишав саме Кочубея виконувати свої обов’язки. Мазепа (увага!) був хрещеним батьком Мотрі Кочубей, доньки Генерального судді. І ось — донос... Чому?! З яких мотивів?

Однозначну відповідь тут дати неможливо. Прагнення «конвертувати» багатство й статки в політичну владу (хронічна хвороба української еліти впродовж століть)? Заздрощі до Мазепи? Страх перед царем? Підсвідоме москвофільство плюс надії на винагороду від царя? Ревнощі ображеного батька, який дізнався про «неможливе», «заборонене» кохання 65-річного Гетьмана до 16-річної Мотрі (цю тему, ми, зрозуміла річ, ще висвітлимо)? Думається . все це в комплексі — плюс шалений, нещадний тиск власної дружини, Любові Федорівни Кочубей, яка люто зненавиділа Мазепу й жадала жорстокої помсти йому... Слід зауважити лише, хоч не всім нашим «реєстровим патріотам» це сподобається, що цей донос був аж ніяк не першим і не поодиноким у нашій історії. Доносили на Виговського (ті ж запорожці!), на Дем’яна Многогрішного, на Самойловича (на «петиції» в Москву є підпис Кочубея, Мазепа теж був у курсі), на того самого Мазепу цареві надходило десятки доносів, ще до Кочубеєвого. Отож маємо тут справу з феноменом «кочубеївщини», про який свого часу блискуче писав Юрій Шевельов. Ми до цього повернемось.

МАЛЮНОК СЕРГІЯ ЯКУТОВИЧА

1. «ЗРАДА»: МАЗЕПА, ПОЛЯКИ І КАРЛ

Коротко відтворимо канву подій у хронологічній послідовності. Восени 1707 року, якраз під час виконання обов’язків Гетьмана (в статусі «наказного гетьмана»), Кочубей, нарешті, наважився діяти. Він «благословив» на поїздку до Москви з доносом на Мазепу свою довірену людину, такого собі ченця Никанора, вручивши йому листа на цареве ім’я, де, серед іншого, йшлося про те, «що гетман, Иван Мазепа, хочет Великому Государю изменить, отложитца к ляхам, а Московскому государству учинить пакость великую. И велел де он, Кочубей, тому Никанору, монаху, наскоро ехать к Москве и донесть о том, и чтоб гетмана, Ивана Мазепу, захватить в Киеве, а ево б, Кочубея, оберечь, чтоб он, гетман Иван Мазепа, ево не убил». Никанора допитали «с пристрастием», піддали жорстоким тортурам (бо в Москві діяло правило: «доносчику — первый кнут»). Слідство над ним тривало аж до березня 1708 року. Кочубей чекав на результат, проте жодних відомостей не мав.

Зрештою. вже навесні 1708 року з’явився новий донос у Москву, складений уже спільно Кочубеєм та полковником Іваном Іскрою. В «Білокам’яну» поїхав якийсь Петро Яценко (постать, про яку історія відомостей майже не зберегла) з повторним доносом. У той самий час, знову ж таки до оточення царя, був надісланий ще один «сигнал» про «зраду» Гетьмана, початково адресований російському полковнику Осипову, командувачу загону, розташованого в Охтирці на Сумщині, для подальшої передачі київському воєводі князю Голіцину, а потім — в розташування армії Петра у Вітебськ.

Зміст усіх цих доносів був доволі схожим. Яценко скаржився, що «гетман, Иван Степанович, имеет согласие с королем Станиславом (союзником Карла. — І.С.)  и хочет измънити Вашему Царскому Величеству и поддатися до всею Малою Россиею; а дълает сіе чрез нъкотораго ксендза, которій зовется Зеленскій». А в паперах, переданих через Федора Осипова, заявлялось, що «гетман, Иван Мазепа, забыв страх Божій і крестное цълование и премногую монаршию к себе милость, согласився с королем Станіславом Лещинским и из Вишневецким, из злаго свого намъренія умышляет на его, Великого Государя, здравіе, как бы ево, Государя, в руки свои гдъ вхватить или смерти предать».

Але й це ще не все. На світ з’явився додатковий , «комплексний», «узагальнений» донос Кочубея і Іскри з 33 пунктів. Тут і зловтішання поразками царя, і читання антимосковського Гадяцького договору Виговського 1658 року (теж злочин!), і наміри Мазепи взяти Україну «в роботу» (тобто в рабство), і «давні зносини з бусурманами», і контакти з запеклим ворогом Москви — польською аристократкою пані Дольською... «Кто ж не узнает, что деется факція (змова. — І.С.), губительная державе Великого нашего Государя!». А тут ще Кочубей навів у доносі (останнім пунктом) «думу Гетмана, в которой значное против державы Великого Государя оказуется противление». Багато українців пам’ятає цю думу: «Всъ покою щиро прагнуть. А не в еден гуж тягнуть. Той направо, той налъво. А все браття, тото диво!». І далі: «През незгоду всъ пропали. Сами себе звоювали!». Цей вірш зберігся в матеріалах слідства...

Але Кочубей жорстоко прорахувався. Він сам потрапив у пастку. Не виключено, що цар відчував якоюсь мірою сумніви у вірності Гетьмана. Але він не мав наміру в розпал важкої війни з Карлом ХІІ загострювати небезпечний конфлікт ще й в Україні. Канцлер Гаврила Головкін, один із найбільш наближених до царя інтриганів, обіцяв Кочубею чесне й безпристрасне слідство. Проте коли донощики, які довго ховались, залишили, нарешті, територію Гетьманщини, їх миттєво схопили й доставили до Вітебська, згодом — до Смоленська — для допитів «з батогом». Але про це — потім.

2. ЗВАБА: МАЗЕПА І МОТРЯ

Неможливо оминути цей хвилюючий, драматичний (зовсім не мелодраматичний) сюжет, яким надихались Байрон і Пушкін, Гюго і Словацький, Богдан Лепкий і Вольтер... Поза сумнівом, це кохання стало однією з причин подальшої трагедії. Проте будемо суворо дотримуватись мови документів і фактів.

Отже, ще Пушкін знав, що найбільший скарб Кочубея — це не його злато чи срібло, а дочка Марія (насправді — Мотря), неймовірної краси дівчина. Гетьману — 65 років (але він — повний сил та енергії), Мотрі (хрещеній дочці) — 16 чи 17. Ще французький дипломат Франсіс Бенак писав про «дивовижний шарм» Мазепи, який особливо яскраво виявлявся в його спілкуванні з жінками...

І ось — це немислиме почуття (батьки і церква ніколи не дадуть згоди на шлюб). Перед нами — стос листів Гетьмана до коханої. Ми не можемо й досі бути впевненими в їх автентичності, сумніви є. Проте почитаймо ці дивовижні зізнання в коханні. Навіть якщо це імітація — то вражаюче сильна.

Мазепа — Мотрі: «Моє серденько, мій цвіте рожаний! Сердечно на теє болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всю тебе (в оригіналі: «всі чльонки») цілую любезно»;

Мазепа — Мотрі: «Моє серденько! Зажурився я, почувши від дівки (*служниці) таке слово, що Ваша Милість за зле на мене маєш, що Вашу Милість при собі не задержав, але відіслав додому. Уваж сама, що б з того виросло. Перше: що б твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці. Друга причина: що державши Вашу Милість у себе, я б не міг жадною мірою витримати, та і Ваша Милість так же; мусили б ми із тобою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоб нам із тобою не жити. Де ж би я тоді Вас подів? І мені би через теє Вашу Милість жаль, щоб потім на мене не плакала».

Мазепа — Мотрі: «Моє серце кохане! Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу Милість; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість було, щоб нехай їхала та жила в мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно, при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любонько, не відміняйся не в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку далась; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду».

А тепер щодо «злості» родичів Мотрі (та й церква вороже зустріла це почуття: хіба можна одружуватись на хрещеній дочці?!). Ось скарги Кочубея, адресовані, найімовірніше, Гетьманові: «Лихо мені, нещасливому, всіма покиненому! Замість надії найти в рідні потіху на старість — маю нову журбу. Очі мої вкриваються мрякою... Я плачу невпинно зі своєю нещасливою жінкою».

Мазепа, який знав, що Кочубей навмисно «б’є на жалість» (а насправді мати, Любов Федорівна, знущалася з доньки, била її в обличчя, та теж відповідала ударом на удар) — надіслав Генеральному судді жорсткого листа такого змісту: «Ах, якби колись твій дах і твоя хата згинули — то ти не міг би обвинувачувати в цьому нікого. Ти мусив би шукати вини тільки в проклятій нахабності твоєї жінки. Це жінка нахабна і балакуча, яку треба би загнуздати, як дикого коня. А щодо розпусти, про яку ти згадуєш у своєму памфлеті — не знаю, що ти хочеш сказати. Чи саме це з тобою не діється, коли ти слухаєш своєї жінки?».

Ненависть особиста, інтимна... Це — теж один із імпульсів, що зродили донос. Мотрю видали заміж за знатного козака Семена Чуйкевича. Як вважає частина істориків, після зради Кочубея вони обидва залишилися на боці Мазепи, потрапили в полон, і Мотря пішла за Семеном аж у Сибір! Чи не свідчить це, що Мотря реально бачила в Мазепі героя?

3. ПОКАРАННЯ: МАЗЕПА, ІСКРА І КОЧУБЕЙ

Саме донощик, за законами московського слідства, мав доводити істинність своїх звинувачень (нагадаймо: «доносчику первый кнут!).

Петро надав наказ катувати Кочубея та Іскру без жалості, аби вони обидва зізнались: хто саме, навіщо й коли змушував їх звести наклеп на Гетьмана? 21 квітня 1708 року приведений на тортури Іскра «і розпитуваний : за чиїм науськуванням він доносить на Гетьмана, чи не за змовою і чи не підсилкою якою від неприятеля?». «Дано йому 10 ударів батогом». А потім Кочубей, приведений на ті ж тортури, зізнався: «А що, мовляв, я два роки на Гетьмана говорив про зраду, то то, мовляв, чинив на нього, на Гетьмана, за свою домову злобу (Мотря!), про яку відомо багатьом». «Було йому дано п’ять ударів батогом»...

Улітку 1708 року Петро наказав видати обох Гетьману «на суд і на вирок». 14 липня того ж року їм було стято голову поблизу села Борщагівка Погребищенського району на Вінничині. До з’єднання Мазепи з армією Карла ХІІ і Батуринського погрому залишалося три з половиною місяці, до Полтави — майже рік, до смерті Гетьмана — 14 місяців...

***

А тепер — жорстокі й справедливі слова Юрія Шевельова зі статті «Москва-Маросейка!: «Якщо Україна зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови, а насамперед з причин, закладених в самому українському житті того часу. Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів. Комплекс «кочубеївщини» — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні... Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські Кочубеї. Самозрозуміло, Петро і Росія влучно використовували всі подібні нагоди, що їх не бракувало. Про причини самого комплексу «кочубеївщини» хай говорять історики і психологи. Він живе і досі».

Отже, ця розмова давно назріла. Вона зараз актуальніша, ніж будь-коли.Тим паче що зрада-без лапок-в українській історії-то задавнена велика травма...

Теги:
2019-03-07 23:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар