Два дипломати - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Два дипломати

Два дипломати

Данило Галицький та Олександр Невський: політика в умовах монгольського панування
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Немає двох людей, хай навіть схожих за характером, які б діяли цілком однаково в тих самих обставинах. Це можна сказати і про відомих діячів історії. Здавалося б, дуже подібні між собою дії — звитяга у відчайдушній боротьбі; хитрість у дипломатичних маневрах; принизливі поступки ворогові, що має в багато разів більшу військову та політичну потугу — виявляються, при уважному вивченні, аж ніяк не подібними. Бо зовсім з різних міркувань можна виказувати вражаючу військову доблесть: це може бути й емоційний, бездумний «рицарський» порив, і спокійна, продумана готовність віддати власне життя за надособистісні цінності: Вітчизну, ідею, соціальну справедливість. Так само з різних причин можна свідомо йти на, з першого, зовнішнього, погляду, безнадійну капітуляцію перед противником. Тут, знову ж таки, можна говорити або про певний духовний крах, явну зраду — або про холодний розрахунок: зберегти силу, перечекати, уникнути кривавої нової війни, що не залишає поки що жодних шансів на успіх. Коротше кажучи, був правий Вольтер, котрий стверджував, що Бог криється в деталях...

Ми поговоримо сьогодні про дипломатичну діяльність двох знаменитих князів середини ХІІІ ст. — Данила Галицького й Олександра Невського. Обидва вони були не лише відомими тоді полководцями та володарями-державцями, але й неабиякими політиками, бо прагнули — і нерідко вміли — передбачати наслідки своїх учинків. Данило Галицький, правитель єдиного вцілілого тоді на західноукраїнських землях державного утворення — Галицько-Волинського князівства — та Олександр Невський, великий князь Володимиро-Суздальський, князь Новгородський, діяли як політики у 40—60-х роках ХІІІ ст., одразу після монгольської навали, що стала і, очевидно, залишається аж до двадцятого століття найстрашнішою бідою в історії всієї Східної Європи. І доводилося їм говорити з чужинцями не так мовою зброї, як мовою принижених переговорів. Подивимось же, чи однаково вони робили це.

А спочатку розповімо про найжахливіший момент у житті Данила Галицького, хороброго воїна, будівничого держави, людини гордої та несхибної. Це була та мить, коли він мусив поїхати до ставки могутнього Батия, хана Золотої Орди, і, визнавши його владу, поклонитись монгольському володареві. Іпатіївський літопис, звідки узятий цей переказ, створений на основі галицьких джерел, відносить ці події до 1250 року. Ось уривок з літопису:

«У літо 1250 надіслав хан Могучей (монгольський. — І. С.) послів своїх до Данила Галицького зі словами: «Дай Галич!» (столицю Данила. — І. С.). Був Данило у скорботі великій, бо не зміцнив він землю свою містами, і, подумавши з братом своїм, поїхав він до Батия, сказавши: «Не дам і половини вітчизни своєї, але поїду до Батия сам».

ОЛЕКСАНДР НЕВСЬКИЙ — СИМВОЛ РОСІЇ. НА ЖАЛЬ, ЙОГО РЕАЛЬНІ ВЧИНКИ ЧАСТО НЕ ЗБІГАЛИСЯ З МІФОЛОГІЗОВАНИМ ОБРАЗОМ

...І прибув Данило в Переяслав (центр князівства Південної Русі. — І. С.), і зустріли його там татари. І побачив він, що немає в них добра, через що й почав тужити душею. Бачив він, що ними володіє диявол, бачив їхні чаклунські блудодійства й мріяння препогані Чингіс-ханові, його кровопролиття численні та ворожби. Царей, князів та інших володарів, що приходили, водили вони навколо куща поклонятися сонцю і місяцю, і дияволу, і померлим батькам своїм, і дідам, і матерям у пеклі. О, препогана зваба їхня!

Звідти приїхав Данило до Батия на Волгу, маючи намір йому поклонитися. Там прийшла до нього людина князя Ярослава (Олександра Невського батька, який їздив в Орду ще в 1246 році й був там отруєний. — І. С.) та сказала йому: «Брат твій Ярослав поклонився кущу, і тобі треба буде поклонитися». І відповів йому Данило: «Диявол мовить вустами твоїми. Хай перекриє Бог вуста твої, і нехай не буде чутно слово твоє».

У той же час Данило був покликаний Батиєм та позбавлений Богом від злого їхнього біснування та ворожбитства. Він поклонився Батиєві за звичаєм їхнім та увійшов до нього. Сказав йому Батий:

— Данило! Чом ти давно ще не прийшов? А що нині прийшов, то добре є. Чи п’єш ти чорне молоко, наше питво, кобилячий кумис?

Данило відповів Батию: «Досі не пив, тепер же, якщо ти звелів, вип’ю». Батий же сказав: «Ти вже наш, татарин. Пий наше питво».

Данило, випивши, поклонився за звичаєм їхнім, виголосив промову свою...». А після того, як Данилу (така була «особлива милість» завойовників!) надіслали вино («Бо не звикли ви пити молока» — сказала велика княгиня татарська), літописець не витримує й дає такий вражаючий коментар:

«О, зліша від усякого зла честь татарська! Данило Романович був князем великим, що володів Руською землею, Києвом, і Володимиром (Волинським. — І. С.), і Галичем, та іншими країнами. Нині ж він сидить на колінах (Данило сидів з татарами за їхнім звичаєм, підібгавши під себе ноги. — І. С.) і холопом називається, життя не відчуває, а вони данини прагнуть, і грози приходять! О зла честь татарська! Його батько (князь Роман Мстиславович. — І. С.) був цар у Руській землі, він підкорив Половецьку землю, воював інші країни. якщо вже його син не зміг прийняти честі, то хто ж інший зможе? Адже злобі татарській й лестощам немає кінця».

І — резюме розповіді літописця: «Був же в них князь Данило 25 днів і був відпущений, і доручена йому була земля його (тобто він отримав Батиєву санкцію на княжіння. — І. С.). І прийшов він у землю свою, і зустрів його брат та сини його, і був плач про образу його та велика радість з того, що здоровий він».

* * *

 Отже, чи став Данило Галицький «вже татарином», уклонившись всесильному хану? Аби правильно відповісти на це запитання, варто уявити не лише дальші події та вчинки Данила, а й загальну ситуацію на Русі. Найбільші руські міста, Київ та Чернігів у тому числі, лежали в руїнах. Про масштаби погромів монголів красномовно свідчать замітки католицького монаха й дипломата Плано Карпіні (хоча сучасні історики вважають його свідчення дещо перебільшеними); він через декілька років після захоплення Києва Батиєм відвідав давньоукраїнські землі, прямуючи до Каракорума — столиці Великого Хана: згарища, людей обмаль, земля майже не обробляється, знищена вся політична структура, засобів для спротиву — мінімум! Легко уявити, як нестерпно боляче було бачити все це саме Данилу, який ще 20-річним юнаком під час битви при Калці (1223 рік) звитяжно, у перших рядах руського війська, бився з полководцями Чингісхана, Джебе та Субедеєм... Але що було робити?

Для себе Данило відповів на це запитання так: треба уникати відкритого збройного конфлікту з монголами, зберігаючи з ними, по можливості, лояльні зв’язки, бо такий зв’язок, хоч і був фактично схожим на васалітет, дозволяв зайнятися відновленням зруйнованого і зберегти основи державності. Одночасно треба зміцнювати військову, економічну та політичну самостійність Галицько-Волинських — і в цілому руських (українських) земель і шукати союзників у Західній Європі, у сусідів (західних, північних та південних), щосили прагнучи створити своєрідну антимонгольську коаліцію: можна не сумніватися, що образу, завдану Батиєм, Данило не забув!

Тут треба уяснити собі, яку стратегію проводили монголи (в першу чергу очолювана Батиєм до його смерті в 1255 р. Золота Орда) щодо захопленої слов’янської території у Східній Європі. А стратегія ця полягала передусім у тому, щоб зіштовхувати між собою два найбільші східнослов’янські державні утворення — Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. Але треба було враховувати вагомі успіхи у справі державної консолідації, що їх вдалося досягти Данилу Галицькому: він у декількох битвах переміг агресивних польських та угорських сусідів, яскравим прикладом чого була битва під Ярославом 1245 року; зміцнив свою владу та об’єднав «під своєю рукою», як тоді казали, всі історичні галицько-волинські землі. Західноєвропейські володарі ставились до Данила з належною повагою, а римський папа Інокентій IV, як відомо, надіслав Данилу королівську корону. Беручи до уваги все це, влада Орди визнала за найкраще створити міцну, тривалу противагу «норовливому» галицько-волинському князю. І найкраще на цю роль підходив уславлений переможець шведів та німецьких «псів-рицарів», «святий і благовірний» князь Володимиро-Суздальський, Новгородський і певний час (з 1250 до 1253 р. — за згодою монголів!) Київський — Олександр Ярославич, прозваний Невським.

Данило Галицький був у Батия в Орді, як ми розповідали, 1250 року, лише один раз — і ця поїздка здобула яскраве художнє відображення в літописі. А тим часом Олександр Ярославич Невський відвідував монгольську столицю як мінімум тричі (деякі історики вважають, що п’ять разів), причому про це повідомляють надзвичайно скупо, лише як перелік княжих дій: був, бачився з ханом, повернувся... Що ж робив «святий і благовірний» Олександр у ставці Батия та його спадкоємців у владі? Відповідь — у реальних історичних подіях 50-х та 60-х років ХІІІ ст. Нагадаємо про них.

Здійснюючи свою політику «стримань» та «противаг», не дозволяючи жодному князеві посилитися за рахунок іншого (як бачимо, політика ця є старою як світ, а сучасні наші президенти, мабуть, щиро вірять, що вони тут є першовідкривачами!), монгольські хани, проте, зіткнулися з непередбаченою подією. А саме: раптово зблизилися, і то на протиординській платформі, князь Данило Галицький та молодший брат Олександра Невського, з 1250 р., згідно з монгольським ярликом, — великий князь Володимиро-Суздальський Андрій Ярославич. Цей союз двох князів, як і було заведено у середні віки, закріпили союзом сімейно-династичним: одруженням Андрія Ярославича та дочки Данила Галицького. Отож, кланяючись Орді, Данило і Андрій готували широке повстання проти панування монголів.

МОНГОЛЬСЬКИЙ ВОЛОДАР (ІМОВІРНО, ВЕЛИКИЙ ХАН УГЕДЕЙ — ДЯДЬКО БАТИЯ). ПОРТРЕТ ХІІІ ст.

І що ж зробив звитяжний борець проти іноземних загарбників Русі Олександр Ярославич Невський? У 1252 році (добровільно чи за викликом хана — історики й досі сперечаються) він їде у ставку Батия (той якраз тоді домігся обрання на великоханський престол свого висуванця і тим самим значно підсилив свої позиції) зі скаргою на брата Андрія за те, що той нібито відняв у нього владу великого князя й, гірше того, затримує виплату данини Орді (вдумаємось: кому саме скаржився Невський, до речі, переможець гігантського телеконкурсу 2009 року «Ім’я: Росія» — скаржився він убивцям, котрі з політичних міркувань за 6 років до того отруїли його батька, великого князя Володимиро-Суздальського Ярослава Всеволодовича!). Зрештою, Олександр Невський буквально випросив у Батиєва сина Сартака ординську рать, аби з її допомогою зігнати брата з великокнязівського столу.

Андрій, одразу дізнавшись про поїздку брата до Орди і про насування монгольського війська, за свідченням літописця, вигукнув у законному гніві «Господи! Що се є, доки ж нам між собою сваритися й наводити один на одного татар!». Проте — сталося те, що сталося... На Володимиро-Суздальську землю рушили ординські війська під командуванням царевича Неврюя. В історію це вторгнення увійшло під назвою «Рать Неврюєва». У Першому Софійському літописі розповідається, що князь Андрій вийшов зі своїми полками назустріч Неврюю і на річці Клязьмі сталася «сеча велика». Данило Галицький, який був занадто далеко, не встигав послати допомогу своєму союзникові князю Андрію, та й на власних західних кордонах у Данила вистачало клопотів. Володимирська, суздальська і тверська дружини були розбиті в битві при Клязьмі, князь Андрій утік у Новгород, а далі — у Швецію. Погром Володимиро-Суздальської землі лише ненабагато поступався Батиєвому жахіттю 1238 — 1240 років. Олександр Невський повторно повернув собі Володимиро-Суздальське велике княжіння...

Данило, чиї позиції, незважаючи на королівську корону, трохи пізніше надану папою Інокентієм, були відчутно послаблені, маючи дуже мало надії на європейську допомогу, все ж відважився вступити в боротьбу з Ордою. У 1257 році він вигнав з галицьких та волинських міст монгольських баскаків (збирачів данини) та ординські гарнізони. Пам’ятаючи про те, що свого часу Батий не зумів узяти ані Кременець, ані Холм, Данило Галицький поспішав укріпити міста. У 1259 р. військо Куремси, одного з ординських князів-воєначальників, спробувало повернути втрачене, але змушене було відступити. Проте Орда надіслала значно потужніше військо на чолі з баскаком Бурундаєм, який, розуміючи, що сила галичан у фортецях, зажадав, щоб Данило зніс кріпосні стіни в усіх містах. Довелось виконати цю вимогу, бо військових засобів для опору Бурундаю, на жаль, не було. Проте до самої смерті (1264 р.) Данило Галицький був політичним супротивником Орди і являв собою відчутну загрозу для неї.

А що ж робив у ті роки Олександр Ярославич Невський? Він «дуже успішно» придушив повстання у Новгороді в 1257 році, викликане намірами Орди провести в цьому великому та гордовитому місті (до речі, так і не окупованому свого часу Батиєм) перепис населення для правильного стягування данини. Звичайно ж, новгородці, особливо незаможні («меньшие люди») вкрай обурилися. Коли ж прибули «окаянные татары сыроядцы Беркай и Касачик», аби грабувати громадян, то люди повстали. І тоді Беркай та Касачик кинулись за порятунком до князя Олександра, який був тоді саме в Новгороді, волаючи: «Дай нам сторожу, аби не вбили нас!» Що й зробив, без вагань, «великий захисник руської землі» (про це розповідає 1-й Новгородський літопис). Більше того, він, щойно новгородці оголосили про відмову проводити перепис, негайно зібрав суздальські та володимирські полки, провів ординських чиновників у Новгород під охороною свого війська, сина Василя за непокірність і підтримку повсталих відправив у заслання, багатьох активних учасників «заколоту» стратив. Чи потрібні коментарі? 

* * *

 Олександр Ярославич помер 14 листопада 1263 року за досі не з’ясованих обставин, повертаючись із третьої (а може, і п’ятої) поїздки в Орду і, очевидно, отримавши там якісь нові інструкції. Фактом є те, що якраз від часів Данила Галицького та Олександра Невського історичні шляхи Галицько-Волинської та Володимиро-Суздальської землі ще більше розійшлись: перша дедалі більше прагнула на Захід, де й шукала союзників проти Батиєвих нащадків (на лихо Україні, ці західні союзники виявилися занадто вже агресивними), а друга почала шукати шляхи для тривалого «співіснування» з деспотичним Сходом. Добре написав про це лояльний монархіст (і республіканець у душі — в молодості) Микола Карамзін: «Тривале плазування перед татарщиною не могло, на жаль, не відбитися на моральному обличчі держави Московської»...

2012-01-23 11:54:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар