Духове поле українства, білий кінь й Голодомор - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Духове поле українства, білий кінь й Голодомор

Духове поле українства, білий кінь й Голодомор

Олександр Панченко

На початку цьогорічного листопада, прямуючи до Лубен, в околицях села Їсківці я вперше за це день побачив ситого білого коня, що мирно пасся обабіч дороги, й згадався мій улюблений уривок із оповідання Володимира Дрозда про коня Шептала: «…Неприємна, знайома млявість — провісниця всяких прикростей — закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він — білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок.  І все-таки вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!)…». - Й стало мені чомусь так соромно за деяких із нас, українців, що продовжують допомагати, як у ті сумнозвісні совєцько-колгоспні часи у 1930-их роках, загнуздувати українських білих коней вірності, праці, волі й гідності. Однак лишень те, що цей білий ситий кінь належав, ймовірно, селянину-одноосібникові, бо колгоспів у нас вже не залишилося, та й пасся на власному городі свого ж господаря, хоча й неподалік напівзруйнованої хати, - то все ж десь глибоко в душі і серці затеплилася надія, що українці, незважаючи на репресії, Голодомори, війни та усі негаразди, й цього разу виживуть. Мабуть, на таке надихала мене спокійна, горда й мужня цього українського  білого коня. Принагідно згадалися справжні й чесні люди правди з числа інородців, які розповіли світові про Голодомор мого народу: як московський кореспондент бостонської газети «Christian Sciense Monitor» Вільям Генрі Чемберлин, автор книжок «Залізна доба Росії» та «Україна: пригнічена нація», автор низки статей із описом Голоду в Україні та роману «Зима у Москві» Малкольм Маґґерідж, й, зрештою - британський журналіст Ґарет Джоунз, що 29 березня 1933 року скликав прес-конференцію в Берліні, на якій вперше публічно заявив про Голодомор українців й став автором понад 20 дописів на тему Голомодору, але й українці, зокрема, - Улас Самчук, Мілена Рудницька, Митрополит Андрей Шептицький, багато менш відомих авторів трагічних щоденників, сумних світлин та болісно-кривавих спогадів. Не забув я й про інших українських достойників, про тих, кого ще мало згадують навіть під сучасну пору. Це - уродженець Лубенщини Федір Павлович Габелко, що по війні замешкав у Мельбурні, письменник Полікарп Порфирович Плюйко (Поль Половецький), який спочиває на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук у США, та Микола Семенович Міщенко, теперішній голова американської Фундації українського геноциду.

Я з далекого дитинства із розповідей бабусі та дідуся знаю про страшний геноцид мого народу, правда про який «під Совєтами» була під суворою забороною, і лише зовсім нещодавно дізнався про те, що якраз у голодному 1933-ьому році США встановили…  дипломатичні відносини з головним організатором Голоду большевицьким совєцьким союзом. Сита, впевнена, ще демократична й «інтеліґентна» Європа, знаючи про Великий Голод, мовчала й вичікувала. Можливо, одинокий  Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвегії й Президент Ради Ліґи Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліґи Націй. Незабутній український патріот поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

«Коли Україна за право життя

З катами боролась, жила і вмирала,

І ждала, хотіла лише співчуття,

Європа мовчала…

…Коли Україна життя прокляла

І ціла могилою стала,

Як сльози котились і в демона зла,

Європа мовчала»

…Далі мій шлях у ці похмурі листопадові дні проліг до знаменитого Мгарського монастиря, який завжди відігравав видатну роль в духовному житті України, деякі приміщення якого добудував гетьман Іван Мазепа. У 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій. Монастир існував до 6 серпня 1919 року, коли ЧеКісти розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм, українські новомученики поховані за вівтарем скитської церкви. Пізніше на території цього монастиря була дитяча колонія,  а від 1937 року — дисциплінарний батальйон РСЧА, з 1946-го — військові склади совєцької армії, а 1985-го монастирські споруди передали під піонерський табір (!?). Лише у травні 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічий монастир. Вдалині Мгарського монастиря виднівся Курган Скорботи із великими Дзвоном та Хрестом, що його вінчають, - як Пам’ять про незагоєну рану українства ХХ-го століття – суцільний Голодомор геноцид 1921, 1932-33 та 1947 років, що був зорганізований московськими  манкуртами - большевиками-вурдалаками. Курган скорботи поблизу Лубен був, мабуть, першим в Україні Пам’ятником жертвам Голодомору, був відкритий 11 вересня 1993 року з нагоди відзначення сумного 60-річчя Голодомору 1932-1933 років. З ініціативи письменника Олекси Коломійця, мого земляка,  та Українського фонду культури ще 1990 року неподалік Мгарського монастиря на Зажур-горі було вивершено Курган скорботи, землю для якого привозили з усіх реґіонів України. Того ж року було встановлено й освячено хрест. А 1993 року спорудили сам Меморіал: на насипному кургані встановлено великий дзвін, що завершується хрестом, а до нижнього краю дзвону прикріплені 30 малих дзвонів — від усіх областей України. На великому дзвоні дуже  вимовний напис: «Голодомор-1933: коли відходить одна людина — з нею вмирає світ. Коли ж мільйони ідуть в прірву — тоді вмирає вже ціла галактика».

98-річний український громадсько-культурний діяч, літератор, актор, художник та  редактор Федір Павлович Габелко, що в 1993 році приймав участь у відкритті Меморіалу на Кургані скорботи, згадував про Голодомор: «…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходиться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп, сама вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а на другий день я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона з сином задушили його, порізала на куски, засолила його і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали.  А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник із району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди віддай Дмитру Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка поблизу лубенського села Березоточі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась На тому хуторі, де були 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких одна особа залишилась. Ось так я пережив цей голод….».

Але чому пам’ятають про страшний Голод не лише ті, хто його пережили, але й багато людей з молодшого покоління українців, - запитував я сам себе?! Відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: «...Взагалі національне почуття і національні майбутні події – це щось таке, що найменше піддається прогнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціяльній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національности... У національних питаннях, в питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і ніякою іншою в вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати наперед. Але що це буде зроблене, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу...». Дійсно, така собі внутрішня «пружина» українства, закладена у кожному українцеві, так би мовити, на генетичному рівні. В мені, колишньому офіцерові атомних підводних човнів «краснознамьоннього Сєвєрного флоту» СССР, вона «спрацювала» у свідомості, серці та душі ще за совєцьких часів. Пригадую, як далекого 25 квітня 1989 року, за майже два з половиною роки до проголошення Незалежності Україною, коли інформації про Великий Голод були дуже скупими, а його наслідки ретельно приховувались тодішньою промосковською владою, - я виступив із закликом через місцеві засоби масової інформації про створення первинних осередків товариства «Меморіал», зініціював збирання  відомостей про поховання, складання списків невинноубієнних, вшанування жертв та збирання свідчень про жахливі події та наслідки Голодомору геноциду українців. На протязі ж останніх років у ході проведення Всеукраїнської акції «Запали свічку Пам’яті» коло встановленого на власні кошти Пам’ятного знаку на вшанування  жертв Голодомору геноциду 1932-33 років та політичних репресій супроти української нації я, з діда-прадіда українець, не лише сумую, тяжко переживаю за долю свого, донедавна поневоленого народу, але завжди наголошую на головному: «…Коли сьогодні запалю у вікні свою скорботну свічку, то особисто для мене, це буде не лише свічка Пам’яті та скорботи, але й ще свічка непокори та спротиву всім тим, хто ненавидить мою державу, хто ненавидить українську націю, хто не визнає її трагедій і хто волів би бачити нас, українців, покірними й переможеними…. То ж не лише пам’ятаймо й вклоняймося пам’яті убієнним тоталітарним режимом Кремля нашим єдинокровним братам і сестрам українцям, але разом з тим - не простімо й не забудьмо імен катів нашого народу. Тому я звертаюсь до кожного з вас, моїх братів і сестер, розкиданих по усьому білому світу, із закликом Пам’яті – «Не забувай, не здавайся й не пробачай!...». Дуже прикро, сумно, невиправдано й недалекоглядно, що на державному рівні часто й свідомо «забувають», що московська окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні  намагалася знищити усе національне – від української інтеліґенції до української церкви, але особливою «турботою» займанці оточили українського роботящого селянина – цвіт і сіль нашої нації.

Зовсім недавно я видав книгу чи не найпершого й найправдивішого дослідника Великого Голоду, мого земляка-українця світлої Пам’яті Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького),  який свій останній спочинок знайшов на українському цвинтарі Саут Бавнд Брук у США, людини, що сама пережила Голодомор 1932-33 років, майже усі праці якого, як він зазначає, присвячені «Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії… Також Пам’яті тих мільйонів селян-трудівників, що були замучені голодовою смертю в 1933 році завдяки штучно організованому тією ж імперією голодові». Присвячуючи свій скорботний спів цим жертвам». Плюйко-Половецький одночасно стверджував, «що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками». Дослідження Поля Половецького присвячено зокрема позиції американських журналістів В.Дюранті та Ю.Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від згаданого  мною Ґарета Джоунза, заперечували наявність Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях, саме вони й стали співучасниками совєцького тирана Сталіна у голодовому вбивстві мільйонів українців. Наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, - на захист своєї національної ідентичності й окремішності. Так, лише у червні 1920 року і тільки на Полтавщині, населення якої в усі часи кривавого большевицького панування чи не найбільше постраждало від Голодоморів,  відбулося - 76, у липні - 99, а у серпні – 92 селянські повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами продаґентів та активістів, а також озброєних членів так званих «продатрядов», які сприймалися селянами не інакше як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були складені здебільшого із декласованих елементів, а той й - відвертих бандитів, якими керували виключно московські комуністи, переважно не-українці. Вже наприкінці 1920 року т.зв. українські большевики розпочали впровадження в життя жорстокого плану своїх московських зверхників щодо організації Голоду.  У своєму наказі від 6 грудня того року один з сталінських продкомісарів москвин Кузнєцов зазначав, що «протягом поточного грудня місяця заготівля всіх видів продуктів повинна бути доведена до максимуму... В продовольчій роботі повинні брати участь всі президії волкомнезамів та сількомнезамів... Комісія викликає всіх громадян, на яких припадає накладка, переглядає повістки... Комісії зобов’язані весь час слідкувати за ходом вивозу хліба, сіна та соломи із сіл...». Вживались репресивні заходи й до тих, хто відмовлявся служити большевикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С.Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби «при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих направити в розпорядження начальника Лохвицького бупру т.Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів в повітвійськомат» («Український історичний журнал», ч.2, 1992, с.101). Влітку 1921 року на Полтавщині, як по всій Україні,  розпочався перехід від продрозкладки до продовольчого податку, який селяни були змушені платити натурою, тобто хлібом. Оскільки селяни здебільшого, як і раніше, віддавати безплатно хліб не збиралися, то продовольчий податок стягувався за допомогою озброєної військової сили. На кінець жовтня 1921 року на Полтавщині було сформовано 11 продовольчих загонів (по одному в кожному повіті), в яких налічувалося 204 особи командного складу і 4496 рядових бійців (ДАПО, Ф.Р.-1503, оп.1, спр.36, арк.261). Для боротьби на продовольчому фронті, яка призвела до першого масового голоду на Україні,  залучалась також і місцева міліцію під керівництвом органів ЧеКа,  а також спеціально створена так звана продовольча міліція. А виснажених страшним голодом людей зустрічали створені у травні 1921 року так звані «заґрадітєльниє атряди», які перешкоджали руху біженців в пошуках хліба. У фактично мирний час діяли суди революційних трибуналів.

Про зловживання у сфері хлібозаготівель Володимир Короленко, письменник, що походив із українського роду на Волині, - писав із вимореної голодом Полтави большевицькому наркому Анатолію Луначарському: «...Ви порушили те, що було органічним у відносинах міста і селі: природний зв’язок обміну, замінивши його штучними заходами «примусового відчудження»…». Большевиками створювались умови штучного розшарування й протистояння на селі, коли ці ж таки більшовики, опираючись на сільську бідноту, комнезамівців та люмпенів, протиставляли їх трудовому селянству та заможній частині населення. Результатом цієї продовольчої політики стало скорочення посівних площ на Полтавщині на початку 1921 року у порівнянні з дореволюційним періодом на 312 десятин, річний збір зерна зменшився на 69 мільйонів пудів, на 38% зменшилось поголів’я коней, а на 29% - поголів’я всіх видів худоби в господарствах селян. Лютували тиф, холера, дизентерія та цинґа. В листопаді 1921 року на Полтавщині налічувалось понад 60 тисяч хворих на холеру та понад 10 тисяч хворих на тиф. В часі максимального піку голоду протягом 1921 року большевики відправили з Полтавщини понад 10 мільйонів пудів хліба, з них до Москви – 140 вагонів, посівним комітетам губерній Московщини  – 270, на Донбас – 2655 вагонів.  Як відомо, за большевицько-московською термінологією 1929 рік називався «роком великого перелому». Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію сільського господарства, яка обернулася зокрема для селян Полтавщини та усієї України  масовим зубожіння, репресіями та жертвами. Зароджена ще наприкінці 19-го століття сільська кооперація в нашому краї мала давнє й міцне коріння.  За московського царату на Полтавщині було засновано 307 товариств сільськогосподарської кооперації. У 1919 році на наших теренах було створено об’єднану спілку «Хуторянці», яка охоплювала станом на 1924 рік близько 20%, а через п’ять років, тобто у 1929-ому, - всі 50% від усієї кількості селянських господарств Полтавщини (ДАПО.-Ф.Р.-363.- Оп.1.-спр.631, - арк.5). Справжня кооперація на полтавських теренах  поширювалась на бурякосіючу галузь, тютюнництво та молочарство й задовольняла потреби місцевих кооператорів у посівматеріалі, племінній худобі, с/г машинах, реманентові, долучалась до питань кредитування та збуту. Під кінець 1920-их років в цій площині ще до кінця не були знищені принципи добровільності членства й справжні кооперативи та артілі на практиці показували мешканцям свої переваги над комунами, які були штучно створені большевиками, переважно з демобілізованих «красноармєйцев», люмпенізованих елементів та наймитів-селян на базі колишніх маєтків та економіях землевласників, що мали показувати усі переваги соціалізму, але виходило скоріше навпаки.  Основна ж маса селян Полтавщини на той час були одноосібниками не поспішали вступати до колгоспів та товариств по спільному обробітку землі, хоча політика Сталіна на селі була дискримінаційною, особливо, коли це стосувалось паритету цін на сільськогосподарську й промислову продукцію та встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві большевицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928-29 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого «самооподаткування» згідно з дискримінаційним приписом ВУЦВК від 2 січня 1928 року, яким були встановлено грошовий внесок (пай) у залежності від прибутковості господарства. В свою чергу біднота й частина середняцьких господарств, прибуток яких становив менше 200 рублів, або звільнялись від сплати паїв або ж це робилося коштом заможних селян, або як тоді вже казали - куркулів, шляхом їх додаткового оподаткування органами місцевої влади, які були вимушені продавати для сплати цих «податків» не лише хліб, але й худобу та реманент. На села направлялись для допомоги низовими партійцям  функціонери з округи, «рабочіє бріґади» та представники органів ҐПУ. Масово розпродавалось або вилучалось майно, отже йшло до «ліквідації куркульства як класу». Спротив на селі подавлявся нещадно – селяни особливими нарадами при колеґіях ОҐПУ у позасудовому порядку висилались в Московщину, як було зазначено у вироках, - «у Північний край». Комуністичний лідер на Україні поляк Станіслав Косіор підписав 24 лютого 1930 року інструктивний лист низовим органам компартії щодо колективізації «всієї України - до осені 1930 року». Для цього було створено навіть спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр. Ось теза із повідомлення інструкторів того таки сумнозвісного Укрколгоспцентру про хід колективізації, організації, обліку й оплату праці в колгоспах від травня 1930 року, в якій зокрема зазначається, «...колективізація в Лохвицькому р-ні на 28 березня 1930 р. була розвинута на 66%, а в сучасний момент є 22%... Посівна кампанія в колгоспах проходить спільно й поки що задовільно. В колгоспах, головним чином під час посівної кампанії не вистачає тяглової і робочої сили, й тому посіви по деяких колгоспах затягуються на 2-3 дні, а то й більше..» («Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів», - К., 1992, с.213).

Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками Великий Голод. Так, в доповідній записці харківського обкому КП(б)У «Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» від червня 1932 року наголошувалося, що «...із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшим чи меншим ступенем голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15» випадків, тобто найбільша (!!) кількість із усіх перерахованих в цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області (О.П. – довідний переклад з російської мій,  цит. по «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», - К.,1990, с.192). Але  сталінські бузувіри й не думали хоч якимось чином послабляти тиск й вперто  продовжували «закручування гайок», як  вони казали. За невиконання сталінського плану хлібозаготівель в багатьох районах Полтавщини згідно з постановою РНК УСРР і ЦК КП(б)У «Про відновлення заводу промтоварів на село» від 15 грудня 1932 року опинилися за межами дії цієї постанови, отже фактично у большевицькій блокаді  - селянам не завозились вкрай необхідні речі повсякденного вжитку  - сіль, мило, сірники…

…Подорожуючи далі північною Полтавщиною, я поступово приїхав до місцини, де був колись хутір Гуляївка, де й пройшли юнацькі роки австралійського українця Федора Габелка, прямісінько через село Піски, та  й побачив обабіч шляху ошатну дерев’яну церкву. Згідно з описами, що їх мені вдалося роздобути пізніше, цей «…храм хрещатий в плані, на кам’яному фундаменті, однокупольний, зі стрункою триярусною дзвіницею. Досить багато прикрашений різьбленими пасками, карнизиками, щипцями, пілястрами. Невисокі кутові зруби підкреслюють ступіньчастість силуету. Вертикальну спрямованість споруди підсилюють трикутні фронтончики фасадів, граней барабана і куполу. Стіни горизонтально обшиті, завершені карнизами з ажурною дерев’яною різьбою і невеликими напівциркульними, трикутними і кілевидними арочками. Купола мають деякі риси бароко. Шатер дзвіниці навіть із заломом…». Подейкують, що коли у сумнозвісні «совєцькіє врємєна» войовничі безбожники на чолі із московськими большевиками та їхніми прихвоснями із місцевих  активістів намагалися зруйнувати дзвіницю, то трос порвався і дзвіниця встояла, а в часі Другої світової війни, у 1943 році «взагалі сталося диво - в храм потрапили два снаряди і... не розірвалися!..».  А в 1930-их роках, мабуть і в цих місцевостях прислані большевицькими тиранами в північні райони Полтавщини  т.зв. «25-тисячники» закликали припинити «опортуністичне ставлення» до заготівель масляничних культур, як також - «загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню, як клясу», а на третьому році т.зв. сталінської п’ятирічки оголошується «ударний місячник по виконанню заготівлі експортної сировини» (щетина, пух-перо, кінське волосся та ін.). Відповідно до указу від 7 серпня 1932 року селянин, що не виконав план хлібозаготівель або ж навіть зрізав колосок на колгоспному полі автоматично ставав «классовим враґом»  й  міг бути негайно розстріляним, а його майно мало бути конфіскованим з насильницьким виселенням із домівки усієї родини. Обшуки та вилучення хліба т.зв. «буксірнимі бріґадамі», складеними із активістів стало нормою для тогочасного полтавського села. Все це супроводжувалось аґітаційними заявами про «боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників», до числа яких могли бути зараховані буквально будь хто із більше-менше заможних селян, які відмовились вступити в колгосп.  Від «злісних нездавців контрактації хліба» через газети змушували відмовлятись навіть їхніх неповнолітніх дітей та усіх родичів.  В пошуках хліба селяни-українці йшли до великих міст, а то й через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні, але більшість тихо вмирала у селах та хуторах Полтавщини. Всюди панував страх голодної смерті, який породжував безнадію, однак полтавські селяни чинили опір большевицьким репресіям та беззаконню.  Боролися як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення весняно-польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932-33 років були вилучені і, ймовірно, знищені з органів ЗАГС та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВД, можна лише провести порівняльний аналіз на підставі двох переписів народонаселення 17 грудня 1926-го та 17 січня 1939 року.

Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році у порівнянні з 1926 роком (якщо брати кількість населення у цьому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала – міське населення – 114,7, сільське – 88,5, все по району – 92,8, отже скорочення населення за період з 1926-го по 1939 рік складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось (ДАПО. – Ф.П.-3938. - Оп.1. – Спр.108, арк.14-57). Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали переважно одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини – зникали назавжди  з лиця землі. Мерців навіть не хоронили, а якщо й хоронили, - то в братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знаку. В інформаційному зведенні працівника Харківського облземуправління «Про примусове вилучення у селян зерна для посівфонду 1933 р.», від 20 лютого 1933 року зазначалося, що «створення посівних фондів зараз, крім раніше засипаних, іде переважно за рахунок перевіювання полови, переобмолоту соломи, повернення неправильно розданих авансів, повернення розкраденого хліба та позики.... Там же, де управи по-більшовицькому мобілізують колгоспників на боротьбу за 100% засипку насінних фондів, колгоспники дійсно мобілізують насіння…» (Цит. по «Колективізація і голод..». К., 1992, с.611, 612).

Обурені грабіжницькою політикою партії та московсько-большевицького уряду у ході хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово звертались до вищого керівництва із проханнями, а подекуди - з протестами та обуренням. Це була, якщо не боротьба, то  активний спротив сталіністам. Потік викривальних листів-протестів посилився у зв’язку з трагедією суцільного Голоду 1932-1933 років. Згадуючи про зміст та обставини листа Сталіну від хліборобів полтавського села Луценок, один із співавторів цього листа п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампієвича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше замешкав у Полтаві, писав в «Українському історичному журналі» (ч.ч.1,7 за 1991 рік), що в листі до «генерального секретаря більшовицької партії» у 1933 році луценківські селяни, зокрема, вказували:  «..Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі – тим більше з’являються опухлі та дистофіки – дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи..., трупи..., трупи... Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами... Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні. Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може й далі – за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволять запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже надто звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?(О.П. – тут і далі підкреслення в листі мої). До чого ж таке становище може призвести і вже призводить? Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважаючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та пресурсів. У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців.  На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць... Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей… Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут… З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом...».  Авторами цього листа до «верховного правителя Радянської держави Йосифа Джуґашвілі-Сталіна» з-поміж інших  були українці Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Мисан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль, багато з них загинуло в різний час в застінках ОҐПУ та на засланні, а  хтось пережив й самого Сталіна та весь ненависний совєцький  режим. Але українські селяни не лише писали листи до московських урядників, але нападали на зерносховища, де зберігалось відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та викликаного ним голоду, взялися за зброю. За даними українських істориків, у 1930 році в Україні відбулось понад 4000 масових протестних виступів, а у голодному 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму, тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.

Голодовка. Голод. Голодомор.. Геноцид… Страшні слова. А страшніший кількакратно їхній правдивий й кривавий зміст... Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами.... Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо-безжалісною. Т.зв. «Всеукраїнський староста» Григорія Петровського побував на Полтавщині разом з «всесоюзним» своїм колеґою  Міхаїлом Калініним, відвідавши ряд населених пунктів полтавського реґіону. Калініна було повезено прихвоснями до полтавських сіл Лука, Білогорілка, Юсківці, а тоді він  відбув на сусідню Сумщину, Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними відбувся прикрий інцидент цього «старости» із колишнім політкаторжанином Дуб’ягою, який засудив нинішню політику Москви щодо українського села і навіть вдарив Петровського палицею). Це був вияв спротиву одинокого українця, який не побоявся високого посадовця тоталітарного режиму.

Вимирали не потроху й не тільки та не скільки бідняки, але здебільшого так звані середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами. Вимирали цілими сім’ями, та де - селами й хуторами.  До Москви 10 червня 1932 року було направлено листа під грифом «цілком таємно», в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття голод, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях. Той же таки Гр.Петровський писав: «...У роботі з засівної кампанії в районах Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чорнухинському, Пирятинському і Мало-Дівицькому я став, так би мовити, обличчям до села, та це, звичайно,  не означає, що до цього часу ми, українські комуністи, не знали, що в нас діється на селі (хоча нас тепер і звинувачують у відірваності від села). Ми знали, що у хлібозаготівлях у нас буде суворий тиск і горшки будуть биті. Як на мене, заходившись виконувати 510 млн. пудів хлібозаготівлі на Україні, ЦК КП(б)У завинив у тому, що він заперечень не зробив...  Однак ми знали, що виконання хлібозаготівель на Україні було нелегке, але, що я тепер побачив на селі, говорить за те, що в цій справі дуже переборщили в нас, перестаралися. Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що добряча частина населення охоплена голодом. Небагато, але є пухлі з голоду, головним чином, бідняків і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нема куди, та й сурогатів цих часом нема. На великих зборах по селах мене, звісно, лають за всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко і широко – навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали – цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо. Важко за таких умов давати пояснення... Зараз на грунті голоду по селах розвиваються масові крадіжки, здебільшого птиці – крадуть курей, качок, забирають решки картоплі, ріжуть вночі телят і корів та з’їдають їх.... Крали та їли не тільки домашню птицю та худобу, але й котів та собак, подекуди навіть були випадки людоїдства…». (Підкреслення в листі Гр.Петровського мої – О.П.).    Але кривавий пік жахливого Голоду був  в 1933-ому, який «доповнили» новими невинними жертвами большевицькі експерименти з колективізацією та масові репресії.

Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий із села Степук у своїй статті  п.н. «Терор голодом» писав, що, коли пишеш про страшні події Голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, «…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах «лип’яники», хто їв бруньки липи, «кашку» цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети...». Краєзнавець писав, що згідно з повідомлення італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою, органи ҐПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства. Станом на кінець 1932 року Полтавщина  була майже повністю колективізована, тобто колгосп чи артіль діяли майже в кожному населеному пункті. У постанові секретаріату Харківського обкому КП(б)У «Про хід хлібозаготівель за першу п’ятиденку січня» від 7 січня 1933 року, між іншим, вказувалося, що «...ряд районів зовсім припинили заготовки по одноосібникам... Злочинну бездіяльність по хлібозаготівлі в секторі одноосібників показують…» (ДАПО, - Ф.П.-35.-Оп.1 – спр.13, - арк.17-19. Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій в 1930-их роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри 7 мільйонів (В.Кубійович), 7,5 мільйони (Т.Сосновий), 6 мільйонів (Д.Соловей). Московський еміґрант Н.С.Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло біля 3 млн. українців, польський дослідник Ст.Скшипек  підрахував, що від голоду 1932-1933 р.р. померло 2.5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В.Г.Чемберлен, М.Приходько подають, що від голоду загинуло 15% людности України, К.Меннінґ оцінює втрати від голоду в 10% сільської людності, Ю.Горліс-Горський стверджував, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна  кількість ув’язнених в СРСР сягнула в 1933 році 11,5 млн. осіб (А.Уралов), із яких 39% були українськими політичними в’язнями (О.Калинник). Загалом за підрахунками Міжнародної Комісії Контролю Концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare) від 1930 по 1953 рік в СССР у таборах загинуло як мінімум 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв Голодоморів на Україні в 1921, 1932-33 та 1946-47 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою) загиблих в часі Другої світової війни, отримаємо страшу цифру 103 мільйони жертв большевицького режиму в 1917-1956 роках. Переважна більшість з цих людей були за національністю не-росіяни, точніше - не москвини, а більшість із цих не-московитів були людьми українського роду.

Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-их роках. Невдовзі, по закінченню Другої світової війни, сталася трагедія голоду 1946-47 років, як внаслідок людських втрат в часі цієї війни, зруйнування сільськогосподарського виробництва на злочинної політики большевицького уряду. Наприклад, кількість тракторів на Полтавщині, за даними дослідника О.П.Єрмака, - зменшилась у порівнянні з 1941 року з 6497 до 2198-ми, а вантажних автомашин - з 4068 до 31-єї, поголів’я коней зменшилось у 4 рази, великої рогатої худоби – у 8 разів, свиней – у 20, а овець та кіз – у 50 разів. Сільське населення скоротилось на 20% й становило по області станом на 1946 рік – лише 1760,7 тисяч мешканців, із 537142-ох колгоспників працездатного віку лише 28,4 відсотки становили чоловіки. Однак, большевицьке керівництво Полтавської області забезпечило внаслідок нещадної експлуатації селян на відновлених 77% посівних площ у порівнянні з 1940 роком здачу державі 36826 тисяч пудів зерна, що становила 82% рівня того ж таки 1940 року. В той час, коли частина селян не мала навіть власних домівок, а 45593 сім’ї полтавчан взагалі не мало хат, - адміністративно-управлінський апарат райкомів та колгоспів карав і передавав справи до суду за крадіжку зі вже зібраного поля якогось оберемка соломи, жмені зерна чи відра картоплі. Самі ж апаратники «виписували» у колгоспах за безцінь тонами зерно, коли в середньому колгоспники у 1945 році отримували лише по 400 грам на один трудодень, а в 1946 році кожен працюючий колгоспник отримав лише по два пуди (32 кг) зерна. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже й Великого Голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В.С.Маркова, секретаря по пропаґанді В.С.Волґіна, голову облвиконкому М.М.Мартиненка, начальника управління МВС М.Я.Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф.Т.Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л.Р.Корнійця. У Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно якої  робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з’явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало українців вмирало від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду.  Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть вчителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Водночас майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооборони для захисту від голодаючих. Через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з найбільших коефіцієнтів смертності 21,1 був у тодішньому Сенчанському районі.  

Але боротьба зі сталінською тиранією та його антиукраїнською політикою на наших теренах не вщухала. Як, видно із довідки начальника 4-го управління МВС УРСР полковника Сараєва про стан боротьби з учасниками ОУН-івського підпілля у східних областях України від 8 жовтня 1953 року «загальний стан чекістської роботи по боротьбі з учасниками оунівського підпілля в розрізі областей» характеризувався «наступними даними: ...Полтавська... взято на облік 338 (О.П. – четверта за чисельністю серед 18-ти - після Київської (991), Дніпропетровської (584) та Сталінської (370) – по лінії ОУН, в т. ч. в 1953 р. – 11,... арештовано по лінії ОУН в 1953 р. – 5..». (ДГА СБУ: Ф.13.-Спр.372.-74.арк.131, 135).

Ґарет Джоунз писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду». Дійсно, Україна вмирала. Це були жахливі часи: совєцька влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селянам, які добиралися до міст. Люди божеволіли, кінчали життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніколи не було нічого подібного в історії України. Взагалі чи було щось подібне в історії людства?!!..», - писав на чужині український  дослідник Василь Плющ. Зрештою, тільки у 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв голоду на Україні – близько 10 мільйонів, тоді кожної хвилини в ті роки помирало 17 чоловік. Голодомор 1932-1933 років був найбільш кривавою добою тривалого й чітко організованого геноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921-1922 років до Голодомору 1946-1947 років. Насправді ж цей геноцид тривав від 1917 по 1991 рік, він мав різні форми вияву, як етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєцькі концтабори ҐУЛАҐу та інші. За період московсько-большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят  мільйонів людей. ООН у своїй заяві, яка вважається офіційним документом 58-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, всупереч переконливим фактам про цілеспрямоване знищення української нації, висновкам Конґресу США 1988 року, Міжнародної комісії видатних юристів 1989 року на чолі з Джекобом Сундберґом, йдучи за розробленим росіянами сценарієм, уникла слова «геноцид» і потрактувала скоєний Москвою злочин – виморення голодом четвертої частини українського населення, як «національну траґедію українського народу». Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти українського народу. Палата ж представників Конґресу США ще десять років тому, 20 жовтня 2003 року, на пропозицію конґресмена проф. Марка ван Хаґена одногосно ухвалила резолюцію №356 «Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932-1933 р.р.», розцінивши жахливий геноцид проти українського народу у 1930-их роках, як «навмисний акт терору та масового вбивства». Неоціненний внесок у визнання Америкою Великого Голоду в Україні геноцидом зробили й наші земляки – українські громади США. Слідом за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом геноциду Австралія, Канада та Арґентина, всього це натепер зробили ще кілька десятків  парламентів світу.  

Починаючи від 1990 року в американських початкових та середніх школах стали  викладати курс про єврейський голокост, який увійшов у систему навчання, завдяки єврейській організації «Holocaust Memorial Foundation» з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чікаґо. Микола Семенович Міщенко, голова американської Фундації українського геноциду, уродженець села Малі Будища, що натепер замешкав у Чікаґо, з яким я зустрічався у цьогорічному травні, писав, що «про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це – трагедія цілого людства. Жоден злочин скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних не може бути підданий забуттю.  Трагедія геноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ століття у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри,турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд-завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не вів загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це можливо і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв аґресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає від-пла-та.  Впродовж минулого століття ворогами української нації різноманітними способами було вигублено майже двадцять мільйонів мирних громадян. Вдумайтеся – двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі, лише за те, що вони заваджали у реалізації сатанинських планів біснуватих лєнінів, гітлерів та сталінів. Три, гігантські за масштабами, Голодомори знищили цвіт і насіння нації – трудове селянство. Минуло понад сімдесятсім років відтоді як у 1932-1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Європа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на усіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від Геноциду. Слід зауважити, що завдяки зусиллям уродженця Полтавщини Миколи Міщенка та його колеґ з Фундації 5 серпня 2005 року губернатор штату Іллінойс Род Благоєвич підписав поправку до Закону, і з цього моменту вивчення трагедії Українського Геноцидного Голодомору стало обов’язковим в освітянській шкільній мережі штату Іллінойс. Наступним завданням Фундації є те, щоб по всіх штатах  США було зобов’язано (!) вивчення Українського Геноциду нарівні з іншими етнічними групами.

Національна пам’ять українців про страшні й суцільні Голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось і поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України у підсовєцькі часи змалював  надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й ніби живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-их років.  Мандруючи в якості кореспондента по Полтавщині незабутній Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: «Я вам зроблю новий 33-ій рік!». Якраз тоді  й з’явилися правдиво-пекучі й болісно-гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:

            «Рвися з горлянки свавільним криком,

            Мій неслухняний вірш!

            Чому він злодій? З якої речі?

            Чому він красти пішов своє?

            Дали б той клунок мені на плечі –

            Сором у серце мені плює...».

Серед інших мистців, що стали на захист свого народу, не можу оминути назвати справді визначного поета Михайла Ситника, уродженця київського Василькова, який пережив Великий Голод 1933-го року, який, їдучи із Ташкента до Києва через сталінську «фєдєрацію», - написав такі гнівні супроти імперсько-большевицької Москви, головної організаторки українських Голодоморів,  які, як мені видається, страшенно є актуальними  й натепер:

            «…Я задихаюсь, я хворію,

Собі я місця не знайду, -

Коли ж прокляту цю Росію

Я зрештою вже перейду?

Тупі обличчя все навколо,

І світ увесь поник у млі.

Рабів обідраних і голих

Женуть з Вкраїни москалі.

На Колиму, в Сибір, в безодню

Женуть вони братів моїх...

А навкруги, мов сніг холодний, -

Московок витончений сміх…»

…Наступним населеним пунктом, який трапився під час моєї короткої осінньо-похмурої подорожі Лубещиною було село Вовчик, розташоване у долині ріки Сула за якихось два десятки кілометрів від  Лубен, де  вдруге за один день (!) я знову побачив білого коня. У 1920-х роках в цьому селі відбулися криваві сутички між прихильниками та противниками товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), в ході яких большевицькі провідники -  голова ТСОЗ П.Дядечко та перший секретар Вовчиківського райкому комсомолу Алєксєй Зайцев були вбиті місцевими селянами. Під час Голодомору село чинило організований опір бандитизму окупаційної кремлівської влади, її посіпак та поплентачів. Через це внесено на так звану чорну дошку - село підлягало військовій облозі. Відтак у селі значні жертви серед дітей та літніх людей, хоча тодішній голова колгоспу Сухомлин Ларіон Іванович, вчинив справжній подвиг для порятунку людей - видав на зароблений трудодень по 300 гр. пшениці. За це він був показово арештований та засуджений до ҐУЛАҐ-у. - То була справжня боротьба за виживання українського етносу.

І ось повернуся додому, до своєї хати, у Лохвицю, та й засів ще раз перечитувати оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало». Й, повірте, знову стало тужливо, бо дуже вразило прочитане; як мовиться в народі, - щось боляче защеміло «під ложечкою».  «…Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Шептало легко й вільно біг. Не було ні хомута, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе — прекрасного білого коня...», - писав у своєму знаменитому оповіданні письменник Володимир Дрозд. Що ж, подумалось мені, - білі українські коні, мабуть більш вільні, аніж коні іншої масті, вони не люблять табунів, гурту й загорожі, ненавидять табун, гурт і загорожі, недолюблюють крутити привід та їздити до міста, соромляться упряжі та становища робочої худоби, яку можна вільно запрягати, поганяти, зрештою, - стьобати батогом кожному конюхові!

Білий кінь, мабуть таки, уособлює яскраву й волелюбну особистість українців, які інколи під впливом повсякденного життя мовби зовні й втрачають свою індивідуальність, а подекуди гублять навіть виразні риси своєї індивідуальності, однак ніколи не пристосовуються, не заламуються, борються, й починають діяти наперекір злій долі! Й чомусь  згадалась українська народна пісня «Скаче в полі білий кінь» у виконанні Раїси Кириченко:

«…Білий сніг, як білий кінь,

Наче уві сні

В рідну казку полечу

В мріях на коні.

Білогривий красень мій

До зірок летить,

Ой, спасибі, зимонько,

За щасливу мить…»

Ми – українці. Ми маємо гордитися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація.  Якраз нація, на думку Валентина Мороза, «творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовість наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тої ж самої сили.... Нація витворюється там, де є силове духове поле....».  Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана Україна, яка, переживши за минуле століття три страшні Голодомори 1921, 1932-33 та 1947 років, - все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-ому році, яка цього року відійшла у Засвіти, - в плоть і кров  безсмертну та незнищенну безкінечними Голодоморами, українську національну душу. Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець. Мої діти – також  українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх большевицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців, наших єдинокровних братів і сестер, які повсякчас у той чи інший спосіб чинили спротив та боролися проти тотального винищення. 

А ще Голодомор  мого народу – це мій безкінечний сум,  мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія.  Однак, сьогодні я не лише сумую, чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців: «Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!»

Теги:
2017-08-15 01:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар