Михайло Коцюбинський - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Михайло Коцюбинський

17 вересня 1864 року народився класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський (1864-1913), письменник і громадський діяч. Батько українського радянського державного і партійного діяча Юрія Коцюбинського (1896-1937), який був одружений на Ользі Бош, доньці відомої революціонерки, української німкені Євгенії Бош (дружини великого більшовика П'ятакова) і став жертвою сталінського терору. При Сталіні був убитий і його другий син Роман (1901-1939). Прийомним сином Коцюбинського був син вчителя з Чернігівщини, майбутній комкор Віталій Примаков, командир Червоного козацтва, який брав участь у боях проти Центральної ради. Теж розстріляний при Сталіні. Примаков був одружений на дочці Коцюбинського Оксані; після смерті Оксани був чоловіком Лілі Брік, в яку був закоханий поет Маяковський.

Коцюбинський був і залишається одним з найоригінальніших українських прозаїків. Він знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримськотатарська, циганська; одним з перших в українській літературі усвідомив потребу її реформування в напрямку сучасної європейської прози. Його творчість завжди була предметом суперечок літературних критиків. Дотепер деякі дослідники модернізму Коцюбинського обережно називають його імпресіоністом в літературі.

Народився письменник у Вінниці. Його батько Михайло Матвійович Коцюбинський працював дрібним службовцем, була людина милий і працьовитий, але запальний і нестриманий, мав важкий характер, не міг терпіти утисків начальства і несправедливості, нерідко пив. Через це у нього завжди були складні стосунки з керівниками, тому йому доводилося часто міняти роботу. Мати — Гликерія Максимівна Абаза, з Молдавська роду Абазів. Пізніше Коцюбинські залишили Вінницю, і переїхали жити в село, а потім у місто Бар. Тут в 1875 році Михайла віддали в початкову школу.

Захоплювався українськими народними піснями, любив слухати лірників та бандуристів, яких часто запрошуваламати. Багато пісень потім інсценував з сестрами і братами (Ліда, Фома, Леонід і Ольга), розігрував їх сюжет. З 9 років хлопчик сам складає вірші і пісні, дотримуючись правил ритміки і традиційних тем пісень. У 12 років він пише російською мовою оповідання «Андрій Соловійко або Вчення світ, а невчення тьма». Закінчивши третій клас у Барській початковій народній школі, хлопець у 1876-1880 роках навчався в  духовному училищі (бурса) в Шаргороді. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко», — згадував письменник пізніше. Ці книги справили на юнака таке сильне враження, що він полюбив красу української мови і вирішив стати письменником. Його талант незалишився непоміченим. Учитель словесності бурси, закінчивши перевіряти твори бурсаків на задану тему, зайшов у вчительську і з гордістю сказав: «Будемо мати свого літератора».

Після закінчення Шаргородської семінарії в 1880 році Коцюбинський поїхав у Кам'янець-Подільський, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася. Через важке матеріальне становище сім'ї юнакові не вдалося продовжити освіту: батько часто був без роботи, мати втратила зір, і йому довелося давати приватні уроки, щоб підтримувати сім'ю. Коли в 1886 році помер батько, турбота про всю велику сім'ю повністю лягла на плечі Михайла. У зв'язку з цим він 1886-1889 роках працював домашнім учителем. Повернувшись додому в 1886, щоб підтримати родину — осліплу матір і братів, і сестер, юнак дає приватні уроки у Вінниці і продовжує вчитися самостійно.

Ще в юнацькі роки Коцюбинський почав цікавитися народницькими ідеями, вступив у тісний контакт з членами народовольських організацій Поділля, як і вся передова молодь того часу, захоплюється творами українських і російських прогресивних письменників. Світогляд юнака формується під впливом Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Некрасова. В одному з автобіографічних листів М. Коцюбинський писав: «Визвольний рух захопив мене у 80-х роках минулого століття цілком — і я ходив “у народ”, займався пропагандою на селі. Вже з того часу почала переслідувати мене поліція». У 1882 році на квартирі Коцюбинських було зроблено кілька обшуків, сам Коцюбинський був заарештований за зв'язок з народовольцями, а після звільнення тимчасово узятий під нагляд поліції.

За рік до цього Коцюбинський здав екстерном при Вінницькому реальному училищі іспит на диплом народного вчителя і виїхав до село Лопатинці, де працював репетитором дітей бухгалтера цукрозаводу. Часто буваючи на вечірках, весіллях, в корчмі, він близько знайомиться з селянським життям, спостерігає за побутом та звичаями народу, вивчає усну народну творчість, записує соціально-побутові та історичні пісні, народні легенди.

Письменник почав постійно друкуватися в 1890 році після його поїздки до Львова, коли львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наш будиночок». У Львові він познайомився з Іваном Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» і почав публікувати в них свої твори. У 1891-1893 роках виходять його розповіді про дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «П'ятизлотник», повість «На віру», віршована казка «Заздрісний брат», в яких письменник описує селянську нужду і майстерно розкриває психологію дитини, її думки і переживання. На основі народних джерел він пише кілька коротких оповідань для найменших, що нагадують за формою притчі: «Про двох Цапко», «Дві кізоньки», «Десять робітників», «Івасик і Тарасик», «Чого ж вони зраділи?» У кожній мініатюрі міститься повчання, яке пояснює як треба і як не треба себе вести в житті.

На початку 1890-х років багато представників молодої української інтелігенції, пройняті ліберально-просвітницькими ідеями, утворили «Братство тарасівців», з яким Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбивався на його творчості. У казці «Хо» (1894) Коцюбинський підкреслює значення ліберально-просвітницької діяльності. У 1892-1896 роках він працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду — філоксерою. Робота в селах Бессарабії і Криму дала йому матеріал для написання циклу молдавських творів («Для загального добра», «Дорогою ціною») і кримських («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами»). Його повість «Для загального блага» була надрукована в перекладі на російську мову в журналі «Життя» (1899, кн. 12).

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У «Лялечці» Коцюбинський постає видатним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою його творчості. Дещо осібно у творчості Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — «На крилах пісні» (1895) і «Дорогою ціною» (1901). Їх об'єднує романтично-піднесена, героїчна тональність. За повісті «Дорогою ціною» на Київській кіностудії в 1957 році був знятий чудовий однойменний фільм Марка Донського, однин з його кращих шедеврів. Фільм, як і повість, розповідає про тяжкий гніт над Україною та її народу від колоніальної системи Російської імперії, холодно рік за роком ламала людські долі.

Закінчивши роботу в комісії (1897), письменник сподівався отримати посаду завідувача книжковим складом у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї роботи. Після безуспішної спроби знайти постійну роботу в Чернігові, де жила сім'я, Коцюбинський тимчасово оселився в Житомирі, де з листопада 1897 по березень 1898 обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волинь». Навесні 1898 року нарешті отримавши роботу в Чернігівській земській управі, повернувся до сім'ї в Чернігів. Спочатку займав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земський збірник Чернігівської губернії». У вересні 1900 поступив в міське статистичне бюро, де працював до 1911 року.

У Чернігові Коцюбинський зустрів Віру Устинівну Дейшу (1963-1921), яка стала його дружиною. Вона походила з дворян, з роду Гортінських. Батько її з запорожців. Віра Дейша закінчила Чернігівську гімназію і деякий час викладала в жіночому духовному училищі французьку мову, математику і каліграфію. Майбутній письменник Вікентій Вересаєв описував Віру так: «Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей і величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… у мене після зустрічі на душі світлий сум і радість, що є на світі такі чудові дівчата».

Будучи студенткою Бестужевських курсів, Віра Дейша була арештована царськими жандармами за її зв'язки з арештованим у Варшаві колишнім чернігівським семінаристом Ф. Свідерським, автором популярної брошури «Праця і капітал». Згодом дівчину перевели у Варшавську в'язницю в одиночну камеру. Вона вийшла з в'язниці через сім місяців, деякий час жила в Москві у брата, потім повернулася додому, до Чернігова, де вийшла заміж за Коцюбинського. Тут же в Чернігові виросли їх з Коцюбинським діти. У будинку Коцюбинських щотижня збиралася літературна молодь міста. Сюди приходили такі відомі в майбутньому письменники і поети, як Василь Блакитний, Микола Вороний та Павло Тичина.

Новаторською по темі стала коротка повість «Цвіт яблуні» (1902): Коцюбинський аналізує в ній проблему ставлення письменника-творця до дійсності, підкреслюючи, що художник ні в яких обставин не повинен забувати про своє цивільно-професійному борг, повинен уміти хворіти чужим горем, так, як ніби воно його власне. Письменник повертався до цієї теми не раз (цикл мініатюр «З глибини», вірш у прозі «Пам'ять душі», незавершене твір «Павутина», новели «Intermezzo» і «Сон»). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується і в написаному в 1903 році листі-відозві М. Коцюбинського та Миколи Чернявського до українських письменників. Подальший розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошуку нових художніх форм. Талановитий український поет-модерніст, педагог і земський діяч Микола Чернявський, друг Коцюбинського, був розстріляний в Херсоні 19 січня 1938 убивцями з НКВД, а його твори були заборонені.

Важливим джерелом інформації для біографії письменника стало листування (більше 300 листів) Коцюбинського з його коханою жінкою Олександрою Аплаксіною (1880-1973), яка була молодша нього на 16 років. Переписка була вперше видана в 1938 році Інститутом української літератури АН УРСР (видання було з купюрами морального і політичного характеру — зокрема, викреслені всі згадки про людей, оголошених в СРСР «ворогами народу»). Відносини Коцюбинського з Аплаксіної завершилися 1907 року, коли з анонімного листа про них дізналася дружина письменника. Вона змусила чоловіка дати слово не залишати сім'ю.

Перед революцією 1905-1907 років Коцюбинський створив оповідання «Fata Morgana. З сільських настроїв» (опублікований в «Киевской старине», 1904). У ньому він вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу проявилися під час революції. «Це художня енциклопедія українського села першого десятиріччя ХХ століття, — атестують її літературознавці. — Повість насичена неповторним духом бурхливої, трагічної, багатої подіями доби, її настроями, ідеями. В ній змальовано старе традиційне українське село, представлені всі його прошарки, відображено сільське життя в соціальних суперечках і суто особистих щоденних турботах, переживаннях, а також показано, яка була свідомість сільського пролетаріату, сільської молоді, що без вагань довірила свою долю робітничому класу, стала його союзником у революційній боротьбі». Революція остаточно відкрила світові нове поселення, і Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (опублікована в квітневому номері «Літературно-наукового вісника» за 1910 р.) належить до найбільш видатних творів Коцюбинського.

Під час чергового відвідування Галичини Коцюбинський побував на землях Гуцульщини, після чого створив один з кращих своїх творів — повість «Тіні забутих предків» (1911). Відпочиваючи в «Українській Афінах» (так жартома називали Криворівню) разом з Іваном Франком, Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем (в майбутньому жертва сталінського терору), Михайло Михайлович захопився цим краєм: «Я з головою пірнув у Гуцульщину... який оригінальний край! Який незвичайний казковий народ! — писав він. — Я дуже люблю правду.  Хочу писати оповідання з гуцульського життя і боюся написати там неправду». Малюючи картини життя і побуту гуцулів, розповідаючи історію трагічного кохання на тлі ворожнечі двох гуцульських кланів, Коцюбинський осмислював найважливіші для загальнолюдської свідомості і буття категорії любові і ненависті, життя і смерті. За сюжетом повісті Сергій Параджанов створив в 1965 році однойменний фільм, який став одним зі світових шедеврів. У 1906-1912 рр. Коцюбинський також пише новели «Сміх», «Він іде» (1906), «Невідомий», «В дорозі» (1907), «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці» (1908), «Дебют» (1909, «Лист» (1911).

У 1911 році «Товариство прихильників української науки і мистецтва» призначило Михайлу Коцюбинському довічну стипендію у розмірі 2000 рублів на рік, щоб він міг звільнитися від служби. Незабаром письменник став відчувати себе все гірше (астма і туберкульоз). Через необхідність в лікуванні Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) і деякі країни Європи (Відень, Флоренція, Рим, Неаполь, Греція, Туреччина). Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911-1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» і «Подарунок на іменини».

Чудовий письменник помер навесні 1913 року. Похований на Болдиній горі в Чернігові на правому березі Десни. Після смерті чоловіка Віра Устимівна працювала коректором у губернському земстві, потім служила в статистичному бюро. У грудні 1921 року вдова письменника Коцюбинського померла в Чернігові від важкої форми тифу. Її поховали поряд з  чоловіком.

Можуть запитати, чому діти Коцюбинського вибрали ліво-радикальний більшовизм (від якого практично всі і загинули), а не український буржуазно-націоналістичний лібералізм. «Обмеженість генія — це його трагедія, але трагедія генія завжди вища за будь-який тріумф посередності, — намагається відповісти на це питання В. Піхорович. — Досягнення генія залишаються надбанням народу назавжди і подальша інволюція творця виявляється його особистою трагедією, в той час як всі тріумфи посередності, як правило, обертаються трагедією для суспільства. Про це пишеться не для минулого, а для сучасного. Якщо національна обмеженість і відхід від марксизму приводили до трагічних помилок навіть таких гігантів як Франко, то на що можуть розраховувати сучасні діячі куди меншого масштабу? З іншого боку, нас не може не надихати приклад Михайла Коцюбинського. З точки зору літературного таланту Коцюбинський — величина куди скромніша, як Франко, але чесність, послідовність, повсякчасне прагнення поєднати письменницьку працю з боротьбою трудящих за визволення від соціального гніту, дозволили йому зайняти в українській літературі почесне місце».

Як яскравий письменник-гуманіст, Михайло Коцюбинський посідає одне з провідних місць в історії української літератури. Його повісті, оповідання та новели створюють єдиний барвистий і складний гобелен українського життя кінця 19 – початку 20 століть. Його творчий аналіз динаміки розвитку українського суспільства рубежу століть і зміни свідомості українців в епоху, повну подій і кардинальних змін в житті всіх країн і народів, найвищою мірою глибокий і переконливий. Це один із значних європейських прозаїків свого часу.

2015-09-17 22:26:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар