Павло Штепа - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Павло Штепа

12 вересня 1897 року народився відомий теоретик українського націоналізму і борець з комунізмом Павло Штепа (1897-1983) — український історик, інженер-будівельник, письменник, публіцист, журналіст, громадський діяч, професійний підпільник, вчений-еміґрант. Народився на Кубані (Північний Кавказ), на станиці Новодмитрівська у родині священика (Кубань завжди була і залишається населена українцями). Середню школу закінчив у Майкопі. 1919 року отримав атестат зрілості помічника інженера з виробництва сільськогосподарської машинерії.

Брав участь у революції і Визвольній війні 1917–1920 рр., а згодом знаходився на еміграції в Чехо-Словаччині; закінчив навчання в Українській Господарській Академії в Подєбрадах й емігрував до Канади у 1927 році. Павло Штепа вийшов із школи політичного та культурологічного мислення Дмитра Донцова (1883–1973). Пройшовши бойову школу у підпільній революційно-націоналістичній Українській військовій організації (УВО) та Організації Українських Націоналістів (ОУН) у міжвоєнну добу. П. Штепа створив свою оригінальну етнологічну і культурологічну концепцію розвитку слов'янських, і зокрема, російського народів у післявоєнний час.

У 1927 році емігрував до Канади, співпрацював з органом українського національного об'єднання (УНО) - тижневиком «Новий шлях».

Був багаторічним членом Головного управління української стрілецької громади в Канаді, автор ряду статей у еміграційній пресі, зокрема, в журналі «Визвольний Шлях». Помер 2 березня 1980 року в Канаді.

У своїй книзі  «Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість» Павло Штепа на багатому історичному матеріалі, фактах і свідченнях численних російських і зарубіжних авторів глибоко і дотепно аналізує психологію і ментальність московитів, які називають себе з 19 століття і донині, «росіянами». Штепа також розкриває передумови, витоки, закономірності виникнення, розвитку та занепаду Російської імперії — хто її створив, які цілі вона переслідує, на чому тримається і чого боїться. «Автор з позицій патріота України всебічно розглядає історичне підґрунтя визвольних рухів свого народу за здобуття незалежності і створення української держави», — чітко резюмує зміст книги укладач анотації на неї. Аналіз Штепи до такої міри точний, настільки б'є не в брову, а в око, що всі спроби її критики російської стороною зводилися до істеричних криків в «Живому журналі». Жодного серйозного спростування з російського боку хоча б навіть частини непривабливого портрета московита, намальованого Штепой, не існує. Російською відповіддю на його книгу було і залишається повне мовчання, як це трапляється завжди, коли критика Московії-Росії глибока, вірна і безперечна до очевидності. Ось деякі цитати з цієї книги:

«Москвин особисто — великий боягуз, що засвідчить кожний офіцер, що командував московськими вояками. Він нападає лише тоді, коли чує за своїми плечами силу свого гурту, організації, війська, держави. Опинившись сам-на-сам чи побачивши, що його гурт слабший за ворога, впадає в паніку. У спогадах очевидців та учасників війн 1917 і 1941 років знайдете багато фактів великого страху енкаведистів, коли падала чи захиталася їхня влада. Потрапивши в полон до українських повстанців (УПА), плакали, благали дарувати їм життя, ганебно, гидко було дивитися на них. Начальник НКВД, що вигубив мільйони людей, що постріляв тисячі в’язнів власноручно — М. Єжов лежав у ліжку кілька днів хворим після невдалого замаху на його життя, хоч той замах не зачепив жодної його волосинки.

Стадний інстинкт самозбереження підказував шукати безпеки й охорони в гурті. Так зродилася у москвина ідея: «человек — ничто, а общество — все», «На миру и смерть красна», «Ломи стеной, иль мало нас», «Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы, попробуйте сразитесь с нами!» (О. Блок). Безпорадність, почуття меншовартості, боягузтво, кріпацтво, рабський побут, деспотична влада в родині, безапеляційна влада общини, деспотія уряду — все це виплекало і за багато поколінь зміцнило стадність москвина. Чужинці — мандрівники по Московщині у 15–16 ст. свідчать, що особистість (індивідуальність) — незнана річ москвинові. П. Чаадаєв пише, що йому боляче порівнювати московські обличчя з європейськими: боляче вражала безвиразність московських обличь. У Московщині ніколи не існувала особиста воля, особиста ініціатива, особиста діяльність, бо особистість закували москвини в кайдани. Москвини гуртом, отарою, ордою боронилися від ворогів і загарбували чужі землі. У московській історії бачимо мовчазне, стихійне, гуртове рушення безликого загалу, що не зважає на жодні жертви: свої і чужі... Запаморочена політичними перемогами московська голота вже не боїться нікого і пише: «Ми однаково думаємо про всі справи нашого життя і тому говоримо однаково кожному з нас зрозумілою мовою. У нас нема і бути не може непорозуміння. Ця наша однодумність є нашою найбільшою і непереможною силою і вирішальною перевагою над іншим світом, який розбитий власне браком однодумності» [радянський письменник Я. Ільєнков. “Большая дорога''].

«Всяка московська імперія (навіть сама етнографічна Московщина) не дозволить жодної свободи: особистої, громадської, національної немосковським народам. Не може дозволити приватної власності, що є основою свободи. Всіляка Московщина — монархічна і соціалістична — заперечує особу та її права; заперечує ідею приватної власності; заперечує всіляку свободу. «Деспотія і рабство, брехня і доноси, злодійство і безбожництво. Московщини без цих властивостей не було в історії. І досі вона не показала, що може бути інакшою. Отже, як не боляче, мусимо визнати, що і не може бути інакшою. Тому вона і не має права існувати взагалі», — щиро зізнавався московський патріот князь С. Волконський» (Глава «РАБСТВО І ДЕСПОТІЯ МОСКВИНА»).

«Москвини виправдовують своє загарбництво (імперіалізм) та колоніалізм тим, що, мовляв, й інші народи загарбували чужі землі й обертали їх на свої колонії. Хіба англійці не загарбали Австралію, Індію, пів-Африки, пів-Америки? Хіба англійські колонії не перевершували територію Англії багатократно? При цьому замовчується різниця між своїм і англійським колоніалізмом. Англо-сакси загарбували дикі, нецивілізовані землі, де величезні простори годували лише кілька десятків тисяч тубільців. Через кількасот років ті простори годують сотні мільйонів. Англійці перетворили дикі степи та праліси в цивілізовані, найбагатші країни, як от Північну Америку, Австралію. Європейці, безперечно, визискували тубільців у своїх колоніях. Але водночас і цивілізували їх: будували школи, лікарні, шляхи, впроваджували культурне землеробство, промисловість. Європейці створювали те, чого ЩЕ НЕ БУЛО. Навчали тисячі тубільців у своїх європейських школах на учителів, лікарів, інженерів, урядовців, тобто творили провідну верству тих народів. У ХХ ст. бачимо негрів з європейською освітою, президентів, міністрів самостійних африканських та азійських новопосталих держав. ... По Переяславі 1654. москвини надзвичайно ворожо ставилися до європейської культури, «латинской ереси», що її несли українці в московське культурне життя» (Глава «КОЛОНІАЛІЗМ МОСКВИНА»).

Тут важливо підкреслити, що Павло Штепа був одним з перших, хто давно розглядали в більшовиках не європейських ліворадикалів, якими вони себе вважали, але саме російських націоналістів, людей плоть від плоті типово затхлій і задушливій московської системи — те, що остаточно оформився в головному породженні більшовицького режиму, тобто в сталінізмі:

«Петро І пробував терором цивілізувати Московщину, але одразу ж по його смерті вона відбудувала свій старий «китайський мур», що кілька сторіч відгороджував її від Європи, залишивши маленьке віконце — Петербург. Московські націоналісти-більшовики, захопивши владу 1917 року, негайно замурували і його... Захопивши владу, В. Ленін запровадив таку деспотію, що перевершила деспотії всіх Іванів, Петрів, Миколаїв разом. ТОМУ й підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба проти його влади колчаків, денікіних, юденичів 1917–1920-х рр. була трагічним непорозумінням, що й визнав пізніше А. Денікін. Та й 90% вояків т. зв. «білих» військ становили немосквини та донські козаки, які за кількасот років вільного життя навчилися цінити волю. Зрештою і ті генерали Колчак, Юденич, Врангель також були не москвини з походження. Натомість питомі москвини Брусілов, Поліванов, Клембовський одразу стали на бік В. Леніна... Не марксизм, не соціалістичні ідеї підказали 1917 року В. Леніну поновити деспотичну владу та кріпацтво, а непереможна сила національних традицій».

А ось приклад критики книги Штепи з російського боку. Вона завжди зводиться або до переходу на особистість автора і наклеювання на нього ярликів («колабораціоніст», «русофоб», «співробітник ЦРУ»), або на повторенні пропагандистських стереотипів, загальних і для царизму і для комунізму, стереотипів, які століттями начисто промивали московські голови. «Побитий питанням про "малоросів", - пише один з таких критиків. - Цей термін ввели у вжиток греки, а не москалі, і він ніяк не може бути образливим, хіба, що для такого історичних невігласів як пан Штепа». Тим часом, невігласом виявляється сам критик. Навіть у російської Вікіпедії чорним по білому прописано (хоча теж не зовсім точно), що слово «малороси» отримало «поширення з початку 18 століття». Що до «греків», то візантійці стосовно Русі використовували географічні терміни класичної давнини: країна Мала і країна Велика, що означали те, що Малої землею (Μικρὰ Ῥωσ) іменують метрополію, а Великої (Μεγάλη Ῥωσ) — землі, на які з цієї метрополії розселився цей народ, т.е київські колонії на віддаленої від Константинополя Фінськой Півночі.

«СРСР був створений не мудрістю московитів, а дурістю європейців», — дотепно пише Штепа. «Росіяни не створювали СРСР. Як я вважаю, СРСР за своєю природою був якраз антиросійським державою, — коментує це висловлювання той же критик Штепи. — Серед верховних правителів СРСР російських знайти було важче, ніж українців. СРСР придумали не росіяни, а євреї. У створення радянського виродка українці, грузини, латиші і т.д. несуть рівну провину і не потрібно все валити на "москалів"». Приведений зразок критики не потребує коментарів. Але цікаво, що горе-критик ще й маніпулює аргументами, можливо, сам того не усвідомлюючи. «Серед верховних правителів СРСР російських знайти було важче, ніж українця»? Правильно, тому що росіяни-вожді більшовизму швидко зрозуміли: щоб їм придушити опозицію і вижити, потрібні талановиті організатори. А таких, за визнанням Леніна, знайти серед московського народу йому так і не вдалося. Тому мобілізували або євреїв Троцького, Свердлова, Урицького, Склянському, землячка, Зінов'єва та інших, або «малоросів» московського розливу (тобто не справжніх українців) Антонова-Овсієнка, Дибенка, Криленка, Семашка, Цурюпи, Скрипника. Загалом, вважати, що серед більшовицьких вождів було мало росіян можуть тільки уражені типовою для московської ментальності антисемітської параноєю, бо Ленін, П'ятаков, Бухарін, Риков, Красін, Ногін, Стасова, Луначарський, Шляпніков, Тухачевський, Ворошилов, Калінін були саме росіянами. І не одні вони.

Цікавий і російський текст, написаний ще в 2008 році, причому етнічним росіянам: «Останнім часом в Інтернеті йде накат на Павло Штепу, відомого українського націоналіста минулого століття. Пересмикувати цитати з його праць, перекручуються факти його біографії. Пов'язано це з нинішнім загостренням відносин російської влади з українською. Робиться це загострення у зв'язку з нинішнім вимогою України визнати факт геноциду українського народу — голодомору 1933-го року, скоєного з вини московських комісарів-інородців. Нинішнє керівництво Росії, плоть від плоті своїх дідів-комісарів, противиться встановленню істини про голодомор. І втягує у свої звади залишки від колишнього російського народу» (стаття «Дірка в плавильному казані від Павло Штепи»). І далі автор намагається примирити кремлівських вождів, радить їм визнати Голодомор, але тільки в тому плані, що його організували не росіяни, а… євреї.

Старі, старі пісні… Навряд чи потрібні ще приклади подібної «критики».

Закінчує Штепа свою книгу про московитів рішучим висновком: «Ніколи не було, нема і бути не може союзу України з Московщиною. Не може бути, хоч би й хотіла Україна. Не може, бо український і московський народи — це дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя. А над усе в найголовнішій — в царині духовній. Ніхто і ніщо не зможе привести до союзу України з Московщиною, як ніхто і ніщо не зможе призвести до союзу Христа з антихристом, християнство з сатанинством, релігію з безбожництвом, добро зі злом, правди з брехнею, любов з ненавистю, жорстокість з лагідністю».

Спостерігаючи сьогодні дії і стан Росії-Московії, цей висновок неможливо спростувати. Він був, є і буде непорушний. Він зможе перестане працювати тільки в двох випадках: якщо станеться диво (московська ментальність зміниться на краще) або якщо на територію Московії зійде сама Богоматір з легіонами ангелів і пояснить московитам їх помилки. Чудес ж, як відомо, не буває.

2015-09-12 12:15:51
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар