Алла Горська - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Алла Горська

18 вересня 1929 року народилася українська художниця, дисидент Алла Горська (Алла Олександрівна Горська; 1929-1970), діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького (1925-1990). Трагічно загинула 28 листопада 1970 року за нез'ясованих обставин у місті Василькові. Похорон Горської 7 грудня на Берковецькому кладовищі в Києві перетворився на демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту. Усі соратники Горської по славнозвісному Клубу творчої молоді були переконані, що це убивство – справа КДБ.

Народилася в Ялті в ультра-інтелігентній творчій родині, на диво щасливою. Мати Алли Олександрівни — Олена, ніколи, на відміну від чоловіка, кар'єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді художником костюмів, надалі це стало її постійною роботою. Батько Алли Олександрівни, Олександр Валентинович Горський, був одним з організаторів радянського кіновиробництва, пережив усю сталінщину на керівних посадах у галузі кіно — був директором Ялтинської (з 1932), Ленінградської (з 1933), Київській кіностудій в 1931 році він став директором Ялтинської кіностудії. У 1932 році Олександр Валентинович з родиною жив у Москві, де обіймав посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм», потім пішов на підвищення в місто на Неві. Олександр Валентинович, зокрема, був «хрещеним батьком» однієї з найпопулярніших і людяних вітчизняних мелодрам «Весна на Зарічній вулиці», знятої в 1956 році за участі М. Хуциєва і Ф. Міронера. Хрущов звільнив його з поста директора Київської студії, і Гірський потрапив, теж директором, на Одеську кінофабрику. Яка була до війни студією, а тут вона стала фабрикою. Тобто базою, куди їздили знімати фільми інші студії. Горський вирішив відтворити в Одесі знову студію, яка б знімала власні фільми. І він почав з того, що запросив молодь, курс Ігоря Савченка. Саме Горський зробив сценарій фільму, зарізаний на всіх інстанціях.

Незважаючи на успішну кар'єру батька, Алла Горська добре пам'ятала очікування нічного арешту у другій половині 30-х. Пізніше їй з матір'ю Оленою довелося пережити дві блокадних зими в Ленінграді. Навесні 1943 року на фронті загинув брат Арсен, а влітку Алла з матір'ю евакуювалися до Алма-Ати, де їх уже чекав батько — там знаходилася Об'єднана кіностудія. В Алма-Аті сім'я була недовго і в кінці 1943 року переїхала до Києва.

З 1946 до 1948 року А. Горська вчилася в Київській художній школі імені Шевченка у Володимира Бондаренка, закінчила її із золотою медаллю. У 1954 р. закінчила Київський художній інститут, її вчителями були Михайло Шаронов та Сергій Григор'єв. Влітку 1952 вона вийшла заміж за студента цього ж вузу Віктора Зарецького. Через два роки, закінчивши інститут, Горська працювала за фахом у галузі станкового та монументального живопису. Працювала в селах Чорнобильського району, де створено полотна «Прип'ять. Пором», «Абетка», «Хліб». розробила ескізи до вистави «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха, режисером яких був тоді ще зовсім молодий Лесь Танюк. Вистави, майже готові до постановки, було заборонено: п'єсу Куліша у Львівському драматичному театрі, а Стельмаха — в Одеському.

«Початок 1960-х років був часом напружених творчих пошуків — в техніці лінориту і малюнка мама створила галерею портретів: Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка; за допомогою графічних засобів по-новому трактування образів Тараса Шевченка, Олександра Довженка, — пише її син Олесь Зарецький. — Тоді ж, на початку 60-х, вона досконало вивчила українську мову, хоча й говорила з певним пітерським акцентом».

Алла Горська брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Разом з дітьми хрущовської «відлиги» молодими поетами-«шістдесятниками» і майбутніми правозахисниками Василем Стусом (1938-1985, убитий в радянському концтаборі), Василем Симоненко (1935-1963) та Іваном Світличним (1929-1992) Алла була одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959-1964) у Києві. Вона брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Як художник, вона стала автором численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960) , «Біля річки» (1962-1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та інші. Вона також створила ряд монументально-художніх робіт. Її твори експонувалися на виставках. У 1964 році вона в співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж було знищено адміністрацією університету за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології Бойченко. Скликана після цього комісія за уламками кваліфікувала його як ідеологічно ворожий, і Аллу Горську виключили зі Спілки художників, проте через рік відновили у членстві.

Горська брала активну участь в українському правозахисному русі. У 1962 році Алла разом з В. Симоненко і письменником Лесем Танюком виявили на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях в селищі на території Деснянського району Києва Биківні місця поховання розстріляних органами НКВС у 1930-1940-х роках, про що було зроблено заяву до Київської міської ради («Меморандум № 2»).

Цього вбивці з КДБ їй ніколи не пробачили.

Вона матеріально і морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично з Панасом Заливахою. Дисиденти, які поверталися з ув'язнення, зверталися до неї за допомогою. У зв'язку з арештами української інтелігенції у серпні-вересні 1965 року її неодноразово викликали в КДБ як свідка та на очні ставки. 16 грудня 1965 вона подала скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. У квітні 1966 Алла подала клопотання на захист Панаса Заливахи. Горська була присутня на процесі В. Чорновола, що проходив 15 вересня 1967 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. У квітні 1968 року вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного у зв'язку з арештами і протизаконними закритими судами над дисидентами. Цей документ з'явився в обстановці настроїв, викликаних чехословацькими подіями — Празькою весною-68. Він відомий під назвою «Лист-протест 139-ти». Лист був написаний в стриманих формулюваннях, обережно і толерантно. У ньому зверталась увага на відхід від рішень ХХ з'їзду КПРС, порушення соціалістичної законності.

За участь в акціях протесту в 1965-1968 роках проти розправи над українськими дисидентами Горська була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. По Києву і всій Україні стали поширюватися чутки з КДБ про існування терористичної бандерівської організації, нібито керованої західними спецслужбами. Одним з керівників цієї організації називали Горську. У тому ж року її знову виключили зі Спілки художників. Сьогодні стало відомо, що після введення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 року ЦК КПРС прийняв закрите рішення про посилення ідеолого-пропагандистської діяльності, у тому числі доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху.

За Горською та її чоловіком Зарецьким стежили (часто демонстративно), їм погрожували. «Від випадковий перехожих або невідомих попутників у транспорті можна було почути: «Ви дограєтеся, ще не таке буде» та інше, —згадує її син Олесь. — Кілька разів я сам був свідком таких випадків. Під нашим будинком часто крутилися топтуни. Поява так званого зовнішнього спостереження або його посилення могли бути сигналом того, що готується арешт. Її викликали в КДБ як свідка на допити та на очні ставки. Гебісти вели з нею специфічні «спасенні бесіди». Вони закликали її отямитися «поки ще не запізно», переглянути своє ставлення до радянської системи, («Ви мимоволі працюєте на наших ворогів за кордоном»). Ці розмови поступово переходили в попередження й погрози. То була їхня звичайна тактика — психологічно зламати людину. Сусіди по комунальній квартирі перед від'їздом до Ізраїлю в 1973 році розповіли, що в 1964 році дозволили співробітникам КДБ установити в себе стаціонарний мікрофон, спрямований на наше помешкання. За деякими дрібними ознаками було очевидно, що і телефон прослуховується».

У 1970 році Аллу Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого тоді Валентина Мороза, де вона відмовилася давати свідчення. За кілька днів до смерті висловила жаль з приводу того, що не поїхала на суд, і склала протест до Верховного суду УРСР стосовно незаконності та жорстокості вироку Морозу. «Таких жінок дуже небагато на світі», — пізніше сказала про Аллу Горську Раїса Мороз, яка також була учасницею національного опору.

«Достатньо погляду на перелік правозахисних акцій Алли Горської, щоб зрозуміти: вона багато років була очевидним кандидатом на політзонуГУЛАГу за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда», — вірно пише Олесь Зарецький. — Та й на допитах у КДБ трималася з викликом, безстрашно. Гебістисвою неспроможність завербувати людину не вибачали нікому. Можна бути впевненим, що при систематичному стеженні вони знали, що мати постійно подає моральну та матеріальну допомогу родинам політв'язнів».

«Алла Горська зі своїм чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями Григорієм Синицею, Геннадієм Марченком, Борисом Плаксієм, Галиною Зубченко та іншими створили у другій половині 1960-х ряд великих монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні. Це був той випадок, коли батьки знайшли свою нішу в офіційному мистецтві. І показово, що в 1968-1970 роках виконували одне з найбільших замовлень — оформлення Меморіального комплексу в Краснодоні. Але творчість мала й інший аспект. У матері майже завжди були заробітки — невеликі кошти, які вона могла передати родичам політв'язнів чи тим, хто повертався з таборів. Я думаю, їй передавали з цією метою гроші і деякі київські дисиденти. Тобто, називаючи речі своїми іменами, вона була скарбником групи правозахисного руху. На ці ж цілі вона іноді отримувала посилки із США і Канади. То вже була організація не тільки з точки зору КДБ.

«Ці знайомства, канали обміну інформацією складалися ще з початку 1960-х, коли з'явився самвидав і почала формуватися мережа його поширення. Наведу приклад, як це відбувалося. Мати придбала кілька пачок «Собору» Олеся Гончара (примірників 30-40) і поширювала їх по каналах самвидаву. Тобто, давала почитати тим, кому вважала за потрібне: з вимогою повернути книгу, або з дозволом комусь передати, або просто дарувала. Так само поширювалися Іваничукові «Мальви»: хоча ці книги не були забороненими, а, так би мовити, небажаними, притопленими. А могли бути книги, одна з яких тягнула за собою арешт і ув'язнення, наприклад, «Історія України», видана у Львові в 1942 році, тобто при німцях. Мати, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл були одними з головних творців тієї мережі. З цих і, можливо, з якихось додаткових причин було прийнято рішення про вбивство Алли Горської з інсценуванням самогубства свекра. Втім, метод політичних убивств застосовувався в СРСР регулярно. Система була жорстко централізованою і таке рішення могло бути прийнято тільки на рівні вищого керівництва в Москві. Вже пізніше, після 1991 року, займаючись цією справою, я намагався уникати штампу «вбита КДБ», адже невідомо, чи то було КДБ, або ГРУ Генштабу, чи якась спецгрупа, підпорядкована ЦК КПРС. Але те, що рішення приймалося на найвищому рівні, зрозуміло», — згадував її син.

Після вбивства Горської в 1970 році слідство, яке вела прокуратура Київської області, зробило вигляд, що прийшло до висновку, що Горську вбив її свекор через особисту неприязнь, після чого покінчив життя самогубством. А як це було насправді?

Ще раз дамо слово синові вбитої правозахисниці: «У той фатальний день, 28 листопада 1970, рано вранці вона вийшла, щоб їхати до діда Івана, до вечора мала повернутися. На наступний день мій батько, стурбований відсутністю дружини, викликав її на телефонні переговори, і 30 листопада телефоністка повідомила, що на переговорний пункт у Василькові ніхто не прийшов. 1 грудня батько поїхав до Василькова, де, на свій великий подив, знайшов порожній будинок. У вікнах було темно, двері замкнені, а на свіжому сніжку видно сліди найімовірніше листоноші, який приносив виклик на телефонну станцію. У міліції, куди батько звернувся, йому відповіли, що будинок не відкриватимуть: потрібні поняті, а час пізній...

Вже на самому від'їзді матері простежується слід гебістського інсценування. Дід Іван телефоном сказав, що замовив машину на 6:00 ранку. Можна припустити, що якісь «нові знайомі» діда у Василькові, а він жив удівцем, знаючи його обставини, запропонували йому дешево і зручно організувати вантажівку для перевезення швейної машинки, призначивши час вкрай дивний і незручний. А увечері 27 листопада до нас прийшли гості.

Якби батько поїхав з матір'ю до Василькова по швейну машинку, то план злочину на побутовому ґрунті зірвався б, адже за оперативним планом свекор мав убити невістку з мотивів особистої неприязні. Хоча не виключено, що були й запасні варіанти. Отже, необхідно було зробити так, аби мати поїхала одна. І тут у пригоді стала психологічно-побутова характеристика, укладена в процесі систематичного стеження. Мати була людиною обов'язковою і легкою на підйом. Батько ж, коли у нього не було термінових справ, вставав о 9-10 годині, а піднятися вранці, якщо він напередодні просидів далеко за північ з гостями, було для нього надзвичайно важко. Тому й з'явилися до нас напередодні люди. Може, режисери трагедії скористалися нагодою, а може, організували цю ситуацію, на що гебісти були великими майстрами. Таким чином, мати вийшла з будинку одна. Цілком імовірно, її схопили, щойно вона вийшла. Темно, людей на вулицях майже немає.

Увечері 1 грудня батько повернувся останнім автобусом до Києва вже на межі нервового зриву і відразу ж звернувся до знайомих. Наступного дня до Василькова приїхали близькі друзі Алли Горської — журналістка Надія Світлична і поет та літературний критик Євген Сверстюк, які наполягли на тому, щоб міліція відкрила будинок. У неглибокому льосі вони знайшли труп Алли Горської. Міліціонер чомусь намагався відсторонити Світличну та Сверстюка, хоча сумнівів у тому, що це Алла Горська, у них не було. Через кілька днів до Василькова приїздив знайомий батьків Микола Гришко — там же у дворі в бур'янах він бачив покинуті накладні вуса, які могли зробити людину схожою на Івана Зарецького. Мій батько був арештований і кілька днів провів у КПЗ. Спочатку його спробували психологічно зламати, звинувативши у вбивстві дружини з ревнощів, а потім перейшли до основної версії про неприязнь Івана Зарецького до Алли Горської.

Через кілька тижнів після трагедії мого батька викликали в обласне управління МВС, де офіцер на прізвище Чорний повернув йому частину особистих речей загиблих, у тому числі і дві пари окулярів його батька у футлярах. Батько поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, і Чорний відповів: «Убито одним ударом, професійно!». Це важливі слова, адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним убивцею, ніяк не міг бути професіоналом — він усе життя працював бухгалтером. Звернули ми увагу і на те, що збереження обох пар окулярів, їх він носив завжди, і про це ми добре знали. Одні одягав, щоб читати, а другі, коли кудись ішов. І важко уявити, що, збираючись лягти під потяг, дід Іван спочатку зняв окуляри, поклав їх у футляр, сховав його в кишеню, і лише потім виконав свій намір.

Так само залишилося незрозумілим, чому міліція, після упізнання тіла Івана Зарецького 29 листопада не провела в його будинку обшуку, як це зазвичай робиться в таких випадках. Незрозуміла поведінка оперативників КДБ, які ходили по п'ятах за Горською і в професіоналізмі яких сумніватися не доводиться. За всіма правилами «наружки», якщо мати дійсно приїжджала до Василькова, вони мали «довести» її до самих дверей свекра і потім назад. Як вони не помітили вбивцю, що тікав із хати? На сімейній нараді було вирішено до правоохоронних органів не звертатися. Мій дід Олександр Горський вважав це не тільки безглуздим, але й небезпечним — ситуація в цілому нагадувала йому 1937-1938 роки».

Всіх друзів сім'ї Горських, виступили на її похованні 7 грудня на Берковецькому кладовищі — Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олеся Сергієнка — незабаром заарештували. У світі про подвійне вбивство дізналися з самвидавного «Українського вісника №4», редагованого В'ячеславом Чорноволом; він же написав і текст про її смерть. Пізніші численні публікації на Заході, а з 1989 року і в Україні ґрунтувалися саме на цьому матеріалі. «На початку 1972 року в якійсь гнітючій, моторошній обстановці проходили арешти, — згадує син убитої художниці. — Засуджували на тривалі терміни: як правило — сім років табору і п'ять років заслання. Ці арешти вдарили по нашій еліті. Для багатьох вони стали початком пекельного кола, з якого вже не було вороття — Іван Світличний повернувся до Києва смертельно хворим, Василь Стус, уже наприкінці 1989 року, — в труні. Почав використовуватися метод юридичної фальсифікації (правозахисників судили за сфабрикованими кримінальними справами), а також метод репресивної психіатрії».

Навіть після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, ігноруючи вимоги громадськості, не оприлюднили жодної інформації про загибель Горської. Була відкрита тільки слідча справа, аналіз якої показав, що розслідування було неповним, воно суперечливе і велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Безсумнівно простежуються також спільні риси вбивства Горської з іншими політичними вбивствами в СРСР.

«За моїми даними, отриманими від співробітників СБУ, які не хотіли бачити свої прізвища надрукованими, відомо, що на початку 1990-х справа Алли Горської в архіві Служби ґрунтовно вичищено, — повідомив нещодавно син Горської. — Отже, у них тоді були підстави, щоб принципово уникати спілкування зі мною і «Меморіалом». Принаймні, нова влада може докладніше познайомитися з методами нищення архівів, фальсифікаціями, до чого ми вже почали звикати. Це замкнене коло брехні, замовчувань варто було б розірвати. Кримінально-совкова ментальність значною мірою законсервувалась, але намагатися позбутися її необхідно».

Євген Сверстюк (1928-2014), колишній політв’язень, президент українського Пенклубу, головний редактор газети «Наша віра», розповів, що друзі навіть хотіли у мармурі увічнити такі слова про Аллу Горську: «Вона пройшла між нами світлим добрим духом, із вірністю неофіта...». Неофіта, тому, що Алла Горська свідомо вивчила українську мову лише у спілкуванні зі своїми друзями. У її родині розмовляли російською.

Аллі Горській, відомій українській художниці-шістдесятниці та правозахисниці виповнилося б 18 вересня 2015 року 86 років, якби її не вбили у розквіті сил.. Можливо, що сьогодні, зараз, коли ви це читаєте,  ще живі деякі організатори та учасники вбивства Алли Горської. Враховуючи тяжкість злочину, сподіватися на їхнє добровільне зізнання, зрозуміло, не доводиться. Її кров волає до небес, бо звіряче вбивство залишається без помсти. Коли нарешті ця організація понесе покарання за свої столітні злодійства?

 

2015-09-18 09:58:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар