«Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава»

«Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава»

Спогади чотирьох ветеранів дивізії СС «Галичина»: повстання в радянських таборах, фаустпатрон словацької ґаздині й гострий погляд Гітлера.
Богдан Ворон. Фото автора

Навесні 1915 року на горі Маківці українці з легіону УСС дивились на своїх побратимів крізь приціли крісів. За 29 років їхні нащадки з дивізії СС «Галичина» та Червоної армії зустрілись на полі битви під Бродами. Для тих, хто вижив у тій битві, друга світова не закінчилась дотепер. Одні називають їх героями, інші – нацистськими поплічниками.

14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» формувалась із 1943 року з українців-галичан. До її лав зголосились 83 тисячі добровольців, із-поміж яких відібрали 16 тисяч. Улітку 1944 року дивізію разом із 13-м корпусом четвертої танкової армії розбили в боях на Львівщині. Тепер «СС Галичина» - предмет бурхливої полеміки в Україні, й навіть у середовищі націоналістів цю сторінку нашої історії оцінюють неоднозначно. Хоча Захід давно реабілітував дивізійників: три перевірки, останню з яких у 1985-86 роках проводила комісія Дешена в Канаді, не визнали жодного з учасників дивізії Ваффен СС «Галичина» винним у скоєнні військових злочинів.

До наших днів у Львівській області дожили тридцять сім ветеранів дивізії. Половина з них прикута до ліжка. Наймолодшому – 86. Четверо колишніх дивізійників поділилися спогадами про криваві бої під Львовом у 1944-му, службу в Українській повстанській армії та радянські табори.  

 На зустрічі в Шевченківській РДА у Львові

«А німець, зараза, абсолютно за нас забув…»

Розповідає Зенон Врублевський

- Мій тато – січовий стрілець, багато мені розповідав, тож я був політично підкований. Коли ми дізнались, що організована дивізія, зраділи, що нарешті візьмемо до рук зброю. Якби її дали всім тим 80 тисячам, то була б сила. Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава. Але так не сталося.

Музей Степана Бандери у Лондоні (Віртуальна екскурсія)  

Ми з братом пішли добровольцями, покинувши гімназію. Я став шофером у званні ротенфюрера. Мене призначили до штабу дивізії. Коли потрапили в оточення під Бродами, ми зі шкільним товаришем спалили свої машини й воювали далі. Там було не пекло, а двічі пекло. Радянська армія мала потужну підтримку, а німець, зараза, абсолютно за нас забув – жодного літака… А можна ж було зробити прорив іззовні. Трималися два тижні, доки не почався прорив.

Зенон Врублевський

Офіцер-німець зібрав нас там, де зараз є цвинтар дивізії «Галичина» - у Красному біля Буська. Поблизу було шосе Золочів-Львів, яким невпинним потоком рухались радянські війська. Нам дали завдання перервати цей потік, і ми його виконали. За той час наші прорвались, а ми залишились. Іще добу ми з моїми хлопцями протримались, а перед світанком наступного дня потрапили в полон.

Нас хотів розстріляти радянський капітан. Пригадую його сьогодні: таке мале, пузате. Він кричав до солдатів, що нас зловили: «что вы смотрите на них?!». Витягнув пістолета, хотів стріляти. Але саме над’їхала на конях якась радянська розвідка, озброєна автоматами. Їхній старший лейтенант звернувся до капітана: «капитан, пускай идут, будут отстраивать нам то, что повалили». А той гаркнув: «Проезжай!».  Розвідник знов за своє, а капітан націлився в нього спересердя. Тоді ті, що були на конях, так шарпнули свої автомати, що наш капітан опустив пістолет, сів в авто й поїхав. Лейтенант повантажив нас сімох на студебекери, які саме їхали повз зі Львова, приділив нам одного солдата.

Свiтова, народна, вітчизняна...

Ті хлопці, які мудріші, позрізали з себе левиків і погони. А я чомусь не додумався. Конвоїр був здоровий хлописько, старший, років під сорок. Дивиться на мене, дивиться. Бачу, ставить свого автомата в кут машини. Витягає ніж, сантиметрів двадцять завдовжки, складний. Я собі думаю: «як не розстріляли, то заріжуть». А він мене злегка по щоці вдарив, позрізав усі нашивки й викинув. Видно, був зі Східної України, бо кинув мені: «Не признавайся, що ти з дивізії, бо розстріляють. Поняв?». Кажу: «Поняв».

Зі збірного пункту нас відвезли на Урал. Просидів там два роки, працював у шахті. Потім виселили на спецпоселення. Втік звідти, приїхав до Львова. Родину я мав велику, але не хотів до них іти, бо знав – найперше шукатимуть там. Тоді познайомив мене один чоловік із боївкою, яка складалась із нього та двох дівчат. Завданням дівчат було діставати бинти, йод і медикаменти, приносити це до парку Костюшка, а той чоловік передавав зібране далі. Чотири чи п’ять місяців походив у тій боївці. Щоправда, то були дуже тяжкі часи, бо зброї й набоїв уже було обмаль, та й самих підпільників.

Одного дня Вітер, командир боївки, сказав мені: «з тебе толку тут не буде, бо ти міська дитина, а тут треба й воші терпіти, і їсти нема чого». Походив я у Львові ще місяці зо два, поки мене не зловили. Дали двадцять п’ять років. Помандрував я тоді Союзом: Урал, Караганда, Воркута, Кемерово. Звільнився 1957 року та й приїхав сюди. Два роки бідував, аж синій був, бо не прописували. Мав уже тоді жінку з хворим серцем і двох дітей. Прописали за хабар, після того зміг влаштуватись на роботу.

Сорок днів Кенгіра

Розповідає Іван Мамчур

- Мене судили за те, що був у дивізії «Галичина». Дістав десять років таборів і п’ять – позбавлення прав. Відправили на Біломорканал у Медвеж’єгорськ. Там працював півтора року, ходив долиною Сандармох, де 1937 року розстріляли 1111 представників української інтелігенції з Соловків. З Медвеж’єгорська відправили на переслідство до Львова, в тюрму на Лонцького, де я сидів разом із архієпископом Володимиром Стернюком. Там пробув місяць, потім відправили до в’язниці в Золочівському замку, де я сидів дев’ять місяців. Повторили той самий присуд, а тоді відправили в Кенгір, спецтабір у Казахстані. 

До історичної пам’яті України про Другу світову війну

Там було понад шість тисяч в’язнів. Ми будували місто з усіма його структурами. Найперше зробили штучне озеро, побудували електростанцію, збагачувальну фабрику, бо там добували мідь. Ми були весь час ізольовані за зачиненими дверми і вікнами, виходили тільки в їдальню й на роботу. Режим був дуже суворий, ми потерпали від жорстокості. Дорогою на роботу – а водили нас досить далеко – знущалися, стріляли прямо в колону.

Іван Мамчур

15 травня 1954 року вибухнуло повстання. Воно полягало в тому, що ми змовились, не вийшли на роботу. Поламали загородки в таборі, аби злучитись із іншими відсіками, і створили комісію. Її очолив колишній підполковник радянської армії Кузнєцов. Ми вимагали зняти ґрати з вікон і дверей, не зачиняти на ніч бараки, розібрати внутрішні перегородки між бараками, переглянути справи в’язнів. Керівництво табору погоджувалось, але ми йому не вірили й вирішили чекати на представників ЦК. 

Тим часом у зовнішній огорожі, що мала три метри заввишки, вільнонаймані робітники зробили прогалини. Ми спочатку думали, що вони виконують наші вимоги, але виявилось, що робилось це для боротьби з нами. Ми готувались на випадок штурму: збивали з вікон ґрати й на точильних верстатах робили гострі піки. День і ніч сторожили діри, які зробили робітники. Так тривало сорок днів.

День Перемоги... в якій війні?

26 червня близько третьої години крізь ці діри увірвались чотири танки, а за ними спецназ з автоматами. На вишках виставили кулемети, й в’язнів зусібіч почали розстрілювати – найперше охорошу біля дір та на дахах. Танки гуляли табором, а спецназівці кидали димові шашки в бараки, примушуючи людей вибігати надвір. Кожен, хто вибігав, діставав кулю чи був розчавлений танком. Дівчата взялись за руки, думали, що танкісти схаменуться, але їх розчавили. Згідно з Солженіциним, який написав книжку «40 днів Кенгіра», загинуло близько п’ятисот в’язнів.

Я тоді лежав із хворобою Боткіна. Один із наших вибіг із землянки, де ми жили, і його відразу вбили. До нас під’їхав танк, встромив гармату у віконце землянки. Нам наказали вийти. Вивели в степ, де ми пролежали два дні, поки в таборі не замурували діри, пожежники змили кров та зібрали трупи, які вивезли й зарили бульдозерами. У степу біля табору провели суд. Чекісти відводили заколотників ліворуч, інших – праворуч. Я також потрапив до гурту заколотників, але начальник табору, який знав, що я хворий, наказав повернути мене до лікарні. 

Завдяки повстанню вже в липні приїхала комісія – переглядати наші справи. Найперше випустили тих, хто був пов’язаний з німецькими справами. 29 жовтня 1954 року мене перевели на вічне поселення в тому ж таки Кенгірі. Два рази на місяць я мусив відмічатись, і виїжджати не мав права. На засланні я прожив 15 років. Більше про моє життя можете прочитати у книзі «Нас доля світами водила».

З Дивізії в боївку

Розповідає Роман Шумський

Я народився 1924 року в Радехові. В дивізії «Галичина» служив підстаршиною в Нахріхтен Абтайлюнґ – полку зв’язку, обслуговував радіоустановки. Нас оточили в селі Почапи біля Золочева. Полонили і відвезли за Проскурів на Поділля. З того табору я втік і, переховуючись, ночами перейшов до Галичини.

У своїх сторонах я не міг ніде з’являтися. Поїхав до села Станин, де віднайшов своїх товаришів із гімназії. Один із них був районним провідником ОУН, начальником служби безпеки, інший – референтом.  Мене призначили командиром кущової боївки самооборони, адже я мав військовий вишкіл. Одного разу ми напали на радгосп, де зберігали пограбоване майно селян, яких депортували. Роздали те майно, а потім наступали на Радехів. 

Роман Шумський його фото в однострої дивізійника

За півтора року мене зловили радянські органи безпеки. Потрапив у засідку, не встиг навіть автомата з плеча скинути. Сидів у тюрмі на Лонцького, дали п’ятнадцять літ каторги в Норильську, п’ять – позбавлення прав. Брав участь у Норильському повстанні – те саме, що в Кенгірі, але без танків. До табора увірвались солдати на студебекерах, сто двадцять чоловік убили, триста поранили, а решту поклали на плацу й били по спинах палицями. Понабирали для цього кримінальних злочинців, які не одному зламали ребра.

Роман Шумський показує світлину, на якій він в кущовій боївці самооборони Зліва Іван Співак, псевдо Тарас

Я вижив. Працював на шахті у відділі зв’язку. Пізніше комісія мене звільнила. Працював у Норильську як вільнонайманий механік зв’язку. Зробив собі саморобний передавач на короткі хвилі і займався «антирадянською пропагандою і агітацією», поки товариші мене не здали. За це судили вдруге: десять літ, які я відбував у мордовському Тайшеті. Сидів в одному таборі з Юрком Шухевичем. 

Роман Шумський показує світлину на якій він сидить на пдібитому радянському танку

Аж 1962 року мене звільнили, і я приїхав на Батьківщину. Цілий рік був у напівлегальному становищі, з великим трудом прописався на Волині, потім у Кам’янці-Бузькій, де за мене поручився головний лікар – я йому медтехніку лагодив. Тут двадцять п’ять років пропрацював інженером зв’язку. Вийшовши на пенсію, збудував собі хату в Рудному побіля Львова.  

Погляд Гітлера

Розповідає Євген Куцик

- За часів німецької окупації я вчився у другій українській гімназії. Пішов добровольцем до дивізії разом із братом. Відбув піхотний вишкіл на Мальті та в Австрії. Звідти дивізію відправили до Словаччини, де ми воювали проти радянських «партизанів», які фактично були мародерами. Пригадую, зайшов я до одної хати й бачу: кобіта товче в кориті бульбу свиням фаустпатроном. Я в памороки, а поруч іще діти бавляться. Викинув того «макогона» в ліс.

У кінці січня 1944 року нас відправили на підстаршинські курси радистів до Нюрнберґа. Дисципліна там була жорстка. Одного дня в середині березня зняли нас із навчання й наказали вичистити не тільки казарму, але й усю навколишню територію. Потім сказали привести до ладу себе, мундири, зброю. Ми відчували, що буде якась важлива комісія, але не думали, що аж таке високе начальство.

Євген Куцик підписує вісник братства вояків дивізії Галичина

На другий день нас усіх вишикували під лінійку. Кілька разів перевірили зброю, щоб ніхто не мав набоїв. Начепили багнети на повний парад. Близько одинадцятої години на подвір’я заїхали три авта. Одне було з відкидним верхом, інші закриті. З відкритого висідає сам Адольф Гітлер.

Ми очі витріщили від великої несподіванки. Дверцята машини, до речі, він сам собі відчинив – ніхто не біг відчиняти, як це зараз роблять. Був у плащі без жодних відзнак, ковнір наполовину піднесений. Кашкет звичайний. Вище середнього зросту, виправка військова, жодної розхлябаності. Скидався на нормального чоловіка, а не на якогось психа. Може, в кінці війни йому трохи замакітрилось, але таке буває, коли береш на себе забагато. 

Підбіг шеф нашої школи, привітав його, відрапортував. За Гітлером вийшов його найближчий ад’ютант. Вони троє – фюрер попереду, ті двоє позаду – пройшли повз наші лави повільним кроком. Той його погляд я досі пам’ятаю. Такий гострий, аж до глибини душі залягає. Мені навіть коліна затряслися, хоч я й не мав чого боятися. Гітлер обійшов шеренгу, швидким кроком підійшов до шефа, привітав його, сів до авта та поїхав геть.

А ми після цього мали цілий вільний день. Нюрнберґ досить сильно робомбили союзники, в місті не було нічого цікавого. Ми пішли на пиво, бо більше нічого не було. Скрізь треба було мати картку, тільки пива не бракувало. Пляшка коштувала двадцять пфеніґів, а ми за місяць служби діставали 20 марок. Можна було добре ним посмакувати.

Зустріч

Невдовзі Нюрнберґ стали сильно бомбувати, й нашу школу перевели до міста Мельник на північ від Праги. Там ми мали бій із з’єднаннями Другого українського фронту, потрапили в оточення. На щастя, я знав чеську мову й вийшов із того оточення, перебравшись у цивільний одяг за допомогою однієї жіночки. Відступаючи, Вермахт висадив міст через Ельбу, тож шансів перебратись в американську чи англійську зону я не мав. У чеському лісі я й закінчив війну.

Пішов у наймити до чеського господаря, пробув там два місяці, поки мною не почала активно цікавитись чеська радянська влада. Мусив утікати. Вирушив додому через фільтраційний табір у Пардубіце. Цей табір обов’язково проходили всі, хто вертався з примусових робіт чи полону, щоб отримати дозвіл повернутись на схід. Я одержав довідку й повернувся до батьків у Львів. Довго там не пробув – за два місяці мене заарештувала контррозвідка СМЕРШ.

Засадили, дали десять років і п’ять позбавлення прав. Відбував покарання у Магаданській області, де загалом пробув дванадцять літ. Повернувшись додому, ще тричі був заарештований за порушення паспортного режиму. Я не міг улаштуватись на роботу, бо не був прописаний, а в міліції не прописували, бо не працював. Ось така коломийка, замкнуте коло. Слава Богу, головою обласного виконкому тоді був Семен Васильович Стефаник, син славетного письменника. Я звернувся до нього й отримав резолюцію «прошу прописати», з якою врешті-решт  отримав прописку. Влаштувався на роботу й тридцять вісім років працював на заводі «Мікроприлад» у службі метрології вимірювальної техніки. Написав книгу спогадів «Від Мальти до Магадана». 

2013-05-15 10:36:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар