Право на Крим

Друга світова і «остаточне вирішення кримськотатарського питання»

Для “остаточного вирішення кримськотатарської проблеми” Сталін використав розпочату ним спільно з Гітлером Другу світову війну, зокрема її німецько-радянську складову, названу Великою Вітчизняною війною. На час початку війни у СРСР мешкало 560 тис. кримських татар. З них 137 тис. було мобілізовано в радянську армію. До 1944 р. 57 тис. загинули на фронтах. Власне з Криму на війну відправили 40 тис. осіб. Понад 16 тис. полягли. Ті, хто залишився, під час окупації острова (18.10.1941–14.05.1944) створювали підпільні групи спротиву окупантам. Окрім того, 598 кримських татар воювали в партизанських загонах Криму, а Мустафа Селімов, Рефат Мустафаєв та Сейдалі Куртсеїтов були їх комісарами. Мешканці багатьох сіл допомагали партизанам продовольством, приганяли для них овець по 50–100 голів. За масовий опір каральні загони німців спалили 80 кримськотатарських сіл, знищили 12 тис. їх мешканців. До Німеччини було вивезено 20 тис. молоді, 2300 з них опинилися в німецьких концтаборах.

Однак значну частину воєнних подвигів кримських татар замовчували або згадували в малоконкретному переліку подій, хоча тисячі їх отримали високі державні нагороди, десять стали Героями Радянського Союзу і стільки ж – повними кавалерами Орденів Слави. Доля їх мало чим відрізнялася від долі одноплемінників. Наприклад, Двічі Герой Радянського Союзу, лауреат Сталінської премії, легендарний льотчик Султан Аметхан здійснив 603 бойові вильоти, взяв участь у 130 повітряних боях, особисто збив 30 літаків ворога і 19 – у груповому бою, в перші дні війни здійснив таран супротивника, а сам викинувся з парашутом, отримав поранення, брав участь у звільненні Севастополя і Криму. 18 травня 1944 р. перебував у батьківській оселі у відпустці, яку терміново перервали, Аметхана відправили на фронт, а батьків, брата й сестру в телячих вагонах – у заслання на Урал за “зраду батьківщини”. По війні Аметхан випробовував нові військові літаки. Йому забороняли втручатися у справи національного руху, не пустили до Франції на ювілей полку “Нормандія – Неман”, неодноразово пропонували змінити національність. Він загинув під час випробувального польоту.

Колишній вчитель, командир батальйону капітан Абдула Тейфук у 1943 р. зі своїми гвардійцями захопив Пушкарьовський острів на Дніпрі, що забезпечило швидку переправу військ. За 18 днів утримання плацдарму було знищено 750 німецьких солдатів та офіцерів, багато зброї та техніки. 20 грудня 1943 р. йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Загинув майором у Німеччині в березні 1945 р. Похований на Пагорбі Слави у Львові.

Перелік прикладів довгий. Але історія засвідчує й низку протилежних фактів. Вони були зумовлені як суб’єктивними, так і об’єктивними причинами. Значна частина кримських татар погано орієнтувалася в суті німецького нацизму, а потужна ворожа пропаганда подавала похід проти більшовицького СРСР як визвольну місію. Після масових злодіянь комуністичного режиму зерна цієї агітації потрапляли на благодатний ґрунт, щедро зрошений кров’ю страчених єдиновірців. Подібне явище спостерігалося й у Західній Україні після домовленого з Гітлером “визвольного” походу Червоної  армії в 1939 р., масових репресій та депортації понад мільйона осіб, а під час прискореної втечі “визволителів” під ударами ворога – садистського знищення в тюрмах без суду й слідства близько 10 тис. заарештованих та ув’язнених. Тому часто й зустрічали німців, як перед тим червоноармійців, квітами й хлібом-сіллю, доки не побачили, що європейські нацисти нічим не кращі від московських більшовиків.

Коли йдеться про ситуацію у Криму, то треба враховувати ще одну важливу обставину. Гітлер не втрачав надії, що вдасться втягнути в коаліцію й Туреччину. Тому нацисти намагалися демонструвати удавану прихильність до тюркських та мусульманських народів, позірно доброзичливе ставлення до мусульманських комітетів, створюваних на окупованих територіях задля відновлення зруйнованих комуністами мечетей, відродження національної системи освіти, консолідації нації, ураженої розшаруванням через класову політику більшовиків, примусову колективізацію, депортацію “куркулів”, розстріли інтелігенції та всіх запідозрених у недостатній любові до пролетарської диктатури. Існували й життєво-прагматичні причини: домогтися звільнення полонених мусульман, прагнення вижити в жорстоких умовах війни тощо. Спершу окупаційна влада надала кримським татарам продовольчу допомогу, запровадила податкові пільги, відкрила спеціальні магазини, розширила розміри присадибних ділянок тощо. Згодом спонукала створювати загони самооборони, а від 1942 р. – т. зв. добровольчі формування у складі шести батальйонів. Інші формування складалися лише з росіян. У таких збройних частинах рятувалися від смерті в концтаборах полонені червоноармійці. Караючи кримських татар депортацією за співпрацю з нацистами, Сталін, очевидно, “забув” про перехід на бік німців цілих армій, наприклад, генерала А. Власова, про 52 тис. радянських солдатів та офіцерів, які під час Сталінградської битви добровільно перейшли на бік німців, щоби воювати проти більшовиків, хоча більшість із них загинули включно з розстріляними на місці 20 тис., що потрапили тоді в радянський полон, про 3 млн 350 тис. полонених німцями червоноармійців лише за перших півроку війни, про 660 тис. вояків, які за два тижні оточення під Полтавою склали зброю. Німці спершу відпустили 800 тис. полонених – уродженців України, Білорусії та Прибалтики, дотримуючись вимог Женевської конвенції 1929 р., але СРСР відповідних актів не підписав і від вересня 1941 р. відбувалося масове винищення радянських полонених. Сталін усіх їх оголосив зрадниками, позбавив будь-якої допомоги їхні сім’ї. Відтак за час радянсько-німецької війни в таборах померло 58 % полонених (близько 3 млн осіб). Половину тих, хто вижив (1 млн) відправили в радянські концтабори. За підрахунками німецького генштабу у військах вермахту служив 1 млн радянських громадян і стільки ж становили інші категорії колабораціоналістів.

На фоні зазначених фактів поведінка кримських татар не виглядає екстраординарною. Тим паче, що той же Державний комітет оборони не залишив у підпіллі нікого з керівників обкому ВКП(б), Раднаркому чи інших обласних органів (зокрема – представників кримських татар). Перед загрозою окупації всі вони втекли з Криму, залишивши його мешканців на поталу ворогові. Вже невдовзі кримські татари розпізнали справжнє обличчя завойовників, зокрема після масових розстрілів євреїв, кримчаків та циган, запровадження системи колективної відповідальності та заручництва. Тих, хто відмовлявся брати зброю, обкладали високими податками, і не лише за худобу чи людей, а й за собак та кішок, а також вивозили їх на рабську працю до Німеччини. Вже в січні 1942 р., коли представники кримськотатарської еміграції Д. Сейдамет і М. Улькюсал у Берліні запропонували об’єднати мусульманські комітети в єдину загальнокримську структуру національного самоврядування, їм було відмовлено. Адже Гітлер 16 липня 1941 р. заявив, що Крим повинен стати територією Рейху, а з теренів німецької колонізації від Балтики до Криму планувалося депортувати (або знищити) 50 млн осіб, заселивши територію німцями. Передбачалося змінити й топоніміку Криму, назвавши півострів Готенландом, Сімферополь – Готенбургом, Севастополь – Теодоріхсхафеном. Гітлеру цей намір не вдався, то реалізував його Сталін.

Перша масова депортація населення Криму відбулася з початком війни, коли від 15 серпня до 9 вересня 1941 р. у Ставропольський край за директивою НКВС та НКДБ від 4 липня 1941 р. було виселено понад 50 тис. німців, а разом із дружинами (чоловіками) – 61 184 особи, згодом вивезли ще 6200 осіб “ворожих елементів”. Перша депортація кримських татар разом із німцями, румунами та греками відбулася за постановою Державного комітету оборони (ДКО) від 29 травня 1942 р. про виселення з Краснодарського краю осіб, визнаних соціально небезпечними.

Ще до остаточного звільнення Криму (12 травня 1944 р.), а саме 13 квітня 1944 р. з’явився спільний наказ Наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії і Наркома держбезпеки СРСР В. Меркулова “Про заходи по очищенню території Кримської АРСР від антирадянських елементів”. Він зобов’язував керівників згаданих репресивних структур автономії очистити територію Криму від шпигунів, “зрадників Батьківщини і запроданців, активних поплічників і ставлеників німецько-фашистських окупантів, учасників антирадянських організацій, бандитських формувань та інших антирадянських елементів, які надавали допомогу окупантам”. З цією метою додатково до 7 тис. наявних у Криму відряджалося 3 тис. співробітників НКВС та 2 тис. співробітників НКДБ, а також 20 тис. осіб внутрішніх військ НКВС. Хоча в наказі про кримських татар не згадано, але спрямований він був насамперед проти них. Це засвідчив такий документ. 10 травня Берія доповів Сталіну, що на 7 травня заарештовано 5381 особу. Водночас запропонував проект ухвали ДКО щодо “виселення всіх татар з території Криму”. Розселити їх пропонувалося в Узбецькій РСР, що було погоджено з першим секретарем ЦК КП(б) Узбекистану. Пропоновані терміни операції – 20 травня – 1 червня.

Вже наступного дня, тобто 11 травня 1944 р., Сталін підписав постанову ДКО “Про кримських татар”, у якій зазначалося: “Усіх татар виселити з території Криму і поселити їх на постійне проживання як спецпоселенців у районах Узбецької РСР”. Для прийому майна, худоби, сільгосппродукції депортованих 13 травня прибула до Криму комісія Раднаркому СРСР. Допомогу їй мали надавати близько 19 тис. керівників різного рангу та місцеві активісти. Операцію з виселення розпочали удосвіта 18 травня. На 20 годину до залізничних станцій звезли 90 тис. осіб, 48 400 з них відправили в 17 ешелонах (по 50 вагонів у кожному) до місць призначення. За тогочасними традиціями закінчили операцію достроково – о 16 годині 20 травня. Кількість депортованих за офіційною статистикою – понад 180 тис. Окрім того, військкомати мобілізували на трудовий фронт 6 тис. осіб призовного віку, а 5 тис. відправили в розпорядження тресту “Московвугілля”. За партійними документами кількість депортованих становила 194 111 осіб, а за підрахунками науковців М. Губогло та С. Червонної – 238,5 тис. Після війни до спецпоселенців додали 8995 фронтовиків, серед них 524 офіцера та 6 тис. трудармійців.

У телеграмах із Криму та доповідях Берії Сталіну постійно констатувалося, що під час операції жодних ексцесів не було. Про те, як виглядало переселення насправді, свідчать і виконавці, і депортовані. Так, колишній військовослужбовець НКВС А. Веснін згадував: “Раннім ранком 18-го травня досягли в степу села Ойсул. Довкола нього виставили 6 ручних кулеметів”. О 4-й годині розпочали виселення. Ударами прикладів у двері та вікна будили людей. До оселі заходив офіцер зі солдатами. Він голосно оголошував: “Ім’ям Радянської влади за зраду Батьківщини ви виселяєтеся в інші райони Радянського Союзу”. Щоб зібратися давали 10–15 хв. Дозволяли брати з собою речей та харчів не більше як 10–15 кг. (Цими обмеженнями порушували постанову ДКО “Про кримських татар”, яка встановлювала ліміт багажу на сім’ю до 500 кг). Людей збирали за межами села й вантажівками відвозили на залізничну станцію, де вже стояли оточені військовиками потяги. Штовхаючи кольбами, їх заганяли в брудні вантажні вагони, вікна яких були обмотані колючим дротом. Всередині – двоярусні дерев’яні нари. Туалетів та води не було.

У багатьох випадках військові не дотримувалися навіть таких умов. Це засвідчують численні спогади депортованих. Наведемо окремі з них. Асанов Зекер’я: “18 травня 1944 року о 4-й ранку до хати увірвалися солдати. Один із них лейтенант. Він зачитав указ Сталіна. Коли мати зібрала речі, він кинув їх назад до кімнати і вигнав нас на вулицю. Ми, близько 80 сімей, до вечора стояли під дощем. Потім усіх завантажили на автівки. Привезли на вантажну станцію біля моря. Вагонів не було. Односельці почали прощатися, подумали, що нас будуть топити в Чорному морі. Потім підігнали товарні вагони, які були забруднені коров’ячим гноєм. Усіх штурханами загнали до вагонів, хто не міг залізти самостійно, брали за руки й ноги та закидали у вагони. Задуха неймовірна. Дверей не відчиняли дві доби. У дорозі ніхто нас не годував. Один хлопчик і дідусь померли”. Асанова Сафіє: “У сім’ї були батько, мати і 9 дітей. З собою не дозволили брати жодного грама вантажу. На станцію супроводжували солдати зі зброєю, хто втікав – стріляли на ураження. Вагон був набитий людьми. Не було ні туалету, ні води. Морили голодом – води й хліба не давали. Про медичне обслуговування не могло бути й мови. Померлих викидали просто з вагонів”. Бекаєв Меджит: “Посуд, золото, патефон та інші речі брати заборонялося”. Муслімова Мусфіре: “Ми думали, що нас усіх ведуть на розстріл, усі плачемо. В 10 метрах від нашої хати стояв кулемет і солдат сказав: «Якщо поворухнетеся – розстріляю». Нам не дали навіть одягнутися. Стоїмо в нижній білизні, встигли лише пальто накинути. Ми, діти, захотіли в туалет, солдати не дозволили: «Де стоїте, там і справляйте потреби»”. Сеферова Майє: “Я добре пам’ятаю брудні, темні, холодні вагони. Там не було жодного настилу чи дощечки, на що можна було б сісти. Не було ні їжі, ні води, ні туалету. Багато людей кричали, плакали, помирали”. Туварчієв Халіль: “Щоб зібратися дали 5 хвилин. Жодного майна взяти не дозволили. А взяте матір’ю відро пшениці офіцер тут же висипав, сказавши: «Це вам не знадобиться“. Біля тютюнового сараю зібрали все село. Там люди простояли до вечора. На даху сараю було встановлено три кулемети. Несподівано один із них відстріляв чергу, поранивши 7 осіб. Мій дядько від отриманих ран помер у потязі. Окрім конвоїрів, навколо села на горбах було понад 80 стрільців”. Фахрі Асан: “Від тисняви, задухи, голоду й відсутності медичної допомоги люди помирали. Ховати їх не дозволяли. Трупи скидали обабіч залізниці, туди ж відправляли і ще живих важкохворих людей. За понад 20 днів дороги вщерть заповнені вагони помітно поріділи”.

Серед цього безмежжя жорстокості зрідка траплялися й вияви людяності. Ось що про виселення своєї родини розповіла Айше Сейтмуратова, яка після виїзду з СРСР працювала на радіостанції “Свобода”. Побачивши матір та сімох дітей, офіцер запитав, де її чоловік. Вона відповіла: “Це я вас повинна запитати, де мій чоловік. Він пішов воювати. Але його немає, а ви прийшли”. Пошкодувавши багатодітну жінку, офіцер вийняв гроші й, незважаючи на відмову, простягнув їй: “Візьміть, вам знадобиться”, а солдатам наказав допомогти нам зібратися. Мати вийшла з хати без шматка хліба, бо ледве встигла одягнути дітей. Тоді сусід, дядько Макляк, приніс велику каструлю сметани, півмішка борошна, сухарі, матрац, дві подушки, корито і сковороду і все це віддав матері. 

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України