Досвіди Івана Іванця — як мистця, воїна та громадянина — тепер знову актуалізуються - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Досвіди Івана Іванця — як мистця, воїна та громадянина — тепер знову актуалізуються
   

Досвіди Івана Іванця — як мистця, воїна та громадянина — тепер знову актуалізуються

Роман Яців

Чергове повернення до постаті Івана Іванця (1893—1946) — художника, організатора мистецького життя Львова, військовика, доктора правничих наук, одного з найпомітніших свого часу інтелектуалів в українському середовищі Галичини має вже не стільки романтичну (як це було на початку 1990-х), скільки прагматичну та ідейну підставу. Проти незалежної Української держави, за вже відомою історичною логікою, виступив московський агресор. Нові покоління українців опинилися перед загрозами того ж ворога, проти якого у свої молоді роки боровся й Іванець, згодом поплатившись за це своїм життям на засланні. Різні етапи національно-визвольних змагань сьогодні знову виструнчилися у спільній історичній парадигмі. Тож і досвіди Івана Іванця — як мистця, воїна та громадянина — тепер знову актуалізуються.

МОЖЛИВОСТІ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ СПРИЯЛО РОДИННЕ СЕРЕДОВИЩЕ

...Ліричне і героїчне боролося в натурі Івана Іванця вже з юних літ, причому одразу ж відтворюючись у малюнках та літературних вправах. Можливості самореалізації сприяло родинне середовище. Батько, Йосиф, у 1891—1893 роках був парохом села Новосілки Гостинні біля Рудок (де й народився Іван Іванець 9 лютого 1893 року), а згодом обійняв парафію Ременова, на той час одного з національно найсвідоміших сіл в околицях Львова. Мати, Михайлина, з родини Рошкевичів, мала літературний хист і писала оповідання й нариси з народного життя Галичини. Вона була молодшою сестрою Ольги Рошкевич, нареченої Івана Франка. Саме він назвав Михайлину «письменницею з загубленим талантом», зважаючи на те, що вона не змогла розвинути своїх творчих здібностей після заміжжя. Рішення віддати сина у львівську гімназію, вочевидь, полягало в намірах надання йому ґрунтовного й різнобічного вишколу. І справді, на час її закінчення (1912 р.) Іван Іванець уже заявив себе і як майстерний рисувальник, і як високоерудований інтерпретатор сучасного мистецтва, пишучи свої перші статті про мистецтво.

На жаль, художник не залишив власних свідчень про етапи опанування образотворчою грамотою, і можна лише приблизно накласти розрізнені біографічні факти на 1910 — 1914 роки. Ймовірно, саме в цьому проміжку він відвідує приватну школу — так звану Вільну академію мистецтв, студіює малярство у відомого педагога Станіслава Батовського. Рисунки І. Іванця того часу є цілком зрілими вправами в різних жанрах малярства і графіки. Він зарисовує: численні побутові та пейзажні мотиви, ескізує батальні сцени, робить вдалі портретні студії ба навіть компонує афіші. Як художник-практик на початку свого творчого шляху, він опирається на засади реалістичного мистецтва, хоча при виражальних засобах дещо роздвоюється, плекаючи манеру вже осмисленого імпресіонізму. Десь тоді він студіює на вечірніх курсах Львівської мистецько-промислової школи, але 1914 рік вніс суттєві зміни у мистецько-освітні плани талановитого юнака.

ФРОНТ ТА УСС

З далекої часової перспективи може видатися, що мобілізація в австрійську армію не надто пригнітила молодого інтелектуала, котрий досить швидко опанував військове ремесло і вже на початку Першої світової війни був свідомий того, де саме міг якнайкорисніше прислужитися військовій справі. «Вже в початках війни, — писав він згодом, — виринула думка при УСС збирати матеріяли до історії. У першу чергу звернули на це увагу от. Коссак, чет. Герасимів і я. І так уже з кінцем грудня 1914 р. поїхав я з фронту на Бескиді до Мукачева і купив фотографічний апарат, щоб освітлити ним події з життя УСС на фронті. Незабаром приїхав у поле проф. Боберський із Відня, і з ним обговорили ми докладніше справу формування постійної Пресової Кватири при УСС». Факт створення цього унікального підрозділу в структурі українських військових формувань завдячується низці таких же молодих, як й І. Іванець, січових стрільців, які, з передбачливістю державників розуміли ціну збереженої пам’яті в загальному плині життя. До того ж, цим ініціативним юнакам вдавалось поєднувати документально-фіксаційну роботу з творчою. Роль Івана Іванця в діяльності Пресової Кватири УСС була однією з найвідчутніших. За його участю відбувся перехід УСС на нову форму одягу (так звана акція «знаціоналізування українського легіону під верхнім одягом»); він же 1916 року виконав проект Прапора легіону Українських січових стрільців, зразок якого виготовив Жіночий комітет Львова — найбільше до цієї справи долучилися сестри К. та І. Величко. 28 жовтня 1917 року його посвятив сам митрополит Андрей Шептицький у селі Розвадові поблизу Миколаєва над Дністром, де на той час стояв вишкіл УСС. За описом цей прапор був із шовкової тканини синього кольору, на одному боці якої містилося гаптоване золотими і срібними нитками зображення Архистратига Михаїла, а на другому — великі літери УСС в оточенні мережки з китиць червоної калини. «Злучено герби Києва і Галицької Землі для зазначення Ідеалу соборности українських земель», — пояснював символічну ідею цього свого твору Іван Іванець.

Фотофіксація бойових і побутових буднів військовиків, складна пошукова робота в Комісії з упорядкування воєнних могил, участь в організації концертів, пресових видань (серед них такого поважного журналу, як «Шляхи») чергувалися з фактами участі в бойових діях, при виконанні різних командирських функцій. Переживаючи в реалі всю гаму емоцій українського фронтовика, він пройшов численними шляхами Карпат і Закарпаття, Буковини та Поділля, побував у Відні й у російському полоні... Згодом колишній поручник УСС І. Іванець мав багато що згадати у своїх численних нарисах про стрілецьку молодість та УГА, на основі чого неважко реконструювати хронологію його участі у відповідних подіях. Значно складніше відновити деталі його творчості цього періоду, яка, за свідченням самого автора, була майже повністю втрачена.

Один із найбільш проникливих творів Івана Іванця-фотомистця — світлина початку 1916 року «Великодня сповідь у стрільців». Момент фотопубліцистики тут вкрай вдало вивершений наявністю глибокої психологічної фабули. Автор спеціально не моделював її; постановочний принцип взагалі був чужим його творчому методу. «Художність ситуації» полягала в самому способі зйомки інтимно-побутового мотиву із стрілецьких буднів. Витонченість сповіді про складні душевні переживання піднятого до боротьби за український державницький ідеал юнацтва — одна з базових якостей малярського експресіонізму Івана Іванця.


ІВАН ІВАНЕЦЬ — СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ

Дошукуючись до інших джерел творчості мистця, доцільно покликатися на його реакції на ті чи інші екстремальні обставини воєнного лихоліття. Промовистим є спогад про весну 1915 року: «Приємний був той весняний час, коли УСС ішли з Карпат на Болехів. Кожен із нас тішився й радів, що ворог, якого сили ще недавно видавалися непереможними, уступає, що можна буде незабаром стрінутися з своїми рідними. І коли ми сходили на доли і з великим зацікавленням слухали про те, що було й як жилося за часів російського наїзду, які були відносини та порядки. УСС пройшли шляхом Захара Беркута, долиною Опору через велике бойківське село Тухлю (пригадую собі в Тухлі падав великий дощ), Сколє, Гошів — на Болехів. Ішли обидва курені. Не мали ще УСС своєї оркестри, що грала б у поході. Співано пісні. Репертуар їх був ще невеликий. Стрілецька пісня щойно почала творитися. Уже тоді прийнялася пісня, що її склав С. Чарнецький для твору «Сонце Руїни» — «Ой у лузі...», яка стала гімном УСС. З тою піснею увійшли УСС весняною ніччю в Болехів. Пригадую собі ще нині, як кілька дівчат, що стояли на лівому боці гостинця при вході до міста, радісно кричали, що йдуть УСС, почали плескати в долоні і кричати «Славно!». Була це, мабуть, перша овація для українського війська».

Будучи свідком гострих і трагічних подій, І. Іванець все ж не надто декларував антигуманність самої війни, а пов’язував її з національно-визвольними ідеями українського народу. «Не диво, війна — це ж найбільше напруження людських зусиль та пристрастей, — писав він згодом. — Вона має, крім негативних руїнницьких сторінок, і свої високі позитивні етичні й естетичні вартості. У стражданнях і боротьбі цементувалися культури і великі збірноти народів». У його розумінні батальні мотиви передусім є історико-культурними документами. А таких сцен у спадщині І. Іванця величезна кількість. На жаль, твори, що він їх створив безпосередньо «в полі», по гарячих слідах подій, не дійшли навіть у репродукціях, а вони, можливо, могли б дати найвірніше уявлення про відповідність запису «живих вражень» від побаченого з їхнім функціональним призначенням. Зрештою, батальний жанр у трактовці Івана Іванця — це радше оповідь або ілюстрація, аніж метафора боротьби. Композиційні схеми досить часто були схожими між собою, про що свідчить багато графічних і малярських праць, виконаних у 1920—1940-х роках на теми власних споминів. І все ж, його численні твори не позбавлені справжньої, глибинної, експресії — тієї якості, яка походила зі стану самої душі художника, його темпераменту.

МІЖ 1917 І 1927 РОКАМИ

Досі залишається проблематичним висвітлення окремих періодів життя Івана Іванця, особливо в часовому діапазоні між 1917 і 1927 роками. Проте відомо, що 1 серпня під Конюхами він потрапив у російський полон, в якому перебував декілька місяців. Після повернення з полону в листопаді 1918 року перебував на постої Коша УСС у містечку Вижниця на Буковині. А вже наступного, 1919 року брав участь у відомій Виставці сучасного малярства Галицької України, побував у ременівській батьківській оселі, де знімкував і немовби набирався вражень перед тривалою розлукою. Повернувся до війська, щоб поділити з усіма драму завершення боротьби. «Події йшли швидко, і невдовзі стали вони валитися на нашу голову... — згадував він зі смутком. — Коли я в осені 1919-го прочуняв по тифі, Уряд Диктатора був уже за кордоном, а обидві українські армії — УГА та Армія УНР розійшлись окремим шляхами. В чотирикутнику смерти над ними крякало вороння... / Прийшов сумний кінець. Найтрагічніший з чорних передбачень...»

1920 рік став одним із найтрагічніших у біографії Івана Іванця: смерть батька, фатальний перебіг подій на фронтах і, нарешті, важкий факт інтернування в таборах на території Чехословаччини. Уже 1921 року його ім’я виринає з-поміж активних учасників інших культурно-освітніх проектів — він робить малюнки до таборового часопису «Український Скиталець», який виходив спочатку в таборі містечка Ліберець. Пізніше, 1923 року його ім’я знову постає серед учасників мистецької виставки в Йозефівському таборі. Згодом він перебирається до Праги, де студіює в Українській студії пластичного мистецтва (клас Івана Кулеця) й вивчає право в Карловому університеті. Від 1924 року Іван Іванець брав участь в усіх студентських виставках УСПМ — про його твори позитивно відгукуються рецензенти. Уже пізніше, 1938 року, художник згадує про запрошення, яке надійшло йому від знаменитого історичного живописця і графіка, баталіста Миколи Самокиша, «...що хотів мене мати учнем і помічником при своїй праці у Харкові». Більше до цієї теми Іван Іванець у своїх текстах не повертався, а плин життя знову повернув його до рідних теренів. З інших важливих епізодів празького періоду належить його зближення з українським націоналістичним підпіллям; там же ж його вибирають до нелегальної Стрілецької Ради.


ІВАН IВАНЕЦЬ. БАТАЛЬНА СЦЕНА. ЗІ СТРІЛЕЦЬКОГО ЦИКЛУ. РИСУНОК

1927 року І. Іванець повертається до Львова й одразу ж налагоджує творчі контакти з мистецькими, літературними колами та видавцями. Він вітає нові мистецькі явища, набуває друзів в особі П. Ковжуна, М. Осіньчука, Я. Музики, М. Голубця, С. Литвиненка та ін. Уже трохи пізніше він здружився і з молодшим поколінням художників, учнями О. Новаківського — В. Ласовським, Е. Козаком, С. Гординським, Р. Чорнієм, поділяючи з ними чимало зусиль з організації національного культурно-мистецького життя в місті. Нива діяльності Івана Іванця розбудовується в кількох напрямках. Це станкове малярство — найбільше батального і пейзажного жанрів, книжково-журнальна, ужиткова та ілюстраційна графіка (у тому числі карикатура і книжковий знак), мистецька публіцистика, кураторська музейна практика, в основі якої — створення підрозділу при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка з документації українських національно-визвольних змагань. Ефективною була його співпраця з керівництвом кооперативного руху, зокрема з масштабною спільнотою організації «Сільський Господар», товариства «Просвіта», з Асоціацією Незалежних Українських Мистців, видавничим концерном Івана Тиктора «Українська Преса», польським Товариством Приятелів Образотворчого мистецтва та ін.

Характерно, що на зламі 1920—1930-х років, коли в українських колах львівських художників загострюються питання шляхів, якими має іти сучасне національне мистецтво, він, один з найбільш проникливих у матерію творчості практиків, не може себе переконати в доцільності відстороненої формотворчості. Фактично, саме тоді він рішуче повертається до закладеної ще в юнацькі літа програми зближення свого мистецтва з історико-культурним контекстом України, що апелює до творця актуальними ідеологічними гаслами і змістовими мотивами. Вбачаючи в цьому сенс свого фаху, Іван Іванець приступає до реконструкції своєї втраченої мистецької спадщини стрілецького періоду. Ці незліченні рисунки він друкує в різних комбінаціях зі своїми текстами або уважно ілюструє чиїсь оповідання відповідної тематики. З часом він стає одним із чільних творців цілої видавничої програми з випуску історико-мемуарної літератури, насамперед здійснюваної у видавництві «Червона Калина».

Визначаючи специфіку авторського стилю Івана Іванця, необхідно взяти до уваги, передусім, психологію художника з багатим військовим минулим, який постійно зберігав пам’ять про звитяги УСС і майже регулярно відтворював ті чи інші епізоди боротьби. Крім реконструкцій втрачених творів, він робив чимало нових рисунків, які охоче розміщали у себе численні львівські часописи. Втім, навіть у цій патріотичній і просвітницькій стратегії діяльності світогляд Івана Іванця як митця змінювався під дією зовнішніх чинників, а саме динамічних процесів у сфері образотворчого мистецтва початку 1930-х років. Саме на той час радикалізуються погляди молодшої генерації українських мистців щодо формальної мови малярства і графіки, під впливом ідей європейського модернізму. Новинки з Парижа дедалі частіше надходили до Львова від українських художників, які мали приватні студії у Фернана Леже та інших лідерів інтернаціонального мистецького процесу. Перша виставка Асоціації Незалежних Українських Мистців з участю запрошених французьких, італійських і бельгійських мистців та Української паризької групи, яка відбулася у Львові у вересні-жовтні 1931 року, стала для І. Іванця до певної міри символічною в подальших його творчих домаганнях. У складі львівських колег він показав три своїх твори («Синагога в Празі», «Пейзаж» і «Студія»), в контексті таких звучних імен, як А. Дерен, А. Модільяні, А. Олі, П. Пікассо, Д. Северіні, М. Тоцці, Л.-Ц. Фужіта, О. Цадкін, М. Шагал та інші. І хоча ці картини не були позначені якимись особливими рисами формальної новизни, за своїм духом вони відповідали критеріям сучасності, найбільше в частині експресії.

ФОРМАТ ЙОГО ДІЯЛЬНОСТІ В 1930-х РОКАХ РОЗШИРЮВАВСЯ ДУЖЕ СТРІМКО

Графіка стала для Івана Іванця полем формальних шукань у композиції та стилі. Власну експресивну вдачу мистець тут збалансовував зі щоденною інтелектуальною роботою, оскільки формат його діяльності в 1930-х роках розширювався дуже стрімко. Натомість не воно визначило авторський почерк Іванця надалі, оскільки питома частина його рисунків для українських часописів мала ілюстративний характер і часто була пов’язана з його особистими споминами про війну. Саме від середини 1930-х років Іванець повертається до дорогої йому теми вже в іншій іпостасі — хранителя пам’яті про полеглих, а також документаліста воєнних звитяг УСС.

Чимало рисунків і графічних заставок на цю тематику І. Іванець пропонує для львівського журналу «Літопис Червоної Калини». Час до часу його твори сусідують з рисунками Л. Перфецького, Е. Козака, В. Перебийноса, ілюструючи ті чи інші сюжети національно-визвольних змагань. Не завжди можна розрізнити нові його рисунки з репродукціями втрачених, оскільки сама манера виконання зазнавала змін. Іван Іванець опублікував багато композицій із конкретних польових локацій війни («Сотник УСС Турок захоплює головну вулицю Проскурова на панцирнику «Черник», «Сестри-жалібниці в бою під Козятином», «Поручник Гачкевич з одним скорострілом і шістьма людьми займає село», «Поручник летун Хрущ зі своїм товаришем підпалюють літак на ворожому боці й щасливо рятуються на другий бік Дністра», «Остання атака кінноти УГА бригади УСС під Чудновом», «Відхід УГА на Одесу», «Зима 1919/1920. УГА на Великій Україні» та ін.), а також узагальнених, почасти символічних, мотивів («Шляхами України», «На чатах», Ноктюрн (Наша кіннота на нічній переправі вплав через р. Буг, у поході на Умань)», «Кінна стежа УГА в зимі», «В поході», «Гармати, вперед!», «Гармати і веселка», «На болотистих дорогах», «Батальний нарис», «Алярм кінноти», «Гарматчики» та ін.). Оперативність, з якою мистець виконував свої рисунки, стояла на заваді професійним якостям тих чи інших творів, натомість призначення ілюструвати ті чи інші теми журнальних публікацій жанрово відрізняли їх від іншої категорії графіки, в якій І. Іванець виступав блискучим стилістом, а також рисувальником-віртуозом.

Чи був готовий Іван Іванець посісти становище першої величини в жанрі батальної композиції малярства і графіки у відповідному історичному періоді, чи ставив собі за мету розвиватися саме в цій професійній парадигмі? «Назвати Іванця лиш баталістом — годі, — писав його молодший приятель, учень О. Новаківського В. Ласовський. — Його баталістика справа припадку, справа його участи у війні; видко в нього сентимент з національних мотивів. Іванець має малярський нерв, темперамент і малярську культуру».

До кінця 1930-х років Іван Іванець підійшов у розквіті свого мистецького таланту, що увиразнило глибину його особистої трагедії наступних років. Десь у квітні-травні 1939 року гостра творча інтуїція І. Іванця «змусила» його сформулювати наступні думки: «Умовини сьогочасної нашої дійсності в найбільшій мірі несприятливі для свобідної мистецької праці. (...) У суворій безоглядній боротьбі за кожний день існування здається не має і місця для мистецьких зворушень. Навіть небо донедавна ще заселене янголами перемінилося в зловіщий таємний простір, з якого готові посипатися кожної хвилини смертоносні удари. Епохальний винахід нашого часу — радіо, не є музикою небесних сфер, воно стає щораз більше засобом дратування». Можна лише здогадуватися, з якими внутрішніми потрясіннями переживав митець прихід більшовицького режиму. 1940 року він намагається бодай у дечому утримувати свою фахову форму, беручи участь у виставках й ілюструючи журнал «Література і Мистецтво». Вісім своїх творів він показав на Виставці графіки львівських художників (травень-червень 1940 року), а також став учасником виставки західноукраїнського мистецтва у Москві. Коли Іванові Іванцю було 48 років, він одружився, обравши супутницею подальшого — вже короткого і страдницького для нього — життя вчительку, на той час реставраторку Національного музею у Львові Лідію Паращук, доньку відомого скульптора Михайла Паращука.

Не припиняє творчо працювати й після приходу коричневого окупанта до Львова. Певний час працює директором Львівської картинної галереї, очолює Спілку праці українських образотворчих мистців. Продовжує активну малярську практику, однак громадські повноваження знову не дають йому змоги сконцентруватися на естетичній якості творів. Наприкінці війни з дружиною переїздить до Кракова, де йому пощастило навіть влаштувати невелику персональну виставку. На початку 1945 року подружжя перебирається до Відня, але одного дня повертається до Кракова, щоб забрати з собою мистецькі твори з виставки. Тоді й потрапляє І. Іванець до рук московських каральних служб.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ НАЦІОНАЛІСТ

Совєтські каральні органи знайшли чимало підстав для того, щоб кваліфікувати Івана Іванця як небезпечного націоналіста. До 29 жовтня 1945 року його тримали в тюрмі міста Ратибор. Того ж дня його відвідала дружина, котрій він передав невеликий альбом власних замальовок із тюремного життя. Цей альбом зберігся й на сьогодні залишається останнім артефактом сильних творчих потуг видатного мистця і патріота, переконаного соборника України. В ньому міститься серія швидких олівцевих начерків портретів співкамерників та сцен із тюремного побуту.

Етапували мистця до іншої в’язниці — в табір Лабань, а вже 13 листопада 1945 року депортували на Урал, до міста Солікамськ (тоді Молотовської області). Цей завершальний період життя Івана Іванця почався 29 листопада 1945 року з виснажливих робіт на рудниках. За відомостями історика мистецтва Володимира Поповича, «в перших днях місяця січня 1946-го був покликаний як маляр у культбригаду «Колпа», де працював до 1.II.1946 р. Потім захворів і пролежав у лікарні, де 10.III.1946 р. помер. Похоронений 12.III.1946 р. на одному з городців, біля станції Солікамськ».

Немає доступу до його могили, щоб уклонитися одній із суспільно визнаних легенд українського культурно-мистецького процесу першої половини XX століття. Не пощастило й мистецьким творам І. Іванця. До багатьох сотень втрачених у лихоліття Першої світової війни та стрілецького минулого додалися свідомо знищені 1952 року московсько-більшовицькою владою в Україні 704 твори зі збірок Національного музею у Львові. Досі не введені в науковий обіг 25 олійних картин та близько 400 графічних творів, акварелей, які так і не встиг забрати з собою Іван Іванець того фатального дня арешту в Кракові. Але навіть для такої гіркої обставини цей видатний патріот, сподвижник національної культури залишив клич до нових поколінь українців — на чин та мобілізацію духу: «Годі розводитися над тим, чого не зроблено, чого не збережено. Живий живе гадає!» (1936 р.). Історія життя і чину видатного українця, який своє життя поклав на вівтар Соборної, Незалежної України, спонукає до великої суспільної відповідальності перед пам’яттю Героя.

Теги:
2019-01-18 02:00:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар