Доля двох галицько-волинських володарів (2) - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Доля двох галицько-волинських володарів (2)

Доля двох галицько-волинських володарів (2)

Володимир Ричка

Продовження. Початок читайте тут

Після Мстиславової перемоги й литовського воювання на Ляхів Лестько уклав мирну угоду із Данилом і Васильком. Ясна річ, це перемир’я було хитким. Егоїстичні інтереси князівських кланів не охолола навіть  ганебна поразка їхніх об’єднаних військ  у кривавому бойовищі з татарами на річці Калці 1223 року.   Ніхто із них не усвідомлював,  що уся Центрально-Східна Європа  опинилася на порозі монголо-татарського завоювання.  От і знову заворохобився Олександр Всеволодович супроти Романовичів. Почувши, що Мстислав Мстиславич не має приязні до зятя, він спонукав Мстислава розв’язати війну з Данилом, нашіптуючи безустанно йому: «Зять твій убити тебе хоче». Запалали ниви і села  по всій землі Галицькій, Белзькій і Червенській. Чимало крові християнської пролилося, допоки  всі князі дізналися про Олександрів наклеп. Тоді замирився Мстислав із Данилом приязно, ушанувавши його великими дарами.  Проте Данило Галича від тестя тоді не отримав. Той віддав Галич угорському королевичу Андрію, а сам узяв Пониззя.  Данилові дісталася  у спадок отчина Мстислава Ярославича Німого, який помер близько 1225 року, князюючи в Луцьку. Тільки через довгих п’ять років йому вдалося утвердитися на  князівському престолі у Галичі.

У цій неустанній боротьбі за галицьку спадщину, міжусобних  чварах  і безконечних війнах — в усіх важливих справах  Василько  завжди спільно діяв з братом.  Його неабиякий дипломатичний хист,  воїнська відвага і гострий розум не раз  ставали у великій пригоді Данилові. Коли галицькі бояри у 1230 році учинили змову із двоюрідним братом Данила —   Олександром Всеволодовичем, щоб Данила вбити і передати його землю Олександрові, саме Василько  викрив  заколотників. Вони якраз зібралися на раду і вже збиралися  підпалити князівські покої, де відпочивав Данило,  коли звідти зненацька вийшов Василько. Витягнувши з піхов меча  він, граючи, підняв його на Данилового слугу, а той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні бояри, то зі страху вирішили, що їхній замір провалився й повтікали з міста. 

МІСТО ХОЛМ (НИНІ — ТЕРИТОРІЯ ПОЛЬЩІ, ДЕ ВОНО ЙМЕНУЄТЬСЯ ХЕЛМ) НЕРОЗРИВНО ПОВ’ЯЗАНЕ З ІСТОРІЄЮ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ УКРАЇНИ І, ПЕРЕДУСІМ, ІЗ ЖИТТЯМ ДАНИЛА, ЯКИЙ ЗАСНУВАВ ЦЕ МІСТО / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

І на полі бою Василько не ховався за спинами своїх добре виладнаних полків, а відважно бився з ворогом. Під 1232 р., описуючи битву Романовичів з уграми, літописець  із захопленням змальовує  звитягу своїх героїв: «...А Данило ввігнав списа свого в противника, та спис зламався, і він видобув меча свого, і, поглянувши сюди й туди, побачив, що полк Васильків стоїть, добре борючись і угрів ганяючи. Видобувши меча свого, він рушив братові на підмогу і багатьох поранив, а інші ж од меча його умерли. З’єднавшись із воєводою Мирославом і побачивши, що угри збираються докупи, вони поїхали на них удвох, і ті, не видержавши, побігли. Та приїхали другі угри, і вони зітнулися  з ними, і ті не видержали. А вони обидва, ганяючись, розлучилися. Потім же Данило бачив, що брат його добре бореться — і сулиця його була кривава, і ратище посічене ударами мечів».

Успішною була також градобудівнича та фортифікаційна діяльність Василька. У той час, коли Данило заходився розбудовувати нову столицю свого князівства — місто Холм, Василько   зміцнив  оборонні споруди  Володимира, оздобивши їх  вежами і галереями.  Угорський король Андрій, який 1232 року   підійшов зі своїм військом до Володимира, був вражений  величчю цього міста. Змальовуючи подив угорського володаря, літописець вкладає йому в уста такі слова: «Города такого не знаходив я навіть у німецьких землях», — такий  цей град був з оружниками, що стояли на городських стінах: блищали щити і вої в броні, подібно до сонця». За наказом Данила і Василька у Галицько-Волинській Русі було зведено такі міста-фортеці, як  Крем’янець, Угровеськ,  Данилів та  інші. Це будівництво було дуже своєчасним.

На  початку 1241 року, подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж верхнього Тетерева, Горині й Случі, на Волинь посунули війська хана Батия. «І прийшов він до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця та Ізяславля і взяв їх. А коли побачив, що Крем’янець і город Данилів неможливо взяти йому, то  відійшов  од них. І прийшов він до Володимира, і взяв його списом, і вибив його без пощади, так само і город Галич, і інших городів багато, що їм нема числа». Як і більшість інших руських князів Романовичі, в часи монгольського лихоліття подалися на Захід. Через деякий час брати зустрілися у польському  місті Судомирі й звідти разом вирушили на Русь. Данилів Холм уцілів, а от  Володимир був винищений. У місті, свідчить літописець, не зосталося нікого живого: «Церква святої Богородиці наповнена була трупами, інші церкви теж були наповнені трупами і тілами мертвих». Попри заподіяні чужинцями матеріальні та демографічні втрати, Василько зумів відновити  лад  на своїй  Волині. Натомість володарювання Данила  на Галичині  було фактично номінальним. Галицькі бояри, мовлячи словами літописця, Данила  «князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в город Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління. Григорій же Васильович замишляв підгірську землю Перемишльську собі захопити. І була смута велика в землі Галицькій і грабіж од них».

У ці скрутні для Данила часи, Василько перебрав на себе тягар оборони західних рубежів Галицько-Волинської Русі від безконечних спустошливих для неї нападів литовців і ятвягів. На початку 1244 року його війська вщент розгромили біля Пінська полки литовського воєводи Айшевно Рушковича і Василько, відзначає літописець,  «привів першу здобич до брата свого». Невдовзі Василько здобув блискучу перемогу над ятвягами. Дізнавшись про  вторгнення ворога, він  щодуху кинувся в бій. Він погнав  ускач свої полки із Володимира і на третій день заскочив ворога біля міста Дорогичина: «Коли ж ті, ятвяги, билися біля воріт дорогичинських, то прийшов на них Василько. І ті виїхали супроти воїв Василька, і не видержали перед Васильком. Оскільки Бог йому поміг, побігли лихії поганії. І була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, і інших багато було побито, і не встояли вони». Уславлюючи переможця й підбиваючи підсумок історії литовських набігів, завжди стриманий щодо Василька, галицький книжник  далі помістив наступну похвалу волинському князеві:  «Василько ж був на зріст середній, розумом великий і одвагою, який то сам багато разів перемагав поганих, а то багато разів вони удвох із Данилом посилали воїв на поганих, на таких, як Скомонд і Борут, лютих воєвод, що були вбиті посланими воями... І в інші часи, за Божою милістю, побиті були поганії, що про них ми не схотіли писати через безліч їх».

Образ відважного полководця постає перед нами і в описі битви війська Романовичів із союзними Ростиславу Михайловичу польсько-угорськими полками влітку 1245 року біля міста Ярослава на Перемишльщині. Скоро зібравши воїв, брати переправились через  річку Сян і, приготувавши до бою кінноту з пішими ратниками, спокійно пішли на битву, «бо серця їх обох, — зазначає літописець, —  завзяті були до бою і рвалися до бою». Данило ударив на угорські полки, якими верховодив його давній супротивник воєвода Фільній. Той стояв у задньому полку із хоругвою, похваляючись: «Руси скорі є на битву, але вистіймо перед натиском їх, бо вони не видержують довгий час у січі». Перша атака Данилової кінноти захлинулася і самого його вже було схопили вороги — та він вирвався із їхніх рук.  Виїхавши з битви, Данило побачив угрина, що поспішав на допомогу Фільнію, вступив з ним в бій і збив його списом з коня. Тим часом малий Лев Данилович зламав свого списа об того «гордого Філю». І знову Данило ударив на полк Фільнія і розтрощив його військо й хоругву  ворожу роздер навпіл.

Василько тим часом зіткнувся з Ляхами, які лаштуючись до бою лаялися, кажучи: «Поженемо на великі бороди!». Василько ж на те сказав: «Брехня є слово ваше! Бог наш помічник!». І вдарив він коня свого і погнав на них. І ляхи, не витримавши побігли од нього. Побачивши, що корогва Василька жене ляхів, Данило дуже зрадів. Він став на високій могилі навпроти міста і Василько приїхав до нього. Данило мав намір гнатися далі за ворогом, але Василько стримав його.  Багато тоді полягло під мурами Ярослава угрів і ляхів, захоплено немалу здобич: «Угри ж і ляхи многі побиті були і схоплені були;  і з усіх військ багато схоплено було. Тоді ж Філя гордий схоплений був Андрієм, двірським, і приведений був до Данила, і вбитий був Данилом. А боярин Жирослав привів тисяцького Володислава Юрійовича, лихого баламутника  землі Галицької. У той же день і той  убитий був, і багато інших угрів було побито в гніві».

Ярославська битва поклала край сорокалітній історії галицьких заворушень по смерті Романа. «Об ярославські мури, — зауважував Михайло Грушевський, — розбилися змагання противників — видерти з рук Романовичів їх отчину, а кров «злого мятежника землі», пролита на ярославських полях, запечатала собою історію боярської олігархії, на котру ці змагання опиралися». Проте, зламавши хребет олігархічному спруту, Романовичам  потрібно було захиститися від зовнішнього ворога — сильної й агресивної Орди. Але то вже — зовсім окрема історія.

Внесок Василька у розбудові «Руського королівства», яке вони із братом Данилом залишили у спадок своїм дітям  і онукам  й досі належним чином не поціновано. Між тим, завдяки старанням Василька Володимир став культурною столицею не тільки Волині, а й усієї Русі-України. Там, у Володимирі під опікою князя діяв потужний скрипторій, у якому було складено Галицько-Волинський літопис, перекладено і переписано безліч ілюмінованих книг. Збагачена його сином Володимиром, який був «книжник великий і філософ», ця книгозбірня не поступалася кращим  бібліотекам Європи. Тож, бодай,  у назві Луцької обласної бібліотеки  можна закарбувати пам’ять про ці величні постаті  нашої історії  й доки не пізно  увіковічнити їх у бронзі та граніті.

Теги:
2016-12-16 03:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар