До історичної пам’яті України про Другу світову війну - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » До історичної пам’яті України про Другу світову війну

До історичної пам’яті України про Другу світову війну

Чому в Музеї Великої Вітчизняної війни у Києві є чимало похоронок людей, мобілізованих о 9 і загиблих о 17 годині? Чому Україна була предметом політичної гри? Чому виникали розколені групи українських борців за незалежність? Є багато «чому», але відповідь одна: ми, українці, не мали своєї держави. Ні у війні, ні на доленосних переговорах у Тегерані, Ялті, Потсдамі.
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ

Прихід радянських військ 1939 року зустріли на Волині як визволення від польської окупації. Ми жили в Кременці, це південна Волинь. Усі школи стали українськими. Якщо під час навчання в перших класах польської гімназії я сприймав науку, як мені тепер здається, наче уві сні, то, ставши учнем тієї ж гімназії, нині української десятирічки, я став найсильнішим математиком в обох сьомих класах. Я глибоко переконаний, що це ефект рідної мови. Спочатку все було веселим, щасливим і рідним. Але десь у кінці 1940-го на школу найшов сірий морок. Почались арешти старшокласників. Вони, ці діти, відчувши красу рідної мови, повіривши у рідність УРСР, почали писати патріотичні вірші про Україну. Почалися арешти. Юнаків і дівчат вивозили в тюрму на Дубенській рогатці міста. Там допитували і мучили. Одні діти свідчили про інших, і потяглася вервечка арештів. Ті вже ніколи не повернулися до своїх родин. Туман заціпеніння від жаху безпричинності, що не вкладалося в людське розуміння, застелив школу, місто. Я вперше пережив якийсь психічний удар, коїлося щось погане, темне, неймовірно несправедливе.

У кінці червня 1941 року прийшли німці. Тепер уже їх вітали. Відкрили тюрму. В одній кімнаті навалом лежали одне на одному замучені дитячі тіла. Знайшли екзекутора тюрми - здорового, рудого, із вип’яченими очима м’ясника. Його розстріляли. У місті почалися зміни, усе стало українським. Відкрили українську гімназію, запрацювала міська управа. Мій батько став її секретарем. На нашій вулиці, Княжій, на старовинній дільниці Кременця - Туніках, люди все прибрали. Мороз лютував на моєму обличчі, коли я вперше прикріплював жовто-блакитний прапор до штахетини на огорожі нашої маленької хатки. На душі було дуже врочисто...

Десь через півроку до міста приїхало гестапо. Заарештувало подружжя лікарів, директора банку і ще декількох людей, відвезли їх на майдан тієї ж тюрми і... розстріляли. І поїхали. Гімназію закрили. Відкрили гірничий технікум. Ми пішли вчитися туди. Через півроку закрили. Ще був технікум лісового господарства. Через рік і його закрили. Ми ходили вчитися в єдине ремісниче училище. До Кременця регулярно, раз на місяць, приїжджало гестапо. Вибирали найкультурніших українців, чоловіка і дружину, і розстрілювали. І від’їжджали. Тоді я пережив другий у моєму житті психічний стрес. Батько сховався працювати бухгалтером у бджільничій конторі. Німці привозили бджолині соти і цукор, а забирали мед.
На початку 1944-го німці влаштовували справжні полювання на чоловіків, щоб їх вивезти до Німеччини. Ми ховалися в Діброві, в лісах під Кременцем. Вже чути було канонаду. У місті зробилося дуже тихо. Німців не стало.

Прийшла Червона армія. О, вона вже не була подібна на армію 1941-го. По дорогах, замість смішних полуторок, їхали колони могутніх студебекерів. Усі мої товариші і мій брат, а згодом і я, пішли на війну.

1946 року мене демобілізували. Я повернувся додому - у Кременець - до батьків. Життя було важким: страшні черги по хліб, карткова система. Люди повсюду говорили: «Нехай будь-що, аби більше війни не було, аби війни не було!»
Після демобілізації солдати поверталися до своїх домівок. На них чекали до краю збіднені родини. У них була одна думка: «Війна закінчилася. Ми живі, аби лише більше війни не було». На людних вулицях міста, під стінами будинків, сиділи інваліди війни без ніг, часто з обрубками рук. Сиділи на дощечках, що їздили на маленьких коліщатках. Вони, страшні каліки, не хотіли вертатися додому. Вимагали, випрошували грошей. Їх було багато. Одного дня їх усіх зразу не стало...
Деякі села були вщент знищені. Особливо в Карпатах, де ми проходили війною. Самі комини. Людей ані сліду. Пам’ятаю, у долині між горами наш взвод розмінував частину мінного поля й прокладав через нього дорогу. По ній пройшло декілька танків. У бункері сидів німець, прикований ланцюгом, звідти бачив дорогу і обстрілював її. Щоб сховатися від спостерігача, танк в’їхав у першу з краю села хату. Дерев’яний, критий гонтою дах осів на танк. Так він проїхав, накритий дахом, і почав стріляти. Може, і навмання. Не розбереш. Кругом стріляють. Страшна пилюка. Від села нічого не залишилося.

Більше трьохсот сіл України було зрівняно з землею.

Навесні жінки орали коровами ріллю.

Пройшла війна, німця вигнали з України. І хто що з того дістав? Кому це все було потрібно?

НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ, АЛЕ НЕ У СВОЇЙ ДЕРЖАВІ

Фронт пройшов по всій території України. Ні відступаючі, ні наступаючі війська обох сторін не берегли цю територію і її людей від вогню військової зброї. Були зневажливі постанови Верховного суду СРСР про українців, що залишилися на окупованій території, хоч їх ніхто і не мав наміру евакуювати. Чому так відбувалося? Відповідь очевидна: ми не мали свого національного політичного обличчя, не мали своєї держави.

РЯДОВИЙ СОЛДАТ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ ІГОР ЮХНОВСЬКИЙ (ПОРТРЕТ), КРАКІВ, 1944 р.

Українці намагалися використати війну між нацистською Німеччиною і більшовицьким СРСР для створення незалежної України. Тут і збройна боротьба УПА Т. Бульби-Боровця, і збройна боротьба ОУН та об’єднаної УПА. І боротьба дивізії «Галичина» у складі німецького вермахту... Це трагедія України - що українці дивізії військ СС «Галичина» стріляли в українців Червоної армії у боях біля Золочева, коли німці намагалися вирватись із Бродівського котла. Німці на той час уже втекли. Я там був - у бою - і, можливо, стріляв в українця в німецькій одежі, а він намагався вбити мене...


Українці служили і в польській армії, і в угорській, і в німецькій, і в радянській. У ті часи ми, українці, були «несвої». Ми були на своїй землі, але не в своїй державі.

Період окупації України німцями висвітлив глибокий трагізм становища українського населення. Воно у своїй більшості ненавиділо німців і боялося їх. Багато хто знав німців із досвіду ПСВ й інших контактів, тоді вони були зовсім інакші. Попередній досвід не давав причин особливо ненавидіти. Убивства німецьких управлінців, що їх скоювали радянські партизани чи українські повстанці, мали наслідками жахливі відплати з боку окупантів. Спалювали цілі села разом із людьми, розстрілювали десятки й сотні заручників.

Коли почалася війна, радянському керівництву не вдалося повністю мобілізувати чоловіків до Червоної армії. Зокрема, на західних землях кількість мобілізованих не перевищувало 10% від контингенту. У перші місяці війни німці, захопивши у полон понад 1,5 млн солдат і офіцерів, не мали можливості їх утримувати. Українців відпустили додому з підпискою про реєстрацію. Тож під час наступу 1943-го Червоної армії на Правобережну Україну там було багато чоловіків призовного віку. Масова мобілізація 3,5 млн здорових і придатних до військової служби громадян збагатила радянські війська якісним військовим поповненням. Величезний об’єм безплатних поставок за ленд-лізом з боку США забезпечив Червону армію одягом, харчами, якісним транспортом, зв’язком, зброєю. Моральний дух мобілізованих був високим, усі ненавиділи німців. Тепер армія мала досвідчене в боях керівництво.
Сталін зрозумів важливість національної свідомості армії. Подібно до того, як це було на початку війни, коли гасло пролетарської солідарності, інтернаціоналізму було замінено гаслом спасіння Росії, так і тепер величезній кількості українських новобранців, національна сутність яких підкріплювалася успішною боротьбою УПА проти німців, слід було надати певних національних форм. Було створено 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти, упроваджено орден Богдана Хмельницького. Ця нова Червона армія, створена в результаті масової мобілізації з територій України, завдала гітлерівцям низку нищівних ударів. Бої, що розгорнулися на усій Правобережній Україні у 1943?- 1944 рр., були наймасштабнішими й доленосними боями Другої світової війни. У них брали участь величезні війська як із радянської, так і з німецької сторін.
Червона армія, поповнена свіжими силами, була здатна остаточно здолати німецьку армію. Із такою армією Сталін міг поширити свій вплив на Європу. Міг би, але сталася одна з найважливіших подій в історії людства - вибух атомних бомб над Хіросімою і Нагасакі. Розпочалася атомна доба в історії людства. Війна між великими державами, гаряча світова війна, ставала неможливою. Нова світова війна із застосуванням сучасної зброї просто знищила б усе живе на планеті.

БАНДЕРІВЦІ НАГАДУВАЛИ МАЛОРОСАМ, ЩО ВОНИ - УКРАЇНЦІ

У перемогу над Німеччиною Україна зробила свій величезний вклад: 7 командуючих фронтами і арміями, 200 генералів, близько 7 мільйонів солдатів, сержантів і офіцерів. Ми здобули цю перемогу, воюючи в лавах Червоної армії Радянського Союзу. Нагадаємо, що з Україною пов’язані й основні - вирішальні - події на радянсько-німецькому фронті. На території нашої держави було розгромлено понад 60% сухопутних сил німецької армії. 1944-го в Україні воювало 50% усіх сухопутних військ Червоної армії, зокрема 80% танкових і механізованих з’єднань.

На перемогу у Другій світовій війні вплинуло багато чинників. Це була Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу, це була війна українських повстанців за визволення України як від нацизму, так і від комунізму, це була війна французів під керівництвом де Голля за визволення Франції, це була війна поляків, чехів за звільнення їхніх земель. Щоправда, у результаті цієї визвольної війни постали Франція, Польща, Чехія, Греція, але не постала незалежна Україна. Це була війна трьох могутніх держав?- СРСР, Англії і США. І вклад кожної з них був по-своєму визначальним.
Що ж до СРСР, то безплатна допомога за ленд-лізом була такою великою, що лише за обсягом калорій поставленого продовольства вона була достатньою, щоб прогодувати армію у 5 млн осіб протягом усіх 1500 днів війни. Допомоги за ленд-лізом у забезпеченні військовим транспортом, зв’язком не можна переоцінити. Кажуть: як можна порівнювати ці величезні людські жертви, яких зазнала Україна і Радянський Союз, із заліззям, яке нам поставили США? Не можна! Але без того заліззя не було б перемоги.

СОЛДАТИ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ (І.Ю. - ДРУГИЙ), МІСТО КАМЕНЦ, НІМЕЧЧИНА, ВЕСНА 1945 р.

Але й не можна забувати, чому понесено такі великі жертви під час відступу 1941-го, визволення Києва 1943-го, штурму Берліна 1945-го, чому було винищено родини українських повстанців і мільйони військовополонених, чому часто за війни людей людьми не вважали. Усе це було продовженням довоєнної злочинної політики Й. Сталіна і його кліки.
Потужні наступи Червоної армії було здійснено українськими бійцями не в ім’я Сталіна, не в ім’я комуністичної партії, а в ім’я захисту своїх міст і сіл, своїх родин. Пам’ять про рідних і близьких та листи на фронт були наймогутнішою силою, що постійно спонукала бійців на подвиги.

Але найсильніший вплив як усередині країни, так ззовні мала нерівна, але звитяжна боротьба УПА і ОУН за незалежність держави. Саме завдяки діяльності ОУН-УПА в Радянській Україні були змушені говорити про «феномен українського націоналізму». Вона залишила свій слід тисячами могил загиблих українських борців за незалежність, глибокий слід у пам’яті людей в Україні. Вона витворила в рядах комуністичних функціонерів, від НКВС до перших секретарів партії, страх перед загрозою українського націоналізму. Радянська пропаганда подбала про те, щоб назва «бандерівець» набула якнайбільше негативного звучання в масштабах цілого СРСР. Парадоксально, але це сприяло нагадуванню малоросам, людям зі слабкою національною свідомістю, що вони - українці. Тож радянська пропаганда, навіть не бажаючи того і протидіючи цьому, сприяла поширенню української національної свідомості.
І ще одна нова суттєва риса.

Українська Радянська Соціалістична Республіка після переможної війни над нацистською Німеччиною - то не УРСР до війни, до 1941-го. У 1945 - 1946 роках із фронтів повернулися українські солдати й офіцери-переможці. Українці почали заселяти міста й містечка УРСР. В адміністративному й компартійному апаратах УРСР за складом уже переважати українці. Сила національного усвідомлення на рідній землі почала потужно діяти на всіх українців в Україні - як на тих, хто активно долучався до відбудови республіки, хто вів обережне життя обивателя, так і на тих, хто затаїв прагнення до боротьби за незалежність України, і, врешті, на тих, хто героїчно опирався каральній навалі НКВС в Україні.
Усвідомлення свого внеску в перемогу над німецьким нацизмом чи своєї боротьби за незалежність піднесло почуття національної гідності і дух національного самовизначення українців.

ЧОМУ УКРАЇНУ ПОЗБАВИЛИ ДОПОМОГИ ЗА «ПЛАНОМ МАРШАЛЛА»?

За роки війни Україна зазнала величезних утрат: до лав Червоної армії з України було мобілізовано до 6 млн осіб. Україна втратила у боях понад 3,5 млн осіб. Це не просто люди, що померли на схилі віку, це втрати найздоровішоїої, найдієздатнішої частини населення України. 1,7 млн мешканців України повернулося з Червоної армії інвалідами. Загинула величезна кількість цивільного населення. Це жертви німецьких розстрілів і розстрілів НКВС, жертви голоду й знущань. Із 1941 по 1945 роки населення України скоротилося з 41 млн до 27,4?млн осіб. Утрати мешканців великих міст перевищували 50%. Було стерто з лиця землі понад 300 сіл. Прямі економічні збитки, зокрема й вартість майна, вивезеного німцями, а також витрати, пов’язані з бойовими діями, сягають астрономічної цифри?- 1,2 трильйона рублів (або 2 трильойни американських доларів).

Мої побратими 1-го взводу 1-ї роти 207 батальйону 34 бригади РГК 1-го Українського фронту, які пройшли маршем Україною, починаючи з легендарної Прохорівки, на Курській дузі, розказували: «Ідемо по землі з до краю знищеними селами. Стирчать тільки комини. Кругом нікого. Раптом побачили жінку з хлопчиком: «Люди! Смотри, там люди появились». А в одному з листів, якого одержав мій товариш у Кракові, йшлося: «Зніми білизну з вбитого німця і пришли додому. То нічого, що вона буде у крові. Ми виперемо. Бо немає чим тіло прикрити». Уже вступивши в Німеччину, ми ходили по складах і будинках по трофеї й висилали посилки додому. Ходили грабувати. У роті перед кухнею стояв віз, а на ньому - величезний сувій шинелевого німецького сукна: бери, скільки хочеш, і посилай.

На Західній Україні безжально знищили вояків армії УПА, яка боролася за незалежну Україну, однак не мала змоги протистояти величезній машині НКВС. Як переможець Україна мала б приєднати до свого складу етнічні українські землі, однак у той же час ми втратили багато своїх етнічних земель. Крім того, українців виселяли з цих земель, незважаючи на те, що вони переможці. Україну, що внесла такий вагомий вклад у перемогу, зазнала таких астрономічних утрат, було позбавлено допомоги і за «планом Маршалла».

А чому так сталося? Чому в Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві є чимало похоронок людей, мобілізованих о 9 і загиблих о 17 годині? Чому Україна була предметом політичної гри Німеччини, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, СРСР? Чому виникали розколені групи українських борців за незалежність, зокрема ОУН Бандери і ОУН Мельника?

Чому були такі великі жертви серед новонабраних до армії жителів Лівобережної України і чому люди масово гинули через те, що Київ потрібно було взяти саме 7 листопада, а Берлін - до 1 травня? Є багато «чому», але відповідь одна: ми, українці, не мали своєї держави. Ні у війні, ні на доленосних переговорах в Тегерані, Ялті, Потсдамі.

Тож тепер, коли ми маємо незалежну Україну, кожен українець, кожен громадянин України повинен знати, що його моральне, матеріальне і, зрештою, фізичне існування може бути забезпечено тільки в незалежній Українській державі.

ЧИЯ ПЕРЕМОГА?

У Другій світовій війні нацистська Німеччина зазнала нищівної поразки. А хто ж переможець?

Із погляду 1945-го, одним із переможців був СРСР.

Із погляду ж 1991 року, коли СРСР розпався на незалежні, суверенні держави, переможцями слід вважати кожну з новостворених держав. Це справа кожної з них - Азербайджану, Білорусі, Грузії, Російської Федерації, України й інших - уважати себе чи не вважати переможцем у Другій світовій війні.

Німці напали на більшовицький Радянський Союз. Вони не вирізняли тут Російської Федерації, України чи Білорусі. Головні удари йшли як на Москву, Мінськ, так і на Київ. Достатньо було перших відчутних поразок 1941-го, щоб із цієї формальної радянської єдності вже під час перших місяців німецької окупації почали виділятися російський Локотський автономний округ на чолі з якимось Камінським, а пізніше - Російська визвольна армія генерала Власова, військові одиниці Литви, Латвії та Естонії. В Україні розвинули свою військову діяльність Організація українських націоналістів під проводом А. Мельника і С. Бандери, Поліська Січ під орудою Т. Боровця (Бульби). У німецькій армії організовуються українські батальйони, а згодом - і дивізія СС «Галичина». На певний час на території північної Волині виникає Колківська республіка. Масове здавання солдатів і офіцерів у полон, прихильна зустріч німецьких солдатів як визволителів від сталінського СРСР свідчить, що населення усього СРСР, зокрема й Росії, не хотіло більшовизму на своїх землях.

Усе це на Україні тривало недовго. Як тільки тут постала німецька адміністрація Еріха Коха, населення України, як і інших окупованих німцями земель, зрозуміло, що нацисти Гітлера, які керували на той час німецьким народом, несуть Україні неволю й жахливе національне і соціальне приниження. Проти агресії німців, як проти головного зла, піднялася уся Україна. Бої на Правобережній Україні, що їх вели війська 1-го, 2-го, 3-го і 4-го українських фронтів, були за масштабами розгортання бойових операцій найбільшими під час Другої світової війни. У складі військ чотирьох українських фронтів більшість становили українці.
Вклад України у перемогу над Німеччиною був величезним. І якщо говорити про долю війни, в якій є переможці й переможені, то щодо України це виглядає так: Ми, українці, є переможцями у Другій світовій війні. Разом із росіянами, французами, американцями, білорусами, грузинами, англійцями, індійцями. Це коштувало нам неймовірних жертв. Ми героїчно відбудували Україну на руїнах війни. Ми поодинці боролися проти радянського більшовизму. Ми програвали цю боротьбу. Але вона залишилася незнищенною аж до досягнення незалежності.

То якою має бути пам’ять нашої держави про Другу світову війну? Це пам’ять достойного народу, вдячних тепер сущих і прийдешніх поколінь. За переможну війну над гітлерівським нацизмом і за героїчну боротьбу проти радянського тоталітарного більшовизму заради життя незалежної України.

То яким же має бути день 9 Травня не з погляду 1945-го, не з погляду хрущовських і брежнєвських часів XX століття, а з погляду XXI століття, незалежної держави України?

Цей день має бути без парадів. Усі йдуть до церков і моляться. Моляться за велику перемогу, за жертовність повстанців, за добру пам’ять про усіх загиблих.

Дев’яте травня - день пам’яті. День моління. День прощення. Це день спогадів. Спогадів, скерованих у такий розвиток думок і самоствердження, який нас усіх в Україні об’єднує й консолідує.

Фоторепродукції Романа БАЛУКА

2012-05-11 10:13:23
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар