До 75-річчя Великого терору в Україні - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » До 75-річчя Великого терору в Україні

До 75-річчя Великого терору в Україні

Левко Хмельковський, редактор газети «Свобода»‚ США

Нинішнього року виповнюється 75 літ від початку Великого терору 1937-1938 років – другої після Голодомору 1932-1933 років більшовицької акції в Україні‚ спрямованої на винищення уцілілого від Голодомору селянства‚ а також інтеліґенції й усіх національно-патріотичних сил. З цієї нагоди публікацію про Великий терор підготовлено за книгою „Через трупи ворога на благо народу“. Куркульська операція в Українській РСР 1937-1941 рр.“‚ яку видали у 2010 році Німецький історичний інститут в Москві і Німецьке науково-дослідницьке товариство. До книги увійшло 243 документи про репресії‚ надані Галузевим архівом Служби безпеки України в той час‚ коли її очолював до 2010 року Валентин Наливайченко‚ а також коментарі істориків.

Початок

2 липня 1937 року Йосиф Сталін телеграмою повідомив народного комісара внутрішніх справ Миколу Єжова і реґіональних керівників Комуністичної партії про початок великої кампанії з  знищення і ув’язнення 270 тис. радянських громадян, переважно в Українській РСР. Розпочався Великий терор 1937 року. Й. Сталін вимагав у п’ятиденний термін подати до Центрального комітету Комуністичної партії число осіб, які будуть розстріляні в реґіонах, а також склад „трійок“, які здійснюватимуть репресії.

4 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ Української РСР Ізраїль Леплевський наказав начальникам обласних управлінь НКВД до 6 липня скласти списки осіб, які будуть розстріляні, а 7 липня доповісти йому про число осіб визначених до страти.

10 липня І. Леплевський доповів М. Єжову, що в Українській РСР виявлено 23,936 осіб, до яких буде застосовано репресії. Також він просив вказати дату, коли слід розпочати розстріли. 13 липня було визначено 45 оперативних груп НКВД, яким доручалося проведення репресій в областях (в Українській РСР було в 1937 році сім областей і Молдавська автономна республіка).

Микола Єжов

Фото з сайту upload.wikimedia.org

21-23 липня до Києва надійшли телеграми з областей про визначення осіб, яких слід буде розстріляти: Харківська область – 2,000, Вінницька – 479, Одеська – 653, Дніпропетровська – 1,500.... У відповідь Москва визначила, що має бути розстріляно 10 тис. осіб, але це число (ліміт) на прохання місцевих каральних органів було збільшено до квітня 1938 року, коли ліміт на розстріл сягнув майже 120 тис. осіб.

28 липня на нараді в НКВД Української РСР було визначено, що на виконання акції буде мобілізовано 5,000 активістів НКВД в середньому на 10 днів з платнею щодня по 7 рублів на кожного. Начальник відділу Матвій Герзон затвердив цей плян, а відповідальний за місця ув’язнення Абрам Вольфсон повідомив, що в’язниці спроможні розмістити „за умов черговости при вилученні“ 40 тис. осіб.

30 липня М. Єжов наказав розпочати репресії 5 серпня 1937 року і закінчити за чотири місяці. У наказі обумовлено, що усі „ворожі елементи підлягають негайному арешту і після розгляду їхніх справ на трійках – розстрілові“. Було наказано „повне збереження у таємниці часу і місця виконання вироків“. За статистикою НКВД в Українській РСР було розстріляно в 1937 році 72,683 особи. Ще більше число арештованих потрапило до виправно-трудових таборів Сибіру і Крайньої Півночі.

Таємниця Великого терору ретельно охоронялася в СРСР. Але „імперії зла“ не стало і Німецький історичний інститут в Москві і Російська політична енциклопедія видали у 2010 році російською мовою двотомник „Через трупи ворога на благо народу“. Куркульська операція в Українській РСР 1937-1941 рр.“.

У назві наведено цитату з промови Микити Хрущова на пленумі Московського міського комітету Комуністичної партії 14 серпня 1037 року. Двотомник відкривається подякою колишньому (до березня 2010 року)  керівникові Служби безпеки України Валентинові Наливайченкові за всебічну підтримку проєкту дослідження масових репресій в Україні і надання документів з Галузевого архіву СБУ. В упорядкуванні книги, крім німецьких істориків, брали участь українські дослідники Ольга Довбня, Сергій Кокін, Ірина Смирнова і Олексій Тепляков з Росії.

У двотомнику повністю наведено 450 документів, подано біографічні дані згаданих осіб, а також прокоментовано етапи акції.

Варто зауважити, що на сьогодні двотомник є найновішою публікацією документів і статистичних матеріялів каральних органів, що стосуються Великого терору в Українській РСР.

Запит секретаря Кіровського обкому Батьківщина на збільшення ліміту по «першої категорії» на 300 чоловік, і «другої категорії» 1000 чоловік, червоним олівцем вказівку І. В. Сталіна: «Збільшити по першій категорії не на 300, а на 500 чоловік, а по другій категорії - на 800 осіб»

Ілюстрація з сайту upload.wikimedia.org

Як Москва готувала терор

На місцях спершу не збагнули маштабу Великого терору. І. Леплевський 10 липня писав М. Єжову: „Дані по Донбасу і Дніпропетровську явно применшені. Відповідні вказівки цим областям зроблені“. Наляканий цим попередженням, перший секретар Донецького обласного комітету Комуністичної партії Едуард  Прамнієкс того ж дня телеграфував до Й. Сталіна: „Числа повідомимо через кілька днів“.

Перший секретар Дніпропетровського обласного комітету партії Натан Марголін повідомив, що число призначених до „першої категорії“ (так було закодовано розстріли) збільшено в 10 разів – 2,500 осіб проти 234 у першому списку. Услід за цим з місць надійшли прохання збільшити число осіб, яких дозволялося розстріляти, зокрема додати служителів Церкви. Остання вимога була викликана ще й там, що всесоюзний перепис населення 1937 року засвідчив велике число віруючих – 56.7 відс. НКВД Української РСР наказав „розпочати рішучі дії з ліквідації церковників і прихильників сект“.

10 липня 1937 року з Києва було розіслано дозвіл трійкам „розпочати працю“. Це стривожило Москву. Ініціятиву Києва було скасовано, Москва мала навчити виконавців певних правил терору, щоб їхня діяльність не була розголошена за кордоном, як це сталося у ряді випадків під час Голодомору 1932-1933 років в Україні.

16 липня 1937 року в Москві відбулася конференція, на якій М. Єжов і його перший заступник Михайло Фріновський докладно проінструктували її учасників про ліміти розстрілів, проведення арештів, дотримання таємниці, порядок звітности. З Харкова і Вінниці надійшли прохання додати до числа репресованих „учасників повстанського опору радянській владі“. Москва погодилася – в Україні колишні повстанці складали значний відсоток населення.

Усі деталі каральної компанії були враховані у наказі М. Єжова ч. 00447, спрямованому на „остаточне вирішення проблеми внутрішніх ворогів Радянського Союзу“.

У наказі М. Єжова були зазначені прізвища членів 64 „трійок“, які мали стати головними виконавцями репресій. „Трійки“ засідали вночі і розглядали лише списки арештованих. Жодного в’язня на засідання „трійок“ не викликали, вирок не оскаржувався і виконувався негайно. Як правило, вирок приреченим не оголошувався. Для збереження таємниці було впроваджено визначення – „10 років виправних робіт без права листування“. Насправді – розстріл. Лише після 1945 року сім’ям страчених стали повідомляти, що їхній родич помер в ув’язненні від вигаданої для нього хвороби. Ця брехня стала відомою лише у 1989 році.

30 липня 1937 року наказом ч.00447 М. Єжов наказав 5 серпня розпочати акцію  „з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальників“. Чорна хмара Великого терору накрила Україну.

Другий етап Великого терору: 1938 рік

Розпочинаючи в серпні 1937 року Великий терор, так звану „куркульську операцію“, Москва наказала закінчити її за чотири місяці. Але на місцях вал репресій розгорнувся з такою силою, що його не можна було зупинити у зазначений термін. Москва і не хотіла обмежувати ініціятиву областей у цій кривавій гонитві, тому 31 січня 1938 року дала вказівку про продовження репресій і визначила новий ліміт: щонайменше 48 тис. осіб до розстрілу. Термін виконання – до 15 березня.

В Україні перша половина 1938 року стала найбільш кривавим періодом Великого терору. До розстрілу було засуджено лише органами НКВД 122, 274 особи і понад 73,2 тис. осіб – до ув’язнення. Для керівництва акцією в лютому 1938 року до Києва особисто прибув народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов. Він наказав поширити репресії з села на міське населення, а також розпочати переслідування „інших контрреволюційних елементів“, тобто інтеліґенції. Приводом для репресій було визначено зв’язки з закордоном, колишнє „повстанчество“ і громадські міжлюдські контакти.

Першим секретарем Центрального комутету Комуністичної партії України став Микита Хрущов, народним комісаром внутрішніх справ – Олександер Успенський. Вже 17 лютого 1938 року ліміт на розстріли в Україні було збільшено на 30 тис. осіб. Розпочалося масове знищення активної частини населення. Наприклад, у Вінницькій області від 26 березня до 10 травня 1938 року було розстріляно 3,200 осіб з 3,427 арештованих за цей час. Особливу увагу НКВД приділяв стратам колишніх вояків петлюрівської і гетьманської армій, учасників націоналістичних організацій. Вони становили дві третини репресованих у цей період.

В цілому другий етап акції терору закінчився на два місяці пізніше, ніж передбачалося, але з областей усе ще надходили прохання дозволити дальші розстріли.

М. Єжов своїм наказом підсумував акцію і піддав різкій критиці НКВД Української РСР, передовсім за розстріли другорядних „ворогів“, тоді як „куркульсько-націоналістичні“ керівники не були знищені у першу чергу. По-друге, репресії проводилися в центральних районах, а віддалені терени були охоплені менше. По третє, багатьох куркулів і націоналістів було страчено без визнання ними провини і дослідження особистих зв’язків.

У наказі з Москви визначалися дальші завдання, які мали забезпечити „повну ліквідацію найактивніших організаторських антирадянських кадрів“. „Щодо українських націоналістичних елементів, – вказував М. Єжов, – слід повністю виявити і репресувати усіх активних націоналістів, які раніше отримали незначні покарання або не були притягнені до відповідальности; колишніх учасників націоналістичних організацій, зв’язаних з закордонними націоналістичними організаціями і еміґрантськими діячами; представників гетьманської, петлюрівської, білої сільської і і міської адміністрації“.

М. Єжов і Й. Сталін

Фото з сайту i35.photobucket.com

З областей надійшли заяви на збільшення лімітів на розстріл: Київ – на 4,000 осіб, Одеса – на 2,600 осіб, Полтава – на 2,500 осіб, Харків – на 3,000 осіб, Чернігів – на 1,200 осіб, Кам’янець-Подільський – на 2,100 осіб, Вінниця – на 2,300 осіб, Житомир – на 1,450 осіб, Донецьк і Дніпропетровськ отримали додаткові ліміти на 800 і 600 осіб.

У березні 1938 року репресії охопили також представників національних меншин – поляків, німців, естонців, латвійців, греків, фінів, румун, китайців, болгар, іранців, македонців – громадян СРСР та інших держав. „До 15 квітня зберегти визначений моїм наказом ч. 00485 позасудовий порядок розгляду справ арештованих незалежно від їхнього громадянства“, – писав М. Єжов до начальників обласних управлінь НКВД УРСР.

17 квітня 1938 року М. Єжов своїм наказом полегшив дії доносителів: „В усіх УНКВД областей організувати спеціяльні приймальні, куди дозволити вхід без спеціяльних перепусток усім охочим повідомити ті чи інші відомости. На виконання наказу на місцях було розроблені додаткові заходи. Начальник УНКВД в Житомирській області Лаврентій Якушев, наприклад, наказав „переглянути архівні і особові справи аґентури і освідомлення, раніше відсіяної з різних причин, для визначення її цінности і доцільности відновлення зв’язків з нею“. НКВД шукав нових „стукачів“. В книзі наведено ряд документів НКВД, які починаються з слів: „На підставі аґентурних даних...“. „Стукачі“ діяли скрізь. Ось кілька доносів з Житомирської области: „Дружина репресованого в селі Несолонь Ковальчук Параскевія заявляє, що усім треба їхати вглиб Росії, де жити спокійніше, бо тут усіх арештують і майно заберуть“.

Фото з сайту datesofbirth.ucoz.ru

„Учениця 4-ої кляси сільської школи в селі Рясне, дочка репресованого Павлова, написала гасло: „Фашистський терор, злидні та безробіття – ось доля трудящих з країни соціялізму“.

„Проживаючи в селі Мала Пиля дружина репресованого Марія Шпинь групує в своїй хаті колгоспниць і провадить серед них антирадянську аґітацію“.

В архіві збереглися доноси Віктора Деряжного з Макіївки на Івана Дем’яновського, який з приводу смерти Георгія Орджонікідзе сказав: „Хоча б швидше вони, сукині діти, усі поздихали“. 28 січня 1938 року І. Дем’яновського було розстріляно, його майно конфісковане. У 1965 році вдова страченого Ганна Дем’яновська почала розшук свого арештованого чоловіка і отримала повідомлення з КҐБ про те, що він помер в місцях позбавлення волі 14 грудня 1945 року від виразки шлунку.

Поряд з каральними „куркульськими трійками“ у складі представників НКВД, партії і прокуратури, скрізь діяли „міліційні трійки“, які в документах мають також назви – спеціяльні, пашпортні, адміністративні. До складу цих каральних органів входили представники НКВД, прокуратури і міліції. Вони мали право карати лише ув’язненням. Трійки обох різновидів обмінювалися судовими справами.

Водночас центральна міліційна трійка в Україні була ліквідована за вказівкою Й. Сталіна, оскільки „вона не може виносити остаточні рішення і, крім зайвого зволікання справи, нічого не дає“. Міліційні трійки залишилися в областях, де діяли в умовах повного свавілля місцевих керівників.

На списках арештованих у 1938 році народний комісар внутрішніх справ О. Успенський власноручно писав: „Розстріляти по трійці“. Після розстрілу коменданти НКВД подавали довжелезні списки страчених з позначкою: „Трупи передані землі згідно встановлених правил“.

17 листопада 1938 року масовий терор було закінчено. Уряд СРСР і Центрального комітету Комуністичної партії своєю постановою визначили, що чинним залишається лише один позасудовий орган – Особлива нарада при НКВД СРСР, який діяв до 1 вересня 1953 року. У 1939 році цей орган засудив 13,021 особу, в 1940 році – 42,912 осіб. У 1941 році Особливій нараді було дозволено засуджувати до страти і 20 років позбавлення волі. У період 1934-1953 років Особлива нарада винесла 10,101 смертний вирок і 442,531 вирок про ув’язнення.

Щоб уникнути відповідальности за масові репресії, московські провідники провели в органах НКВД Української РСР чотири закритих наради, спрямованих нібито на „відновлення соціялістичної законности“. Новий нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія 26 листопада 1938 року наказав: „Забезпечити усіх оперативних працівників НКВД примірниками кримінальних кодексів“. Нарешті вони почули про деяку законність...

Насправді критикували не стільки явища масових репресій, скільки порушення „процедури слідства“ – тортури, вироки без допитів арештованих, страти до винесення вироків і т. п. Заохочувалася критика керівників з боку підлеглих. З органів НКВД в СРСР було звільнено в 1939 році 7,372 особи (23 відс. чисельности) оперативного складу, але заарештовано лише 937 осіб. НКВД успішно пристосовувався до нових умов, замінюючи одних карателів іншими.

У катівнях НКВД

У двотомнику документів „Через трупи ворога на благо народу“. „Куркульська операція“ в Українській РСР 1937-1941 рр.“ є чимало свідчень про знущання над арештованими в катівнях НКВД. Зрозуміло, що безпосередньо про це ніяких документів не складали, але такі знущання дозволяли численні накази Москви, а після того, як новопризначені кати розпочали знищення своїх попередників, злочини останніх були включені до висунутих проти них звинувачень.

У серпні 1937 року, коли розпочався Великий терор, у 39 в’язницях Української РСР, розрахованих на 24,755 в’язнів, опинилося понад 43 тис. осіб. Народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Леплевський докоряв своїм підлеглим, що до розстрілу осуджується лише половина арештованих, а решта йде до таборів. Йому заперечували, що для каральної акції не вдалося мобілізувати 5,000 працівників, як передбачалося.

3 серпня 1937 року Республіканський оперативний штаб, який очолював в Києві Матвій Герзон, наказав залучати до розстрілів випускників шкіл державної безпеки і міліції, а також оголосити „партійну мобілізацію“. У свою чергу, Москва наказала провести масові розстріли в місцях позбавлення волі, щоб „розвантажити“ табори. До кінця 1937 року на виконання цього наказу було розстріляно 30,178 в’язнів.

Карателі забирали гроші у приречених на розстріл людей і „купували спиртні напої, яких вживали під час і після проведення розстрілів“, зазначено в архівних документах.

До збільшення числа розстріляних був причетний особисто Йосиф Сталін. Збереглися його власноручні резолюції на телеграмах про потребу в додаткових „лімітах“ засуджених до страти. Ось лише одна – від 15 серпня 1937 року: „т. Єжову, за збільшення ліміту до 8 тисяч. Й. Сталін“.

Коли начальник управління НКВД у Чернігівській області Корнєв (насправді – Марко Капелюс) на нараді в Києві поскаржився народному комісарові внутрішніх справ СРСР М. Єжову на перевантаження в’язниць, хворими і старими людьми, той відповів: „Ех, ви, чекіст! Вивезіть усіх до лісу і розстріляйте!“.

Архівні документи свідчать, що слідчі НКВД „працювали“ цілодобово, спали по кілька годин в кабінетах, місяцями не виходячи з них. До арештованих застосовували „засоби фізичного впливу“. Слідчі мали „штатних“ свідків, котрі засвідчували усі „злочини“, вигадані при допитах.

У протоколах оперативних нарад зазначено, що у Київській області „молодих людей, які прийшли в органи, вчили бити арештованих, вимагаючи визнання своєї вини“. Ось ще цитати: „Приїздив з Москви заступник народного комісара Бельський. Він усім дав чітку установку на оперативній нараді: шпигун або учасник організації – все одно він буде розстріляний, так щоб узяти від нього усе – дайте йому в морду. Чому не можна?“.

На станції Волноваха Південно-Донецької залізниці начальник відділу НКВД Микола Вронський „задавав тон допитувати по-звірячому і записувати до протоколу те, що потрібно, а не те, що говорив звинувачений“.

У Вінниці: „Вся праця йшла швидким темпом. Увечорі начальнику управління  НКВД доповідали про число арештованих, які зізналися. Між відділами існувало змагання. В кожному відділі з районів дзвонили і повідомляли – сьогодні 15, 20, 25 зізналися. За мале число начальникам перепадало“.

Йшлося про механізм репресій, жертвами якого стали десятки тисяч людей. Зрозуміло, що в архівах НКВД не збереглися безпосередні свідчення (якщо такі свідчення були) про зловживання карателів. Але ці зловживання стають очевидними з натяків і згадок в протоколах різних нарад і партійних зборів. Негайно арештовували людей, які були названі під час допитів або у повідомленнях свідків. У протоколах допитів „провини“ перебільшували: антирадянські висловлювання перетворювали на диверсії, селян середнього достатку називали куркулями, самітніх об’єднували в групи. У посвідках про розстріл значилися люди, яких не було в списках, затверджених „трійками“. Отже, розстрілювали їх без жодної санкції влади.

За обліком НКВД в Українській РСР за період від 5 серпня 1937 року до 1 липня 1938 року було розстріляно 122,274 особи з числа засуджених 197,945 осіб. За національністю було засуджено найбільше українців – 133,376 осіб, на другому місці поляки – 45,286 осіб, на третьому німці – 25,752 особи. Учасниками українських націоналістичних організацій вважалися 38,283 особи з загального числа 87,411 представників інших „контррерволюційних об’єднань“. Було заарештовано до 1 липня 1938 року з загального числа 253,0551 особи – 95,395 „колишніх куркулів“, 6,556 „служителів церковного культу“, 109,380 колишніх дореволюційних службовців, 4,306 пенсіонерів і домогосподарок і т. д.

Наприкінці 1938 року у терорі сталася перерва. В постанові Ради народних комісарів СРСР від 17 листопада 1938 року значилося: „Очищення країни від диверсійних повстанських і шпигунських кадрів відіграло свою позитивну ролю у забезпеченні дальших успіхів соціялістичного будівництва. Однак, не слід думати, що на цьому справу очищення СРСР від шпигунів, шкідників, терористів і диверсантів закінчено. Завдання тепер полягає в тому, щоб, продовжуючи нещадну боротьбу з усіма ворогами СРСР, вести її досконалішими і надійнішими методами“.

На той час попередніх карателів змінили нові і постанова відкривала їм шлях до дальшого винищення народу.

Архіви зберегли імена карателів

У двотомнику німецьких істориків наведено 243 архівних документи, у яких зазначені посади і прізвища безпосередніх виконавців в Українській РСР наказів Москви про масове знищення селян, інтеліґенції, представників інших верств населення. Варто назвати бодай деяких з них, щоб  громадськість знала, хто скоїв цей страшний злочин. Якщо коли-небудь відбудеться суд над комуністичним режимом, ці прізвища стануть частиною конкретного звинувачення.

Після закінчення каральної акції в Україні влада арештувала за перше півріччя 1938 року 677 працівників НКВД, більшість з яких було розстріляно. На це було кілька вагомих причин. По-перше, Й. Сталін не хотів мати живих свідків злочину. На місцях теж намагалися перекласти власні провини на інших. По-друге, до влади рвалися в структурі НКВД Лаврентій Берія, в прокуратурі СРСР  – Андрій Вишинський. Обидва шукали привід для знищення своїх конкурентів на владні посади.

Масові репресії в Українській РСР очолювали по черзі народні комісари внутрішніх справ Всеволод Балицький, Ізраїль Леплевський, Олександер Успенський (усі троє розстріляні). З ними на різних посадах в НКВД Української РСР співпрацювали Микола Бачинський, Іван Бей-Беспалько, Михайло Бриль, Матвій Герзон, Емануїл Інсаров-Поляк, Андрій Ключков, Лазар Мунвез, Андрій Назаренко, Ізраїль Радзивіловський, Олександер Севульський, Михайло Степанов, Михайло Тушев, Федір Фокін, Юліян Бржезовський, Соломон Брук, Ісак Купчик, Яків Письменний.

Управління НКВД в областях очолювали Іван Корабльов (Вінниця), Григорій Коркунов (Ворошиловград, тепер – Луганськ), Соломон Мазо (Харків), Адріян Петерс, Олександер Вояков у 1938 році (Полтава), Абрам Розенбардт (Одеса), Павло Чистов (Сталіно, тепер – Донецьк), Лаврентій Якушев (Житомир), Марко Корнєв-Капелюс (Чернігів), Микола Приходько (Кам’янець-Подільський, тепер –Хмельницька область), Петро Карамишев (Миколаїв), Юхим Кривець (Дніпропетровськ), Олексій Долгушев (Київ). Прізвища катів в окремих областях теж є в двотомнику.

Окремо слід згадати безпосередніх виконавців розстрілів. Зрозуміло, що їх число було значним. В збірнику наведено згадки про начальника в’язниці НКВД в Києві Івана Нагорного, який брав участь у масових розстрілах, а сам загинув в 1941 році під час Другої світової війни. Олександер Шашков був комендантом НКВД Української РСР і безпосередньо виконував вироки. У 1942 році він був начальником Особливого відділу 2-ої ударної армії Андрія Власова і застрелився, щоб не потрапити в полон до німців.

Яким Поясов відповідав за розстріли за вироками міжрайонної слідчої групи в Білій Церкві, за що його нагородили орденом Червоної зірки. Потім працював заступником начальника управління НКВД в Миколаївській області. Дальша доля його невідома.

Упорядники збірника у передмові написали: „На сьогодні це найповніша публікація документів і статистичних матеріялів каральних органів, які висвітлюють проведення операції в Українській РСР за наказом ч. 00447. Більшість документів введено у науковий обіг вперше“. Вони зазначили, що „саме читачеві надається право зробити висновки на підставі опублікованих документів і наведених дискусійних точок зору“.

Висновок може бути єдиний: у 1937-1938 роках московські більшовики за участи своїх поплічників в Україні скоїли ще один, другий після Голодомору 1932-1933 років, геноцид українського населення, особливо болючий від того, що була знищена найактивніша частина народу, його еліта.

2012-04-23 11:06:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар