Дмитро Загул - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Дмитро Загул

28 серпня 1890 року народився український поет-символіст Дмитро Юрійович Загул (1890-1944), літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог та громадський діяч. Загул перекладав із західноєвропейських літератур (Генріх Гейне, Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, Фрідріх Шиллер, Джордж Ноел, Гордон Байрон, Йоганнес-Роберт Бехер, Мартін Андерсен-Нексе та ін.). З російської переклав поему Олександра Блока «Дванадцять».

Народився в буковинському селі Мінієві (нині Вижницького району Чернівецької області) в бідній сім'ї. Батько хлопчика був неписьменний, але умів цікаво розповідати різні життєві історії та грати на флоярі. Довгими зимовими вечорами у їхній хаті збиралось багато людей, що вели жваві розмови про героїчне минуле України, про опришків Довбуша, Петрія та Мухи, про важке тодішнє життя. Мати хлопчика Сафта і сестра Марія часто співали народні пісні. Вразливий хлопчина, розбираючи частівки-коломийки (коротенькі пісеньки, що можуть виступати як приспівки до танцю), почав складати перші власні пісні. Сестра Марія навчила його читати до школи. Хлопчик рано зацікавився читанням книг, особливо пригодницько-фантастичними романами, пізніше — творами Гоголя, Шевченка, Осипа-Юрія Федьковича (буковинського поета і письменника-романтика, автора оповідань і повістей про гуцульське життя), Пантелеймона Куліша (автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада»), Івана Франка.       

Родині стало жити важче, коли помер батько хлопчика, головний годувальник. Однак на здібності майбутнього поета звернув увагу директор школи і послав його навчатися до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912 року. Ще в гімназії брав участь у підпільному гуртку шкільної молоді, пов'язаному з галицькими радикалами і соціал-демократами. Під час навчання в таємному гімназичному гуртку він знайомиться з творами Маркса, Феєрбаха, Плеханова, Ніцше, Драгоманова, Бакуніна, Штірнера. Цікавиться соціологією, очолює творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори — В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. До їхньої поетичної творчості, крім вчителів-словесників, виявили увагу Осип Маковей, Ольга Кобилянська, С. Яричевський, а також популярні тоді члени «Молодої музи» (модерністське літературне угрупування у Львові, що виникло як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури в 1906 році та проіснувало до 1909).       

Все це показує, у якій напружено-творчій атмосфері формувався майбутній класик українського символізму. Не дивно, що в юнакові пробудився гострий розум і яскравий поетичний талант. Ще навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню «Енеїди» Вергілія, кілька Горацієвих сатир та «Пісні про дзвін» Ф. Шиллера.

Його перші публікації з'явилися  у 1906 році. З власних поезій 1909 року в газеті «Буковина» надрукував вірші «Високо вгору здійму свої руки» та «Що мені із того, мила». 1912 року в газеті «Нова Буковина» опубліковані цикли його поезій «Весняні мрії», «Думки», «В темряві» та «Хвилі кохання». Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 року працював у чернівецьких газетах «Нова Буковина» та «Народний голос», де й друкував свої вірші. У ранніх творах Загули помітний вплив модерністів.        

1913 року в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета «Мережка». Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його, як очевидного українського націоналіста і діяча культури, було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звідти — до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.       

1918 року Дмитро Загул видав збірку віршів «З зелених гір», завдяки якій здобув певне літературне ім'я. Хоча, як писав пізніше літературознавець Олександр Білецький, «і ритм вірша, і образна символіка майже не підноситься… вище за середній рівень українського модернізму». Ця збірка цікава й показова як вияв раннього символізму поета, коли він почав «вростати» в метафізичну схему символістської теорії. Григорій Савченко назвав такий символізм «поміркованим, прим'якшеним, і до певної міри філософічним».   

***

Далеко  від  рідного  краю,
На  лоні  розлогих  степів
Злітає  у  далеч  безкраю
Журбою  окрилений  спів.

Як  пташка  за  літом  у  вирій,
Летять  і  кигичуть  пісні
І  хочуть  в  розмовоньці  щирій
Розвіяти  смутки  свої.

До  тебе,  моя  Верховино,
Зелене  Підгір'я  моє,
Я  їх  посилаю  щоднини,
Як  сумно  на  серці  стає.

Разом з Тичиною, Я. Савченком, Слісаренко, Семенком, Кобилянським 1918 року Дмитро Загул прилучився до об'єднання письменників-символістів «Біла студія» (пізніше "Музагет"), що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919 року відбилися в мотивах лірики, що ввійшла до збірки «На грані» (1919), яку Олександр Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики. Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).В 1923 Загул бере участь у літературній групі "Асоціації радянських письменників» («Арпіс»), на початку 1925 року бере активну участь в організації письменників Західної України («Західна Україна», діяла 1925–1933 у Харкові).Очолювали «Західну Україну» Дмитро Загул, згодом — Мирослав Ірчан (розстріляний у Сандармосі 1937 році).

***

Багато  акордів  на  струнах  моїх,
Душа  їм  і  ліку  не  знає,
Життя  повнозвучно  торкається  їх
І  звуки  пісень  викликає.
Ловлю  невловимі  хвилини  життя,
Лечу  за  святою  красою,
Пісні  переливні  -  ті  діти  чуття  -
Посію  до  сонця  росою.

Пряду  павутинки  тонесенький  льон,
Я  тчу  і  мережаю  ткані.
Життя  повнозвучне  перейде,  як  сон,
Зістануться  співи  весняні.

Гори,  сподівайся  і  в  нічку,  і  вдень!
О  серце,  будь  сміливим,  гордим!
І  виспівай  душу  потоком  пісень,
І  вмри  за  останнім  акордом!

«Загул є разом з Тичиною, Я. Савченком і Слісаренко представником українського символізму, - писав про поета в 1929 році М. Степняк в «Літературної енциклопедії». - Його перша книга "З зелених гір" - вірші надзвичайно прості, сповнені легким смутком, тематично далекі від символізму; формально в строфіці, ритміці, звуковому інструментуванні відчувається вплив Бальмонта (прекрасні переклади віршів останнього поміщені там же). Друга книга віршів Загула "На межі" - одна із найбільш символістських і містичних книг в українській поезії. Однак визнання і заповіді Загула, мислячого себе "на межі вічного нічого", мають мало спільного з настроями хоча б російського символізму, для котрого "інші світи" були фантомами, а реальністю більшою, ніж матерія. Форма творів ріднить його поезію з символізмом: акцентний вірш, підкреслена оксюморність ("Від радощів суму та й горя") і часом справжня символістська "музична" семантика важко вловимих образів».  

«Кращі революційні вірші Загула присвячені Західній Україні, що залишається у складі Польщі та Румунії", - вважає Степняк.

1927 року вийшла підсумкова збірка поезій Загула «Мотиви» (з передмовою Олександра Білецького). У ній поет показав себе апологетом нової доби, передусім «Автобіографією». Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала з мріями. Після згаданої збірки його вірші уже не виходили окремими збірками, хоч у періодиці час від часу й з'являлися: «Як замовчать по тротуарах звуки», «Яка ж то буря буйно грає» та ін. Письменник редагує альманах «Західна Україна», пише критичні статті, перекладає: Гете, Шиллера, Гейне, Бехера, Гезенклевера, Гріна, Геббеле та ін. До цього ж періоду належать і численні критичні та літературознавчі статті письменника: «Спад ліризму в сучасній українській поезії», «Зріст і сила творчості П. Тичини», підручник «Поетика» (1923). 1930 року він підготував і видав із власною передмовою збірку творів В. Кобилянського.       

1933 року, як члена літературної організації «Західна Україна», Загула звинуватили в націоналізмі й засудили до 10 років концтаборів. Покарання письменник відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульга. Його призначили редактором багатотиражної газети «Строитель Бама». Працював він і літературним оформлювачем в агітбригаді.

Після вбивства Сергія Кірова справу Дмитра Загула переглянули й перевели його в північно-східні табори Колими. Тут він був і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, й обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків; і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і просто різноробочим. Загальні роботи вимагали твердих м'язів, живучості, фізичного здоров'я. А Загулові вже перевалило за п'ятдесят.

За свідченням репресованого сибірського літератора Федора Тихменьова, який провів у ГУЛАГу 10 років, Дмитро Загул, відбувши 1943 року визначений строк, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до «особливого розпорядження» вони «сидітимуть» далі. Після звістки про можливе довічне ув'язнення Загул занепав духом, на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, в одному з таборів між Магаданом і Ягодним.

2015-08-28 16:40:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар