Дмитро Донцов - Україна Incognita
Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

Дмитро Донцов

 

29 серпня 1883 народився один з найяскравіших і непримиренних ідеологів незалежної демократичної України, творець теорії українського інтегрального націоналізму Дмитро Іванович Донцов (1883-1973, Канада), політичний діяч, філософ, літературний критик і публіцист. Один з найвидатніших політичних мислителів України і всієї Центральної Європи в 20 столітті. Ввів термін "свідомого українця", багато його ідей лягли в основу політичної платформи УПА (Українська повстанська армія).

Видатний ідеолог українського націоналізму походив з роду слобожанського козацького полковника Федора Донця, нащадки якого отримали дворянські звання і були змушені змінити прізвище на російський манер. Народився середнім з п'яти дітей у Мелітополі, в сім'ї торговця сільгоспмашинами Івана Дмитровича Донцова (10 березня 1894 обраний міським головою Мелітополя, але 11 квітня 1894 помер, не встигнувши вступити на посаду) і Єфросинії Йосипівни Донцової. У сімейній бібліотеці були книги Гоголя, Шевченка, Куліша, Олекси Стороженка (представник української дворянської романтичної літератури, автор повістей і оповідань з українського життя, його перекладав Іван Бунін). Дмитро зачитувався ними, вбираючи душею поетичну і давню українську культуру, що багато сприяло дозріванню його особистості. Сім'я Донцових ходила в український театр під час гастролей українських труп в Мелітополі. Після смерті батьків Дмитра в 1894-95 роках дітей взяли на виховання родичі матері.

У 1900 році Дмитро Донцов закінчив реальне училище в Мелітополі, середню освіту здобув в Царськосельському ліцеї, після чого вступив до Санкт-Петербурзького університету на юридичний факультет. У 1905-1907 роках він брав участь у діяльності Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), лідерами якої були Винниченко, Порш, Антонович і Петлюра. Восени 1905 року був заарештований і переправлений до Лук'янівської в'язниці (Київ).Під час загальної амністії був звільнений без суду. У листопаді 1905 року поїхав назад до Санкт-Петербург, але вже в січні наступного року повернувся до Києва. У 1907 році знову був заарештований. Як члену Української соціал-демократичної робітничої партії, Донцову грозило чотири роки каторги, але завдяки клопотанню родичів він був звільнений на поруки після 8 місяців перебування в Лук'янівській в'язниці.

12 квітня 1908 року Донцов переїхав до Львова. У Закопаному він познайомився з ідеологом українського консерватизму («Гетьманського руху») істориком і філософом В'ячеславом Липинським, ідеї якого згодом справили на Донцова деякий вплив. У 1909 році Донцов, як соціал-демократ, вважав головною метою українського пролетаріату повалення «задушливого» імперського самодержавства і широку автономію України в демократичній Росії. Роботи Донцова того часу були пройняті характерним для всіх європейських соціал-демократів інтернаціоналізмом і містили критику багатьох українських гуртів та партій, які стояли на ліберальних позиціях.

З 1909 по 1911 рік Донцов був вільним слухачем юридичного факультету Віденського університету, де познайомився з українською студенткою Марією Михайлівною Бачинської, з якою і одружився 17 травня 1912. З 1911 року жив у Львові, займався журналістикою.

З плином часу публікації Донцова стали набувати антиросійської спрямованості, він починає критикувати «москвофільство», заявляти, що українство має «відгородитися» від Росії і звернутися до західноєвропейської культури. У 1913 році, виступаючи у Львові на Другому українському студентському з'їзді з доповіддю «Сучасне становище нації і наші завдання», Донцов заявляв, що у майбутній війні слід орієнтуватися на Німеччину й Австрію і що не стати на бік ворогів Росії буде «злочином перед нацією і майбутнім». Донцов заявляв, зокрема:«Австро-Угорщина стоїть перед дилемою: або розділити долю Туреччини, або стати знаряддям нової революції нових народів Східної Європи ... актуальним є не гасло самостійності. Актуальним, більш реальним і швидше досяжним є гасло відділення від Росії, знищення всякого об'єднання з нею, - політичний сепаратизм».

У 1913 році Донцов з ідейних міркувань (через конфлікт на національному ґрунті) вийшов з УСДПР, по суті справи перейшовши з соціал-демократичних на націонал-демократичні позиції.  У той же рік він виступає на 2 Всеукраїнському студентському з’їзді у Львові з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», в якому обґрунтовує концепцію сепаратизму України від Росії, що викликало гостру критику з боку російських революціонерів: В.Леніна, П.Мілюкова та інших.

4 серпня 1914 очолив Союз визволення України (СВУ) у Львові разом із  Дорошенком, О.Жуком, і пізніше загиблими від рук НКВС М. Залізняком, М. Меленевським і О. Скоропис-Йолтуховским.

У зв'язку з наступом російських військ у Галичині, разом з іншими членами керівництва СВУ переїхав до Відня. У кінці 1914 року року Донцов вийшов з СВУ і переїхав з дружиною до Берліна, де очолив Українську інформаційну службу (УІС). Тут, зокрема, видав брошуру німецькою мовою під заголовком «Українська держава і війна проти Росії», в якій доводив, що Росію не можна зупинити на шляху до всесвітнього панування інакше, як розділивши її, при цьому відокремлювані від Московської імперії території повинні представляти собою досить сильні автономні одиниці, здатні стримати російську експансію. Україна з населенням в 30 мільйонів, на думку Донцова, - найбільш підходяща територія для цієї мети, так як вона має необхідні історичні традиції. Для Німеччини та Австрії це єдина можливість раз і назавжди позбутися від панславістської загрози; для цього достатньо відновити колишню свободу України та надати заступництво цій новій державі, а тим самим і остаточно забезпечити політичну рівновагу в Європі.

У 1916 році переїхав до Берну, де очолював Бюро народів Росії (БНР). Наприкінці березня 1917 повернувся до Львова, де закінчив навчання, отримавши ступінь доктора права у Львівському університеті. Активно включився у роботу Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914, згодом став першим головою СВУ. Разом з Липинським, С. Шеметом, М. Боярським, В. Шкляром та іншими створив в травні 1917 року політичну партію консервативного напряму Партію хліборобів-демократів. Програма партії передбачала досягнення політичної самостійності України, формування провідної верстви з державницькою свідомістю, розробку демократичного проекту державного устрою (в ім'я самостійності В. Липинський на деякий час поступився ідеєю монархізму). Програма проголошувала загальні громадянські права та автокефалію релігійних конфесій в Україні.

У 1917 році приєднався до Української Центральної ради. У березні 1918 року Донцов переїхав до Києва, де працював у межах Української Партії хліборобів-демократів. З 24 травня 1918 року наказом гетьмана став директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ).

З 14 листопада 1918 року, після проголошення Скоропадським федерації з Росією, Донцов вважав себе більш не пов'язаним з гетьманом будь-якими зобов'язаннями і вже 25 листопада 1918 опублікував статтю, яка засуджує гетьмана. У 1919 році приєднався до Директорії. За пропозицією Коновальця та Петлюри виїхав до Відня з дипломатичною місією. У середині лютого 1919 року переїжджає в Берн, де керує відділом інформації і друку українського представництва в Швейцарії (протягом 1919–1921 — шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Швейцаріi).

У лютому 1921 він переїхав до Відня у зв'язку з ліквідацією українських дипломатичних місій. 1922 року отримав дозвіл на переїзд до Львова, де проживав до вересня 1939 року. За пропозицією Євгена Коновальця (як керівника Української військової організації) редагував з 1922 до 1932 року перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис «Літературно-науковий вістник», який видавався Науковим товариством імені Тараса Шевченка.

В 1926 році Дмитро Донцов написав свою провідну роботу «Націоналізм», в якій виклав доктрину інтегрального націоналізму. Ця книга містить три частини: «Українське провансальство», «Чинний націоналізм», «Українська ідея». Донцов формує національну ідею як «Ідеал панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям». Донцов також досить жорстко пише: «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі". Українці без ілюзій, усвідомлюють, що попри Декларації та Акти, ми живемо в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. І те, що вона наша, а не їхня, — повинні відчувати ми і вони… Поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій власний світ з зовнішнього хаосу, поки «малоросійську» ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми — не стануть аксіомами, догмами, «соромливість» — не обернеться в «брутальність», а безхребетне «народолюбство» — в агресивний націоналізм, — доти не стане Україна нацією».  До речі, колишній соратник Д. Донцова консерватор Липинський виступив з різкою критикою його теорії «інтегрального націоналізму».

У своїй книзі автор оголошує незалежність України не єдиною метою. Первинною, головною метою є для нього створення європейської української нації шляхом чистки українського народу, в ході якої відкидаються будь-які популярні в кінці XIX - початку XX ст. ідеї дружби між націями, або, тим більше, федералізму чи автономії, як у складі Польщі, так і в складі Росії.

Донцов закликав до орієнтації на загальноєвропейські (західноєвропейські) цінності расової гігієни, виступав за боротьбу і опір імперському націоналізму Росії та шовінізму Польщі, проти засилля чужих ідей та ідеалів. Обґрунтовуючи свої погляди, Донцов висуває теорію про існування двох світів («Латино-німецький» і «Московсько-азіатський»), які постійно ворогують між собою. Кордон цих «світів» проходить по східній частині етнічних кордонів України і Білорусії. Цим Донцов обгрунтовував необхідність орієнтації української зовнішньої політики на Європу. З моєї точки зору, як людини, яка значною мірою належить російській культурі, цей погляд Донцова неможливо спростувати. Ідеалізуючи європейську культуру, цінності і традиції і на підтвердження своїх думок, Донцов цитує французького поета й есеїста Поля Валері: «Скрізь, де домінує європейський дух ... спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум віддачі, максимум амбіцій, максимум могутності, максимум змін у зовнішній природі, максимум відносин і змін. Цікаво, що для європейця не має значення ні раса, ні мова, ні звичаї, а важливі устремління і широта волі ... » (Д. Донцов. «Націоналізм». Вінниця: ДП «ДКФ», 2006 - С.223).

Донцов також справедливо і правильно стверджує, що існують «нації-завойовники, які творять історію ... Головною метою націй-завойовників є царювання, улаштування життя згідно власних уявлень, незважаючи на те, скільки зусиль народу знадобиться в це вкласти, не рахуючись з пов'язаними з цим жертвами».

Донцов також працював редактором журналу «Зарево» з 1 квітня 1923 по 1924 рік. Після невдачі з використанням цього журналу як бази для націоналістичної організації він, за його словами, назавжди залишив спроби участі в практичній політиці.  Друкувався у німецькій, швейцарській та польській періодиці.

Наприкінці 1932 року видання «Літературно-наукового вісника» припиняється через нестачу фінансів, але Донцова це не зупиняє. Під назвою «Вісник літератури, політики і науки» (або просто «Вісник») він продовжує випускати журнал в приватному порядку протягом 1933-1939 років. Журнал «Вістник» визначався тим, що боровся з інтернаціоналізмом усіх форм, обстоював духову єдність з культурою Заходу, пропагував національно-громадські кличі новітньої Європи та потребу психічного переродження народу, і містив праці найвидатніших літературних, наукових та публіцистичних сил Галичини, Волині. Наприкінці серпня 1939 року виходить останній - 9 випуск.

Майже десять наступних років стали для філософа і політика роками захоплюючих пригод, в результаті яких він зумів позбутися від польських і німецьких кігтів і не попастися у найбільш згубні кігті - московські. 1 вересня 1939 польська поліція заарештовує Донцова і поміщає його в концтабір «Береза Картузька», де він знаходиться до падіння Польської держави. Це був концентраційний табір, створений владою Польської Республіки в 1934 році на території Західної Білорусії в якості місця позасудового інтернування супротивників правлячого режиму. Вийшовши з ув'язнення, Донцов переїздить до Берліна, де знаходиться до літа 1940 року, поки на нього не був поданий донос у гестапо. Але заарештований він не був і після з'ясування справи виїхав до Бухаресту, де пробув до середини 1941 року.

З початком радянсько-німецької війни Донцов повернувся в Берлін, а звідти до Риги. У 1943-1944 роках Донцов востаннє відвідує Львів і до кінця Другої світової війни опиняється в американській окупаційній зоні Німеччини, звідки переїжджає в Париж. Радянська влада ненавиділа Донцова, внесла його до списку військових злочинців і вимагала його видачі. Тоді Донцов переїжджає до Великобританії, а незабаром після цього в США.

З 1947 року і до смерті прожив у Канаді. З 1949 по 1952 роки викладав українську літературу в Монреальському університеті, співпрацював з україномовними виданнями, займався письменницькою діяльністю, але постійної роботи не мав. Намагався створити журнал або налагодити співпрацю з ОУН, але невдало. За кордоном Дмитро Донцов  випустив ряд концептуальних праць - «Московська отрута» (Торонто, 1955 р.), «Від містики до політики» (Торонто, 1957 р.), «Хрестом і мечем» (Торонто, 1967 р.) тощо. До останніх днів життя багато друкується в періодиці української діаспори. У книзі («Хрестом і мечем» вiн вкотре виступив прихильником «теорії еліт» італійських соціологів Гаетано Моски (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Донцов називає тут український народ обраним народом, бо «він створені з тієї глини, з якої Господь створює обрані народи» (Донцов Д. Хрестом i мечем // Об'єднання чи роз'єднання. Торонто, 1967., с. 153). Втім, на свій лад всі народи у Бога обрані, Так що Донцов не помиляється і в цьому.

Помер великий теоретик української вольності 30 березня 1973 роки і похований на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Брук, США.

Донцов вважався одним з найбільших ворогів радянського режиму. Його постать стала однією з найбільш суперечливих і ключових в історії України ХХ століття. Його погляди еволюціонували від соціал-демократії до націоналізму, від атеїзму до ідей воюючої церкви. Особливо він наголошує на духовному відокремленні України від Росії, культуру якої цілком вірно вважав споконвічно антиіндивідуалістичною, азіатською. Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів.

«Д.Донцов критикував демократичну систему, але це ще не дає підстав зараховувати його до тоталітарних мислителів. Він бачив Україну сучасною цивілізованою європейською державою, започаткував в українській політиці й політології широке геополітичне мислення. Його погляди характеризують ірраціоналізм, ідеалізм та плекання культу сильної людини, - пишуть про ньогосучасні фахівці. - Усупереч звинуваченням недругів, у своїй видавничій діяльності Д.Донцов ніколи не користувався грошима правлячих режимів, зокрема польського і нацистського урядів, і не служив їм, про що вже існують відповідні наукові дослідження і публікації. Д.Донцов був освіченою людиною, вільно читав німецькою, англійською, французькою, іспанською та італійською мовами. Свої матеріали писав німецькою та англійською мовами, слідкував за публікаціями популярних європейських інтелектуалів, з якими знайомиться в оригіналі. Навколо «Літературно-Наукового Вісника» і пізніше «Вісника» він згуртовує групу провідних літераторів, есеїстів і публіцистів, яку пізніше називали «вістниківцями» і «празькою школою», до якої входили Є.Маланюк, О.Ольжич, Ю.Клен, О.Теліга, Ю.Липа та інші».

Починаючи від 60-х років, окремі твори Д. Донцова нелегально поширювались у дисидентських колах. Нині деякі з них перевидані в Україні.

«Донцову - пише в передмові до першого українському виданню кандидат філологічних наук, керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган, - вдалося сформувати цілі верстви і покоління українських громадян, які антиросійську ідеологію взяли собі на озброєння абсолютно. У той же час Донцов наполегливо попереджав Захід про ту небезпеку ..., що насувається на нього з Росії. Про це і свідчить книга "Дух Росії". Хоча, як виявилося, його попередження були марні: Захід і тоді, в роки 1-й і 2-й світових воєн, і сьогодні так і не усвідомив, що насправді являють собою Росія як імперія, які отрути і руйнування, моральні та культурні, вона несе». 

Книга «Дух Росії» («Der Geist Russlands»), про яку пише Баган, була випущена баварським видавництвом у Мюнхені в 1961 році. Вона є основним політичним заповітом Донцова, який пророчо пише в ній таке: «З визначеністю можна стверджувати, що ідеологія московського комунізму та ідеологія царизму - тільки дві різних форми того ж явища, власне, того ж феномена загального характеру, який є нічим іншим, як московським месіанством, який веде війну проти Заходу».

Точніше не скажеш! Та й самі росіяни це розуміють. Більшість з них просто боїться собі в цьому зізнатися.

Мені думається, що гасло Дмитра Донцова «відриву від Росії, розірвання будь-якого єднання з нею – «політичний сепаратизм» України і Росії - це дійсно головне. Україна може дозволити собі виступати в тандемі з Росією тільки в одному випадку - якщо Росія як конституційна демократія західного типу, що розділяє загальнолюдські цінності епохи Просвітництва - цінності, які людство виробило в процесі еволюції християнського гуманізму. ІНШИХ ЦІННОСТЕЙ У ЛЮДСТВА НЕМАЄ І НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Якщо Росія від них відмовляється - жодній нормальній країні з нею не по дорозі. Нехай борсається в кривавому бруді свого Третього Риму наодинці.

Фігуру Дмитра Донцова сьогодні ніяк не можна «обійти» - кожен патріот, кожен борець за свободу України зобов'язаний пройти через школу його думки, вивчити коло його ідей і пропозицій, відкидаючи наносне і випадкове і приймаючи всі прогресивні його теорії. У цьому запорука всіх майбутніх свобод України, запорука її майбутнього розквіту і зростання її ролі у світі.

 

2015-08-29 10:24:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар