Диригент з казковим талантом - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Диригент з казковим талантом

Диригент з казковим талантом

Тарас САМЧУК, Юля САБАДИШИНА, Літня школа журналістики «Дня»-2012

Своїм мистецтвом він підкорив Європу, йому аплодували в Північній та Південній Америці, але отримавши світове визнання, - залишився майже невідомим у себе на Батьківщині. У радянський час його ім’я потратило до списку заборонених, як ім’я  буржуазного  націоналіста  та  емігранта, що  продовжував  вести агітацію проти СРСР за допомогою народної пісні, якої не торкалася рука тогочасної цензури. Це Олександр Антонович Кошиць – український хоровий диригент, композитор, вчений-етнограф.  Визнаний мистецькою елітою Європи й Америки, він увійшов до числа найвпливовіших митців хорового виконавства  першої половини ХХ ст.

Як все починалось

Творчий шлях Олександра Кошиця розпочався у 1890 році, коли він вступив до Київської духовної академії. Навчаючись там, він очолив студентський хор, з яким працював над творами Артемія Веделя (українського композитора кінця XVIII – початку XIX ст.).   Опрацьовуючи творчий спадок композиторів минулого, Олександр Антонович продовжив традицію українського хорового виконавства., яка включала багатолітню історію. Закінчивши навчання, Кошиць вирішив не продовжувати духовну кар’єру, яка заважала займатися дослідженням та виконанням творів фольклору та світської музики. У 1902 році композитор їде до Ставрополя, де йому Кубанський статистичний комітет запропонував (за рекомендацією Миколи Лисенка) здійснити поїздку станицями Кубані, з метою записати якомога більше народних пісень, які ще збереглися в пам’яті козаків. Три роки, і тільки під час канікул улітку, Олександр Антонович записував у станицях (зверніть увагу на назви) Брюховецькій, Переяславській, Полтавській, Уманській величезну кількість матеріалу, що засвідчує тісний культурний зв’язок тогочасної Кубані з Наддніпрянщиною. Проте радянські репресії 30-х років завдали непоправної шкоди ідентичній культурі Кубані, крім всього іншого продовжувалася політика позбавлення історичної пам’яті місцевого населення.

Згодом, у 1904 році Кошиць повертається до Києва і активно долучається до мистецького життя міста. Композитор викладає хоровий спів та диригування у Музично-драматичній школі Миколи Лисенка, потім очолює товариство «Боян», яке мало на меті розвивати українську культуру. З 1909 року Олександр Антонович  керує хором студентів   Київського   університету   св.   Володимира. «Учасники хору любили і поважали Кошиця. Варто було бачити ті натхненні обличчя співаків, коли ними диригував Кошиць», – пише в мемуарах колишній студент В. Романовський. Концерти університетського хору збирали велику кількість молоді і любителів музики. До репертуару колективу входили: велика кількість обробок українських народних пісень, хорові номери з українських та російських опер. На зимових студентських канікулах головною темою концертів були щедрівки, весною хор співав веснянки,  – завдяки Олександру Антоновичу на широку публіку демонструвалася різнобарвність та різноманітність української народної пісні.

Талант Кошиця одразу помітили у Києві. З 1912 року Микола Садовський запрошує його на посаду диригента до свого театру, де він займається постановкою українських та європейських опер. У 1916 році Олександра Антоновича запрошує Київський оперний театр, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету , який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а Кошиця призначено його головою.

Олександр Кошиць і хор студентів Київського університету

Світове турне — світовий тріумф

Невдовзі після створення Української Народної Республіки, її очільники вирішили репрезентувати молоду країну всьому світові. Для цього 1 січня 1919 року Симон Петлюра запропонував Олександру Кошицю та Кирилу Стеценку негайно зібрати хорову капелу, підготувати репертуар і поїхати у світове турне. Результати гастролів перевершили всі сподівання: концертні зали переповнювалися глядачами, найсуворіші критики засипали пресу схвальними рецензіями:

«Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу»

«Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція).

 «Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник»

«B. Z. Am Mittag», 7 квітня 1921 року (Берлін).

«Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу».

(Проф. Сорбонни К. Сеньобоса).

Протягом   шестирічного   концертування   Кошиць   мав чотири зміни складів хору. І, незважаючи на цю обставину, кожен склад доводив до високого виконавського рівня і в черговий раз вражав публіку та критиків. Композитору вдалося достойно репрезентувати Українську Народну Республіку, проте політичні обставини (насильницьке приєднання України до СРСР) не дозволили Олександру Антоновичу повернутися на Батьківщину. Решту життя Кошиць провів в еміграції.

Доля емігранта

З 1925 р. Кошиць проживає у США і Канаді, дириґуючи різними хорами. У цей час Олександр Антонович багато пише: хорові твори, обробки українських народних пісень. Навіть у Нью-Йорку йому вдалося видати серію фольклорних матеріалів. Музичне видавництво “Вітмарк і син” здійснило масове видання сорока двох українських пісень в перекладі англійською мовою. Робота Олександра Антоновича з різними хорами, привернула увагу американців, що почали займатися розвитком акапельного співу, якого тут майже не існувало. Не раз Олександр Антонович виступав і в пресі, і на радіо, і навіть прочитав цикл лекцій про українську музичну культуру в Колумбійському університеті. Незважаючи на успіх за кордоном, Кошиць постійно прагнув повернутися на Батьківщину:

«Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну», - напише Кошиць у листі до родини Беневських. Олександр Антонович неодноразово подавав прохання про повернення на Батьківщину, але завжди отримував від радянської влади категоричні відмови. Він дуже болісно переживав заборону повернутися в Україну в 1928 р., коли такий дозвіл отримали Грушевський та Винниченко.  Проте диригент ніколи не опускав руки і затято продовжував свою роботу, незважаючи на різноманітні перешкоди, своїм мистецтвом він допомагав духовному піднесенню свого народу.

В еміграції Кошицю вдалося долучитися до розвитку та збереження української національно-музичної культури. У 1941 році доктор мистецтвознавства Павло Маценко запросив Олександра Антоновича  вести клас хорового диригування і читати лекції з теорії та історії музики на новостворених ним диригентсько-вчительських курсах. Поява прославленого диригента зробила курси популярними серед української громади, та й сам Кошиць із завзяттям взявся за роботу. На другий рік діяльності курси було перенесено з Торонто до Вінніпеґа, розпочалася підготовка їх програм, додано навчання українських народних танців, а також створено хор для забезпечення бази навчання. Олександр Кошиць читав лекції про українську пісню та музику, він же диригував курсовим хором. У 1942 р., коли відзначалося сторіччя від дня народження класика української музики Миколи Лисенка, Олександр Антонович, як учень його школи, а потім і її педагог та близький співробітник Лисенка, об’їхав з доповідями про нього схід Канади.

Життєвий шлях Олександра Кошиця завершився 21 вересня 1944 року. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло упокоїлося у мавзолеї вінніпезького цвинтаря «Ґлен-Іден», де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. Олександр Антонович заповідав перевезти його прах на Батьківщину, навіть в останньому бажанні він був вірний рідній землі.

Ім 'я Олександра Кошиця безсмертне для українського музичного мистецтва. Все життя він був відданий своєму народові і спрямовував свої сили на розвиток і зміцнення української культури. Багатогранна творча діяльність Кошиця продемонструвала широкій публіці українське мистецтво, яке стало надбанням світової культури.

2012-07-23 10:17:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар