Дійство позитивних образів - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Дійство позитивних образів

Дійство позитивних образів

Київська міська скульптура. Міні-путівник
Анастасія САМОШИНА, Літня школа журналістики «Дня»

Багато історичних місць і визначних пам’яток Києва давно відомі не лише всій Україні, але і світу. Проте це аж ніяк не означає, що всі художні досягнення — в минулому. «День» вирушив у експедицію київськими вулицями та провулками, щоб відшукати новоявлених скульптурних «мешканців». Пропонуємо найзручніший, на наш погляд, маршрут для знайомства з ними.

Відправний пункт — станція метро «Золоті Ворота» — справжнє котяче місце. Тут оселився бронзовий Пантюша — пам’ятник коту-завсіднику сусіднього ресторану «Пантагрюель», а також двійко кошенят, які «видерлися» на дерева: одне — дерев’яне, навпроти бронзового родича, друге — з одноразових виделок, у скверику кав’ярні біля Золотих Воріт. «Тато» двох останніх і багатьох інших цікавих київських об’єктів скульптор Костянтин Скретуцький поставив собі за мету «заселити» місто щонайменше сотнею кішок.

— Якщо Костянтин Скретуцький здійснить свої плани, не виключено, що Київ стануть називати котячим містом. А любителі цих тварин приїжджатимуть сюди з усього світу. Але насправді персонаж не надто важливий. Важливіше те, як він виконаний, — вважає Арсен ФІНБЕРГ, ініціатор і куратор проекту «Цікавий Київ».

— Для скульптора дуже важливо реалізовуватися як через галерейні виставки, так і за допомогою нестандартних «автографів», залишених на вулицях, — каже автор котячих статуй Костянтин СКРЕТУЦЬКИЙ. — До того ж скульптури в місті приємні його мешканцям. Коли виставка пройшла а роботу не купили, вона просто припадає пилом десь у майстерні або підвалі, ніхто її не бачить. Натомість місто дає моїм роботам можливість бути відкритими більшою кількістю людей.

Варто зауважити, що подібні персонажі з’являються на київських вулицях не стихійно.

— Років зо два тому в нашій добродійній фундації виникла програма гуманізації київського простору: прагнення зробити його м’якшим, більш адекватним людині, — розповідає Володимир КОЛІНЬКО, віце-президент організації «Київська ландшафтна ініціатива». — Ми познайомилися з кількома колективами скульпторів, зокрема, з Костянтином Скретуцьким. Наші погляди співпали. Відтоді ми співпрацюємо. Часом я висуваю ідеї, він їх реалізовує, інколи — спільно. Наше завдання — щоб і інші підключилися до такого скульптурного руху. Нехай фантазія працює, головне, щоб вона була спрямована на позитивну зміну простору.

Далі в нашому маршруті — вулиця Золотоворітська. Тут біля будинку 6а можна зустрітися з неоднозначним дерев’яним персонажем: хтось бачить у ньому суворого азіатського воїна, інші — задумливу дівчину з довгою косою. А в кінці вулиці живе, напевно, один із найулюбленіших киянами «звіриних» пам’ятників — «Їжачок у тумані», відомий завдяки однойменному мультфільму.

Звернувши на Рейтарську, рухаємося до перетину Стретенської та Стрілецької. На Рейтарській 19б — композиція «Материнство», створена зі стовбура дерева. На перехресті — витончена балерина, котра ніби застигла на мить у танцювальному па.

— З балериною пов’язана одна цікава ситуація, — втаємничив «День» в історію створення вуличного шедевра Володимир Колінько. — Спочатку на цьому місці ми хотіли встановити яку-небудь мінімалістичну, дуже просту скульптуру. Та якось, проходячи повз, я помітив, що там прикріплено записку приблизно такого змісту: «Велике прохання — встановити балерину. Тому що справжня балерина живе в будинку навпроти». Я дописав, що постараємося. І спитав у Скретуцького: «Зможеш?» На що він, у свою чергу, відповів: «Гадаю, зможу». Так виникла ніжна і тендітна танцівниця.

«День» — на вулиці Олеся Гончаря. Спускаємося у бік площі Перемоги. Зупинка перша: праворуч на тротуарі у старому стовбурі живе сімейство білих ворон. Зупинка номер два — на вербі біля будинку 51 «приземлилася» літаюча корова, яку серед листя й гілля важкувато помітити здалеку. Ще нижче у сквері ім. В. Чкалова кілька дерев’яних об’єктів: велика риба, яка марно намагається пірнути в землю; крокодил із крильцями, що схопив дрібну рибку; три бабки «літають» у тіні дерев; у дуплі — гіпсове обличчя молодої дівчини. Ще нижче — Буратіно у своєму, так би мовити, природному — дерев’яному — втіленні.

— Однією з ключових ідей програми гуманізації київського простору було те, що старим деревам, які віджили свій вік, можна продовжити існування, перетворивши їх на дерев’яні скульптури, або використавши як матеріал, — продовжує розповідь Володимир Колінько. — Потім ідея трансформувалася й розширилася. Вирішили організувати ціле дійство у дворах, на алеях, тобто там, де людина буває щодня й може пов’язати з позитивними образами.

Невеликий піший стрибок — і в Рильському провулку (неподалік від Софійської площі) на тротуарі серед припаркованих гордовитих іномарок до перехожих простягає свої довгі дерев’яні вуха ослик із возиком квітів. У Маріїнському парку, недалеко від дитячого майданчика, можна знайти бронзову гілку з каштанами, що луснули, — присвята новонародженим і їхнім батькам, батькам і дітям.

«День» у київському центрі, на майдані Незалежності. Поблизу зупинок маршруток № 16 і 18 можна знайти шматочок романтики: там «присіли» на лавочку закохані ліхтарі. У цьому самому місці послідовники Остапа Бендера можуть спробувати відшукати коштовності в одному зі стільців, які «ростуть» просто на гілках металевого дерева.

Тепер — у Пасаж. Там — іще одна солодка парочка, яка сидить на лавці й, мабуть, приїхала сюди на велосипеді, що стоїть поряд. Це два стільці.

Особливо витривалі мандрівники й шанувальники таланту Миколи Васильовича Гоголя на стіні біля входу до галереї «Триптих» (Андріївський узвіз) можуть спробувати втерти бронзовий ніс великому письменнику. Віддавати почесті Гоголю тут вирішили тільки знаменитій частині класика літератури, яка відділилася.

З Подолу рухаємося на вулицю Артема, 37, аби наостанок замислитися над «зеленими» проблемами мегаполісу завдяки «ожилому» сірнику, який своїми пророслими дрібненькими листочками символізує метаморфози й непросте життя дерев у великому місті машин.

Закохані ліхтарі, композиції зі стільцями, «ожилий» сірник, усе це — робота скульптора Володимира БІЛОКОНЯ.

— Дилема: що краще, важливіше — місто чи галерея — дуже подвійна. Для нормальної майстерні й інструментів потрібні кошти. Отже, галерейні виставки, завдяки яким здійснюється продаж, — розмірковує скульптор. — А що стосується моментів самореалізації, мені здається, що мої ідеї гідні того, аби вони жили в більшому, міському просторі.

Якщо вам, незважаючи на щоденну суєту, яка захльостує, вдасться здійснити подібний похід запропонованим «Днем» маршрутом, ви, так само як і ми, пересвідчитеся, що насправді урбаністичний простір, який створюється нашими сучасниками, не завжди агресивний і неживий. Якраз навпаки — він кипить життям і позитивними емоціями.


Теги: Київ
2011-11-26 13:47:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар