Депортація: другий акт трагедії - Україна Incognita
Україна Incognita » Читачі "Дня" онлайн » Депортація: другий акт трагедії

Депортація: другий акт трагедії

Микола СЕМЕНА, «День», Сімферополь, комп’ютерна обробка фотографії Лєньяри АБІБУЛАЄВОЇ

Про Указ 1967 року «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму»

Після виходу «Дня» № 75-76 від 27 квітня цього року мені зателефонувала ветеран національного руху кримськотатарського народу, колишня дисидентка і емігрантка, кореспондент «Голосу Америки» і радіо «Вільна Європа» Айше Сейтмуратова, і схвильованим голосом сказала: «На фото на 14 смузі вашої газети, що ілюструє статтю про депортацію німців, зображено не німців, а кримських татар. Я добре знаю історію цієї світлини, хочете, розповім?..»

За дві години після дзвінка ми вже сиділи в архіві Айше-ханум і перебирали пожовклі від часу фото, газетні й журнальні сторінки. Історія цієї фотографії, що є справжнім документом гіркої історії кримськотатарського народу, який 18 травня відзначає черговий День трауру і День пам’яті жертв депортації, насправді дивовижна.

...У вересні 1967 року було опубліковано Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму», що відміняв огульні звинувачення щодо «громадян татарської національності, які проживали в Криму», але стверджував, що вони «укорінилися на території Узбецької та інших союзних республік». У Постанові Президії Верховної Ради, що вийшла безпосередньо за указом, говорилося про те, що «громадяни татарської національності [...] і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, проживати на всій території Радянського Союзу, відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим». Фактично указ закріплював післядепортаційний статус-кво кримських татар у місцях висилки. Але багато кримських татар сприйняли його як офіційний дозвіл повернутися на батьківщину. Однак не так сталося, як гадалося. Це був обман з боку влади. Всім органам влади із цього приводу в Криму дали суворі, але таємні інструкції. На сім’ї кримських татар, які масово поверталися на півострів, чекало нове випробування - райвідділи міліції їх не прописували, місцевим органам влади забороняли оформляти їм купівлю житла, керівникам підприємств і організацій забороняли приймати кримських татар на роботу, а їхніх дітей на навчання. Тим же, кому правдами і неправдами вдалося якось зачепитися в Криму, висунули звинувачення у порушенні паспортного режиму, і після другого рішення суду примусово «виселяли за межі Криму» - міліція їх вантажила на автомобілі і вивозила або через Чонгар і Перекоп у Херсонську і Запорізьку області, або через Керченську протоку на Кубань. У літературі вже широко описаний випадок з кримським татарином Мусою Мамутом, який на знак протесту проти незаконного повторного виселення з села Донське, неподалік Сімферополя, підпалив себе на очах враженої родини і міліціонерів, які приїхали виселяти Мамутових вже втретє! Цю світлину і зроблено невідомим фотографом на залізничній станції Новоолексіївка - це перша станція після Чонгара за межами Криму, вже в Херсонської області, після розвантаження чергової партії виселенців з Криму. Ім’я фотографа зараз встановити дуже важко, якщо можливо взагалі, адже авторство таких документів не оголошувалося, бо тоді за нього можна було потрапити в заслання або за ґрати. Фотографія довгий час знаходилася за кордоном, у Радянському Союзі була практично невідома, і зараз вже складно, хоча, мабуть, і можна, встановити, з якого регіону Криму виселені ці кримські татари.

Але як же ця історія стала надбанням громадськості?

* * *

Айше Сейтмуратова народилася у лютому 1937 року в селі Аджи-Елі (нині Державіне) Маяк-Салинського (нині Ленінського) району Кримської АССР в сім’ї колгоспників. Айше була п’ятою дитиною в родині. Батька - Сейтмурата Бурсеїтова - призвали на фронт 1 жовтня 1941 року. Додому він більше не повернувся. За майже три роки окупації сім’я вижила лише тому, що у них була своя худоба. У квітні 1944 року Червона Армія звільнила Крим, в їхньому будинку зупинився радянський офіцер. Всі раділи визволителям, проте радість була недовгою...
У ніч на 18 травня 1944 року їхню сім’ю теж вивезли з Криму. На початку червня 1944 р. Сейтмуратових разом із іншими кримськими татарами привезли на станцію Зірабулак Хатирчинського району Самаркандської області Узбецької РСР. Вони оселилися у кількох клунях, де раніше утримувалися віслюки. «Наше щастя, що жоден із нас у ці страшні роки не помер. Ми маємо бути вдячні нашим матерям, які самі не їли, але зберегли життя дітям. Якби Тихий океан був чорнильницею, то його б не вистачило, аби описати трагедію нашого народу», - говорить сьогодні Айше Сейтмуратова.

У 1957 році Айше закінчила школу, вступила до Самаркандського університету на історичний факультет. Після закінчення університету Сейтмуратову розподілили на роботу в школу, а через рік - 1964 року, вона отримала диплом. Наступного року вона вирушила до Москви - вступати до аспірантури Інституту історії Академії наук СРСР. Айше успішно склала іспити, проте в аспірантуру її не прийняли, запропонувавши з цими оцінками вступити до Інституту історії АН Узбецької РСР. Айше поїхала до Ташкента, але в Інституті історії АН УзРСР їй у прийомі відмовили, мотивуючи тим, що у них «свої кадри». Айше повернулася до Самарканда, влаштувалася на роботу викладачем історії у вечірню школу.

...Незабаром у житті Сейтмуратової сталася подія, що кардинально змінила всю її долю, - вона залучилася до кримськотатарського національного руху за повернення до Криму. Айше знала, що, починаючи з 1964 р., у Москві діяло неофіційне представництво кримських татар, яке займалося систематизацією і передачею до урядових установ листів і звернень. Існували «ініціативні групи» - неформальні об’єднання активістів руху, які регулярно випускали і поширювали «Інформації», де повідомлялося про кількість зданих документів і бесіди з посадовими особами. Влітку 1965 року відбулася зустріч групи представників кримських татар із завідувачем приймальні ЦК КПРС Строгановим. Айше Сейтмуратова, яка брала участь у зустрічі, привернула увагу Строганова. Активісти руху розповідали функціонерові ЦК про факти дискримінації кримських татар і приниження їхньої національної гідності. Під час дискусії на питання Строганова, хто ж конкретно ображає кримських татар, Айше сказала: «По-перше, це Постанова ДКО про виселення кримських татар, а по-друге - Указ Президії Верховної Ради СРСР 1946 року про ліквідацію Кримської АССР. Які імена вам потрібні - нас ображає сама радянська влада». Ці зухвалі слова Айше запам’яталися цеківському начальникові.

На початку жовтня 1966 року Сейтмуратова втретє вирушила складати іспити в аспірантуру - цього разу МГУ - і її знову не прийняли. 4 жовтня вона повернулася до Самарканда, а 7 жовтня до неї прийшли з обшуком. Її заарештували і відправили до Москви. Їй інкримінувалося те, що «вона займалася складанням, розмноженням і поширенням наклепницьких документів, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі».

Сім місяців, проведені у камері попереднього ув’язнення в Лефортовському ізоляторі КДБ, на багато що відкрили їй очі. 19 травня 1967 року відбувся закритий суд. Суд визнав усіх винними за статтею 74 УК РРФСР - «Порушення національного і расового рівноправ’я - пропаганда і агітація з метою розпалювання расової і національної ворожнечі». Проте ухвалений вирок був порівняно м’яким - всі отримали терміни умовного ув’язнення і були відпущені із зали суду.

Вже за два місяці після суду, 21 липня 1967 року, вона в колі народних представників брала участь у зустрічі в Кремлі з головою КДБ СРСР Ю. Андроповим, Генеральним прокурором СРСР Р. Руденком, міністром внутрішніх справ СРСР М. Щелоковим. «За дорученням Політбюро ЦК КПРС» Андропов повідомив, що скоро буде прийнято указ Президії Верховної Ради, який реабілітує кримських татар. Стосовно питання про повернення на батьківщину, то, за словами Андропова, думки членів Політбюро розділилися. І ось 5 вересня 1967 року вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які мешкали в Криму».

Тепер її прийняли до аспірантури, але незадовго до захисту дисертації, 15 червня 1971 року, Сейтмуратову заарештували знову. Її справа була об’єднана зі справою заарештованого у травні того ж року в Сімферополі вчителя Ленура Ібраїмова. Л. Ібраїмова і А. Сейтмуратову звинувачували у виготовленні і поширенні матеріалів, що зводять наклеп на радянський державний устрій (стаття 191-4 УК Узбецької РСР). Наприкінці липня 1971 року Ташкентським судом Ленура Ібраїмова було засуджено до 2 років позбавлення волі, а Айше Сейтмуратову - до 3 років позбавлення волі, хоча прокурор вимагав для неї 6 років. Відсидівши «від дзвінка до дзвінка», 15 червня 1974 року вона вийшла з табору і повернулася до Самарканда.

Після звільнення з табору Сейтмуратова скрізь отримала «вовчий квиток». Проте її участь у національному русі продовжувалася. Діяльність як активістки кримськотатарського руху зблизила Сейтмуратову з представниками правозахисного руху всього СРСР: вони працювали разом - Айше Сейтмуратова, Андрій Сахаров і Олена Боннер, Петро і Зінаїда Григоренки, Тетяна Осипова, Сергій Ковальов, Іван Ковальов, Володимир Буковський, Володимир Максимов - неможливо перерахувати всіх...

У середині 1970-х у Айше вже не було інших альтернатив - або новий тюремний термін, або від’їзд, подібно до інших «антисовєтчиків», на Захід, - говорить Гульнара Бекірова. - Улітку 1978 року Сейтмуратовій нарешті вдалося домогтися дозволу на виїзд із СРСР - допомогла Олена Боннер. Крім того, клопотання про виїзд проходили саме в той час, коли у Криму спалив себе Муса Мамут. Айше погрозила: не випустите мене - підпалю себе на Червоній площі. Власті злякалися нового «факела на Червоній площі» і дозволили виїзд.

25 січня 1979 року вона прибула в США. У аеропорту в Нью-Йорку її зустрічали родичі, а також Петро Григорович і Зінаїда Михайлівна Григоренки. І прибула Айше з «вантажем». Перед виїздом за кордон ініціативники зібрали і «завантажили» її інформаційними матеріалами про порушення прав людини в СРСР, зокрема про нові переслідування кримських татар вже після брехливого указу про їхню свободу поселення на батьківщині. У подвійних підборах у неї були заховані аркуші цигаркового паперу, у валізі з подвійним дном - секретні документи, а в клубку волосся на голові - контейнер з фотоплівками. Серед цих плівок був і негатив фотографії, про яку зараз мова. Так цей кадр потрапив у західну пресу...

За кордоном Айше вела активну громадську роботу - і часто використовувала світлину, що зараз надрукована у нашій газеті. Вона передала таємно вивезений знімок до Міжнародної організації Мinority Rights Group, яка в серпні 1971 року помістила його на обкладинку свого звіту. У звіті йшлося про переслідування кримських татар, німців і турків-месхетинців у СРСР, тому знімок і став ілюстрацією до статті про німців. Хоча в кінці журналу англійською мовою написано, що «фото на обкладинці показує сім’ї кримських татар на залізничній станції Усть-Лабинськ після депортації з Криму». Вказується, що репродукція фото виконана Петером Реддвеєм, мабуть, співробітником цієї організації. Можливо, саме він і припустився помилки, неправильно вказавши станцію Усть-Лабинськ замість херсонської Новоолексіївки.

«До Криму Сейтмуратова повернулася 1992 року і з властивою їй енергією поринула в роботу», - говорить Гульнара Бекірова. Айше Сейтмуратова - людина незручна і непроста. Правдошукачка - вона і зараз не мириться з абсурдністю і несправедливістю багатьох законів і положень та незадовільним розв’язанням кримськотатарської проблеми. Вона вклала кошти у будівництво будинку під Сімферополем, у якому створено Національний архів, сконцентровані цінні документи кримськотатарського національного руху. Серед інших експонатів - і цей, тепер уже всесвітньовідомий, знімок групи кримських татар, яких викинули 1969 року на станції Новоолексіївка, одразу ж за воротами Криму.


   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар