День Перемоги... в якій війні? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » День Перемоги... в якій війні?

День Перемоги... в якій війні?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор

Немало років в українському суспільстві точиться пов’язана з війною термінологічна дискусія. Для одних війна почалася з нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Цю війну звикли називати Великою Вітчизняною. Інші вважають, що відлік часу слід починати з 1 вересня 1939 року, коли Німеччина напала на Польщу. Будучи громадянинами Польської держави, мільйони українців виявилися втягнутими в світову війну з її першого дня.

Регіональний аспект у термінологічній дискусії є об’єктивним, але опосередкованим. Майже дворічний період між нападами Німеччини на Польщу і Радянський Союз перебуває поза рамками війни, яку називають Великою Вітчизняною. На 17-й день світової війни Західна Україна була накрита радянською силовою парасолькою і об’єднана з перебуваючою у стані миру радянською Україною.

Два інші аспекти дискусії — ідеологічний і емоційний — є суб’єктивними. Вони відбивають різне ставлення в суспільстві до словосполучення «Велика Вітчизняна війна». Слід замислитися над тим, чи є ця радянська ідеологема порожньою, як всі інші у цьому ряді: «демократичний централізм», «радянський народ як нова історична спільність», «радянське — значить відмінне» і т.ін. Ветерани війни у своїй переважній більшості, а вслід за ними — немало представників молодших поколінь вбачають у назві «Велика Вітчизняна війна» великий смисл і з обуренням ставляться до спроб її усунення з історичного наративу. Щоб зробити спробу завершити дискусію, треба розглянути проблему в усій її цілісності, починаючи з народження ідеологеми.

1. ПОЯВА ІДЕОЛОГЕМИ

Війна наполеонівської Франції з Росією та її союзниками тривала три роки — з 1812 по 1814. Але Вітчизняною назвали тільки війну 1812 року, коли вона набула всенародний характер. Пізніше відбувався двобій професійних армій.

У 1914 році російські урядові кола робили настирливі спроби назвати Першу світову війну з боку Росії Великою Вітчизняною. До таких спроб підключилася і православна церква, яка користувалася авторитетом у народі. У «Посланні до пастви Таврійської» архієпископа Димитрія зустрічаємо такі рядки: «Нынешняя кровопролитная великая отечественная война ясно обнаружила, что страна наша и народ Русский стоят на краю пропасти.» Однак назва не прищепилася.

Радянська ідеологема датується з високою точністю. У виступі В.Молотова по радіо 22 червня 1941 року було сказано: «Красная Армия и весь наш народ поведут победоносную отечественную войну за родину, за честь, за свободу». 23 червня газета «Правда» надала цілу сторінку статті Омеляна Ярославського «Великая Отечественная война».

2. ПРИЧИНИ КАТАСТРОФІЧНИХ ПОРАЗОК

Прийняв чи не прийняв український народ словосполучення «Велика Вітчизняна війна»? Ми можемо користуватися ним або забути, тепер це не вимагає зусиль. А тоді треба було щоденно доводити своє ставлення до війни на полі бою.

Катастрофічні поразки Червоної армії у війні пояснювалися раптовістю нападу — але раптовість не могла розтягнутися на півтора роки. Пояснювалися поразки й недосвідченістю командирів, висунутих замість репресованих перед війною військових фахівців. Таке пояснення також непереконливе, військовий досвід у воєнних умовах набувається швидко. Головна причина поразок — в іншому.

У 2004 році в «Бібліотеці газети «День» вийшла книга «Дві Русі», сформована зі статей попередніх років. У ній надруковані спогади Юрія Білодіда, який жив у 1941 році в селі Лиман на Харківщині. Він чув, як капітан Червоної армії на запитання, чому німці так швидко просуваються, відповів: «Червоноармійці воювати не бажають. Нікого не можна в розвідку відправити, навіть з командиром. Як підуть у бік противника, так і не повертаються, у полон здаються». Як тільки німці окупували село, Білодід став свідком такої сцени: прийшов цілий підрозділ червоноармійців під проводом командирів, поклав свою зброю перед штабом окупантів і в супроводі двох німецьких автоматників строєм пішов у ворожий тил.

Це те, що почув і побачив один підліток у селі під Харковом. А скільки солдатів і командирів опинилися в полоні, якщо підрахувати в масштабі всієї Радянської армії? Радянська статистика приховувала своїх військовополонених в графі «пропалі без вісті» — потворно великій у порівнянні з такою же графою в інших воюючих країнах. Німецька статистика подає таку динаміку чисельності полонених червоноармійців: 2,4 млн. на січень 1942 року, 5,2 млн. на листопад 1942 року і 5,7 млн. на листопад 1944 року. Тобто понад 5 млн. за перші півтора роки війни і менше половини мільйона за наступні два роки. Чим можна пояснити таку неймовірну динаміку?

3. ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ ПРИЙНЯЛИ ВІЙНИ?

У 1941 році німці розпочали наступ трьома групами армій. Перша група повинна була заволодіти Ленінградом, друга — Москвою, а третя — Києвом і Донбасом. Однак північна група загрузла під Ленінградом, центральна зазнала поразки під Москвою, тоді як південна здобула 22 липня 1942 року останній населений пункт на території України — м. Свердловськ, після чого вийшла на Головний Кавказький хребет і на Волгу в районі Сталінграда.

Оборона Червоної армії в Україні постійно провалювалася. Невже українці не вміли воювати? Відповідь на це питання можна знайти в документах чекістів.

Радянська влада знала, що думає про неї народ. Управління державної безпеки НКВС СРСР за кількістю співробітників було співставним із сукупною чисельністю службовців у всіх наркоматах, разом узятих, і кожний оперативник мав мережу добровільно або примусово навербованих сексотів (секретных сотрудников). Вони відтворювали об’єктивну картину суспільних настроїв, з урахуванням якої Кремль будував свою внутрішню політику.

«Соціологічні опитування» чекістів раніше були недоступні для дослідників, але часи змінилися. У 2007 році Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України опублікував книгу Владислава Гриневича «Суспільно-політичні настрої населення України в роки Другої світової війни (1939 — 1945 рр.)» Це грубезний том, в якому вичерпно пояснюється поведінка мобілізованих громадян України на полі бою. Книга видана накладом у 300 примірників, і я не раз говорив Владиславу, щоб він перевидав її у професійному видавництві. На жаль, його захопили інші плани.

Поведінка українців була природною, як доводить фактичний матеріал, зібраний в цій книзі. Було б дивно, якби всі вони з ентузіазмом захищали владу, яка вислала з України у віддалені регіони СРСР в 1930 — 1932 рр. сотні тисяч «куркулів», заморила голодом у 1933 році мільйони селян, відправила в ГУЛаг 461 тис. інакодумців за період з 1933 по 1938 рр., депортувала із Західної України в 1939 — 1941 рр. сотні тисяч громадян.

Слід зробити два уточнення, щоб не спрощувати проблему. Є безліч прикладів героїзму українських громадян на полі бою саме в перші півтора роки війни. Героїзм був масовим, тому що багато хто спромігся відрізнити вітчизну від режиму. Добре показали себе й молоді бійці. Це ті учасники бойових дій, які ще знаходяться серед нас. Вони були вихованцями радянської школи і не знали, якої думки про владу їхні батьки. Між поколіннями в сталінські часи постав бар’єр, тому що сексотом міг виявитися навіть родич.

І друге уточнення: не слід думати, що проти влади були налаштовані виключно українці. Серед військовополонених переважали росіяни. За даними Володимира Косика, до мільйона військовополонених вступили до Російської визвольної армії генерала А.Власова, допоміжних загонів охоронної поліції та інших збройних формувань на службі Третього райху. У сучасній Росії такі цифри не користуються популярністю. Знаючи про дві російські дивізії в національних формуваннях Ваффен СС, російські історики обирають темою досліджень українську дивізію СС «Галичина».

4.ЧОМУ ВІЙНА СТАЛА ВІТЧИЗНЯНОЮ?

Доля військовополонених, які в 1941 році самі йшли в німецький тил, була трагічною. Поки не загострилася проблема трудових ресурсів, економні бонзи райху не поспішали годувати їх у таборах.

Громадяни України не знали, що живуть на території, яка стала німецьким «життєвим простором» (лебенсраум). Не тільки вони, а всі, хто жив у Польщі, республіках Балтії, Білорусі, були для Гітлера та його оточення расово чужими. Генеральний план «Ост» передбачав до 1972 року винищити, депортувати або германізувати всіх, хто знаходився на території Великої Німеччини — країни, яка повинна була простягатися від Північного і Балтійського до Чорного морів.

Це був план «на потім», після перемоги. За всю війну мала місце лише одна не доведена до кінця спроба втілення плану «Ост» у життя на порівняно невеликій території. 16 липня 1942 року Гітлер перебазував свою ставку з Растенбурга (Східна Прусія) під Вінницю. У навколишній місцевості, яку назвали Гегевальдом, мали поселитися 45 тис. німецьких колоністів, які жили в Україні розкидано — по 486 селах. Місцеві жителі підлягали виселенню, щоб виключити можливість партизанського руху. У листопаді 1942 року відбулася депортація населення семи сіл біля Калинівки, щоб звільнити їхні оселі для перших німецьких колоністів з Волині. Враховуючи ситуацію на Східному фронті, у квітні 1943 року Гітлер розпорядився припинити всі роботи. Тепер його ставку «Вервольф» хочуть зробити об’єктом туризму.

Про план «Ост» пересічні німці не знали. З німецькими службовцями на Сході нацисти були відвертіші. Навесні 1943 року під грифом ОУН(б) з’явилася брошура І.Коваленка «Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах». У ній цитувався документ, поширюваний на навчальних курсах німецьких службовців окупаційних установ: «Тут Україна, батьківщина германців, колись — держава готів і варягів. І тут, на сході Європи, в урожайній, безмежній Україні — наша будучність. Це свята земля майбутнього німецького народу! І тут ми розживемося у добробуті і достатках, та скоро і розмножимося... По війні слов’янські і всі інші негерманські народи будуть негайно виселені з Європи.»

Окупаційний режим в Україні формувався з розрахунку на таку перспективу. Поки не були завойовані землі, куди нацисти збиралися депортувати всіх зайвих, їх нещадно винищували. За даними радянського демографа Б.Урланіса, перша десятка окупованих Третім райхом країн (у випадку з Радянським Союзом — союзних республік) з найбільшими втратами серед цивільного населення і військовополонених виглядає таким чином (в тис. осіб):

1. Польща — 4877
2. Україна — 4497
3. Білорусь — 2198
4. Росія — 1781
5. Югославія — 1400
6. Литва — 666
7. Латвія — 644
8. Франція — 350
9. Греція — 350
10. Чехословаччина — 294

Території, які мали увійти до Великонімеччини, особливо постраждали від окупаційної влади, це видно неозброєним оком.

Розуміння людиноненависницької природи нацизму прийшло лише тоді, коли вона проявилася в умовах окупації. Загроза фізичному існуванню об’єднала слов’янські народи навколо єдиної мети — знищення Третього райху. Кожний з них почав боротися з нацизмом як міг, але умови для боротьби в окупації були найгіршими. Залишалося сподіватися на допомогу Росії, яка тримала фронт від Ленінграда до Волги. На відміну від інших радянських ідеологем, назва «Велика Вітчизняна війна» наповнилася глибоким змістом.

5. ПОВЕРТАЮЧИСЬ ДО ІДЕОЛОГЕМИ

Десять років тому редколегія вже не існуючого двотижневика «Репетитор» попросила мене роз’яснити вчителям і учням термін «Велика Вітчизняна війна». Довідка була написана й надрукована в останньому числі за 2001 рік, а потім передрукована у «Військово-історичному календарі» на 2002-й рік, що видавався Культурним центром Народно-демократичної партії. Я писав, що треба виокремлювати в періодизації вітчизняної історії роки Другої світової війни (1939 — 1945). Це наближало періодизацію історії України до світової і враховувало той факт, що Західна Україна потрапила у вир війни з першого дня. Проте термін «Велика Вітчизняна війна» мав право на існування. Назва «радянсько-німецька війна» не могла бути повноцінним замінником. Радянському Союзу довелось воювати не тільки з німцями, але й з мільйонною румунською армією, сотнями тисяч італійців та угорців. Писав я тоді також, що треба уникати політичного протистояння термінів, особливо у шкільних підручниках.

На жаль, за ці десять років ситуація тільки загострилася. Сформувалися табори помаранчево-сердечних і біло-блакитних, які продовжують використовувати існуючі в суспільстві різні погляди на недавнє минуле в політичних цілях. Попередній уряд виключив зі шкільних програм словосполучення «Велика Вітчизняна війна», а теперішній повернув його. Коли це стало відомо, голова партії «За Україну!» В’ячеслав Кириленко звернувся з депутатським запитом до прем’єр-міністра з вимогою надати йому для ознайомлення тексти нових підручників.

Не знаю, чи одержав В.Кириленко ці тексти. Рукописи ще в роботі й перетворяться на книги не раніше серпня. Але кореспондент однієї щоденної газети вже ознайомився в міністерстві з рукописом мого (у співавторстві з Ю.Лебедєвою) підручника для 11-го класу й поспішив співставити його з моїм же (у співавторстві з Ю.Шаповалом) підручником, виданим за минулої влади, у 2005 році. Щоб загострити матеріал, він заявив, що в рукопису 2011 року все гаразд, а в 2005 році обсяг інформації про УПА був порівнянний з обсягом тексту про бойові дії Червоної армії (насправді — 3 стор. проти 28, перевірити просто). Знайшлися й інші липові співставлення ТАКОГО характеру, і це змусило інформаційні агентства негайно передрукувати сенсаційний матеріал. Лише в одному кореспондент мав рацію: у підручнику 2005 року не вживався термін «Велика Вітчизняна війна», оскільки попередня урядова команда виключила його з програми. У підручнику 2011 року відповідний розділ за програмою має таку назву: «Україна в роки Другої світової війни. Велика Вітчизняна війна».

XX століття — доленосне в історії України. Вона здобула національну державність, об’єднала в міжнародно визнаних кордонах свою етнічну територію та увійшла повноправним членом до багатьох міжнародних організацій. Водночас 40 років у цьому столітті ми знаходилися в ситуації постійних війн — зовнішніх або внутрішніх. Хоч більше половини громадян України народилися після XX з’їзду КПРС, який легітимізував припинення масового терору, жахливі роки сталінщини закарбувалися в народній пам’яті. Постгеноцидне суспільство не може об’єктивно оцінити минуле. Одна надія — на покоління, які не зазнали впливу війни і масового терору. Особлива надія — на тих, хто ще навчається в школі. Вони повинні виробити свій власний погляд на XX століття, користуючись підручником з історії. Політичні ігри навколо шкільного підручника не тільки небезпечні, але й аморальні.

6. ПІСЛЯМОВА

Досить часто можна зустріти таку думку, що повернення Червоної армії в Україну несло із собою сталінське ярмо замість гітлерівського. Так, німці виявилися щасливішими, ніж ми, бо їх звільнили від тирана й навчили демократії, а ми потрапили з вогню у полум’я. Сталін був злий на українців і навіть, за свідченням М.Хрущова, обдумував план їхньої депортації на Схід. Але це не перекреслює того факту, що з поверненням радянської влади були забезпечені фізичне існування українців та їхня національна державність, щоправда, у деформованому вигляді. Можна повторювати знову і знову, що Радянський Союз був не співдружністю рівноправних республік, а централізованою тоталітарною державою, в якій придушувалися права громадян і націй. Але у цієї держави існувала перспектива розпаду, і вона реалізувалася. Тепер ми самі вирішуємо свою долю. Якщо щось не так добре виходить у нас або у росіян, білорусів та інших народів, то звинувачувати доведеться тільки самих себе.

Перетворившись на господаря Європи, Гітлер відчув, що йому все дозволено, і почав вирішувати, яким народам жити, а які треба зжити зі світу. Відповіддю на цей жахливий виклик було утворення Об’єднаних Націй, які поставили своєю метою ліквідацію гітлерізму. Маємо пишатися, що внесли вклад у досягнення цієї мети і стали однією з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.

Покоління, які входять в життя, мусять усвідомити, що День Перемоги у війні, яка набула світових масштабів і забезпечила на віки існування нашої Вітчизни, є однією з найважливіших дат в історії українського народу. Вагомість цієї дати багатократно підвищується жертвами, яких вимагала ця перемога.


2012-05-09 10:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар