Декомунізація чи деукраїнізація? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Сергій Грабовський » Декомунізація чи деукраїнізація?
Сергій Грабовський

Декомунізація чи деукраїнізація?

На думку Київради, яка перейменувала вул. Софії Перовської на вул. Євгенії Мірошниченко, збройно боротися з російським самодержавством і «чорною сотнею» — погано...

Як оцінити цю акцію? Наявні два варіанти: вияв банального невігластва чи принципової симпатії до російської монархії. А можливо, гримуча суміш першого і другого.

Хтось може сказати: перейменування ухвалене на виконання закону про декомунізацію. Але ж при чому Софія Перовська, як й інші учасники й керівники організації «Народна воля», яка діяла на зламі 1870—1880-х років, до комунізму? Ба більше: політична програма організації прямо суперечила ідеям комуністичної диктатури та насильницького «ощасливлення» народу. У цій програмі чільною була вимога передання влади від самодержця та його оточення «Всенародним Установчим Зборам, обраним вільно за допомогою всезагальної подачі голосів». Так, народовольці були соціалістами, але одночасно — і прихильниками парламентаризму, свободи слова і друку, свободи віросповідання, нарешті свободи національного самовизначення.

На останньому моменті варто зупинитися окремо. У третьому числі підпільного журналу «Народна воля» серед семи програмних пунктів партії бачимо тезу про «широке обласне самоврядування». Йшлося про історичні області тодішньої Російської держави, тобто про її федералізацію чи навіть конфедералізацію (адже ця держава в підсумку мала перетворитися на Загальноросійський союз). Фактичний лідер «Народної волі» Андрій Желябов називав своїх колег по Виконавчому комітету партії «переконаними автономістами» і вів мову про «розпад імперії на автономні частини». Желябов хотів реалізувати цю ідею через удар по центру імперської бюрократії, через скинення абсолютизму й Установчі Збори, а українофіли-громадівці — через тривалу, копітку, еволюційну працю на ниві просвіти та благодійності. Ось і вся різниця. Желябов писав Драгоманову, що його позиція у питанні української автономії цілком збігалася з позицією останнього; втім, насправді не зовсім — Драгоманов мріяв про «хоть куцую, а все ж конституцию», Желябов же прагнув всеосяжної парламентської держави, точніше союзу автономних держав — із правом виходу з нього всіх, хто цього побажає. До публічного проголошення й обґрунтування ідеї державної самостійності України спершу Юліаном Бачинським та Іваном Франком, а потім — Миколою Міхновським, були ще роки й роки...

Узагалі «Народна воля», членів якої влада називала терористами, а вони себе — партизанами, мала виразно українські політичні інтенції. І не тільки в силу того, що створювали її і керували нею переважно українці, а й за змістом своєї політичної лінії. На відміну від російських народників, які завжди панічно боялися політичних свобод і хотіли благ тільки «гнобленим класам», що будуть ощасливлені революційною владою (вже тоді вони виступали провісниками тоталітарного соціалізму), революціонери-українці, виховані на творах Шевченка, Костомарова, Антоновича, виходили з української та європейської традиції пріоритету загальнополітичних і національних свобод.

Ще до створення в 1879 році організації «Народна воля» молоді українці беруться до зброї — спершу для оборони, потім для атаки владних структур і справедливої кари найодіознішим представникам режиму за масові розправи над учасниками мирного «ходіння в народ». Адже арештовано було понад 4000 осіб, десятки тисяч молодих людей поставлено під нагляд поліції. Роками без пред’явлення звинувачення молоді люди гнили і помирали від чахотки у в’язницях. До того як малу частину заарештованих вивели на два процеси: процес 50-ти (у Москві) і процес 193-х (у Петербурзі), 97 ув’язнених померло чи збожеволіло — а йдеться-бо майже виключно про юнаків і дівчат 18—28 років! Під час процесу 193-х померло ще троє ув’язнених. Докази, пред’явлені звинуваченням суду, були абсурдними. Кореспондент лондонської «Таймс» демонстративно поїхав після двох днів суду, заявивши: «Я присутній тут ось уже два дні і чую лише, що один прочитав Лассаля, інший віз із собою у вагоні «Капітал» Маркса, третій просто передав якусь книгу своєму товаришеві».

Іншим важливим чинником, що спонукав перехід народовольців до збройної боротьби, став черговий погром усього українського. 18 травня 1876 року Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв театральні вистави, публічні промови та шкільне навчання українською мовою і навіть друкування українських текстів до музичних нот. Заборонялося також ввезення українських книг з-за кордону, їх вилучали зі шкільних бібліотек. Одночасно був розгромлений достатньо потужний український кооперативний рух.

Не буду перераховувати прізвищ молодих українців, які взялися за зброю для боротьби з деспотичним режимом, та їхні акції відплати. Зауважу тільки, що від самого початку «Народна воля» вирішила покарати самодержця як людину, яка зрадила власні ліберальні реформи і розгорнула терор проти абсолютно мирних пропагандистів-народників (на шибеницю у ці роки могли відправити — і відправляли! — за одну-єдину знайдену в тебе антиурядову прокламацію). Але спершу йому було запропоновано відмовитися від влади та йти на загальні вибори як рядовому громадянину. Олександр ІІ відмовився...

І почалася війна! Андрій Желябов (який був студентським активістом, потім працював разом з тестем Семеном Яхненком, батьком першої дружини, у громадівському русі аж до його розгрому) обрав місцем, де мав бути висаджений у повітря царський поїзд, під Олександрівськом (нині Запоріжжя), поблизу Хортиці. Символіка? Можливо. Адже партійне псевдо Желябова — «Тарас» (як можна найяскравіше символічно наголосити на своїй українськості, не знаю). Невдача? Ще замах. І ще один. І ще один.

І нарешті 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керований коханою жінкою Желябова Софією Перовською, правнучкою гетьмана Кирила Розумовського, виявився вдалим. Був страчений російський імператор, який зрадив власні ліберальні настанови, дав старт розгулу «чорної сотні» і знищив у в’язницях сотні найкращих представників молоді, а морально зламав тисячі й тисячі, фактично — ціле покоління освічених юнаків і юнок з України... А тепер, на думку Київради, виходить, що це дуже погано, збройно боротися з російським самодержавством і «чорною сотнею»...

Ну, для тих, хто ще сумнівається в «українськості» Перовської (справді: народжена у Петербурзі, майже не бувала на, власне, українських землях), додам тезу з поліційної орієнтировки: говорила «з виразним малоруським акцентом». Звідки взявся цей акцент? Не з петербурзького вищого світу, де вона — графиня! — зростала. Значить, розмовляла вдома, з найближчими людьми, зрештою, з Желябовим, з яким приїздила на відпочинок до Криму.

На загал, як на мене, «український проект» у діях та мріях народовольців — це пробний начерк національного життя. На тому рівні, що і проект ракети для завоювання світових просторів, накреслений Кибальчичем перед стратою. Тільки начерк, не більше: іншого вони не встигли. А тому Андрія Желябова та Софію Перовську слід розглядати не як попередників Леніна і Троцького, а як предтеч Симона Петлюри та Романа Шухевича. Саме ці лідери збройну боротьбу та воєнізовану структуру партії вважали не метою, не ідеалом політичної організації, а лише засобом (і то — вимушеним!) здобуття свободи Україною та ствердження у ній політичної й соціальної демократії.

...Але оскільки для Київради все це, схоже, не аргументи (чи не тому, що її депутати вчилися за радянськими та російськими підручниками?), то, можливо, скоро ми дізнаємося і про перейменування вулиць Кибальчича та Желябова. Тим більше, що остання сусідить із вулицею Перовської...

 

2016-11-29 14:45:27
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар