Цей загадковий «культ» громади... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Цей загадковий «культ» громади...

Цей загадковий «культ» громади...

Інтелектуальний світ Володимира Антоновича
Олексій ЯСЬ, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Зазвичай історія сприймається у вигляді своєрідного флеру, що творить ілюзію напівпрозорості й очевидності. Відтак минувшина постає то як каскад подій — вікопомних, маловідомих і зовсім призабутих, то як ланцюг тектонічних зрушень — революцій, воєн, криз, реформ, які докорінно змінюють світову палітру, врешті-решт асоціюється зі знаковими постатями тієї чи іншої доби. Втім, із цього калейдоскопу уявлень масової свідомості здебільшого випадає неодмінна складова — особа Історика із його неповторним інтелектуальним світом. Саме цей персональний мікрокосм значною мірою визначає те, як конструюються образи, концепції, гіпотези, які поступово засвоюються освіченим загалом. Отож, світосприйняття та погляди вчених часто-густо складають справжню terra incognita, яку прагнуть осягнути, розшифрувати, витлумачити у світлі сучасності...


Почесне місце на цій інтелектуальній мапі українського історіописання посідає видатний науковець, культурно-громадський та політичний діяч Володимир Антонович.

За офіційною версією майбутній історик народився 30 січня 1834 р. Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера, мати — гувернантка Моніка Гурська походила з польської шляхетської верстви Правобережної України.

Молоді роки В.Антоновича припали на середину ХІХ ст. — часу нестримного індустріального поступу, суспільної модернізації та тріумфу природознавства. Станові країни старої Європи швидко перетворювалися у держави націй. На цьому соціальному та культурному підѓрунті зростала нова й потужна інтелектуальна течія — позитивізм, послідовним прихильником якого вважають В.Антоновича.

Позитивізм спирався на надзвичайну віру в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та суспільного розвитку. На перехресті такої непорушної віри в людський інтелект та передбачення майбуття виникла славнозвісна позитивістська ідея невпинного Поступу як новий замінник старої тези про вічного Бога.

Натомість, соціальна поверхня підросійської України вирізнялася поляризацією буття різних станів. Культурницькі уклади життя тогочасної аристократії — малоросійського дворянства на Лівобережжі та польського шляхетства на Правобережжі дивовижно контрастували з побутуванням величезної селянської маси. Ця відмінність була особливо разючою на тлі потужного переформатування традиційного суспільства в Західній Європі, в якому руйнувалася спадкова вертикальна ієрархія.

Виходець із середовища польської аристократичної культури, В.Антонович змалечку спізнав зовнішній блиск та внутрішню порожнечу життя дрібної шляхти, яка по-холо?пськи прогиналася перед вищим панством і, водночас, із неприхованим презирством споглядала за іншими станами. «Шляхта лічилась станом установленим від Бога і самої природи; всі інші стани лічились як від натури негідними рівнятися у чому-небудь із шляхтичами», — згадував історик.

Ці уявлення польської аристократії на тлі загальноєвропейських перетворень мусили спричинити зворотній культурний протест. Таким став показний естетичний бунт молодих шляхтичів супроти аристократизму, зарозумілості й французоманії, відомий як балагульство 1830 — 1840 років.

Балагули наслідували і відтворювали в карикатурному, часом навіть скандальному й потворному вигляді (пияцтво, брутальна лайка, задирлива зовнішня подоба, незугарний одяг, гарцювання на конях, панібратство з хлопами), поводження українського селянства. Тоді ж голосно заявила про себе й так звана українська школа в польському письменстві з її романтичними замальовками козацької минувшини.

За визнанням В.Антоновича, саме примітивні, почасти ідеалізовані образи козаків, створені балагулами та романтиками-козакофілами, зокрема у творах М.Чайковського, заклали першу підвалину його українофільства.

Напевно, ті давні антишляхетські настрої залишилася у вченого на все життя. Недаремно в середовищі київської інтелігенції останньої чверті ХІХ ст.

Та «балагульські» образи, хоч і закарбувалися в юнацьких враженнях В.Антоновича, все ж таки не стали визначальними. Відтак за студентських років майбутнього вченого вважали за ідейного провідника пуристів — антагоністів балагулів, які не тільки прагнули до філософського та культурницького осягнення дійсності, а й обстоювали сувору простоту побуту і норм поведінки.

«Демократизм у звичаях, в одежі й вигляді для старих «хлопоманів», а тому і в очах мого батька, грав досить важливу роль... — свідчив Дмитро Антонович. — У нас у родині батько дуже переслідував сестер, коли вони молодими дівчатами, бувало, хотіли по-модному одягатися, хоч це, правда, було майже недосяжним через велику обмеженість коштів усієї нашої родини».

Вочевидь, у цьому неформальному середовищі польських студентських земляцтв Університету св. Володимира попервах випробовувалися громадські практики В.Антоновича, і поставали його первісні світоглядні віхи протягом 1850-х років.

Зрештою, така аскетична повсякденність буття, демократична, невимушена манера поведінки, незвичайні самообмеження у побутових потребах та інтересах, стриманість у комунікації і професійній діяльності, інтенсивність і заразом закритість, конспіративність суспільних практик утворювали визначальні прикмети самого стилю життя В.Антоновича, що формували настанови його світосприйняття, кінець-кінцем викристалізувані в ідеалі старої Громади.

Втім, інтелектуальні й духовні пошуки майбутнього вченого й донині не є вповні зрозумілими.

Передусім, актуальним залишається питання про самобутні інтелектуальні й культурні компоненти того світоглядного «культу» Громади, який, за висловом М.Грушевського, склався у В.Антоновича. Можливо, тут простежується завуальована аналогія зі славнозвісним світським культом одного із фундаторів позитивізму О.Конта з його пантеоном нових святих, названими «благодійниками людства», — визначними мислителями та винахідниками (Х.Колумб, М.Коперник, І.Ньютон та ін.).

Певна річ, гуманістичні й етичні ідеали засновника першого позитивізму були близькі В.Антоновичу. Тим паче, що він був людиною з подвійною освітою — природничою (лікаря) та гуманітарною (історика). Проте шкала його інтелектуальних та культурних орієнтирів виглядає набагато складнішою.

На цій специфічній мапі, мабуть, була досить популярна в ті часи концепція «гміновладства», тобто самоуправління, Й.Лелевеля, відомі візії віце-голови Київської археографічної комісії М.Іванишева та одного з провідників російських слов’янофілів К.Аксакова про виключну роль общини на теренах давньої Русі.

З легкої руки М.Драгоманова, побутують думки про прудонізм В.Антоновича, принаймні, в молоді роки. Схоже, що місцем дотику, який спричинив зацікавлення В.Антоновичем цієї анархістською доктриною, стали уявлення П.-Ж. Прудона про договірні взаємовідносини окремих індивідумів, асоціацій виробників та общин, які начебто мали заступити функції держави.

Звичайно, можемо віднайти перетини й паралелі думок у творчості В.Антоновича із низкою інших учених та діячів, оскільки архаїчне соціальне буття на околицях імперії Романових породжувало численні концепції, пов’язані з трактуванням минулого, сучасного та майбуття общини.

Та визначальне місце на мапі інтелектуальних та культурних вартостей В.Антоновича посідають просвітники-раціоналісти. З оригіналами їхніх творів майбутній історик ознайомився ще в юнацькі роки під час свого побутування в Одесі (1844 — 1850) під впливом рідного батька.

Просвітницький струмінь у тому чи іншому вигляді заклав цілу низку ідей, які добре простежуються в історичному письмі В.Антоновича.

Насамперед, це своєрідне розуміння Поступу в історії як постійного розвитку і поліпшення людського Розуму, себто нагромадження знань та виховання колективного інтелекту, що нав’язує до відомих поглядів математика й економіста маркіза М.Ж.А. де Кондорсе. Поряд із цим побутувала й ідея географічного детермінізму філософа Ш.Л.Монтеск’є.

Проте таке розуміння поступу й географічно-природної зумовленості історичного руху неминуче продукувало низку питань щодо соціального розшарування й етнонаціонального розмаїття, які постають, здавалося б, як нездоланна перепона на шляху поступу Розуму.

Отож, відома теза німецького просвітника та преромантика Й.Г.Гердера про множинність та єдність культур, які у вигляді самобутнього ланцюга сполучають нації на різних ступенях розвитку, ймовірно, сприймалася і В.Антоновичем.

Втім, залишався розколотий соціальний світ, закріплений становою ієрархією й освячений нормами права. Як бути з такою разючою соціальною нерівністю?

Пізньопросвітницька спадщина містила, якщо не відповідь, то, щонайменше, цікаву пропозицію і щодо цієї проблеми!

Народоправство, або панування загальної, колективної волі — одна з тих провідних ідей у творчості Ж.Ж.Руссо, яку часто зустрічаємо в текстах М.Костомарова, вочевидь, вона була добре знайома й В.Антоновичу. Тим більше, що цей етичний ідеал репрезентувала ідея громадського подвигу, себто досягнення загальної рівності та особистої свободи. Відтак середньовічний Підданий мусив поступитися суспільній людині модерного часу — Громадянину!

Недаремно В.Антонович із неабияким завзяттям прагне віднайти громадсько-вічові засади у давньоруській минувшині, різноманітних соціальних і правничих практиках общин за часів панування Великого князівства Литовського і Польської Корони, козацькому устрої та бутті, врешті-решт намагається сформулювати ідею Громадянства як світоглядний орієнтир українського національного руху другої половини ХІХ ст.!

Зрештою, просвітницький раціоналізм став тією своєрідною складовою, яка перекинула В.Антоновичу місток до французького позитивізму з його гуманістичним й антропологічно зорієнтованим культом людства.

Саме побутування низки просвітницьких ідей, хоч із романтичною підкладкою (народоправство, федерація як вислід суспільного договору, свобода особистості), стали тим духовним стрижнем, який урешті-решт і сполучив інтелектуальні та світоглядні пошуки М.Костомарова й В.Антоновича.

Проте В.Антонович захоплювався й студіями французьких романтиків, найперше, працями О.Т’єррі, який приділяв неабияку увагу історії станів. Зокрема, він був одним із фундаторів ідеї класової боротьби, хоч його конструкції на ниві історії істотно відрізнялися від майбутньої матеріалістично-марксистської апологетики.

Отож самобутнє «ходіння у народ» В.Антоновича та його товаришів на зламі 1850 — 1960-х років, відоме як хлопоманство, було першою спробою перевірити на ділі культурно-просвітницькі, чи то пак, майбутні громадівські ідеали.

Початок 1860-х років творив новітній вододіл історичного часу, позаяк започаткував інші обриси його соціального розрізнення. Відтак у сприйнятті освічених очевидців Велика реформа 1861 р. поставала як достопам’ятна межа, яка розділила всю модерну російську минувшину на до- та пореформену добу.

Важливо те, що в уявленнях сучасників звільнення селянства у величезній імперії Романових посідало місце десь поряд із такими знаковими зрушеннями, як Громадянська війна 1861 — 1865 рр. у Сполучених Штатах та революція комунарів 1871 р. у Франції. Саме реформа 1861 р. стала тим каталізатором, який могутнім рушієм, сполучив позитивістські, просвітницькі, романтичні складові у світосприйнятті В.Антоновича. Не випадково в одній з публіцистичних розвідок він напише: «Все сучасне наше життя розпочалося з 19 лютого 1861 р.».

Видається, що саме соціальний вектор, точніше — ідеал Громадянства став визначальним не тільки в етнокультурному виборі В.Антоновича, а і в формуванні його поглядів та світосприйняття. Приміром, навіть історичний рахунок, який автор виставляє шляхетству у знаменитій сповіді, видрукуваній 1862 р. на сторінках петербурзької «Основи», є, власне, переліком «соціальних гріхів» польського панства: релігійний фанатизм, становий егоїзм, уярмлення селян, самоправство в усіх галузях суспільного життя і т.п.

Хоч би як там було, проте «культ» громади пронизує наскрізним рефреном історичне письмо В.Антоновича. На його думку, саме з общинного устрою постала суспільна організація слов’янства. У своїх викладах із російської історії, занотованих студентами, він так змальовує цей процес.

Декілька общин, пов’язаних загальними інтересами, з’єднувалися у волості (у південних і західних слов’ян — жупи). Кожна жупа обирала собі жупана, котрий опікувався інтересами свого народу на сеймах, обороняв від ворогів, вів війни і т.п. Федерація волостей складала плем’я. В кожному племені було місто, в якому мешкав князь, де збиралися поселяни на віче та княжий суд

Сутність громади В.Антонович убачав у вічевому принципі організації суспільства та рівноправності всіх його членів.

Притому доказом повного розвитку общинного порядку він уважав навіть політичну рівноправність чоловіків та жінок, яка виявилася ще в дохристиянську добу.

Врешті, з цього авторського «культу» громади виросла ідея федерації. Ця думка спиралася на пізньопросвітницькі ідеали рівноправності та особистої свободи в суспільному бутті, вочевидь, якраз вона і зближувала таких зовсім різних істориків, якими були В.Антонович та М.Костомаров.

Зауважимо, що навіть славнозвісне сказання про закладання міста Києм та його братами В.Антонович розглядає у дусі побутування «федеративного начала», позаяк вони поділили місто на три частини і керували ним разом.

Ідея федерації породила й обласницький концепт, що став наріжним каменем історичної школи В.Антоновича. Відтоді єдина й централізована схема російської минувшини в українському історіописанні почала поступово розпадатися на низку земельних і обласних історій у студіях його учнів.

В.Антонович був упевнений, що навіть монголо-татарська навала не змогла зруйнувати «громадське начало» давньоруського суспільства. Зокрема, він стверджував, що у Болохівській землі вільні громади на чолі з виборними отаманами, знайшли порозуміння з кочівниками, які охороняли їх від претензій інших князів в обмін на сплату данини.

Такі погляди В.Антоновича спричинилися до низки спроб його учнів, пов’язати походження козацтва з давньоруськими общинами: бродниками (П.Голубовський), болохівцями (М.Дашкевич) і т.п.

На думку В.Антоновича, общинний устрій зберігся і в пізніші часи, зокрема в Литовсько-Руську добу. Із цими вільними громадами, вважає історик, литовські князі укладали угоди про військову службу, захист порубіжних земель тощо. Натомість «військові общини» отримували землі та самоврядування.

Згодом до такої практики вдалися місцеві старости, які зорганізували й озброїли вільні общини, позаяк не мали іншої ратної сили на прикордонні. За версією історика, якраз із таких військових громад і народилося козацтво.

Ба більше, громадсько-вічева ідея підноситься В.Антоновичем до масштабу національного/народного ідеалу, якого українці прагнули досягти в давньоруських общинах, козацтві, Запорізькій Січі, церковних братствах та копних судах.

Вислідом розумувань В.Антоновича є думка про різні суспільні ідеї чи ідеали трьох слов’янських народів: авторитету й сили у великорусів, громадської рівноправності та правди в українців, аристократизму в поляків.

Отож знаменита теза М.Костомарова про «дві руські народності» перетворилася у популярну формулу В.Антоновича про «три національні народні типи». Їхні змагання, взаємодія та співжиття, за візією останнього, й складали сутність історичного процесу на східнослов’янських обширах. Відтоді до сепарації української минувшини з «загальноруської схеми» залишався один-єдиний, але велетенський крок, який упевнено зробив найвідоміший учень В.Антоновича М.Грушевський.

Отаку незвичайну роль відіграв цей ідеалістичний і загадковий «культ» Громади в українській історії ідей...

2010-01-15 09:28:52
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар