Це страшне слово Соловки... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Це страшне слово Соловки...

Це страшне слово Соловки...

До 74-ї річниці розстрілів української інтелігенції на Соловках
Сергій МАХУН, «День»

На прохання редакції про історію цієї трагічної події розповідає професор, доктор історичних наук, керівник Центру історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України Юрій ШАПОВАЛ .

— Юрію Івановичу, існує така версія, що соловецькі розстріли було проведено «на честь» 20-річчя Жовтневої революції. Наскільки це відповідає дійсності?

— Так, я знаю про ці твердження, які, зокрема, часто повторює один сучасний політичний діяч, народний депутат України з посиланням на якийсь «наказ НКВД». Насправді мені не довелось зустрічати такий «наказ». Це, зрозуміло, не знімає з тодішньої політичної системи та її керівників провини за здійснене.

А передісторія розстрілів була такою. 16 серпня 1937 року з’явилась спеціальна директива тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова за № 59190, в якій було записано: «1. З 25 серпня розпочати і у двомісячний термін закінчити операцію по репресуванню найбільш активних контрреволюційних елементів з числа утримуваних в тюрмах ГУГБ, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську і бандитську діяльність, а також членів антирадянських партій (троцькістів, есерів, грузмеків, дашнаків, ітихатистів, мусаватистів тощо) та інших контрреволюціонерів, які проводять в тюрмах ГУГБ активну антирадянську роботу.

У Соловецькій тюрмі ГУГБ репресуванню піддати також бандитів і карні елементи, які ведуть в тюрмі злочинну роботу.

2. Всі перераховані контингенти після розгляду їхніх справ на Трійках при УНКВД підлягають розстрілу.

3. Вам для Соловецької тюрми затверджено для репресування 1200 осіб».

— Отже, «ліміт» було визначено і директиву почали виконувати?

— Саме так. 19 серпня 1937 року ця директива надійшла у Ленінград, і начальник обласного управління НКВД Леонід Заковський передав її для виконання своєму заступникові В. Гаріну. У серпні і вересні керівництво і оперчекістська частина Соловецької тюрми підготували і передали в Ленінград 1116 довідок і тюремних справ на в’язнів, які підлягали розстрілу. Тюремні справи, як правило, починаються довідкою за підписом начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера і його заступника Петра Раєвського.

— Тобто було сформовано додаткові справи на вже ув’язнених осіб?

— Так, і це було в принципі неважко зробити. Українці знаходилися на особливому обліку у таборі і були предметом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, таких, як, скажімо, Секретно-політичний відділ 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського Комбінату НКВД. «УНКР» — цю аббревіатуру, що означала «Украинская националистическая контрреволюция», можна зустріти на більшості службових секретних документів, пов’язаних із долями в’язнів-українців. З початком «великого терору», особливо після лютнево-березневого (1937 року) пленуму ЦК ВКП(б), на якому підкреслювалося чергове загострення класової боротьби, очевидним було прагнення табірного керівництва структурувати ті оцінки, думки, судження, що їх висловлювали в’язні у своєму середовищі.

У одному із агентурних повідомлень від 23 лютого 1937 року є такий висновок: «Стає очевидним, що у Кремлі (йдеться про центральну частину Соловецького монастиря. — С.М. ) існує українська фашистська організація». У іншому агентурному повідомленні у березні 1937- го підкреслювалось: «Видно, що існує якась група — частину її членів ми знаємо — що згуртувалась як внутрішня еміграція, і живе яскраво визначеним і глибоко вкоріненним фашистським духом».

— Формулювання цілком в дусі стандартів доби «великого терору», в яку, власне, це відбувалося.

— Дуже слушне зауваження; а тому повернусь до ширшого контексту подій, про які згадуємо. Фактичним імпульсом до розстрілів було те, що з весни 1937 року внаслідок різних операцій НКВД в таборах опинились 700—800 тисяч осіб. Вирішено було не лише задіяти цих в’язнів у різних видах праці, а й водночас «почистити» табори.

У багатьох соловчан терміни ув’язнення добігали кінця. Вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для комуністичного режиму. Тому ухвалили рішення «розвантажити» табори, на чому активно наполягав М.Єжов. Рішення про це було ухвалено московським керівництвом у серпні 1937 року, і його відразу почали реалізовувати, розстрілявши не менше як 30 000 в’язнів.

Для соловчан, як ми вже знаємо, створили нові справи. В їх основу було покладено доноси табірних інформаторів. Збереглась складена навесні 1956 року довідка КГБ, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в’язнів: «На осіб, які знаходились в ув’язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (Виправно-трудові табори. — С.М. ), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання Особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення». Ці матеріали стали «підставою» для знищення багатьох людей, основою для «розстрільних» протоколів.

НАПИС В ОДНОМУ З СОЛОВЕЦЬКИХ БАРАКІВ. ОРIЄНТОВНО ПОЧАТОК 20-х рокiв

— «Рострільні протоколи» — це документальне оформлення тодішнього «правосуддя»?

— Власне, так. Каральну акцію було проведено на підставі рішення особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області (протоколи № 81-85), які підписав Л.Заковський. До трійки входили другий секретар Ленінградського обкому ВКП(б) П.Смородін, обласний прокурор Б.Позерн. Діяла і особлива трійка при обласному Управлінні НКВД. У жовтні 1937 року Заковський разом із своїм заступником старшим майором державної безпеки В.Гаріним та прокурором Б.Позерном розпочав «чистку» Соловецької в’язниці особливого призначення ГУГБ НКВД СРСР (організовану з 20 лютого 1937 року).

Серед тих, кому вони винесли смертний вирок, була велика група в’язнів-українців (Марко Вороний, Сергій Грушевський, Григорій Епік, Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Антін Крушельницький, його сини Богдан і Остап, Мирослав Ірчан- Баб’юк, Михайло Лозинський, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Степан Рудницький, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Михайло Яловий та інші).

— А яка хронологія згаданих «розстрільних протоколів»?

— Перший датований 9 жовтня, а останній 14 жовтня 1937 року.

— Вироки оформили. І що ж було далі?

— 16 жовтня 1937 року Заковський надіслав заступникові начальника Адміністративно-господарського управління УНКВД Ленінградської області капітану держбезпеки Михайлу Матвеєву припис. Цитую мовою оригіналу: «Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за №№ 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г — ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. Майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, — привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.

Исполнение донесите, представив по возвращении акты».

— Тобто капітану Матвєєву належало стати основним виконавцем каральної акції?

— Йому довіряли, а до того ж він мав неабиякий досвід. Матвєєв брав участь у такого роду операціях, починаючи з 1919 року (з перервою у 1923 — 1927 роках). Дослужився до коменданта Ленінградського ГПУ, а у 1933 році передав розстрільні папери своєму приятелю Олександру Полікарпову, а сам зайняв посаду заступника начальника Ленінградського ГПУ (з 1934 року — НКВД) по адміністративно-господарській частині. І ось Заковський своїм предписанням знову ніби повертав його у чекістську молодість — знов належало особисто виконувати вироки.

— І як же вони виконувалися?

— Перший розстріл тривав з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року. В’язнів вивезли в урочище Сандармох під Медвеж’єгорськом (Карелія), де Матвєєв особисто, а інколи за допомогою помічника коменданта Управління НКВД Ленінградської області Алафера, в урочищі Сандармох щодня розстрілював по 200—250 в’язнів. Розстрілював, як сказано в одному з документів, «быстро, точно и толково».

10 листопада 1937 року Матвєєв підготував рапорт на ім’я заступника начальника УНКВД Ленінградської області В.Гаріна. Він доповів, що з 1116 засуджених на смерть фактично було знищено 1111 осіб. Доля 5 в’язнів була така: один помер ще на Соловках, а чотирьох направили в Ленінград (С.Вишняк), в Одесу (Є. Ликворник), а двох до Києва (І. Зозуляк, Б. Пероцький).

У кожній тюремній справі є акти про виконання вироків в’язням за підписом Матвєєва. Ці акти являють собою надруковане на машинці кліше з пропусками у певних рядках, куди додруковували прізвище конкретного в’язня, номер відповідного протокола і дату розстрілу.

— Однак постріли Матвєєва не були останніми?

— На жаль. Ще 509 соловецьких в’язнів, засуджених за протоколами №№ 134, 198, 199 засідання особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області, були знищені з 10 по 25 листопада 1937-го і в січні 1938 року. За наявною версією, цих в’язнів розстріляли у пустоші Койранкангас під Токсово. Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем М.Матвєєва комендантом УНКВД Ленінградської області О. Полікарповим. І нарешті останню групу соловчан-в’язнів за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 року засідання особливої трійки Управління НКВД по Ленінградській області розстріляли прямо на Соловках в районі «командировки» Ісаково. Підписав документи про розстріл заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола (Лука) Антонов (Грицюк).

Серед розстріляних у цих групах також було чимало відомих українців (Ананій Лебідь, Микола Любченко, Григорій Холодний, Володимир Удовенко, Георгій Шкурупій та ін.)

— А як склалися долі катів-виконавців цих страшних вироків? Чи є якась інфомація?

— Інформація є, але бажано, щоб її було більше. Зупинюсь на деяких моментах, що стосуються «чистки» тих, чиїми руками чинилися злочини.

16 квітня 1938 року Л.Заковського усунули з усіх посад у НКВД, через чотири дні призначили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла, а ще через дев’ять днів заарештували. 29 серпня 1938 року Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила Л. Заковського до страти. Вирок було виконано того самого дня. Були знищені і його найближчі родичі.

Тепер про ще двох виконавців соловецького злочину — І. Апетера і П. Раєвського. Перший, перед тим, як стати начальником Соловецької тюрми, у 1934 році, працював начальником Санітарно-курортного відділу НКВД СРСР. Невдовзі після розстрільної акції, 26 грудня 1937 року, його звільнили з органів НКВД, а 22 серпня 1938 року засудили до страти. П. Раєвського звільнили з посади помічника начальника Соловецької тюрми особливого призначення у жовтні 1938 року. З того часу він працював начальником Новочеркаської в’язниці НКВД. 10 листопада 1939 року заарештований і невдовзі розстріляний.

— Це — начальники, а Матвєєв і його колеги?

— Після проведеної екстермінації М.Матвєєв був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цінним подарунком і орденом Червоної Зірки. А невдовзі його заарештували за те, що він виконав «незаконний» (як з’ясувалось після розпочатої критики «єжовщини») наказ Л.Заковського і знищив групу соловецьких в’язнів. Матвєєв одержав 10 років позбавлення волі. По етапу він прибув у Волзький концтабір неподалік від Рибінська. Однак сидіти йому довелось недовго: почалась війна і його звільнили. Він пережив війну і помер аж у 1971-му.

Доля О. Полікарпова склалася інакше: після арешту Матвєєва він зрозумів, що на нього чекає така сама доля, написав предсмертного листа на ім’я нового начальника Управління НКВД Ленінградської області Гоглідзе і застрелився. Процитую маленький уривок з цього листа:«За увесь період моєї роботи в органах НКВД я чесно і віддано виконував коло своїх обов’язків. Останні два роки були особливо напруженими за оперативними завданнями.

У ТАКИХ БАРАКАХ УТРИМУВАЛИСЯ В’ЯЗНІ НА СОЛОВКАХ

Тов. Комісар, я ж не винен у тому, що мені давали приписи, я їх виконував, адже моя у цьому відношенні справа виконавча».

І нарешті М. Антонов (Грицюк). 23 жовтня 1938 року він був заарештований і 22 лютого 1939 року розстріляний.

— Отже, система була нещадною не лише до жертв, а й до своїх адептів, до тих, хто виконував вироки.

— Це так, і тут не можу не згадати слова відомої дослідниці тоталітарних режимів Ганни Арендт. Вона писала: «Тоталітаризм прагне не до деспотичного панування над людьми, а до встановлення такої системи, за якої люди цілком непотрібні» .

При цьому «непотрібними» виявлялись і ті, хто виконував інфернальні вироки. Ось чому періодичні «зливи води» (разом з «рибками») із чекістського «акваріуму», що їх періодично здійснював Сталін, мали свою логіку і закономірність.

— І на завершення таке запитання: як ви оцінюєте стан висвітлення трагічних соловецьких подій 1937 року?

— Насамперед висловлюю щиру вдячність газеті «День», яка не забула про скорботну річницю цих подій, адже відлуння тих соловецьких пострілів ще багато десятиріч було чути в Україні і за її межами. Щодо наявних публікацій зауважу, що вони є, різної якості, але все-таки всі, хто ще цікавиться історією, можуть звернутися до них. Про одну з публікацій, до якої я особисто причетний, скажу окремо.

У 1997 році заступник голови Служби безпеки України, мій співавтор (ми написали разом кілька книжок), людина небайдужа до історії Володимир Пристайко надіслав листа до Санкт-Петербурзького науково-інформаційного центру «Меморіал» із запитом про долі соловецьких в’язнів з України, знищених наприкінці 1937 і на початку 1938 року. Тодішній директор цього Центру Веніамін Іоффе (на жаль, він нещодавно помер) відгукнувся. Ось так працівники Державного архіву Служби безпеки України, українські історики і співробітники Санкт-Петербурзького «Меморіалу» об’єднали зусилля.

Відряджена СБУ та київським видавництвом «Сфера» пошукова група привезла з Архангельська та Соловків надзвичайно важливі архівні копії, пошук яких уможливило сприяння керівництва Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Ці матеріали були опрацьовані і побачили світ у тритомному виданні «Остання адреса» (Київ, видавництво «Сфера», 1997—1999) . Нині ми з працівниками Держархіву СБУ працюємо над другим доповненим виданням. Воно матиме ту саму назву, однак тепер це буде однотомник. І хоча робота над ним, на мій погляд, невиправдано затягнулася і він не вийде у зв’язку із 65-річницею соловецьких розстрілів (що було б доцільно і що планувалося), добре, що така книжка в принципі з’явиться. Сподіваюсь, що це станеться ще цього року.

— Нехай це видання стане ще одним кроком до збереження пам’яті про те, про що ми не маємо права забувати. Дякую Вам, Юрію Івановичу, за розмову.

2011-11-03 00:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар