«Чому хтось може жити і не бути рабом, а ми маємо бути рабами?» - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » «Чому хтось може жити і не бути рабом, а ми маємо бути рабами?»
   

«Чому хтось може жити і не бути рабом, а ми маємо бути рабами?»

Історії волинських жінок – учасниць національного підпілля
Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк

10 років тому в моєму житті трапилася, як виявилося, історична зустріч. Виявилося, бо до того, навіть написавши на той час лише кілька матеріалів про вояків УПА, я не чула і не знала про Василя Кука, легендарну людину, останнього головнокомандувача УПА. Ми познайомилися під час заходів з нагоди 60-річчя УПА, які відбувалися у київському Будинку вчителя, і мене на них запрошувала київська організація колишніх вояків цієї армії завдяки публікаціям у газеті “День”. Це була зустріч із тих, які ніколи не забуваються, але найбільше вразило прохання Кука більше розказувати про жінок і дівчат, які брали участь у національно-визвольній боротьбі. Про удів тих, хто й нині, на 21-му році української незалежності, і близько не має пільг, які мають вдови тих, хто знищував їхніх чоловіків на їхній же рідній землі... Одна моя співрозмовниця, відбувши 13 років у засланні в Сибіру, як компенсацію отримала 4 гривні доплати до пенсії, а іншій – на двох із чоловіком, який зі зброєю в руках воював за незалежну Україну,  – Братство колишніх вояків УПА сплачує щомісяця аж 120 гривень...

Думаю, що ці розповіді про непрості перипетії життя двох волинських жінок, життя, відданого на вівтар української незалежності, будуть більшою компенсацією і нагадуванням суспільству, яке має дожити до часу, коли справедливо оцінить і віддасть належне і тим, хто боровся за цю незалежність, і тим, хто став безневинною жертвою системи.

“Зірка” останнього “Стрільця”

Першими у селі Озденіж, що на межі Луцького і Рожищенського районів, нас зустріли... білки. Вони бігали безлюдною сільською вулицею, наче звичайні хазяйські кури. Витягнуте вздовж лісу, з усіх боків оточене лісом, який підступає впритул до городів, у роки Другої світової село недарма було своєрідною “бандерівською” столицею, через яку не один раз проходили загони УПА і в якій мешкало немало їхніх симпатиків. Оксенюки, до яких ми і їдемо, живуть також біля лісу. Дарії Климівні вже 86-й рік, після травми вона пересувається лише на колясці, а Василю Максимовичу пішов 91-й, і його очі вже не бачать. Хоча милиці біля ліжка свідчать, що інколи він все-таки з нього встає. Пахне бідністю і старістю.

Марія з братом Олександром Сосицьким

Роки багато чого стерли з пам'яті, бо в Оксенюків не знайшлося нікого, хто б записав їхні спогади. Проте події тих давно минулих героїчних літ у розмові витягуються, як ланки одного ланцюга. Дарка Дацюк народжена 1927 року, тож учасницею українського національного підпілля стала зовсім юною. 1946-го, коли її арештували, мала всього 19  літ. І донині пам'ятає дев'яту камеру в тюрмі НКВД у Луцьку, слідчого на прізвище Орлов із Теремнівського райвідділу, який бив найжорстокіше... Пам'ятає сусідку по камері, яку з допиту принесли з... вирваним на голові волоссям, і як плакали над змордованою дівчиною. Її теж били жорстоко, допитуючись, де бандерівці. Дарка Дацюк була їхньою і зв'язковою, і медсестрою, і куховаркою, бо, крім грипсів (записок), які носила в руці, щоб у будь-який момент викинути, постачала у схрони й продукти. В одному з таких схронів у селі Боголюби, що за лісом від Озденіж, переховувався і її рідний брат. Так сталося, пригадує тітка Дарка, що двох дівчат, які вийшли зі схрону, арештували, тому хлопцям “алярмово” (тобто швидко) довелося шукати притулку у людей.

– Вони попросилися до жінки, яка мешкала на сусідньому обійсті поруч із тим, де був схрон. Мали десь перебути до вечора, бо серед білого дня не могли піти в ліс. Опісля до мене приходила жінка з Богушівки, яка неподалік тієї хати пасла корову. І розказувала, що жінка, у якої сховалися бандерівці, їй повідала, що хоче здати їх совєтам... Та просила не губити чужих дітей. А вона, розказувала, подалася прямо у штаб совєтський... Бачила, як хлопців захопили, як жорстоко били ломами, а потім вкинули у кузов вантажівки і повезли в Луцьк у тюрму, – пригадує Дарія Климівна. – Брата з соратниками так і розстріляли, а зрадницю з сім'єю засудив до страти бандерівський суд.

Сама Дарка, як і її молодша сестра, котра також була в УПА, не один раз ризикувала життям. Навіть продукти у схрони занести було непростою справою. Налаштує, бувало, масла, сметани, сиру, сала – клунок із цілої скатертини. Найбільше боялася тих, що були у будьонівках, вони були найжорстокіші. Й одного разу патруль її таки перепинив. А несла аж два літри керосину, світити гасовою лампою у схроні... Та, на щастя, радянські вояки цього не зрозуміли, а передачу, сказала, несе в село, де лежить поранений випадковою кулею брат. Була вона і свідком, коли на Ринковій площі у Луцьку вішали двох мельниківців. Працювала тоді на пошті, й людей зганяли дивитися на страту. Боялася, чи не стане свідком загибелі рідного брата, який ще сидів у Луцькій тюрмі, будучи засудженим до вищої міри покарання. Досі стоїть перед очима шибениця з двома петельками... А що жила неподалік місця страти, то ще довго боялася проходити через Ринкову площу...

Ось такою Дарка боролася за Україну в УПА

Відбувати термін Дарці Дацюк довелося не де-небудь, а в Степовому таборі, так званому Степлазі, Особливому таборі у селищі Кенгір на території Казахстану. Тут утримували особливий контингент, засуджений за особливі, як тоді писали, за найнебезпечніші контрреволюційні злочини. У Степлазі добували мідну руду в шахтах. Добувала її і вона. По трапах тягала і важкі носилки з глиною, що було навіть важче, ніж видобуток руди. Важко хворіла. Засуджена військовим трибуналом військ НКВД Волинської області за статтею 20-54-1 «а»  до позбавлення волі на 10 років, відбула майже увесь термін. Була звільнена лише на початку 1955 року. Й відправилася у... Воркуту, де відбував 20-річний термін ув'язнення її майбутній чоловік. Так “Зірка”, а саме це псевдо мала Дарка в УПА, опинилася під північним небом. На питання, чому мала саме це псевдо, відповіді не знає. Адже керівники давали його самі, виходячи тільки з власних міркувань.

Тому символічним видалося і псевдо, яке носив Василь Максимович Оксенюк: він мав їх два, спочатку – “Заєць”, а потім – “Стрілець”. В УПА був чотовим, умів не тільки влучно стріляти, а й уберегти, петляючи сліди, як заєць, своїх побратимів. Поважні літа не стерли з душі ідеї, за яку й пішов спочатку в ОУН, а потім – у ліс.

– Любив своїх людей і любив Україну. Думав, чому так, що хтось може жити і не бути рабом, а ми маємо бути рабами? Хотілося, щоб ми жили так, щоб нас поважали. Не вийшло.

Дарка вже на рідній землі

Каже, що був рядовим бійцем у підпіллі, виконуючи завдання: то стовпи різати, щоб ворог не мав зв'язку, то нападати на склади, щоб добути зброю, підривали й мости, щоб ними вороги не їздили, відбивали зрубані дерева, щоб їх не вивозили у Німеччину. Свого кулемета добув у бою з поляками, які воювали на стороні фашистів. Ходив і рейдом у Карпати, був і в складі Колківської республіки, коли тривалий час у цьому куточку Волині не бачили ні німця, ні поляка, а була встановлена влада УПА. У руки більшовиків потрапив у лютому 1944-го, у бою під Уляниками. Каже, що дуже вже били, та найболючіше було, коли пальці затискали у дверях. Відбути двадцятирічний термін у Воркутинській дев'ятій шахті завадила смерть тирана Сталіна.

Марія з волинської Хатині

Мальовниче село Вербаїв, що за кілька кілометрів від мого рідного Лаврова, пішло з димом – і разом майже з усіма своїми мешканцями – в день вшанування святителів Петра й Павла, 12 липня 1943 року. З усього села вціліла лише одна хата – Якова Ковальчука. Марія Плакуща (у дівоцтві – Сосицька) каже, що цю встояну у вогні хату треба було б залишити як реліквію і нагадування про трагедію села, котре стало в один моторошний ряд із чеським Лідіце, білоруською Хатинню, французьким Орадуром – селами, які нацисти спалили разом із їхніми мешканцями. Та якщо на місці цих спалених сіл встановлені цілі меморіали, то у Вербаєві про трагедію нагадує лише пам'ятник на братській могилі, куди знесли людські кісточки з пожарищ.

Німецькі карателі та польські поліцаї спалили українське село за те, що воно підтримувало вояків УПА. Марійці тоді виповнилося лише 5 років, але вона багато чого пам'ятає. Людей, які не встигли сховатися, фашисти звозили у клуню, зв'язували колючим дротом і спалювали. У тій клуні прийняли мученицьку смерть і її рідні: тітка і хрещена мати Палажка з двома дітьми-синами. Маріїн дідусь упізнав одного свого онука (а її двоюрідного брата) по вишитій сорочині на обгорілій ручці, з того її боку, який лежав до землі. Маріїну бабусю німці затримали і везли возом у село, в клуню-пастку, але, не знаючи місцевості, загрузли в болоті. Бабусю просто закололи багнетом. Її поховали потім на пожарищі, поблизу колишньої хати.

– Якось, ще до цієї біди, ми всією родиною обідали за столом під старою яблунею. І одне яблуко впало бабусі просто в миску. Чомусь вона тоді сказала, що хотіла би бути похованою під цим деревом. І хоча від її могили до яблуні було неблизько, але дерево згодом пустило пагін, який... доріс аж до могили, – пригадує Марія Василівна.

Довідка 

А 1947 року родина Сосицьких помандувала аж у Сибір. Такою була кара за те, що старший Маріїн брат, Олександр, був членом ОУН. Олександрові судилися найсуворіші, колимські, табори, а родина осіла в шахтарському Кисельовську.

– Найважчою була перша зима в бараку. Ми не мали ні одягу відповідного, ні взуття. Холодні, голодні, змучені тілом і душею, – пригадує Марія Василівна. – Нестерпна туга за домівкою, що стояла перед очима, як марево... Спасибі місцевим людям, які принаймні співчували, бо на більше не були спроможні: самі бідні. Вони розказували, що перед нашим приїздом у селище їх добряче налякали. Сказали, що привезуть бандерівців, а це – бандити. Люди почали ставити надійніші замки, укріплювати віконниці. А побачили малих дітей, старих людей, нещасних жінок...

З Сибіру родина повернулася вже у шістдесятих роках минулого століття. Не забувши ні рідної мови, бо вдома дітям, пригадує Марія Василівна, забороняли розмовляти російською, ні своїх звичаїв. Брата Олександра з табору звільнила тільки смерть Сталіна, він приєднався до родини лише у грудні 1954 року. Але ще кілька років проживали у Кисельовську, бо були фактично безконвойними в'язнями. Та і в Луцьку, де згодом поселилися, на заводі, де працювала Плакуща, ні-ні, а нагадували: не згадуй, що ти – з репресованих, не кажи, що ходиш в українську церкву...

2012-07-05 10:19:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар