Чому УНР і галицькі лідери не змогли захистити восени 1919 року державну самостійність України - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чому УНР і галицькі лідери не змогли захистити восени 1919 року державну самостійність України

Чому УНР і галицькі лідери не змогли захистити восени 1919 року державну самостійність України

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Усвідомлення причин невдач, прорахунків та поразок українців, так само як і причин історичних перемог і здобутків, — єдина реальна запорука відвернення їх у майбутньому. Лише тоді нація перестане наступати все на ті ж самі граблі. Тут, вочевидь, необхідний гармонійний, «творчий» баланс між гранично тверезою національною самокритикою, з одного боку, і законним почуттям національної гідності — з іншого. І найважливішим у цій справі є засвоїти одну просту, але справді незаперечну істину: уроки історії добре знає лише той, хто справді сумлінно й невтомно у неї вчиться, позаяк це, між іншим, важка праця, а не розвага під час дозвілля. Адже чудес не буває, як стверджує давня народна мудрість, «зі снігу каші не звариш».

Осінь 1919 року — це повчальний, важкий та незабутній історичний урок для українців. Тоді як збройні сили Української Народної Республіки і західноукраїнські (галицькі) військові з’єднання, здавалось би, здобули довгоочікувану вирішальну перемогу — вступили 30 серпня 1919 року до Києва, вибивши звідти більшовиків, — виявилося, що й одним, і другим катастрофічно не вистачає елементарної політичної та військової організованості, дисципліни й координації; занизьким був і рівень ідейної єдності, давалися взнаки «отаманщина», анархія та загальна розхристаність. Наслідки не змусили себе довго чекати. Вже у вересні-жовтні становище УНР і галичан катастрофічно та, як згодом виявилося, невідворотно погіршилося. Чому так сталося та якими були підсумки цього історичного «відкату»? Про це якраз і буде наша розмова.

Олександр Доценко, хоробрий бойовий офіцер армії УНР, підполковник, старший ад’ютант Головного Отамана Симона Петлюри, а водночас — відважний та проникливий спостерігач тих трагічних подій, автор «Літопису української революції» (багатотомний документальний твір, на жаль, маловідомий у нас), на висновки й аналітичні розповіді якого ми не раз будемо посилатися в цих нотатках, так описує ситуацію, що склалася на початку осені 1919 року: «Українські армії після вступу 31 серпня 1919 р. частин Денікіна до Києва, котрий був швидко залишений нашими військовиками, опинилися перед небезпекою оточення, з одного боку, большевиками, з другого — «добровольцями»-денікінцями, а з-за Збруча і з півночі насувалася польська армія, з якою теж не було жодного порозуміння. Почався спішний відворот босих, голих, голодних і здеморалізованих українських частин. Уже на початку вересня війська відійшли на лінію Козятин — Бердичів — Житомир, а французи в цей час висаджували нові денікінські частини, які займали простори на південній Україні разом з Одесою, лише нещодавно перед цим залишеною большевиками». І далі: «На фронті притихло. Військові акції обмежувалися тільки розвідкою в бік ворога. Начальна команда Галицької армії стояла в Вінниці, наша (наддніпрянської армії УНР. — І. С.) — у Жмеринці, а війська займали давніші позиції. Сталося щось страшне і для війська, і для державності УНР, але це було неясним і для козака наддніпрянського, і для стрільця наддністрянського».

Невтішним, за свідченням Олександра Доценка, був і політичний «ландшафт». «Були два уряди, — згадує він, — наш республіканський (тобто уряд УНР. — І. С.) і монархічний — галицька Диктатура — так тоді говорили. Одні й другі вважали тільки себе розумними і здатними до державної роботи; одні й другі прагнули знищити своїх політичних ворогів, проте нерішучість наших та побоювання галичан (диктатор Євген Петрушевич боявся агітації між населенням) не вирішили справи ні в той, ні в інший бік». Що ж до УНР, то, на думку Доценка, «справами тоді керувала не Директорія, а Правительство, точніше — центральні комітети правительственних (до того ж — лівих, соціалістичних. — І. С.) партій. У цьому, власне, й було все зло для Республіки, бо партійні інтереси ставилися понад усе, понад справи державні». Сказано чітко і недвозначно.

«Оце все та дрібненьке «політиканство», — веде далі Доценко, — і укрита боротьба за владу як наших, так і галичан — створювали величезний матеріял «помийного характеру» для сторінок преси. Одні вперед одного спішили найболячіше дошкулити одні другому: галичане виступали проти галичан, оборонці Диктатури нападали на наддніпрянців, а останні відбивали ці напади. І якби було за що сперечатися, то не гріх і не шкода було б псувати папер, щоб нарешті порозумітися та дійти до розрішення болючої справи, але дійсність говорила іначе. Занадто вже дріб’язковий характер мала ця боротьба: десь, якийсь урядовець, часом і ображений партійний діяч, щось сказав по адресі галичан — цього було досить, щоб піднявся страшенний галас, переговори, наради для полагодження неіснуючого конфлікту. А преса цього тільки й чекала. Якого багна і помий не виливали одні на других на її сторінках, а це розкладаюче й деморалізуюче впливало на громадянство, військо і на всю нашу державну справу. Спостерігаючи об’єктивно цю боротьбу, можна було наперед сказати, що вона скінчиться фіяском як для одних, так і для других». Так і сталося.

Узагальнюючи, автор «Літопису української революції» говорить про те, що «тут особливо яскраво зарисовувалися прокляті риси української вдачі: це невживчивість, незговорчивість, неповага до чужих думок і людей, непошана національно-державних атрибутів, брак почуття міри можливого й неможливого, абсолютний брак почуття відповідальності — що не голова, то окрема думка, що не чоловік, то сам собі пан і начальник — роблю, як я це знаю і як мені це вигідно, — що не повіт, то окрема республіка тощо. Можливо, казатимуть, що це все повстало внаслідок слабкості волі керівного центру, але це може сказати лише той, хто не знає умов революційної роботи, революційного життя. На руїнах і серед руїн мала постати молода держава, і то не через численні свята, не при келихах вина, яке одурманювало голову й утворювало ілюзію неіснування внутрішнього розламу, а в щоденній копіткій праці на всіх ділянках державного життя, повсякденних спільних клопотах і в ретельних та сумлінних слуханнях і виконаннях законів Республіки — через план, накреслений суворою рукою, тільки й могла постати з’єднана, самостійна Україна. Замість служби Батьківщині, служби праву через Батьківщину, служили окремим особам, окремим партійним угрупованням. Ходило про здобуття життя для держави через величезні жертви і кров в інтересах сили і розквіту цілого нашого народу — річки крові лилися до кров’яного моря, а наші керуючі чинники — відповідальні діячі — не здобулися навіть і серед такої ситуації на взаємні поступки й компроміси, не здобулися на жертви у своїх політично-державних поглядах і переконаннях, а це ж було і є найдорожчим у житті людей. Ось де були причини теперішніх і майбутніх неуспіхів, поразок на фронті й за кордоном, ось у чому був гордіїв вузол для української нації». Читач, мабуть, сам може судити, наскільки ці слова актуальні сьогодні, року 2013-го...

А що ж тим часом відбувалось на фронтах? Відступ під тиском більшовиків, поляків, денікінців, за якими стояла Антанта, — а з Махном, який саме тоді, восени 1919-го, почав завдавати нищівних ударів по денікінських з’єднаннях, розуміння так і не досягли... Один з очевидців цієї трагедії, військовий та громадський діяч Євген Бородиєвич згадує у своїй книжці «В чотирикутнику смерті. Причини до трагедії Української Галицької армії на Великій Україні»: «Настали осінні дні: олов’яні, тяжкі хмари укрили небо. Почав падати густий, холодний дощ, на переміну зі снігом, всі дороги з причини грузького, глевкуватого болота стали неможливі до переходу. Відтак прийшли нічні приморозки, болото зверха замерзло. Пожовкле листя падало на землю, і наші стрільці почали падати...

На цілому фронті розгорталися тяжкі бої на життя і смерть. Ішла боротьба за існування української державності, змагалося наше стрілецтво з новим, сильним ворогом, що простягнув свої пазурі до української землі. Відтепер точилася війна серед вкрай тяжких обставин. Наше стрілецтво голе, босе й голодне. А ті кожухи, якими обдарила інтендантура наших стрільців, ледве чи були в стані зогріти зболіле тіло стрільця, коли зважити, що пора була слотниста: вони радше спричинилися до того, що воші, цей головний чинник поширювання плямистого тифу, почали розмножуватися і зачалося жниво смерти... Стоять перед моїми очима ці страшні, чорні, сумні картини... На фронті безупинно грають гармати, торохкотять машинові кріси, кулі з гуком і свистом пронизують повітря — все в наш бік, спрямовано на наших стрільців. А дощ падає, падає безупинно, проникає до самого тіла стрільця, що сповняє дальше свій обов’язок із крісом в руці, спрямованим у бік ворога, дожидає свого кінця не тут на полі слави... але в сірих кімнатах лічниць... Його очі палають зловіщим блиском. У нього потріскані вуста, червоне від гарячки обличчя, все його тіло дрижить, йому привиджується рідний батько й ненька, йому видається, що він у себе вдома, розмовляє з ними, тішиться... А густий дощ січе — падає без упину... Стрілець далі виконує свій обов’язок, тримає дальше кріс, готовий до пострілу, спрямований на ворога, але стрілець несвідомий своєї задачі... він захворів, у нього... плямистий тиф.

І падає на землю хворий, знесилений, падає один за другим... Падає десятий... сотий... всі вони не чують ні голоду, ні холоду, не чують ні дощу, що проникнув до їхнього тіла... Приходять санітари, кладуть на ноші напівмертвого стрільця, складають всіх на підводи, наче дрова, і везуть до лічниці. І їде така підвода дорогою в багнюці, а її колеса грузнуть по самі осі, а дощ падає на хворих стрільців, бо нема навіть чим їх прикрити. Не один по дорозі до лічниці й застиг...

Не був тут ніхто в силі зарадити лиху, бо не було ні лікарів, ні ліків, ні дезінфекційних середників, ні білизни, а що було, давно минулося... поранені й хворі на тиф заповнювали щодня лічниці... кладовища».

Ось така моторошна картина. Що ж відбувалося тоді в політичних «верхах»? Доценко пише: «Замість об’єднання, сконсолідування всіх громадських сил, без огляду на те, чи то наддніпрянець, чи галичанин замість допомоги фронтові, збільшення армії та одностайного виступу, як у середині проти ворога нашої державності, так і зовні, на міжнародній арені, зайнялися організацією та реорганізацією неіснуючих реально сил на реально існуючому ѓрунті. Почалися безконечні суди і пересуди, лайки та сварки, в яких наддніпрянці та наддністрянці виливали одні на інших цілі відра помий. Отака в загальних рисах була тоді ситуація, а фронт тим часом танув як віск на вогні від ворожої кулі, та не так ще від неї, як від лютого тифу, від голоду, холоду і деморалізації, бо й там вмостила собі гніздечко політика урядово-партійного центру». І далі Доценко з пекучою іронією та сарказмом пише: «Серед таких обставин українська армія боронилася перед насідаючими ворогами, кров’ю і трупами боронячи кожний клапоть рідної землі, рідної оселі, народ, свою Республіку. І в Кам’янці (там були розташовані найвищі військові та політичні органи управління УНР. — І. С.) також боролися, запідозрюючи одне одного у зраді, в окремій політичній лінії, в заговорах etc».

Пристрасті тут особливо загострилися у зв’язку з тим, що — хочеш чи не хочеш — доводилося в цій катастрофічній ситуації шукати зовнішньополітичних союзників. Хто міг би ними стати? Польща, країни Антанти, «біла» денікінська Росія, Румунія, Чехословаччина? А може, червона Москва? Якраз восени 1919 року (можливо, у підсвідомому передчутті неминучої поразки) знаменитий галицький громадський діяч і правник, доктор Кость Левицький опублікував в «Українському Прапорі», офіціозі галицького посольства у Відні, статтю під назвою «Куди дорога», присвячену якраз цій самій проблемі. Левицький писав: «Коли власні сили знемагають, треба шукати союзників. Тому виринуло питання, чи ми самі власними силами видержимо той великий боєвий фронт та поб’ємо наших ворогів — чи не варто би стратегічно сей фронт скоротити і дипльоматично шукати союзника, що мав би дійсно свій інтерес у тім, щоби жити в союзі з Україною, бо з самих симпатій не покладемо української держави.

В послідніх днях, — вів далі Левицький, — висувається комбінація союзу румунсько-польського з Україною, що мав би стати заборолом на схід проти Росії та на захід проти Німеччини. Отся комбінація не перша і не остання, але в своїх наслідках незвичайно небезпечна».

Чому? Тому, відповідає Левицький, що «вступною умовою цього союзу являється передовсім нажива Румунії та Польщі українськими землями. Румунія хоче мати забезпечені для себе області цілої Бессарабії та цілої Буковини і части української країни закарпатської, а тоді жити в добрих сусідських зносинах з Україною, щоби з нею боротися проти Росії. Польща знов хоче на все посісти Східну Галичину, Холмщину і взагалі Волинь, а про Правобережну Україну вдасться говорити на основі ягеллонської ідеї (по суті, Польща в кордонах 1772 року. — І. С.), щоби спільно на германця стати і рятувати західну культуру. Отже, нас обідруть з усіх боків і захищатимуть обідрану Україну своїм союзом», — резюмує Левицький.

Де ж вихід? Він, на думку автора, «у новій Росії, яка має постати на руїнах деспотичної царської Росії по знищенні большевицької пошесті...» Бо «Польща завше загрожувала нам у нашім політичнім єстві: винищуванням українського народу, злобним підриванням економічних основ життя українських народніх мас та загладою всякого культурного і політичного розвою українського народу. Росія ніколи не загрожувала нам аж до такої міри ні в першім, ні в другім, а в третім мусить тепер, по стількох важких досвідах, покинути свої «сепаратистичні» й «мазепинські» побоювання та раз на все признати у своїм інтересі державнім та в ім’я правди і міжнародного права, що український народ був, є і має право самостійного життя державного».

* * *

Нині, 100 років по тому, легко «викривати» наївність Левицького (Петлюра, як відомо, пішов якраз протилежним шляхом, проте успіху теж не досягнув). Краще згадаємо два вислови великих. Конфуцій: «Тупий, жадібний керманич — це палац, побудований на крихкому піску». Бісмарк: «Державі краще укладати союз зі слабшим партнером, аніж із міцнішим». А ще краще замислимося, чому УНР Петлюри, на відміну від Польщі Пілсудського, не змогла захистити державну

Теги:
2013-09-09 13:56:33
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар