Чи перепрошувати нам за Бабин Яр? - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Чи перепрошувати нам за Бабин Яр?

Чи перепрошувати нам за Бабин Яр?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Таке запитання постало на Першому Національному телеканалі у Савіка Шустера під час розгляду теми про участь представників різних народів у здійсненні Холокосту. Чи мало воно сенс?

У газети «День» є кваліфікований фахівець, який постійно аналізує популярні ток-шоу на наших телеканалах. Але я теж хотів би сформулювати кілька тез, бо порушена тема взяла за живе.

Під час формулювання запитання треба знати хоча б половину відповіді. Дві протилежні відповіді на некоректно поставлене запитання можуть бути однаково правильними. Що, власне, й було продемонстровано у п’ятницю 30 вересня на ток-шоу.

Йшлося про відповідальність українців за участь у масовому знищенні євреїв під час Другої світової війни. Люди із знаними у світі іменами (Леонід Кравчук, Мирослав Попович та ін.) переконливо стверджували, посилаючись на прецеденти, встановлені іншими країнами, що сучасній Україні треба вибачитися. Аудиторія підтримала їх. Натомість заступник голови ВО «Свобода» Андрій Іллєнко вказував на те, що звинувачення українців у розстрілах в Бабиному Ярі побудовані на піску, а тому вибачатися нема за що. Наведені ним приклади фальсифікації фактів можу тільки підтвердити. З його висновком солідаризувалася більшість телеглядачів, як це встановила служба телеканалу. Чи можна вважати, що відкрився ще один фронт у протистоянні різних верств нашого суспільства? Це було б трагічно... Треба знати минуле, але не занурюватися в нього, відтворюючи у нових поколіннях давно вичерпані конфлікти.

Чи існують точки дотику сучасної України із злочинами, вчиненими гітлерівським рейхом? Німецьке суспільство визнало свою відповідальність за ці злочини, тому що свого часу націонал-соціалісти прийшли до влади легітимним шляхом. Лише потім А.Гітлер міг робити все, що вважав за потрібне. Німці засвоїли урок, і тепер усі знають, що Німеччина має імунітет проти націонал-соціалізму. Навпаки, українці були «титульною нацією» в республіці, яка мала фальшивий суверенітет. Радянська державність включно з примарною конституційною статтею про можливість виходу з федерації була їм нав’язана. Тому сучасна Україна не несе відповідальності за злочини, скоєні в часи існування УРСР. Відповідальністю можуть бути обтяжені тільки українські громадяни, винні у злочинах, якщо останні не мають строку давності. Та все це — роздуми на абстрактному рівні, тому що Радянський Союз включно з тодішньою Україною непричетний до Бабиного Яру або інших актів Голокосту. Звідси висновок: не варто брати на себе тягар Голокосту як з огляду на непричетність до попередньої форми державності, так і внаслідок того, що радянська державність непричетна до гітлерівських злочинів. У неї вистачає своїх...

Розглядувана проблема має ще один вимір. Якраз він й опинився у центрі уваги учасників ток-шоу. Адже питання було поставлено в суто етнічному вимірі. В цьому разі воно не має розв’язку, тому що народи не можуть обтяжуватися колективною відповідальністю, якщо не мають власної держави.

Побутовий антисемітизм — досить таки поширене явище у багатьох країнах, навіть у США. Внаслідок цього політики не раз робили спроби у пошуках популярності перетворити такий антисемітизм на державний. Найбільш страхітливу форму державного антисемітизму винайшов А.Гітлер — Голокост. В останні роки життя Й.Сталін теж зробив спробу підготувати радянське суспільство до депортації євреїв на Далекий Схід. Однак завжди треба бачити якісну грань, яка відділяє побутовий антисемітизм від державного. Є факти, пов’язані з участю етнічних українців у злочинах гітлерівців, спрямованих проти євреїв. Але про що вони могли б свідчити?

Сповзаючи на слизький грунт етнічності, треба було б встановлювати етнічну чистоту злочинців: можливо, хтось був українцем тільки наполовину або на чверть, а в кількох поколіннях — лише на незначну частку крові. Кого може зацікавити генеалогія, коли йдеться про людей, відірваних від приналежності до організаційних структур, які формують суспільство й державу?

Чому наші політики приділяють так багато уваги етнічності? Адже громадяни України у своїй абсолютно переважаючій більшості не є ксенофобами або націоналістами того гатунку, який прийнято називати шовінізмом. Це — не моє суб’єктивне твердження, а результати багаторічних опитувань українського населення Інститутом соціології НАН України.

На запитання «Ким ви себе перш за все вважаєте?», яке містить у собі кілька різних варіантів, опитувані відповідали по-різному. Висловлювалися вони у широкому спектрі, що й не дивно, враховуючи перехідний характер сучасної епохи. Для патріота України є досить-таки гіркою та обставина, що лише половина співвітчизників вважає себе перш за все громадянами України. Оптимізм вселяє тільки динаміка відповідей: 2002 року так вважав 41 відсоток опитаних, 2010-го — 51,2 відсотка.

На другому місці за питомою вагою знаходяться ті, хто вважає себе мешканцем села, міста або регіону. Кількість таких відповідей зменшилася за ці роки з 37,5 до 33,8 відсотка, але це — третина опитаних. Третина — жахливо високий результат, та що поробиш: маємо державу, якою багато хто не може пишатися.

На третьому місці у цьому опитуванні ті, хто вважає себе громадянином колишнього Радянського Союзу. Переважна більшість — це представники старшого покоління, які не пристосувалися до суворих умов існування у ринковому середовищі. Частка їх серед опитуваних знизилася з 12,7 до 6,9 відсотка. Це не радує, причина лише в тому, що старше покоління відходить.

На четвертому місці перебувають ті, хто вважає себе громадянином Європи або світу. Мабуть, це найбільш обізнані наші співвітчизники, які дивляться тільки в майбутнє. 2002року так відповіли 3,4 відсотка опитаних, 2010-го — 4 відсотки. Зазвичай причетність до справ континенту або й усього світу у тих, хто живе в Європейському Союзі, сполучається з теплими почуттями до своєї країни й малої батьківщини. У цьому мені доводилося не раз переконуватися, перебуваючи в різних частинах Європи. Однак така відповідь є зрозумілою і не викликає неприйняття. Тим більше, що і в цій відповіді теж може приховуватися неправомірне ототожнення держави й країни.

Найбільш радісним результатом соціологічного опитування є мізерна кількість тих, хто вважає себе передусім представником свого етносу або нації. Таких 2002 року було три відсотки, а 2010-го — 3,1 відсотка. В Україні нема грунту для націоналістичних гасел екстремістського характеру. Українцями є всі громадяни України. Всі ми мусимо бути українськими націоналістами, якщо звикнемо до звучання цього терміну без імперської полуди.

Мабуть, треба пояснити, чому порушена тема взяла мене за живе. Всім радянським людям держава видавала паспорти. Це не ті «серпасто-молоткасті червоні паспортини», які прославляв Володимир Маяковський у вірші «Стихи о советском паспорте». Вже після його смерті, 1933 року, з’явилися паспорти, призначені не для перетину кордону, а для Органів (з великої літери) і відділів кадрів на підприємствах та установах. У них зазначалася національність, яку не можна було називати за власною волею, її треба було встановлювати за національністю батьків. Держава, побудована на засадах етнократизму, повинна була знати національність кожного громадянина, щоб відрізнити, наприклад, татарина від кримського татарина. Можна далі не розповідати, навіщо це було потрібно.

Ця зацикленість на етнічності і досі сидить в головах деяких наших політиків. Та й не тільки політиків. Мені не раз доводилося чути: ось я українець і пишаюся цим, чому в сучасних паспортах нема графи про національність?! А тому нема, що в очах демократичної держави всі національності у нас рівні за правами й обов’язками. Взагалі дивуюсь, чому сучасна Україна зберігає внутрішні паспорти як посвідчення особи. Це ж документ тоталітарної епохи.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар