Чи можуть українці бути окупантами? - Україна Incognita
Україна Incognita » Сторінка авторів » Олеся Ісаюк » Чи можуть українці бути окупантами?
Олеся Ісаюк

Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху, аспірант Університету Марії Склодовської-Кюрі (Люблін, Польща)

Чи можуть українці бути окупантами?

Днями побачила в хащах Інтернету демотиватор на тему радянсько-фінської війни...

Днями побачила в хащах Інтернету демотиватор на тему радянсько-фінської війни. Сюжет – постать фінського снайпера Сімо Хайха, який у тій війні знищив 705 бійців Червоної Армії, а 21 грудня 1939 року поставив особистий «рекорд» – 25 осіб. Здавалось би, все зрозуміло: Червона армія для фінів у 1939 – 1940 роках була армією-агресором, окупантом, з якою належало боротися усіма доступними методами. Тож історія Сімо Хайха не повинна б викликати жодних контроверсій і додаткових запитань.

Питання викликає позиція доморощених борців з комунізмом, котрі радіють із успіхів Хайха. Втім, посилаючи кулю в постать у ворожому однострої, фінські снайпери не цікавилися етнічною приналежністю вбитого червоноармійця. Їм було однаково, чи вони вбивають українця, чи росіянина, чи когось іншого. На те війна війною.

Але чи нам це теж байдуже, навіть незважаючи на те, що серед особового складу сил вторгнення Червоної армії було чимало українців зі Східної України? Опинилися вони в Фінляндії не з власної волі – їх мобілізували і скерували туди, куди скерували. Серед загиблих там радянських частин одна була складена майже повністю з українців – 44-та дивізія ім. Щорса, яка дислокувалася в Житомирі. Після боїв у районі Суомусалмі станом на 8 січня 1940 року дивізія втратила 70 відсотків особового складу.

Українці у Фінляндії зовсім не були задоволені з власної ролі «визволителів»: політслужба Червоної армії зафіксувала численні випадки негативних висловлювань та листів бійців. Що такі настрої не були випадковістю, довело літо 1941 року, коли солдати Червоної армії цілими дивізіями здавалися в полон наступаючому Вермахтові. А те, що така повальна здача в полон не була неусвідомлена, доводить уже приклад літа-осені 1944 року, коли не один червоноармієць замандрував до лісу, та там, у рядах УПА, довойовував «вітчизняну». Хоч таких багато не було, та все ж достатньо, щоб з Західної України спішно вивели фронтові армійські частини.

Якщо, слідом за авторами вищезгаданого демотиватора, вважати окупантом кожного червоноармійця, то окупантами доведеться визнати і українців. І не тільки у Фінляндії 1940 року, а й в Білорусії, Прибалтиці, Польщі, Східній Німеччині, починаючи з 1944 року.

Національна самокритика, без сумніву, чудова річ. Але якщо застосовувати її обдумано. Так, Червона Армія у Фінляндії була агресором. За рік до того вона прийшла у Західну Україну. Так, слідом за Червоною Армією прийшли енкаведисти з арештами, розстрілами, масовими вивезеннями. Так, радянська влада знищила вільні вибори, вільну пресу, насадила тотальний страх, позбавила своїх нових підданих почуття власної гідності і безпеки. Те ж саме повторилося в 1944 році. Не тільки в Західній Україні, а й у Литві, Латвії, Естонії… І в усіх згаданих випадках серед окупантів були і етнічні українці. Це правда.

Але ті ж самі українці за двадцять років до Фінської війни влаштували цілу антирадянсьу селянську війну і ця війна тривала мало не до середини 20-х років. У 1933 році українці були покарані за свою непокору штучно влаштованим голодом, який коштував нації мільйонів жертв. Крім того, за 1930-ті роки українці фактично позбулися інтелігенції – випадково вцілілі втекли на Захід у роки Другої Світової.

Так, українці стали співучасниками злочинів комунізму – але ще раніше і в незрівнянно більшій мірі вони були його жертвами. Вони були учасниками, «гвинтиками» тоталітарної імперії. Але – не зі своєї волі.

Можна заперечити: у всі часи і у всіх народів існувала можливість незгоди з наказом вищестоячих. Навіть у армії. Навіть в умовах воєнного часу. На пошані до особистого морального закону людини побудована європейська цивілізація. Усвідомлення цього права дало силу Мартіну Лютеру заявити: «На цьому я стою, бо не можу інакше». Але на практиці такий моральний героїзм часто закінчувався фатально.

Відтак постають питання до творців згаданої вище картинки в Інтернеті:

Чи відомо вам, що за непокору командуванню в умовах воєнного часу є одна кара – смерть?

Чи відомо вам, що в Радянському Союзі покарання поширилося б і на рідню непокірного?

Що б ви чинили, опинившись на місці тих рядових червоноармійців?

Автори подібних демотиваторів явно хотіли б бути вищими за обставини. А тим часом, якщо слідувати їхній логіці, то в 1939, а потім у 1944 році Західну Україну окупували, серед інших, також і східні українці. Полтавці, черкасці, кияни, таврійці, слобожани, чернігівці… Вони такі самі українці, як і ми. Не можемо про це забувати, прагнучи одним махом вирішувати складні питання.

Чи можуть бути окупантами, ті хто йде на чужу (чи на власну, досі вільну) землю з чужого наказу, залишаючи за плечима свої поруйновані хати і могили померлих від Великого Голоду рідних?

Це те питання, на які ми ще не знайшли відповіді, а першими, якщо зможуть, мали б відповісти учасники тих подій. А тоді ми, нащадки, спробувати усвідомити, визнати, засудити, зрозуміти… – вибір кожного.  Але, як і тоді, вибір не простий. 

2012-09-27 08:45:00
   


  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар