Чи легко бути «живописцем правди»? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Чи легко бути «живописцем правди»?

Чи легко бути «живописцем правди»?

Цього дня у 1931 році народився визначний український письменник Григір Тютюнник
Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук

Меморіальна дошка з профілем буйночубого Григора Тютюнника на одному з будинків Андріївського узвозу повідомляє перехожим і туристам, що цей «видатний український письменник» мешкав тут у 1963—1967 роках. Будинок на узвозі, його мешканці «ожили» пізніше на сторінках повісті Тютюнника «День мій суботній» (великою мірою автобіографічній). Що ж до середини 1960-х, то тоді літературна біографія письменника тільки починалася...

Доля відміряла Григору Тютюннику для літературної праці рівно два десятиліття: в 1961 році московський журнал «Крестьянка» надрукував перше оповідання Тютюнника («В сумерках»), а в березні 1980 р. 48-річний письменник добровільно пішов із життя. 1960-ті рр. були для нього часом швидкого й успішного утвердження в українській літературі. Талант Григора рано був помічений і підтриманий його братом Григорієм Тютюнником, автором знаменитого роману «Вир». Старший брат мовби передавав естафету молодшому (воістину: «...и в гроб сходя, благословил», як писав Пушкін про Державіна, — Григорія Михайловича не стало якраз у рік дебюту Григора). Учнівства ніби й не було: дві новелістичні збірки — «Зав’язь» (1966) та «Деревій» (1969) — забезпечили Григору Тютюннику непохитну репутацію «живописця правди» (О.Гончар). Устами Тютюнника- молодшого заговорило покоління «дітей війни». Його герої — звідти, з окупованих сіл, з прифронтових смуг, з ремісничих училищ... У них свій фронт, у цих маленьких Тютюнникових правдоборців і добротворців. У нелюдських обставинах вони захищають людяність і справедливість, захищають відчайдушно, по-максималістськи! Атмосфера морального максималізму взагалі є для творів Тютюнника визначальною, лінія протистоянь тут гостра, як лезо. І це при тому, що улюблені його герої — тихі й не дуже практичні сільські праведники, «диваки», які, власне, і є альтернативою тим, хто перебуває «по той бік добра», передусім — усяким чинушам «з портфелями» і «прагматикам», які вміють жити...Моральний максималізм має жорсткі критерії, йому, загалом, важко даються відтінки, життєва діалектика, — але хто сказав, що художник має бути схожий на безпристрасну Феміду із зав’язаними очима?

Улюблений жанр Григора Тютюнника — «доцентрове» оповідання-портрет, таке собі житіє звичайної людини, змальоване з неперевершеним мистецтвом художньої деталі, діалогу, авторської мови, пейзажів. Питома вага кожного слова у прозі Тютюнника максимально велика ...

Все це було помічено проникливими читачами, такими, як Анатолій Шевченко, Борис Олійник, Віталій Дончик... До того ж, Тютюнника охоче друкували і видавали в Москві. «Дружба народов», «Сельская молодежь», «Литературная газета» преміювали його оповідання як кращі публікації року, або ж як твори, що перемагали на конкурсах...

Складнішими виявилися для нього роки 1970-ті. Мало не кожна публікація нових творів письменника викликала різнобій в оцінках: ті, хто знав ціну естетичним вартостям, зустрічав їх із прагненням професійно осмислити ту неповторну «загадку любові», якою, за Тютюнником, і є кожен справжній талант; зате «директивна критика» витягувала старі ждановські клейноди і йшла в атаку. Про нову книжку прозаїка «Батьківські пороги» (1972), — а заодно й про ті новелістичні збірки, які їй передували, — Семен Шаховський, скажімо, писав у стилі партійної постанови: «уразливі в ідейному розумінні» образи; «девальвація всього видатного, масштабного, що мав би художник помітити»...

У тому ж дусі висловлювався й Анатолій Гордієнко, філософ, який спеціалізувався на ідеологічній контрпропаганді: «в цілому його (Григора Тютюнника. — В.П. ) розуміння життя сучасника виявляється збідненим і спотвореним...». А ще ж були удари Миколи Шамоти й Лазаря Санова...

Подібні проробки не минали безслідно. Скажімо, написана в 1971 р. повість «День мій суботній» за життя автора побачила світ лише в російському перекладі («Студенческий меридиан», 1975, №№1-2), і це було заслугою Володимира Токманя, головного редактора журналу. «День мій суботній» — оповідання про молоду людину, безпрописочну і безквартирну, дуже чесну та інфантильну, — писав «сорокалітній Григір» московській перекладачці Ніні Дангуловій у день свого ювілею, 5 грудня 1971 р. — Оповідання це (75 стор.) прочитали обидва наші журнали: «Вітчизна» й «Дніпро» і обидва повернули, запевнивши мене в своїй прихильності і навіть любові, — не пройде, сказали. Тепер лишилося чекати, чи пройде воно в книзі». І ще — тій же адресатці: «Повість не здається мені досягненням, але вона щира, їй-богу, і там щось є від українського інтелігента, точніше, напівінтелігента, і від його участі, чи що, в недавні роки. Сьогодні вже й таких мало»...

Інколи доводиться зустрічатися з думкою, що повість «День мій суботній» не зовсім характерна для Тютюнника. Вона, мовляв, «міська», «київська», а він же — «сільський»… Урбаністика начебто не була його стихією… Як на мене ж, «День…» якраз дуже тютюнниківська річ! Почати хоч би з її неприкаяного, не надто практичного, а разом з тим схильного до максималістських бунтів героя, випускника істфаку Миколи Порубая, який після університету залишився в Києві, працює старшим референтом Товариства охорони пам’яток історії та культури, — і тужить за селом, адже психологічно він опинився на роздоріжжі («в місті мрію про село, у селі — про місто»). І, звичайно ж, Микола Порубай легко вписується в тютюнниківський ряд «дітей війни», — він теж із повоєнного дитинства, з нужди, з тяжкої роботи, з повсякденного, тихого, відчайдушного героїзму матерів… Звідти його «пораненість» війною і всіма кривдами жорстоких сталінських «пор-рядків». Звідти його максималістський надрив, який, власне, й визначає характер моральних колізій повісті.

Інколи Микола «мефістофельствує» (в розмові з приятелем-письменником) і навіть блазнює (розігруючи догідливих і запопадливих відвідувачів свого директора Івана Захаровича, або ж свою не в міру допитливу сусідку), — і це теж форма бунту, хоч і «очуднена». Він і свій гріх — могорич, виставлений кербуду Калінкіну за те, щоб той, знаючи про нелегальне вселення Миколи в нічию «кімнату- келію» на Андріївському узвозі, бодай якийсь час не вимагав ордера, — «спокутує», загалом, по-дивацьки, з надривом. Пережите колись приниження мучить Миколу, отож, зустрівши якось Калінкіна, він ріже йому в очі правду-матку і велить повернути поштовим переказом хабар, щоб «розрахуватися … з державою»! Ніякої патетики тут, звісно, немає; Миколиними вустами просто говорить почуття задоволеної помсти.

Колізія ця вельми характерна: і Калінкін, і вислужливий Іван Захарович із його «двома усмішками», і гітаристи в під’їзді будинку, і сусідка, яка шпигує за Миколою, сподіваючись, що її пристаркувата донька Ліза, яка вечорами співає «під Майю Кристалінську», таки підкорить Миколине серце, і тоді вони зможуть, прорубавши стіну, «розширити житлоплощу», — все це для Порубая чужий, якщо не сказати ворожий світ. Особливо знаменна тут постать Івана Захаровича, який колись наїжджав у знесилене війною Миколине село як уповноважений, посланець «пор-рядку». Це ще одна «людина з портфелем», моральний антипод Тютюнникових праведників (найбільш виразно цей тип змальований прозаїком в оповіданнях «Поминали Маркіяна» і «Грамотний», де «людина з портфелем» постає як уособлення бездушної влади). Добро і зло різко, безкомпромісно поляризуються; всі симпатії Григора Тютюнника — на боці «маленької людини»…

І ще дві прикмети художнього світу Тютюнника неважко зауважити в повісті «День мій суботній»: мало не язичницьке благоговіння перед природою (цією здатністю володіють його улюблені диваки!) і воістину божественний трепет, з яким цей письменник умів писати про кохання (ось характерні рефлексії Миколи Порубая, який згадує дівчину, в очах якої було «щось дуже смутне і водночас лагідне, смирне»: «ми спізналися лише очима, обізвалися одне до одного душами. Чи, може, така вона і є — любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живе в отій прекрасній миті, які не можна зупинить?..»). Поштарка Галя з повісті «День мій суботній» — ескізний образ, зате в оповіданні «Оддавали Катрю» тип української «тургеневской девушки» Тютюнник розгорне з максимальною психологічною повнотою, віддавши цій героїні безмір своєї любові і свого болю. Катря — це для мене все, — зізнавався письменник...

Про оповідання «Оддавали Катрю» Тютюнник міг прочитати, що воно належить до тих творів, у яких виявляється «тенденція протиставлення села місту, причому села, яке існує лише в … уяві /авторів/, а не на землі». Проте в присуді академіка Миколи Шамоти, головного літературного прокуратора 1970-х рр., ішлося й про ще один «гріх», ім’я якому — «поетизація села як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини, як джерела національної самосвідомості і т. ін.». Перечитуючи ті присуди нині, мимоволі думаєш: яка все-таки колосальна дистанція між реальним життям і догмою, між догмою і талановитим твором!

Живописцю правди в такій атмосфері забракло повітря…

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2004-05-28 14:43:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар