Брехня, кров і утопія - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Брехня, кров і утопія

Брехня, кров і утопія

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Трагедія у Новочеркаську — момент істини для Хрущова. 1961—1964 роки — воістину унікальний, більше ніж своєрідний період в історії радянського суспільства. На офіційному рівні — під впливом невгамовного реформатора і утопіста, керівника КПРС і уряду СРСР Микити Хрущова — звучали такі обіцянки фантастичного «світлого майбутнього», що навіть і в деяких «тверезих умів», навчених життям скептиків, бувалих «морських вовків» починала (зовсім злегка!) йти обертом голова (хоча слід одразу сказати, що явна більшість радянських людей поставилася до такої ідеологічної «чудотворності» Хрущова, як мінімум, з глузливою іронією, а то і з презирством, хоча «чудеса» ці проголошувалися тоді на вищому рівні, в десятках, сотнях виступів балакучого Хрущова, і, головне, були офіційно закріплені в третій Програмі КПРС).

Про що конкретно йдеться? У програмі правлячої і єдиної в СРСР партії, прийнятій на її ХХII з’їзді в жовтні 1961 року, зазначалося, що до 1980 року в Радянському Союзі буде «в основному побудовано» комунізм, забезпечено «достаток матеріальних і культурних благ для всього населення». У 1971 р., як було офіційно обіцяно, СРСР повинен був обігнати «найбагатшу країну капіталізму» — США — з виробництва продукції на душу населення і продуктивності праці. Але особливо приголомшували щедрі обіцянки, які давалися як партією в цілому, так і її тодішнім лідером! Наприклад: до 1980 року в СРСР «зникне важка фізична праця», «робочий день стане найкоротшим у світі», «реальні доходи на душу населення збільшаться в 3,5 разу», «кожна радянська сім’я матиме облаштовану квартиру», «безкоштовним стане відпуск медикаментів, користування житлом, громадським транспортом» тощо.

Чого більше у всіх цих словах: засліплення утопічними закликами (складність характеру і політичного портрета Хрущова в тому й полягає, що при всьому своєму прагматизмі, цинізмі і хитрості він дивним чином, хоча б у частині своєї свідомості, зберігав щиру віру в утопічні ілюзії!), безпардонної брехні або ж дрімучого неуцтва? Вочевидь, було і те, і друге, і третє. Але таке безсовісне жонглювання обіцянками зазвичай до добра не веде, а закінчується катастрофою (ідеологічною і політичною), бо, як блискуче сказав 1863 року Президент США Аврам Лінкольн, «не можна увесь час обдурювати увесь народ». Сила ж гніву народу, коли люди раптово усвідомлюють, що їх не вважають за людей, що їх безсоромно обманювали — річ неабияка. Прагнучи приборкати цей гнів, влада скидає маски. Дуже повчально щодо цього пригадати драматичні події у Новочеркаську на початку червня 1962 року; річ не лише в тому, що саме зараз минає півсторіччя з дня кривавого придушення цих народних протестів. Новочеркаська трагедія (про яку, до речі, було дозволено говорити «у повний голос» лише 1989 року), як у фокусі, заломила і відтворила всю суть радянського режиму 50-річної давнини; вона також стала нещадним «моментом істини» і для Хрущова, показавши межі (а, по суті, і брехливість) його «реформізму». На основі найбільш цікавих мемуарних свідчень (А. Мікояна, Ф. Козлова, самого Хрущова, О. Шелепіна, О. Аджубея, В. Семичастного, В. Макаревського, багатьох інших учасників подій), спогадів очевидців трагедії ми спробуємо відновити реальну картину того, що відбувалося. В основних рисах вона така.

МИКИТА ХРУЩОВ У ОСТАННІ РОКИ ЖИТТЯ (ФОТО). ЗА СВІДЧЕННЯМИ МЕМУАРИСТІВ, «НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТІ» КОЛИШНІЙ РАДЯНСЬКИЙ ЛІДЕР ГОВОРИВ: «ПОНАД УСЕ МЕНЕ МУЧИТЬ ТЕ, ЩО НА МОЇХ РУКАХ КРОВ...»

17 травня 1962 року (після прийняття «Програми комунізму» минуло трохи більше шести місяців!) Президія ЦК КПРС схвалила проект указу Президії Верховної Ради про підвищення цін на м’ясо і птицю (з 1 червня) на 35%, а на масло і молоко — на 25%. Перший заступник Хрущова в Радміні СРСР Олексій Косигін, який активно «пробивав» настільки непопулярну ідею, наводив такі економічні аргументи: закупівельні ціни держави хоча й підвищувалися з 1953 року неодноразово, проте все ще не покривали собівартості продукції. Унаслідок цього чим більше виробляв колгосп або радгосп, тим більших зазнавав збитків. До того ж уведені, за наполяганням Микити Сергійовича (ще 1958 року), обмеження на утримання індивідуальної худоби ще більше ускладнювали ситуацію. Хрущов (урешті-решт він погодився з аргументами Косигіна й узяв відповідальність на себе) розраховував, що підвищення цін дозволить більше платити колгоспникам і таким чином стимулювати їх продуктивність.

Але ж проблема ця давно вже перестала бути суто економічною. По-перше, такі заходи різко (фатально різко!) розходилася з настроями й очікуваннями людей, упевнених (і впевнених з повним на те правом), що після смерті Сталіна ціни повинні йти вниз, а ніяк не вгору. А по-друге, контраст між обіцянками швидкої комуністичної «загальної безкоштовності» і суворими реаліями був просто нестерпний...

Більше того, одночасно і синхронно з підвищенням цін було підвищено норми заводського виробітку, тобто фактично знижено зарплати робітникам, тому ж таки робітничому класу, ім’ям якого присягався режим і в ім’я якого, як вважалося, правив. Зрозуміло, коли, починаючи з 1 червня 1962 року, трудящі дізналися про підвищення цін (звичайно, до них закликали поставитися «з розумінням»), відбулися більш менш бурхливі протести — у Москві, Ленінграді, Києві, Челябінську, Донецьку чулися заклики до страйків; КДБ виявляв і конфісковував плакати з написами: «Базіка Хрущов, де твій достаток?», «Геть диктатуру Хрущова!» і «Внутрішня політика Хрущова — гнилля!». Але найстрашнішого розвитку набули події у Новочеркаську Ростовської області, точніше, на величезному електролокомотивному заводі імені Будьонного за декілька кілометрів на північ від цього промислового міста.

Унаслідок підвищення норм виробітку заробітна плата робітників упала на 30%. Окрім цього, вони також страждали від поганих умов праці, високих цін на житло, дефіциту і дорожнечі в міських магазинах. Передчуваючи протест, що назрівав у Новочеркаську, власті звільнили з посади колишнього директора заводу Д. Єгорова, який умів знаходити спільну мову з робітниками, і призначили нового — Бориса Курочкіна. І ось уранці 1 червня схвильовані робітники оточили нового директора і почали вимагати відповіді на питання: як же їм тепер жити, як зводити кінці з кінцями? Курочкін грубувато відповідав: «Якщо не вистачить зарплати на м’ясо і ковбасу, їжте ліверні тістечка!». Ці слова, що швидко розійшлися цехами, викликали загальне обурення. Робітники вигукували: «Та вони знущаються з нас, сволота!».

Пролунав заводський гудок. На площі перед заводоуправлінням почався стихійний мітинг. Секретар Ростовського обкому партії спробував заспокоїти мітингуючих, почавши детально розповідати про своє безпритульне дитинство, а потім заявив, що підвищення цін і норм виробітку — річ необхідна і справедлива; тим часом працівники КДБ намагалися акуратно розсіяти натовп, наповнюючи його старими членами партії. Проте на промову партійного функціонера робітники відповіли свистом і криками: «М’яса! Підніміть зарплату!». Над головою у партійного боса пролетіла пляшка, а потім і декілька каменів. Обкомівець був змушений поспішно сховатися. Вирішено було наступного дня йти до міськкому партії, аби висловити свої вимоги. На інші підприємства Новочеркаська і Ростова послали делегатів за підтримкою. Увечері на заводській площі запалало вогнище із зібраних зі всього заводу портретів Хрущова (згідно зі звітом КДБ, «п’яні хулігани» зривали зі стін адміністративної будівлі «деякі портрети» — чекістська «езопівська мова»!).

ПЛАКАТ, ЩО ОСПІВУЄ «НЕПОРУШНІСТЬ» І «СПРАВЕДЛИВІСТЬ» СОЦІАЛЬНИХ ОСНОВ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. НОВОЧЕРКАСЬКА ТРАГЕДІЯ ПОКАЗАЛА, ЯКОЮ ДАЛЕКОЮ ВІД ІСТИНИ БУЛА ТАКА ПРОПАГАНДА

Того ж дня розбурханий натовп перекрив найближчу залізничну колію і зупинив потяг, порушивши залізничне сполучення на трасі Саратов-Ростов. На захопленому тепловозі хтось написав крейдою: «Хрущова обробимо на м’ясо!». Потім захоплений потяг був звільнений силами КДБ і місцевої міліції, але одразу ж відбитий розлюченими людьми. Обкомівські працівники спробували було зачитати перед робітниками документи ЦК, що виправдовували підвищення цін, але говорити їм не дали. «Самі читали, грамотні! — кричав народ. — Краще скажіть, як ми жити будемо, коли зарплата впала, а ціни виросли!».

Багатотисячна колона робітників із червоними прапорами і портретами Леніна (! — І.С.) під спів «Інтернаціоналу» попрямувала до міськкому. Несли гасла: «Дайте м’яса, масла!», «Нам потрібні квартири!», «Хрущова на смітник!». До цього часу до міста вже увійшли війська (на підмогу місцевій міліції і для запобігання подальшим «антисуспільним маніфестаціям були викликані декілька армійських підрозділів, війська МВС; увечері до Новочеркаська терміново прибув командувач Північно-Кавказьким військовим округом генерал Іса Плієв), багатьох активних учасників мітингу протесту було арештовано. До Новочеркаська, за наполяганням Хрущова, який хотів особисто виїхати в місто і «переконати народ», але його, як згадував О. Аджубей, «насилу відрадили», прибули члени Президії ЦК КПРС Анастас Мікоян і Фрол Козлов, щоб здійснювати керівництво придушенням хвилювань.

І ось колона новочеркаських демонстрантів (як згадують, не менше 10 тисяч осіб) вийшла на площу Леніна у центрі міста. Міст через річку Тузлов, яку потрібно було перейти протестуючим, був перегороджений танками, але солдати майже не намагалися їх зупинити. Площа Леніна заповнилася людьми, почався мітинг. Діти сиділи на дахах і деревах, аби спостерігати за подіями. Народ зайняв будівлю міськкому партії. Перед тим заклики до партійних керівників вийти і відповісти перед народом залишилися без відповіді. З балкона міськкому почали виступати оратори. Вони закликали не виходити на роботу, поки не відновлять колишні розцінки на заводі і не знизять ціни на м’ясо і молоко. Також вимагали звільнити арештованих і домогтися приїзду в місто Хрущова, «аби він відповів перед народом за обман».

А далі пролилася кров. Площу зайняли танки. Солдати дали декілька попереджувальних пострілів у повітря, але натовп не розсіювався. І раптом загриміли нові постріли. З дерев почали падати вбиті і поранені підлітки. Очевидець подій А. Симонов згадував: «Солдати відкрили вогонь із автоматів. Почалися паніка. Старші люди, мабуть фронтовики, падали і повзли площею по-пластунськи. Що було далі, пам’ятаю погано. Довго намагалися змити кров із площі. Спочатку пожежною машиною, потім ще якоюсь зі щітками, зрештою пригнали каток — заасфальтували все товстим шаром». Всього було вбито 24 людини (переважно віком від 18 до 25 років) і 87 поранено; деякі з них потім померли від ран. Серед убитих були 2 жінки і один хлопчик шкільного віку. Загиблих таємно поховали на п’яти різних кладовищах Ростовської області. У Новочеркаську запанував «спокій». У газетах про те, що сталося, не було сказано ні слова. А в міських магазинах настав несподіваний «достаток»: прилавки наповнилися продуктами.

Хто віддав наказ стріляти — і чи був взагалі такий наказ — до цього часу залишається темою для дискусій. У КДБ стверджували, що стріляти наказали «військові» (генерал Плієв). Перший заступник генерала Плієва генерал М. Шапошніков згадує, що Плієв наказав йому зупинити демонстрантів і коли Шапошніков заперечив, що для цього у нього недостатньо людей, Плієв жорстко сказав: «Я відправив вам танки! Атакуйте їх!». Шапошніков не вірив своїм вухам (атакувати цивільних, зокрема жінок і дітей, танками!); проте Плієв повторив наказ, а потім підтвердив його письмово: «Використовуйте танки!». Співробітник КДБ Василь Макаревський, який був очевидцем трагедії, згадував, що стрілянина почалася «випадково», коли один із демонстрантів спробував відняти у солдата рушницю. А ось Анастас Мікоян стверджував, що член Президії ЦК, секретар ЦК, запеклий сталініст Фрол Козлов наполегливо вимагав у Хрущова застосувати військову силу — і врешті-решт вищий керівник СРСР дав таку санкцію (інакше й бути не могло: без згоди Хрущова неможливо було піти на «силовий варіант» — такі рішення ухвалював тільки він). Хрущов, як згадував Мікоян, боявся, що обурення перекинеться на інші робітничі регіони СРСР, зокрема Донбас.

Наступного дня після розправи власті викотили на центральну площу міста гучномовці і почали транслювати записану напередодні промову Мікояна. Козлов, у свою чергу, у своєму виступі по радіо пообіцяв поліпшити умови, що призвели до страйку. Підвищення цін член Президії ЦК відстоював, але завіряв, що це «тимчасовий захід», який вже за два роки неминуче призведе «до достатку» (щось дуже знайоме нам по подіях сьогоднішніх, чи не так?). Тим часом міліція заарештувала 116 демонстрантів; над 14 «призвідниками безладів» (переважно це були вуличні оратори) у серпні 1962 року відбулася серія судів. Для «головного» із цих процесів до Новочеркаська спеціально прибула колегія Верховного Суду РРФСР. З 14 підсудних семеро (зокрема одна жінка!) були засуджені до страти, інші до десяти-п’ятнадцяти років в’язниці. Публіка в залі суду зустріла вирок вигуками: «Собакам собача смерть!» і «Нехай отримають по заслугах!».
Згаданий вже нами офіцер КДБ Василь Макаревський, який перебував тими днями у Новочеркаську, згадує, як одразу після трагедії Фрол Козлов, розмовляючи по телефону з іншим членом Президії ЦК — Михайлом Сусловим — розповідав колезі не про страшну ціну пролитої людської крові, а про те, що, мабуть, було для нього набагато важливіше: про погане харчування у Новочеркаську. «Чортова діра! — скаржився Козлов Суслову. — Розпорядися, аби сюди щось прислали з продуктів. І не забудь: мені потрібна відпустка, ти обіцяв мене підтримати». Відзначимо, що Фрол Козлов був тоді другою людиною в партії і коли б не раптовий інсульт, що стався наступного, 1963, року, ще невідомо, не став би саме цей прибічник «сильної руки» господарем СРСР після повалення Хрущова...

ОДНЕ ІЗ НАЙБІЛЬШИХ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ НОВОЧЕРКАСЬКА — ЕЛЕКТРОВАГОНОРЕМОНТНИЙ ЗАВОД

А що ж Микита Сергійович? Він намагався виправдати розправу в Новочеркаську, заявивши згодом тому ж Козлову, що, оскільки «мільйони вже загинули задля торжества Радянської влади, ми мали право застосувати силу (! — І.С.)». Відповідальність вищий керівник країни покладав на кого завгодно — на самих робітників, на «місцевих ідіотів, яким раптом спало на думку стріляти», на своїх колег по Президії ЦК, лише не на самого себе. Втім, Сергій Хрущов, син Першого секретаря ЦК, стверджує, що «спогади про Новочеркаськ мучили батька до кінця днів». У день трагедії, 2 червня 1962 року, Хрущов виступав перед радянською і кубинською молоддю й виголосив, зокрема, такі слова: «Нинішня ситуація складна, можна навіть де в чому порівняти її з тією, яка була в роки громадянської війни. Рішення підняти ціни нам далося дуже нелегко, але як бути, якій знайти вихід? І ми вирішили сказати правду народові, партії. Так, у нас є труднощі, не вистачає масла, не вистачає м’яса. Але за рік-другий підвищення цін благотворно позначиться на всій економіці країни, а наше сільське господарство підніматиметься як на дріжджах».

* * *

Минуло півстоліття. Майже всіх учасників цієї трагедії давно вже немає серед живих. Чому ж, читачу, чим більше вдумуєшся в сенс тих давніх подій, тим ясніше відчуваєш, що в них прихований гранично важливий для нас, людей, які живуть 2012 року, історичний урок?

2012-06-15 10:34:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар