Брама Європи - Україна Incognita

Брама Європи

Спочатку, однак, варто сказати кілька слів про автора новітньої інтерпретації історії України. У наукових колах добре знають Сергія Плохія — випускника Дніпровського університету, фахівця з української історії XVII — XVIII ст. У 1990 році у віці 33 років він захистив докторську дисертацію, від 1991 року жив і працював у Едмонтоні (Канада), а з 2007 року став директором Українського наукового інституту Гарвардського університету (США). Спектр його інтересів у останні роки надзвичайно розширився й тепер охоплює всі періоди вітчизняної історії — від Русі до незалежної України. Він не дослідник «білих плям» в усьому цьому діапазоні, а талановитий інтерпретатор наративу, створюваного зусиллями останнього покоління фахівців. Його «Браму Європи...» слід порівнювати з попередніми синтезами вітчизняної історії.

Порівнюючи радянську історичну інтерпретацію з дореволюційною, слід вказати на наявну між ними істотну різницю у висвітленні минулого трьох східнослов’янських народів. Дореволюційні історики-систематики, починаючи з М. Карамзіна, впритул не бачили існування окремого від росіян українського народу. Цей талановитий літератор і одночасно історик, автор 12-томної «Истории государства Российского» (томи виходили у світ з 1816 по 1829 рр.) знайшов спосіб подовжити на півтисячоліття історію Росії за рахунок історії України. Він розповідав про династію Рюриковичів, яка в Росії очолювала народжену в Києві державу аж до часів Івана IV та Федора Івановича. Ідучи протоптаною стежкою, інші російські історики-систематики відтворювали в тих же хронологічних рамках історію вже не держави, а народу — російського. У такому наративі українці не зникали, але перетворювалися на другосортних росіян — «малоросів».

У найбільш оголеному вигляді претензії російських діячів на територію, історію й саму душу українського народу виступали в критичних обставинах. Історик і за сумісництвом лідер партії кадетів П. Мілюков у листопаді 1918 року підготував для російської делегації на Паризьких мирних переговорах інструкцію, в якій вказано: «З українцями недопустимі ніякі розмови, бо саме поняття «український народ» вигадане німцями. Офіціальне визнання слів «Україна» і «українці» неминуче потягне за собою зменшення руського народу більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть «Україна» на мировім конгресі й була включена в склад Російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати грунт і рацію» (переклад українською мовою — за книжкою Д. Дорошенка «Історія України 1917 — 1923». — Нью-Йорк, 1954, том 2, С. 411.).

На відміну від царської більшовицька імперія визнала існування українського та білоруського народів і посадила їх в одну з російським народом колиску — Київську Русь. Це означало, що разом із радянською державністю українці дістали право на третину власної історії. Разом із цим їм довелося дорого заплатити за примарну державність, за право користуватися рідною мовою в суспільно-політичному житті, за можливість розбудовувати в цензурованому вигляді «соціалістичну за змістом» національну культуру. Аби запобігти можливим проявам сепаратизму, Кремль не раз удавався до репресій, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Можливо, ми й далі погоджувалися б знаходитися в одній «колисці» з росіянами. Адже обидва народи століттями перебували в одній країні, і взаємовпливи безперечні. Але це тепер не в нашій волі. Росія викидає з «колиски» всіх українців, залишаючи тільки тих, хто погоджується бути «малоросом». Загрозу, яку вона випромінює, важко перебільшити. Переконливо висловилася на цю тему представниця народу, який уже наполовину поглинутий росіянами впродовж останніх століть. В інтерв’ю газеті «День» білоруська письменниця Світлана Алексієвич сказала: «Не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі — Київ. Уся історія Росії побудована на «його пагорбах». Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда. А хто з цим погодиться з них?»

   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар