«Боротися за незалежність мало. Треба знати й уміти» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Боротися за незалежність мало. Треба знати й уміти»

«Боротися за незалежність мало. Треба знати й уміти»

Що завадило юридичну форму наповнити державним смислом?
Олена ЯХНО, «День»

Сьогодні виповнюється двадцять років з дня проведення Всеукраїнського референдуму, на якому понад 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. А це означає, що за незалежність проголосували не лише українці, але й представники інших народів.

До 1 грудня 1991 року формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Впродовж лише грудня 1991 року вона була визнана більш ніж 40 державами світу.

Зараз навіть важко повірити, що в цього референдуму були скептики й противники. Причому — не серед комуністів, а серед націонал-демократів і «свідомого» студентства. Адже перед цим референдумом мав місце інший — березневий, на якому переважна більшість республіки проголосувала за збереження СРСР. На основі концепції референдуму передбачалося укладення 20 серпня 1991 року нового союзу — Союзу Суверенних Держав (ССД) як м’якої федерації. На щастя, провал ДКНП ці плани зарубав на корені.

Референдум 1991: фотохроніка незалежності

Але все одно не було стовідсоткової упевненості, що вдасться «перебити» 70% березневого, «союзного» референдуму.

— Спочатку ми думали, що це нам може зашкодити, що можна обмежитися Актом про незалежність, — згадує рухівець Іван Заєць. — Але легітимність того рішення була колосальна, це дало можливість зняти багато протиріч усередині самої України. І тому я вважаю, що референдум — це дуже важлива віха у створенні української держави.

— Зрозуміло, що ми, студенти Київського університету, були за незалежність, але в нас не було впевненості, що жителі Донбасу й Криму проголосують так, як треба, — розповідає політолог Валерій Димов. — Не було впевненості, що всі люди проголосують за незалежність. Деякі з нас були проти, бо вважали, що достатньо рішення Верховної Ради. Тим паче, що країни Прибалтики ніякого референдуму не проводили. Я згадую, як сидів біля радіоточки і коли почув, що в моєму рідному Миколаєві, на Донбасі значна більшість людей проголосувала за незалежність, у мене сльози стояли в очах.

Навіть ініціатор референдуму Леонід Кравчук не очікував такого результату:

— Звичайно, я сподівався, що тих, хто скаже незалежності «так», виявиться більше, ніж прибічників збереження «оновленої федерації», на яких так любив посилатися Михайло Горбачов... Підсумки референдуму перевершили найоптимістичніші надії: 90,32% громадян, які взяли в ньому участь, підтримали Акт проголошення незалежності. У 19 областях і в місті Києві за створення держави висловилися понад 90%. Президент Сполучених Штатів Буш, зателефонувавши мені, назвав ці результати приголомшуючими. Горбачову я подзвонив сам. Незадовго до цього ми сперечалися з Михайлом Сергійовичем про можливі підсумки референдуму. Я розраховував, що за незалежність проголосує не менше 80%. Президент СРСР називав мене мрійником. Коли мрія здійснилася, Горбачов, на мою думку, мав право почути про це одним із перших. Але Михайло Сергійович свідомо уникнув обговорення цієї теми. Він лише досить стримано привітав мене з перемогою на президентських виборах.

Я тоді отримав підтримку 61,59% виборців, значно випередивши В’ячеслава Чорновола, який посів друге місце (23,27%). Але головною перемогою для мене, звісно, стали результати референдуму, — згадує перший президент України.

«Якби 1991 року я вирішив, що народ не готовий...»

Але одна річ — незалежність отримати, інша — її реалізувати. На жаль, надалі не була проведена велика державна робота, яка б наповнила незалежність реальним змістом.

Ми запитали експертів «Дня»: чому так сталося? Що завадило запуску повноцінного державного механізму?

КОМЕНТАРI

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— Справді, 1 грудня 1991-го для багатьох країн світу і, я думаю, що й для українців, сталася небуденна подія, тому що понад 90% українців проголосували за незалежну державу. Але впродовж двадцяти років ми так і не побачили реального втілення справжнього державницького проекту. Чому, по-перше, 1 грудня народ голосував так одностайно? Мушу сказати, що, по-перше, бездержавний народ, який не мав держави протягом понад 300 років, дуже туманно уявляв собі всі проблеми, пов’язані з незалежним існуванням. Я пригадую тоді масові викиди листівок із посиланням на експертів Дойчебанку, в яких стверджувалося, що Україні тільки-но варто стати незалежною, як вона через кілька років перетвориться на наймогутнішу державу Європи. Українці добре бачили, що відбувається на теренах колишнього Радянського Союзу, які спалахують конфлікти, яка нестабільність, із якими проблемами стикаються ті народи, які вийшли з імперії набагато раніше, зокрема народи Прибалтики. З іншого боку, українська еліта (якщо можна це назвати елітою, а радше — партійна номенклатура, яка тоді була при владі), виявилася не готовою очолити державницькі процеси. Щодо національно-демократичних сил, які, на перший погляд, тоді були достатньо потужними й авторитетними, то вони просто-на-просто, навіть у західних областях, не мали практики управління, не мали практики побудови держави. Зокрема, у нашій, Львівській, області ми були свідками, як національно-демократичні сили почали залучати до співпраці колишніх спеців із комуністичного табору. Отже, йдеться про те, що мало проголосувати за незалежність. Треба усвідомлювати, з якими викликами, з якими проблемами матимемо справу на цьому шляху.

Народ обрав незалежність. Назавжди

Володимир КІПЕНЬ, директор Донецького інституту соціальних досліджень та політичного аналізу:

— Перш за все ми мусимо ні в якому разі не применшувати значення грудневого референдуму 1991 року: внаслідок цього висловлення народної волі Україна здобула реальну, а не декларовану незалежність, почала посилено будувати свої державні інституції, вийшла на світову арену як самостійний суб’єкт міжнародного права. Як результат — ми відбулися, не загубилися між іншими країнами. Ми живемо.

Слід відзначити, що за роки, які минули з тієї події, значення самої української незалежності змінилося, поглибилося. Спочатку йшлося винятково про власну окрему державу, та в ній — автономні господарську, фінансову систему тощо. Нині акценти змістилися більше на культурну автентичність, вибір свого державницького шляху, стратегічної перспективи — на Захід або Схід.

Водночас не можна не помічати загрози нашій незалежності, що існують сьогодні. Внутрішня — це питання якості правлячої еліти, її відповідності поточним завданням, що оперативно повинна вирішувати країна. Не слід також відкидати й зовнішній фактор: ми існуємо в жорсткому світі, де традиційно поважають сильних гравців та зневажають слабких, або тих, хто забарився на історичному старті.

«Процес самоусвідомлення політичної нації триває»

Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології:

— Країна була до цього не готова. Я наведу приклад. Американці провели дослідження — простежили долю 100 осіб, які виграли величезні гроші в лотерею. І що ж виявилося? Лише троє зі ста стали щасливими. І то, це були ті, хто багато пожертвував на благодійність. Інші отримали купу проблем.

Ми були не готові до незалежності. Не можна навіть мільйон людині просто так дати. Треба спочатку навчити, як цим господарством користуватися. Україна — самий той випадок. Не було історичного досвіду, не було демократичної традиції. Дуже багато чого не було.

Мене ще 1992 року запитували: «Що ж робиться? Чому все гірше й гірше?» Я відповідав: «Доведеться вам терпіти. Буде ще гірше й гірше. Потерпіть». Ще раз підкреслю — ми були не готові. Нам це все впало з неба. Я 1992 року казав, що потрібно 30 років, аби сформувалися перші базисні основи. 20 років минуло. Треба ще 10 почекати. Ми навіть зараз ні до чого не готові.

Боротися за незалежність мало. Треба знати й вміти. І кожною справою треба займатися професійно. У нас був макроуправлінський вакуум. У нас були одиниці, хто знав і вмів будувати державу. Але до них не стали й не схотіли прислухатися.

У країн Прибалтики зовсім інша історія — у них був досвід державності ще до війни. У нас же була західна Україна, яка такий досвід мала, і східна, яка досвіду Прибалтики не знала. У них — у країнах Прибалтики — була консолідована свідомість, побудована на антирадянськості й на потребі побудувати власну державу. У нас цього досі немає. Але до цього треба прагнути.

Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів, Сергій КОРОБЧУК, Донецьк
2010-12-01 09:19:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар