Богдан-Ігор АНТОНИЧ — як ікона самого життя - Україна Incognita
Україна Incognita » Читачі "Дня" онлайн » Богдан-Ігор АНТОНИЧ — як ікона самого життя

Богдан-Ігор АНТОНИЧ — як ікона самого життя

У невеличкому краєзнавчому музеї в містечку Горлиці, що розташоване неподалік лемківського села, в якому народився Богдан-Ігор Антонич (пам’ятаєте, «на ярмарку в Горлицях лемки червоне сонце продають»?), поета видно на портреті з квіткою весняного шафрану. Адже битви і війни мають свій кінець, герої відходять у пам’ять, а весна є кожного року, кожного року є молоді люди, які вітають життя і закохуються...

Признаюся, що частіше, аніж на Лемківщині, буваю в Перемишлі — звідки до її східних меж уже не так і далеко. А крім цього, і тут є лемки — як живі, так і мертві. Мертвий є хоча б колишній перемишльський єпископ Тома Полянський, родом із лемківського села Бортне, яке славилося майстернями кам’яних хрестів. Ось уже 140 років, як він спочиває на перемишльському головному цвинтарі при поетичній вулиці Словацького (до речі, польський «віщун» народився рівно 100 років перед Антоничем), а його портрет на пам’ятнику обрамлений петлею вужа, який схопив зубами свій хвіст. Кажуть — цей вуж символ вічності, яка навколо нас...

Це правда: за нами і перед нами вічність, але над нами — лезо календаря. Можна б жартома сказати, що календар, яким людина з притаманною їй нахабністю розпоряджатися всім світом, спробувала загнуздати простір часу, — то є наш найбільш вбивчий винахід. Адже він віддзеркалює стихію часу, а ця для нас безжально нищівна — рівним помахом коси кладе на цвинтарну стерню чергові покоління та обмолочує мертві тіла до голої кості... Втекти від цього Хроносового, календарного Голокосту неможливо, можна лише попробувати бодай частинку себе втілити у слово і сподіватися на пам’ять і зацікавлення майбутніх читачів.

Саме цим шляхом пішов Богдан-Ігор Антонич, який при народженні отримав, як кожен із нас, свою дочасність — призначений лише йому шматок вічності для земного буття. Але ще отримав важкий багаж, може, й тяжкий крен долі поета. Інколи дає він славу, а в дуже сприятливих обставинах — ще й гроші, але завжди дає почуття неприставання до навколишнього світу, отже, й страждання... То чому ніхто із поетів його не зрікається? Либонь, тому, що вони саме на це й створені — не вміють інакше, бо стали б мертвими за життя. Що ж... Людина — примха Господня...

На світ приходимо, живемо в ньому та відходимо. Ключ до брами життя отримуємо від наших батьків, ключ до брами смерті виковуємо вже самі. Обрані отримують ще й ключ до брами поезії, але і цей дар примхливий, бо не перед усіма брама відчиняється навстіж. Тож декому приходиться все життя лише стояти перед ледь-ледь видимою шпаринкою. Сочиться через неї та пробуджує надію поетичний аромат, який дає змогу блиснути кількома «обнадійливими» творами, але нагоди скубнути духмяний калач літературної наснаги вже немає як.

Мабуть, саме така загроза жахала Антонича-початківця, який у «Привітанні життя» порівняв поета з образом риби, яка вискочила над плесо, але «сонця колесом побита в леті, упала вниз. Відтоді є в хвиль меті самітна і німа, хоч молода. Поете! ...мрій снуєш сріблясте волоконце і вверх глядиш, мов навіжена риба, яка побачила хоч раз вже сонце». Втім, швидко видалося, що брама поезії таки відчинилася перед ним широко. В іншій же ситуації сьогодні про Антонича просто б не говорилося — славимо ж лише ювілеї успішних. Їхні імена проголошуємо вічними і записуємо в інший календар, начебто сприятливіший для людини — календар святкувань. Святкувань національних, адже громадське відзначання роковин письменників — це, здається, надбання сучасної нам доби націй та націоналізмів, яка потребує своєрідних вузлів кристалізації для національних «уявних спільнот». Отже, націоналізм — не в «совєтському» значенні цього слова, будучи дуже чутливим до людської потреби сакралізувати духовну культуру і маючи готові зразки у християнстві та античності, — підніс і письменників до рангу світських святих, їхні автографи й портрети перетворив на реліквії, а на міських площах різних країн розташував кам’яні та бронзові пам’ятники трудівникам чи, точніше, героям пера. Славити ювілеї поета можна щороку, з нагоди чергового «річчя» народження або смерті митця, але суспільну уяву найбільше збуджують роковини, в яких не менше двох нулів. Такий ювілейний зашморг повис над Антоничем...

Може, хтось скаже, що «зашморг» — занадто брутальне слово, але, як на мене, воно цілком виправдане, завжди є ризик, що у «святу справу» поезії втрутяться якісь новітні фарисеї, майстри пустого офіціозу, які, «роблячи своє діло», завжди спроможні підмінити живе слово мертвою мумією та винести її для всенародного поклоніння. Але з Антоничем це зробити важко, адже маємо справу з поетом «весняного похмілля». Йому не завадить навіть організоване ідолопоклонство, яке годує «вічно живі» трухла в тюрмах справжніх чи уявних мавзолеїв, як і витівки постмодерністів, які розповсюджують чутки, що Антонич ще й нині тиняється по львівських горищах (образ майже як із голлівудських фільмів про післясмертне животіння вампірів — скутих страхом перед спопеляючими променями сонця). Антонич же вічно живий, але й вільний — у своїх віршах, які не «вибили собі зубів», спотикнувшись на порозі другого й третього тисячоліть, і надалі пахнуть весною...

Тут позичу трохи чужої мудрості — від болгарського письменника Івана Давидкова, який уперше Антоничеві вірші прочитав однієї пізньої осені у Львові: «Я прогулювався вулицями, і разом з вихорами осені мене супроводжували видіння з його строф. (...) Багато десятиріч минуло від їх створення, але вони не стали подібними на квіти гербарію, що викликають у нас розчулення і спогади, як то нерідко буває в поезії, а дихають магією квітки, яка щойно розпустилася...» Саме й тому «весни розспіваної князь» стає кумиром чергових поколінь нової молодої генерації — хоч би цих молодих киян, які ще не так давно, у минулому столітті, «ходили з поетом у люди» — читаючи вірші у громадському транспорті й на вулицях і малюючи на стінах будинків ювілейні графіті.

Він своїм мистецтвом показав красу, якою вона була «з нащада світа», коли наші предки бачили світ не крізь окуляри наукових знань, шкодуючи, що «воли рогами сонце колють, аж з нього кров тече багряна». Тому віднайдена ним і записана у віршах краса, яка «була завжди» й так само «завжди буде», — приваблюючи та примушуючи до тремтіння серця цих, хто входить у добу свого особистого «привітання життя»...

Битви і війни мають свій кінець, герої відходять у пам’ять, а весна є кожного року, кожного року є молоді люди, які вітають життя і закохуються, є й люди з опіками від життя, які «сповідаються горілці»... Тому й Антонич вічний... Він як ікона самого життя, яке відроджується з кожною — завжди новою — весною...

Юрій ГАВРИЛЮК, фото автора

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар