Без держави немає нації - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Без держави немає нації

Без держави немає нації

Тетяна Осташко

У середовищі перших українських дипломатів, діяльність яких розпочалася у добу національно-визвольних змагань, було чимало відомих вчених і громадських діячів: Д. Дорошенко, О. Лотоцький, С. Шелухин, С. Томашівський, Ф. Матушевський, В. Залозецький, О. Шульгин, О. Яковлів, І. Токаржевський-Карашевич, М. Тишкевич, І. Борщак та ін. До цього кола належить також визначний український історик, політолог, ідеолог українського консерватизму Вячеслав Казимирович Липинський, який протягом 1918—1919 рр. очолював українське посольство у Відні.

10 червня 1918 р. уряд Української держави розглянув і затвердив кандидатуру В’ячеслава Липинського на посаду голови українського посольства в Австро-Угорщині. Його офіційне призначення відбулося 21 червня 1918 р. постановою Ради Міністрів про тимчасові дипломатичні представництва. За службовими обов’язками, які покладалися на голову дипломатичного представництва 1-го рангу, В. Липинський мав особисто формувати склад свого посольства. Липинський запросив на посади у посольстві осіб, які мали високий освітній рівень, певний досвід та національні переконання. Згідно зі штатним розкладом, окрім голови репрезентації до її складу мало бути призначено ще 10 працівників, а також військовий агент. Комплектування штатів В. Липинський розпочав одразу після затвердження його кандидатури міністром-резидентом і вже 17 липня ним були призначені Олександр Семенів (драгоманом), Віктор Павелко й Володимир Залізняк (молодшими урядовцями), 21 червня — дідич із Пінщини Станіслав Ванькович і Борис Трохимович (старшими урядовцями канцелярії), а також Олена Суділовська (друкаркою). Місце старшого радника посольства обійняв князь Іван Токаржевський-Карашевич, котрий згодом вдало продовжив дипломатичну діяльність як посол УНР у Туреччині; миргородський повітовий маршалок дворянства Володимир Полетика був призначений старшим секретарем; відомий меценат і видавець тижневика «Сніп» Михайло Біленький — секретарем; відомий діяч Союзу визволення України Андрій Жук — відповідальним у справах українців-репатріантів і військовополонених. Загалом українське посольство у Відні було чи не найбільшим за своїм складом.

УНІВЕРСАЛЬНО ОБДАРОВАНА ЛЮДИНА, В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882—1931) БУВ НЕ ТІЛЬКИ ВИДАТНИМ МИСЛИТЕЛЕМ Й ПОЛІТИЧНИМ ДІЯЧЕМ, А Й БЛИСКУЧИМ ДИПЛОМАТОМ

Підбір В’ячеславом Липинським співробітників до посольства не був випадковим. Він прагнув насамперед прилучити до участі у національному державотворчому процесі представників шляхетської верстви, залучивши їх до роботи в українському дипломатичному представництві. Зокрема, Д. Дорошенко у своєму листі до М. Чубатого наголошував, що «...Пан Токаржевський — поміщик з російського Поділля, до весни 1918 р. він виступав як «polak kresowy», але весною 1918 р. під впливом, гадаю, пок[ійного] Липинського, станув на українську державну службу». Дорошенко й далі наголошував, що Я. Токаржевський-Карашевич хоча й був «ревним римо-католиком, відданим своїй релігії, але в той же час усім серцем прилучився до українства», вірно працюючи для української національної справи.

В. Липинський був шкільним товаришем Я. Токаржевського по Житомирській гімназії, про що останній згадує у своїх мемуарах, а також і про те, як новопризначений посол разом із Д. Дорошенком умовляли його обійняти посаду радника в українській репрезентації в Австрії. Зокрема, Токаржевський згадує, що він «пручався» скільки міг, «покликувався на непідготовленість», на те, що «політика, а тим більше дипломатія» для нього «чужі, але нічого не допомогло». Липинський спільно із Дорошенком таки вмовили його поїхати до Відня  як радника посольства.

Зрештою, В. Липинському вдалося зробити одну з найкращих українських репрезентацій за кордоном, запросивши до місії людей «з високим освітнім та інтелектуальним цензом, представників дворянсько-шляхетських, землевласницьких верств суспільства, які відзначалися серйозними професійними здібностями».

Слід наголосити, що не лише від підлеглих Липинський вимагав відповідального ставлення до справи. Дуже відповідально він поставився до свого власного призначення. Як згадував В. Щербаківський, маючи високий рівень володіння французькою мовою, В. Липинський перед виїздом до Відня брав уроки французької у свого гімназійного вчителя К.Л. Регаме. Він, за словами  Щербаківського, «щодня студіював подробиці мови й займався розмовами». У процесі дипломатичної роботи В. Липинський виголошував промови французькою.

З більшістю працівників посольства, яких запросив В’ячеслав Липинський, його у подальшому єднали якщо не політичні погляди, то близькі товариські стосунки. Так, М. Ципріянович тривалий час був його особистим секретарем і щиро відданою йому людиною до останніх днів життя. А. Жук, з яким В. Липинський зійшовся на початку своєї політичної кар’єри, попри різність поглядів на методи й форми розбудови української державності, у подальшому зберігав близькі товариські стосунки.

Як засвідчує запис у «Дневнику Посольства Української Держави у Відні» очільник репрезентації разом із своїми співробітниками 1 липня 1918 р. о 16.00 прибули до Відня і зупинилися в готелі «Брістоль». 5 липня 1918 р. о 17.00 український амбасадор вручив свої ввірчі документи міністрові закордонних справ Австро-Угорщини С. Буріану. Важливо відзначити, що В. Липинський дбав про високий рівень українського національного представництва в австрійській столиці. На користь цього говорить не лише залучення до посольства професійних кадрів зі шляхетського середовища, а й текст вірчої грамоти, підписаної власноручно гетьманом, якою австрійському імператорові Карлу репрезентовано самого амбасадора. «Після того як Україна війшла в круг суверенних держав і установлене мною Правительство було признане Правительством Вашої Імператорської Королівсько-Апостольської Величности, завданням моїм зробилося встановлення безпосередніх і тривких зносин дипломатичних з Австро-Угорською Монархією, — наголошувалося у вірчій грамоті. — З цією метою рішив я надати Дідичному Шляхтичові Вячеславу Липинському, ученому історикові, письменникові, скінчившому ц. к. Краківський та Женевський Університети, Дідичному Власникові маєтків Затурці на Волині та Чагари на Київщині, Дійсному Членові Українського Наукового Товариства у Київі і Українського Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, особливе почесне доручення бути надзвичайним посланником і Уповноваженим Міністром-Представником Української Держави при Вашій Величности». Можна припустити, що до підготовки проекту тексту вірчої грамоти було залучено самого Липинськго. Адже у тексті документу відчуваються не лише його стиль, а й термінологія.

Кожного дня відбувалися зустрічі з німецькими, австро-угорськими офіційними представниками, на яких обговорювалося питання ратифікації Берестейського миру, розширення торговельно-економічних взаємин тощо. Так, 6 липня 1918 р. В. Липинський та І. Токаржевський були запрошені на вечерю, улаштовану Віденською торговельною палатою, на який були присутні австрійський міністр торгівлі та промисловості, віце-президент Відня п. Рідль, професор Іберсберген та чимало австрійських симпатиків України. Під час вечері, де В. Липинському «було дано перше місце», виконувався український гімн, лунали промови про перспективи розширення торговельно-економічних зв’язків. Відбулися зустрічі голови української амбасади з ерцгерцогом Фердинандом Габсбургом, віце-президентом австрійського парламенту, принцом Віндіш-Грецем, князем Фюрстенбергом, представниками цілого дипломатичного корпусу, акредитованого у Відні, та багатьма іншими впливовими політиками й державними діячами.

В. Липинський був уповноважений гетьманом провести обмін ратифікаційними грамотами від імені Української держави з усіма країнами, які підписали Берестейський мирний договір. 15 липня 1918 р. він провів обмін ратифікаційними грамотами з уповноваженими Болгарії, 24 липня — Німеччини. 22 серпня радник посольства І. Токаржевський-Карашевич обміняв ратифікаційну грамоти з турецькою стороною. Так, зокрема на обміні грамотами з німецькою стороною, яка відбувалася 24 липня о 16.00 в амбасаді Німеччини у Відні, відповідний протокол підписав Липинський, з німецької сторони — принц Вільгельм Штольберг-Вернігероде. В архіві В. Липинського зберігся текст його промови, виголошений під час обміну ратифікаційними грамотами між Україною та Німеччиною 24 серпня 1918 р. Насамперед, він робив наголос на тому, що Берестейська угода, укладена між Почвірним союзом і Україною, назва якої, за словами В. Липинського, «навіть була вичеркнута з назв народів», повернула його країні «давно утрачені права». Український амбасадор наголошував, що факт підписання угоди у Бресті-Литовському продемонстрував «краще од всяких голосних слів», чий меч зруйнував імперії — «тюрми народів», —  і проклав «для людскости нові шляхи», а рівно ж виявив противників цього миру — «хто хоче сі тюрми, в своїм власнім еґоістичнім інтересі, на шкоду вселюдського поступу, заховати».

В. Липинський у своїй промові наголосив, що «Берестейський мир, котрий визволив Україну, се перша ластівка миру загального, котрий верне свободу всім пригніченим націям». Він також робив акцент на відродженні українсько-німецьких зв’язків, які були започатковані ще у ранньому середньовіччі. Дипломат називає Берестейський мир «першою побідою справедливости, під впливом якої воскресли старі дружні відносини України з Германським народом». Він звертає увагу, що ці відносини активізувалися «од переговорів Гетьмана Хмельницького з Пруссією, як союзницею Швеції, од Гадяцького трактату Гетьмана Виговського, в котрім приймав участь і курфірст Брандебургський, од проектованого союзу курфірста Фрідріха Вільгельма з Гетьманом Дорошенком — тяглися з перервами через ХVІІІ і XIX століття». Водночас він згадує місію графа В. Капніста до Берліна «з проханням визволити Україну з російського ярма, пляни геніяльного Бісмарка воскресити велике князівство (королівство. — Т. О.) Київське» тощо.

До всього, українсько-австрійські стосунки розвивалися дуже складно. Вони весь час гальмувались офіційним Віднем. Тогочасний міністр закордонних справ Д. Дорошенко називає ці відносини «шлюбом без любові». Виснажена війною, перед загрозою тотального голоду в країні, імперія Габсбургів під тиском союзників змушена була визнати Україну незалежною державою і взяти на себе зобов’язання розділити Галичину на Східну й Західну (українську і польську) та, приєднавши до першої Буковину, утвердити окремий коронний край. У відповідь, як відомо, Австро-Угорщина бажала одержувати продовольство для населення та сировину для своєї індустрії. У разі затримки з боку України поставок харчування австрійська сторона одержувала підстави порушувати питання про перегляд умов Берестейського договору. Це, безумовно, ускладнювало роботу українських дипломатів у Відні.

Продовження

Теги:
2018-12-14 23:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар