Юрій ШЕВЕЛЬОВ: «Батька я не знав...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Юрій ШЕВЕЛЬОВ: «Батька я не знав...»

Юрій ШЕВЕЛЬОВ: «Батька я не знав...»

Із біографії всесвітньо відомого лінгвіста й літературознавця
Віталій АБЛІЦОВ, журналіст

«Ужасная судьба отца и сына
Жить розно и в разлуке умереть...»

Михайло Лєрмонтов, 1831

Продовжимо абзац, фрагмент якого винесено в заголовок: «Батька я не знав, отже, нічого від нього не чув і про нього вже майже зовсім нічого не можу сказати» (спогади Ю. Шевельова «Я — мене — мені...(і довкруги)», Харків — Нью-Йорк. 2001, т. І, стор. 13).

У названому двотомнику (а це 700 сторінок тексту) своєму батькові автор присвятив дуже мало місця, оскільки, як і М. Лєрмонтов, спілкувався з ним мало, і то — лише в дитинстві.

Перший синівський спогад: 1913 чи 1914 рік, польське місто Ломжа, де дислокувався 14-й Олонецький полк, яким командував батько. З початком Першої світової війни родина переїхала на батьківщину матері Варвари Володимирівни Медер, до Харкова (згідно з документами, майбутній вчений народився 17 грудня 1908 року в Польщі. Його мати свідчить, що це сталося в Харкові).

Далі Ю. Шевельов розповідає, що його батько Володимир Карлович Шнейдер походив з німецького роду з Польщі; як офіцер за своїм світоглядом був відданий Російській імперії. Він — учасник російсько-японської війни 1904—1905 років. 1916-го вже під прізвищем Шевельов (про історію зміни прізвища — далі) батько стає генералом. Потім були чутки, що його вбили більшовики-матроси в Києві 1918 року. Ще пізніше стало відомо, що нібито батько воює в армії П. Врангеля в Криму, призначений комендантом Феодосії...

Вже в еміграції Ю. Шевельов прочитав у О. Лотоцького, що полковник Шнейдер ретельно сприяв русифікації солдатів-неросіян.

І все.

Епізоди спогадів сина, присвячені батькові, перемежовані ремарками: «Про батьків просто нічого мені невідомо» (згадане видання, стор. 26), «...тут лише те з його біографії, що мені відоме» (стор. 30) тощо.

Гадаємо, тут належить додати, що свій мемуарний двотомник вчений писав у літньому віці. Тепер, коли є можливість порівняти припущення Ю. Шевельова з опублікованими новими документами (автор — історик І.Мухін, Москва), доречно згадати й такий епізод. Нещодавно дружина Олеся Гончара, В. Гончар, розшукала в домашньому архіві письменника лист Ю. Шевельова до свого колишнього харківського студента О. Гончара (публікується вперше):

«Дорогий Олесю Трохимовичу! (сподіваюся, що не перекрутив Вашого по-батькові).

Дуже хотів би з Вами зустрітися під час Вашого перебування в Нью-Йорку й згадати минуле. Добре пригадую Вас від першої Вашої появи в Газетному технікумі до червня 1941 р. в університеті. Читав багато Ваших книжок після того, пару разів писав про вас. На жаль, Ваші листи з часу Вашої практики й вірші, що Ви тоді писали, загубилися у воєнній хуртовині, що порозкидала людей.

Я радо бачив би Вас у себе або прийшов би до Вас, або ми могли б зустрітися десь у ресторані. На жаль, я не зможу бути на обіді, що буде даний завтра на честь вашої групи в Колумбії. Подзвоніть мені — телефон М06-9411 або — якщо маєте охоту — бодай черкніть на адресу, що подано нижче.

З сердечним привітом, Ваш Ю.Шевельов».

Цей лист датовано 1960 роком. Тобто, вчитель та учень не бачилися 19 років, але Ю. Шевельов таки перекрутив (як сам наголошує) по-батькові Олеся Гончара (треба — Олесь Терентійович).

Подібних «перекручень» та «забувань» немало й у спогадах вченого, що закономірно, — зважаючи на похилий вік автора написаного.

Тож відкриємо біографію Володимира Шнейдера-Шевельова.

 


 

БІОГРАФІЯ — НЕ ЛИШЕ ІСТОРІЯ ЛЮДИНИ, РОДУ, КРАЇНИ, А Й ОЗНАКА ЗРІЛОСТІ СУСПІЛЬСТВА

І минулий столітній ювілей Юрія Шевельова, й не згасаючий по тому інтерес до діяльності та життєпису видатного вченого штрих за штрихом, рису за рисою відкривають широкому загалу імпозантний портрет колишнього професора Харківського університету, а пізніше — визнаного у світі американського науковця, професора Колумбійського університету.

Можливо, серед читачів ще є такі, кому Ю. Шевельов мало відомий, тож нагадаємо, що він стоїть першим у списку найвизначніших українських інтелектуалів ХХ століття. Томи його фундаментальних наукових праць та численні книжки на актуальні теми, насамперед вітчизняного літературознавства, видані, крім української, різними мовами світу, найбільше англійською, говорять самі за себе. Завдяки Ю. Шевельову українську мову введено в контекст світової славістики. Вже тому знати його долю та творчу спадщину — побажання всім, хто зараховує себе до національної еліти.

Проте до сьогодні у книзі життя вченого ще досить білих сторінок, особливо це стосується його походження, формування світоглядних засад, врешті, — політичного вибору.

Як відомо, майбутній вчений народився у німецькій родині (батько — Шнейдер, мати — Медер), тому цікаво читати, наприклад, такі-от його одкровення: «Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України... Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для паспорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець... мені здається, що українськість завжди була в моїй родині» (стор. 73 і 76—77).

Оскільки теоретики біографістики закликають відмовлятися від аксіоматики, а більше зосереджуватися на пріоритетній важливості фактичних даних, сьогодні нарешті з’явилася можливість розвіяти певні міфи щодо біографії Ю. Шевельова, творені деякими його дослідниками, й заповнити набридлі лакуни у текстах його життєпису, ретельно простежуючи земний шлях, зокрема, батька вченого, про якого, як зазначено вище, Ю. Шевельов знав дуже мало.

Щодо матері Варвари Володимирівни Медер (1867—1953), нарис життя якої відносно відомий (насамперед із двотомника), то пропонована публікація, гадаємо, не тільки додає нову інформацію, але й відтінює чи подає у новому світлі вже читане.

Батько й мати Ю. Шевельова були сильними постатями, і драматичний розвиток їхніх стосунків відчутно вплинув на формування психологічного типу особистості майбутнього науковця, тим більше, що тлом пережитих юнаком подій стали глобальні історичні, національні й соціальні перетворення, що захопили не лише колишню Російську імперію, не лише Європу, але й увесь світ.

Невипадково після розповіді про своїх батьків та їхні родини Ю. Шевельов робить трагічний висновок: «Війна й революція розшматували не тільки батька, а й весь наш рід» (стор. 26), «усіх їх знищено, у війні або в терорі, а кого не знищено, мусів покинути батьківщину» (стор. 31).

Відразу наголошуємо, що батько фізично був відсутній у житті Ю. Шевельова, але його образ, немов рятівний круг, ніколи не зникав з думок сина, особливо у його зрілому віці, хоча останній ніби й відгороджувався від того, хто дав йому життя, часто байдужістю, а коли й іронічністю, весь час віддаючи свою увагу насамперед матері, з якою, особливо на еміграції, ніколи не розлучався.

Отже, Володимир Карлович Шнейдер (пізніше — Шевельов) — польський німець, народився 14 березня 1857 року (не забуваймо, що Польща тоді входила до складу Російської імперії, тому можна уточнити — польський німець, російський підданий).

І відразу ж ми вимушені зупинитися, бо місце його народження поки що нам невідоме. Можливо, це був Харків...

Навчався у Московській військовій прогімназії (заклад, як і кадетські корпуси, готував бажаючих здобути військову кар’єру). До речі, вказана прогімназія пізніше була перетворена на Московський кадетський корпус.

Далі — Чугуївське військове училище.

1876 року В. Шнейдер випущений прапорщиком зі згаданого піхотного юнкерського училища. Військову службу розпочав у 122-му піхотному Тамбовському полку.

Нарешті ми підійшли до першого вузлика, що зав’язала доля на життєвому шляху майбутнього генерала.

Справа в тім, що однокурсником Володимира Шнейдера у Чугуївському військовому училищі став Петро Медер, котрий до того закінчив Харківську класичну гімназію. А оскільки Тамбовський полк дислокувався в Харкові, то гостинний П. Медер увів свого товариша у рідний дім і познайомив зі своєї меншою сестрою Варварою Медер.

«Крім дяді Васі і дяді Володі, крім тіток Нюсі й Наді, мати мала ще брата Петра. Але з ним його брати й сестра не підтримували жодних зв’язків. Уважалося, що він зробив занадто добру кар’єру й пішов на такі послуги царському режимові, за які його не можна було шанувати. Він був комендантом Києва і відзначався активним переслідуванням революціонерів і опозиціонерів. Петро Медер, дядя Петя, був у роду постаттю одіозною. Скільки він мав дітей і яка доля їх спіткала, мені невідомо. Казали, що його розстріляно скоро після жовтневої революції» (стор. 30).

Пам’ятаємо зі спогадів Ю. Шевельова, що він висловлював припущення, що його батька нібито вбили у Києві матроси-більшовики.

Очевидно, тут відбулося нашарування однієї інформації на іншу — подібну.

Архівні документи відкривають трагічну загибель рідного дядька (по матері) Ю. Шевельова: у серпні 1919 року в Києві більшовицькі чекісти розстріляли генерал-лейтенанта П. Медера, котрий був військовим комендантом міста. Як свідчить відомий дослідник С. Білокінь, вбивця П. Медера чекіст І. Парапутц (до речи, племінник голови київської ЧК М. Лаціса) хизувався, гуляючи Києвом у вкраденій генеральській шинелі з форменою червоною підкладкою.

Генерал П. Медер залишив у горі дружину Марію Карлівну та двох синів — Володимира та Петра.

У своїх спогадах Ю. Шевельов пише: «У Петербурзі ж мати познайомилася з батьком, що, виглядає, там вчився у військовому корпусі, а потім починав кар’єру армійського офіцера». Заради справедливості зазначимо, що відразу після цих рядків син зауважує: «Але це мій здогад. Могло це статися і вже в Харкові». Можливо, відчув, що припущення про Петербург не відповідає дійсності.

Щодо «одіозності» П. Медера, то сьогодні можна дещо уточнити. Генерал П. Медер був військовим комендантом Києва у 1907—1917 роках. Це справді був, як кажуть, служака. Мав суворий характер, був по-німецькі педантичний й вимогливий щодо військової служби згідно зі статутом. У багатьох публікаціях йому нарікають щодо нібито упередженого ставлення, зокрема, до київських акторів. Згадують різні історії із стосунків П. Медера та М. Садовського. Проте не забуваймо, що тривала війна й генерал мусив боротися зі спробами ухиляння від військового обов’язку.

Щодо зауваження Ю. Шевельова, то тут теж були свої нюанси. Справа в тім, що родинні стосунки батька й матері Ю. Шевельова були дуже складними. Після 1914 року вони більше не бачилися, й Варвара Володимирівна вважала, що сім’я розпалась. Очевидно, вся «вина» за це впала на Петра Медера, котрий колись привів В. Шнейдера у рідний дім і познайомив із сестрою — виходить, має бути осуджений за нещастя сестри.

Що ж до «гріхів» київського генерала, буцімто він заради успішної кар’єри відступив від правил дворянської честі, котрі по-своєму сповідували Медери (занадто віддано служив монархії — переслідував інакодумців та противників імперії), то в цілому харківські Медери вітали й Лютневу революцію в Росії, і зречення царя.

ДВОРЯНСЬКИЙ СИН НЕ МАВ ПРАВА ВЧИТИСЯ В РАДЯНСЬКОМУ ВИШІ

Але повернімося до військової кар’єри В. Шнейдера та П. Медера.

Обидва друга взяли участь у російсько-турецькій війні 1877—1878 років. Щоправда, В. Шнейдер вже був підвищений у званні — став підпоручиком.

Петро Медер отримав поранення на війні. За мужність і відвагу, виявлені на фронті, двадцятилітніх друзів було нагороджено орденами Святої Анни 4-го ступеня.

У нас немає точної дати одруження В. Шнейдера та В. Медер, але можна припустити, що вони побралися в середині 80-х років ХІХ століття.

Юрій Шевельов був п’ятою (останньою) дитиною в сім’ї. З чотирьох попередніх вижила лише сестра Віра (померла у 29-річному віці у Харкові 1925 року).

«У 1904—1905 роках батько відбув японську війну», — згадує Ю. Шевельов. Це відповідає документам. Війну на Далекому Сході В. Шнейдер закінчив підвищенням до омріяного звання полковника. Його призначили спочатку командиром 189-го піхотного резервного Бєлгорайського полку, а 1910 року — 14-го Олонецького.

Оскільки полк дислокувався у Ломжі (Польща), то Шнейдери там і жили, про що Ю. Шевельов заніс враження до своїх спогадів.

1914 року розпочалася Перша світова війна. Події на Північно-Західному фронті, де воював В. Шнейдер, розвивалися не на користь Росії. У військах росло незадоволення командуванням. Причини поразок побачили й у тому, що російськими полками, дивізіями та арміями командували дуже часто офіцери та генерали — німці за походженням. Підстави так вважати були: досить сказати, що на 15 квітня 1914 року з 169-ти «повних генералів» 48 були етнічними німцями (28%), з 371-го генерал-лейтенанта — 73 німці (20%). Навіть у корпусі Генерального штабу з 985-ти офіцерів 169 були німцями (17%). А в імператорській свиті, тобто у безпосередньому оточенні монарха, з 53-х генерал-ад’ютантів 13 були німцями (24,5%).

І довелося Йогану Клейсту спішно ставати Іваном Клейстовим, Теодору Муту — Федором Мутовим, Вольдемару фон Візе — Володимиром Фонвізіним...

Володимир Карлович Шнейдер перетворився на Володимира Георгієвича Шевельова (Ю. Шевельов чомусь пише — Юрійовича).

11 листопада 1914 року батьку присвоїли звання генерал-майора й призначили командиром бригади І Фінляндської стрілецької дивізії.

В.Шевельов брав участь у відомій Східно-Пруській операції, де німецький генерал П.Гінденбург ущент розбив 2-у російську армію генерала О.Самсонова. Сталося це поблизу Танненберга — історичного Грюнвальда, де півтисячоліття тому об’єднані війська Польщі та Литви розгромили тевтонських рицарів. Тепер нащадки тевтонів — німці — взяли реванш.

Генерал О.Самсонов, не бажаючи здаватися в ганебний полон, покінчив із собою. До речі, він походив з нинішньої Кіровоградщини, де й був похований (зрозуміло, що могила його не збереглася — була розграбована й знищена більшовицьки налаштованими селянами).

У ході Східно-Пруської операції був повністю знищений і Олонецький полк, котрим колись командував В. Шнейдер.

Напередодні більшовицького заколоту 1917 року генерал В. Шевельов командував бригадою в 4-й піхотній дивізії (а не в 40-й, як у Ю. Шевельова). За свою віддану службу цареві він був удостоєний семи урядових нагород: крім вже згаданого ордена Святої Анни 4-го ступеню, той же орден 3-го й 2-го ступенів та мечі до цього ордена, орден Святого Станіслава з мечами та бантом 3-го та 2-го ступеню, орден Святого Володимира 4-го та 3-го ступеню.

І от, маючи такого достойного батька, Ю. Шевельов в умовах радянської України вимушений був приховувати своє походження. Він, зокрема, не мав права навчатися у вищому навчальному закладі тощо. Щоб здійснилася мрія сина стати науковцем, на допомогу йому прийшла мати, котра знищила документи про народження сина й одержала нові, де говорилося, що Ю.В. Шевельов є сином простого радянського службовця й що народився він у Польщі в місті Ломжа...

БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ НА ЕМІГРАЦІЮ

Зрозуміло, що цілісний образ особистості Ю. Шевельова, відображений у його біографії, й надалі уточнюватиметься, але ніколи не буде відтворений до кінця. Першим це спробував зробити сам Юрій Володимирович. Із його спогадів постає вималюваний ним власний словесний портрет, котрий по-різному сприймається його послідовниками, прихильниками та опонентами.

Від батьків майбутній вчений перейняв неординарну силу характеру, вміння долати будь-які життєві негаразди й заради великої мети не зупинятися перед жодними перепонами.

Обравши шлях науковця й відчувши, що в умовах тоталітарного СРСР визначених цілей не досягти, Ю. Шевельов вимушений був покинути Батьківщину. Нарешті, в Америці він одержав світове визнання своїх інтелектуальних досягнень. Він ніколи не забував, що до успіху його привела виплекана матір’ю в синові українськість (вчений завжди додавав, що українськість промовляла до нього через європейськість, іншими словами, його українськість ѓрунтувалася на загальнолюдських ідеалах та моралі). Варвара Володимирівна врятувала сина від багатьох життєвих бід, алеа насамперед — від полону ідей російської ексклюзивності. Саме це допомогло йому зберегти самобутність у протистоянні з метром славістики Р. Якобсоном, котрий мріяв затягти Ю. Шевельова у фарватер свого впливу.

Вплинув на світогляд вченого й батько (точніше, іронічне сприйняття батька матір’ю, що передалося й синові). Генеральський син Ю. Шевельов був палким прихильником пацифізму, у ньому ще в юності сформувалася відраза до тоталітаризму, мілітаризму, будь-якого насильства проти людини, цілого народу, що у свою чергу допомогло вченому ще глибше пройнятися ідеями гуманізму, сховатися в умовну «вежу із слонової кістки» й звідти спостерігати реальне життя очима відданого науці відлюдника-інтелектуала.

Долю Ю. Шевельова та його батьків повторили значною мірою їхні родичі.

Два племінники вченого стали військовими, воювали в арміях А. Денікіна та О. Колчака, а після опинилися в еміграції. З племінницею — киянкою Люсею Старицькою — Юрій Володимирович спілкувався в Нью-Йорку.

Рідні вченого жили також у Франції, Бельгії, Німеччині...

Але здебільшого родичі Ю.Шевельова закінчили своє життя в сталінських ГУЛАГах. Кузен А. Носов — етнограф-антрополог Академії наук УРСР, учень Ф. Вовка, був засуджений у справі Спілки визволення України (СВУ), на початку Другої світової знищений у Криму. Загинули у період комуністичних репресій двоюрідні брати Сергій та Микола — сини дядька В. Медера...

Відкриємо на закінчення ще раз спогади вченого.

Юрій Володимирович зазначає, що його батько воював у Криму в армії П. Врангеля: «З Криму до Харкова він, звичайно, не міг подати голосу. Але у військах Врангеля він міг опинитися тільки з війська Денікіна, а тоді було б дуже просто розшукати родину. Найправдоподібніше, що він загинув десь 1918 року, але чи від революційного терору, чи на фронті, і якому — ще німецькому чи громадянської війни, — родина не знала, а в радянських умовах і шукати не могла, бо це не обіцяло б добра...Так і знаю я його тільки з фотографій, всі в уніформі, від молодого віку з матір’ю чи окремо, потім кілька з війни, високого, стрункого, в пізні роки лисого спереду, завжди з високим чолом і якимось дуже спокійним поглядом».

Документи підтверджують, що генерал В. Шевельов не загинув у вирі громадянської війни, а опинився на еміграції в Югославії (тодішня назва — Королівство сербів, хорватів і словенців). На жаль, ми не маємо точних даних про його емігрантську долю. Як відомо, напередодні Другої світової війни колишні білогвардійці (врангелівці) створили в Югославії Російський охоронний корпус, котрим командував колишній випускник Чугуївського військового училища генерал Борис Штейфон. Є підстави вважати, що В. Шнейдер-Шевельов, якому вже виповнилося 80 років, не був серед генералів корпусу.

Пошук триває...

А от тому, чому батько Ю. Шевельова потрапив саме до Югославії, пояснення є.

Справа в тім, що шефом Олонецького полку від 1911 року був сербський король Петро І. У списках полку числився також його син — королевич Олександр.

Традиційно колишніх учасників «білого» руху приймали на проживання ті країни Європи, де вони мали своїх покровителів.

Із Криму армія генерала П. Врангеля спочатку потрапила до Туреччини, де розташувалася табором поблизу міста Галліполі. Пізніше через Болгарію врангелівці переселилися до Королівства сербів, хорватів і словенців.

2011-12-17 01:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар