Австрія написала свою «чорну книгу» комунізму - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Австрія написала свою «чорну книгу» комунізму

Австрія написала свою «чорну книгу» комунізму

Леся Івасюк, германіст, Віденський університет

Беррі Маклафлін, Йозеф Фоґль (Barry McLoughlin, Josef Vogl)

… а параграф знайдеться. 

Книга пам’яті австрійських жертв Сталіна (до 1945 р.)

Відень: Видавництво aрхіву документів австрійського Опору, 2013. 622 с.

 

… Ein Paragraf wird sich finden. Gedenkbuch der österreichischen Stalin-Opfer (bis 1945) 

Wien: Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes 2013. 622 S.

 

Чорна книга комунізму як академічний трендсеттер

Минуло шістнадцять років з часу появи Чорної книги комунізму авторів Стефана Куртуа, Ніколя Верта, Жана-Луї Панне, Анджея Пачковського, Карела Бартосека і Жана-Луї Марґолена. На 894 сторінках науковці розкривають кривавий баланс великої ілюзії – понад 80 мільйонів жертв комуністичного режиму по всьому світі. 

Книга з одного боку викликала неабияку агресію комуністичних і стурбованість усіх лівих сил загалом, а з іншого боку вона багатьом відкрила очі на терористичну i фанатичну суть комунізму. Ця праця стала бестселлером, була перекладена різними мовами і часто перевидається. 

Для академічних кіл Чорна книга комунізму стала фундаментом для дослідження злочинів комунізму – тема, інтерес до якої зростає як серед досвідчених науковців, так і серед початківців. 

Праця ірландського та австрійського авторів Беррі Маклафліна та Йозефа Фоґля… а параграф знайдеться. Книга пам’яті австрійських жертв Сталіна (до 1945 р.) є продовженням акту обвинувачення комунізму. 

Надія Суровцева (Nadia Surowzowa, також Surovceva),  MEMORIAL Deutschland e.V.

Президент Республіки Австрія Гайнц Фішер в передмові до цієї книги звертається до всіх поколінь австрійців, з акцентом на молодь, наголошуючи потребу пам’ятати про жертви як нацистської, так і комуністичної диктатур, навіть якщо ці спогади будуть болючими (Маклафлін: 7). 

В німецькому перевиданні Чорної книги комунізму 1998 року президент Німеччини Йоахім Ґаук (на той момент – керівник архівів Штазі), батько якого в 1951 році був засуджений совєтським трибуналом до 25 років Сибіру, ставить питання про причини селективного сприйняття комунізму на рівні знань і пам’яті (Куртуа: 885-894):

«Чому ми не знали того, що ми – як ми гадали – знали? Чому ми не знали того, чого ми не знали? Чому навіть наша пам’ять спрацьовує вибірково?» Cаме така «одноокість» в сприйнятті комуністичних злочинів є причиною того, що досі існують люди, яких потрібно переконувати в злочинності комунізму та комуністичної ідеології.
Ті, хто на собі відчув і пам’ятає жорстокість режиму, повинні помогти іншим побороти «однооке бачення комунізму». «Бо яким же слабким є антифашизм тих, хто досі не вивільнився з полону застарілого «анти-антикомунізму», боїться мови фактів і намагається загальмувати дослідження комунізму. Вивчення  «чорних» фактів червоної диктатури повинно мати лише один результат: антитоталітарний консенсус всіх демократів [...]», – стверджує Ґаук (Куртуа: 894).  

Саме ця ідея – вивчення, пам’ять і засудження – лежить в основі книги … а параграф знайдеться. Для Австрії така публікація є знаковою: ця невелика восьмимільйонна нація вважає одним зі своїх найбільших здобутків те, що після Другої світової війни вона змогла побудувати соціал-демократичне суспільство з її головними цінностями: гуманізмом, добробутом і засудженням тоталітаризму.  

Книга пам’яті австрійських жертв

Хоча соціал-демократи Австрії чітко відмежовуються від комуністичної партії та ідеології, приналежність соціал-демократів до крила лівих примушує і їх, і загалом всі сегменти лівих сил вивчити злочини комунізму, які досі виправдовуються комуністами як необхідне зло во ім’я якогось комуністичного «блага». 

Як наголошує С. Куртуа, час засліплення, байдужості і затушовування комуністичних злочинів пройшов (Куртуа: 33-35). Ні ліві, ні праві політичні сили не повинні маніпулювати злочинним комуністичним минулим, а мають подивитися йому в очі і засудити. 

Тому публікація Книги пам’яті австрійських жертв не була неочікуваною. 20 червня цього року в університеті Відня відбулася її презентація, на яку прийшла велика кількість людей, молодих і літніх. Серед них були й нащадки жертв – кожному з них було що розповісти.  

Книга є результатом восьмирічних архівних досліджень і присвячена жертвам комунізму за період часу від 1917 до 1945 року. Мова йде не тільки про осіб з австрійським громадянством, але й про тих, хто певний час перебував в Австрії, або ж вчився в австрійських навчальних закладах. Серед них знайдемо багато т. зв. «Altösterreicher» (букв.: „австрійці старої Австрії“), тобто народжених в Австро-Угорській імперії, в тому числі й в Галичині та на Буковині. 

В загальній сумі мова йде про 769 осіб (з них 65 жінок). Це не остаточна цифра жертв, оскільки сюди не включені єврейські біженці з Австрії 1938-39 рр. і, звичайно, ті люди, долі яких з певних причин не зафіксовані в архівних документах, або ж доступ до архівних даних закритий. 

До жертв зараховані ті, хто був вбитий, підданий тортурам чи засланий в табори. «Тільки» в 38 випадках виконання вироку доведене документально. На презентації було наголошено той факт, що комуністи надзвичайно вміло «замітали сліди» і «сліди слідів», ліквідовували виконавців злочинів і їх підручних та знищували відповідні документи. (У випадку з доказами нацистських злочинів, ситуація, як відомо, краща). Науковці надіються на нові архівні дані, які в майбутньому будуть розсекречені і можливо проллють світло на долю інших жертв. 

Обкладинка

Люди, про яких йде мова, покинули Австрію з різних мотивів: 

221 – з економічних причин (наприклад, в пошуках роботи), 

14 – в рамках колонії Ульфельд (т. зв. «Kolonie Uhlfeld», експериментальна аграрна комуна в казахських степах, почата 1926 р. і «невдало завершена» 1927 р.), 

89 – емігранти по лінії комуністичної партії, 

185 –  шуцбундівці (представники т. зв. «Республіканського Шуцбунду», або  «Союзу оборони», що був заснований в Австрії в 1923/24 рр. і діяв як воєнізоване утворення соціал-демократичної партії робітників Австрії, SDAP), 

12 – діти шуцбундівців, 

86 – австрійські полонені Першої світової війни, які залишилися на території СРСР, 

38 осіб віднесено до «інших мотивів», 

124 особи емігрували з невідомої причини. 

250 осіб з 769 були в різний час членами комуністичної партії Австрії. 

Більшість емігрантів подалася в Москву, Ленінград і Харків.  

Структура та зміст австрійської «Книги пам’яті»

Книгаскладається зі вступу (Маклафлін: 9-14) і чотирьох частин. Перша частина –«Історичне тло» (Маклафлін: 17-53) – подає інформацію про політичні та економічні обставини в СРСР, події всередині компартії і про сталінський терор 30-их років, зокрема спрямований і проти «шпигунів»-іноземців. Також подається структура австрійської еміграції в СРСР і наводиться інформація про емігрантів-фахівців. 

За чисельністю австрійські фахівці (в першу чергу з важкої промисловості) займали третє місце після американців і німців (дані по СРСР за 1933 рік). З наведених в книзі біографій бачимо, що роботи шукали австрійці з різними професіями: продавці, пекарі, бухгалтери, муляри, ковалі, лимарі, столяри, електрики, слюсарі, кухарі, кравці, шевці, будівельники, годинникарі, водії, агрономи, ветеринари, лаборанти, санітари, інженери, конструктори, економісти, художники, музиканти, письменники, архітектори, фізики, математики, лікарі, адвокати, вчителі, військові, студенти та ін. 

На відміну від членів комуністичної партії Австрії та представників економічної еміграції, архівних даних про долю військовополонених армії Австро-Угорщини, на жаль, мало – мова йде про 200 000 - 500 000 осіб. 

В другій частині «Групові долі» (Маклафлін: 55-133) розказується про механізми роботи і стратегії НКВС в масових операціях по виявленню і розправі над «ворогами народу». Прикладами є групові арешти за місцем роботи (австрійські металурги Карл Гюбш, Фердинанд Айґрубер, Антон Рехберґер, Москва 1938 рік), групові арешти за місцем проживання (наприклад, шуцбундівців та їх сімей в Москві 1938 року) і групові арешти 1941 року.  

Розповідається про долю австрійських політемігрантів, які не зовсім добровільно стали шпигунами НКВС – в більшості випадків їх посилали у Великобританію, як, наприклад, членів т. зв. Pickaxe Coffee Team. Після відмови брати участь в одній з операцій вони були повернені в СРСР, засуджені і заслані в табори.

Франц Шіллінгер (Franz Schillinger), MEMORIAL Deutschland e.V.

Окремий підрозділ присвячений академічним та іншим кар’єрам. 

Наведені долі деяких представників науки, зокрема природознавця Франца Шіллінґера, який народився в римо-католицькій сім’ї під Краковом 1874 року. (Цікаво, що на початку XX століття він працював на Буковині і Поділлі). Шіллінґер займався науковою роботою, вніс великий вклад в створення заповідників в СРСР та брав участь в експедиціях в Сибір, Монголію і Тибет. 1938 року його засуджують за шпигунство на 8 років таборів. (Зіграв свою ролю й абсурдний донос про те, що начебто Ф. Шіллінґер є позашлюбним сином австрійського цісаря Франца-Йозефа). Помер науковець в 1943 році в ГУЛАГу.

Не менш цікава доля представника однієї з найстаріших чеських аристократичних династій Лобковітц.  Вільгельм Лобковіц, за професією військовий, був демобілізований 1918 року, вступив 1919 року в Українську Галицьку армію, згодом об’єднався з Денікіним проти Червоної Армії. 1920 року він попадає в полон до більшовиків і переходить на їхній бік. В тому ж році тікає на територію Другої Речі Посполитої, де його кидають в тюрму в Львові, а потім засилають в польський табір військовополонених Тухоля. Він звідти тікає, добирається до Берліну, а далі – до Ліберця (Райхенберґ), де тоді знаходився табір інтернованих вояків УГА. З допомогою працівника комінтерну Карла Крайбіха і завдяки підтримці російського посольства, 1921 року він виїжджає в Росію і знову служить в армії, викладає у військовій школі і пише наукові статті. 1937 року його арештують за шпигунство і 1938 розстрілюють. 

Третій розділ «Спогади» (Маклафлін: 134-150) містить розповіді восьми авторів – нащадків жертв. Цікавий не тільки аспект мемуаристики, але й те, що в цьому розділі опубліковані листи і фотографії з сімейних архівів.

Іван Пасічник (Johann Pasicznyk), ГАРФ (Государственний Архив РФ)

Найобширнішою і найціннішою є частина книги під назвою «Короткі біографії» (Маклафлін: 152-570), де наведені всі наявні факти з життя жертв і частково їхні фотографії. Тут надрукована і маловідома біографія економіста Валентини Адлер – доньки австрійського психолога, засновника індивідуальної психології  Альфреда Адлера. Валентина була засуджена до 8 років таборів, де 1942 року й померла. Альберт Ейнштейн посилав щодо неї численні запити в СРСР, однак лише в 1952 році отримав коротку інформацію про дату її смерті. 

Серед біографій знаходимо багатьох вихідців з Галичини та Буковини, більшість з яких євреї (сантехнік Леон Біллер, слюсар Борис Брайнін, доморядець Германн Діаманштайн, кравчиня Роза Фасс, лікар Альфред Федін та інші). Є українці з Галичини (робітник фабрики Олександр Кіт), і ті, хто народився у Відні  (Богдан Драганчук – професія невідома, бухгалтер Йоганн Пасічник). 

З тих українців, які навчалися в університеті Відня, варто згадати Надію Суровцеву, яка народилася в аристократичній сім’ї 1896 року в Києві. В 1903 році вона переїхала в Умань. Навчалася в Санкт-Петербурзі і Києві. 1919 року в складі української делегації вона поїхала в Париж і того ж року поступила у Віденський університет. Там написала дисертацію на тему Богдан Хмельницький і українська національна ідея. Суровцева стала першою українською жінкою, якій присвоєно титул «Доктора філософії» в університеті Відня. Вона часто друкувалась, перекладала німецькою тексти Леніна і їздила з доповідями в Америку та Канаду. 1924 року вона вступила в компартію Австрії, а наступного року прийняла пропозицію посла СРСР в Австрії Адольфа Абрамовича Йоффе повернутися в СРСР. Суровцева викладала в університеті Харкова і стала членом української спілки письменників. 1927 року, після відмови співпрацювати з НКВС, її  заарештували і відвезли в Москву, де її допитував начальник відділу контррозвідки  ОДПУ СРСР Артур Християнович Артузов (розстріляний 1937 року).

Суровцева була засуджена згідно кількох статей, в тому числі і за український націоналізм, на 5 років тюрми і 3 роки заслання. Вона відсиділа і залишилася в Архангельську, де працювала в місцевому музеї і чекала на вихід з ув’язнення її чоловіка, з яким познайомилася на засланні. 1936 року її знов арештовують і засуджують на 5 років таборів в Магаданській області. 1942 року Суровцеву звільняють без права повернення на батьківщину. 1950 року вона була повторно арештована і відсиділа 8 місяців в попередньому ув’язненні. 1957 року її реабілітували і дозволили повернутися в Україну. 1972 року, в зв’язку з процесом проти математика і правозахисника Леоніда Плюща, в її квартирі було проведено обшук і конфісковано два томи рукописів – мемуарів з часів заслання. Померла Суровцева в 1985 році в Умані. Її чоловік – Дмитро Олицький – був розстріляний 1937 року.

Чому варто перекласти і прочитати «Книгу пам’яті»

Праця Б. Маклафліна і Й. Фоґля вартісна в багатьох відношеннях. 

По-перше, автори створили свого роду «довідник» австрійських жертв комунізму, який використовуватиметься як академічними, так і неакадемічними колами. По-друге, ця книга сенсибілізувала австрійське суспільство до злочинів комунізму, які поряд зі злочинами фашизму стали найбільшими трагедіями XX століття. 

По-третє, особливістю книги є її міждисциплінарність: на базі архівних матеріалів вона об’єднює історіографію, мемуаристику і біографіку, створюючи багатогранну, але водночас типову картину життя жертв і злочинців. 

Врешті, книга дає можливість читачеві вкотре усвідомити, що комуністи охороняли свої злочини як державний секрет. Виманювання фахівців (в Австрії працювали аґенції по сприянню еміграції до СРСР), використання і масова ліквідація людей була загальноприйнятою практикою во ім’я комунізму. 

Самих комуністів, які сьогодні так агресивно захищають свою ідеологію та минуле, прикриваючись уже добряче продірявленим листком псевдоантифашизму, книга примусить задуматися. Не говоримо про вбивства людей, які не були комуністами – вони підпадають під політичну, мовну, культурну і національну ксенофобію комуністів. Але чому вбивства комуністів та їх сімей самими ж комуністами сприймалися (і досі сприймаються) за норму, так, ніби в силі були закони мафії, а не партії? Чому такий канібалізм був сonditio sine qua non комунізму? 

Врешті, дана книга дає змогу подивитись на комуністів України і їхню сучасну – а власне, традиційну – пропагандистську лінію іншими очима. 

Єдина критична заувага до книги – це недостатнє висвітлення процесу «вдосконалення» терору з часів Леніна до часів Сталіна, хоча цього явно вимагає постановка питання i його часові рамки.Автори концентруються на теоретичниму і практичному боці саме терору Сталіна, ізолюючи погляд читача від початків – ленінської позиції (практичної і теоретичної) щодо нищення людей. Таким чином, значною мірою втрачається історичний, логічний та ідеологічний зв’язок вбивств, мордувань і загалом терору часів Леніна і Сталіна. 

На презентації книги було слушно сказано, що злочини комунізму – це ще не закритий розділ нашої історії. Вивчати і писати про них будуть цілі покоління. 

Література: 

Barry McLoughlin, Josef Vogl: … Ein Paragraf wird sich finden. Gedenkbuch der österreichischen Stalin-Opfer (bis 1945), Wien: Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes 2013. 

Stéphane Courtois, Nicolas Werth u. a.: Das Schwarzbuch des Kommunismus. Unterdrückung, Verbrechen und Terror, München, Zürich: Piper 1997.

 

 

Леся Івасюк, германіст, Віденський університет

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар