Архів - Україна Incognita
Архів

Пам’ятник Iвану Мазепі як старт для культурного ренесансу

Мазепинці — це невеличке село майже на кордоні Білоцерківського району, що нараховує зараз всього-на-всього 400 жителів і, як чимало українських сіл, славиться багатою історією з XVI ст. Мазепинці — родове село гетьмана Івана Мазепи. Як стверджують місцеві жителі, відтоді назва його залишалася незмінною (звичайно, за радянських часів село намагалися перейменувати на Ленінське, Червоний Партизан, Щербинівка, однак місцеве населення відстояло своє право називатися Мазепинцями).
Місцеві жителі розповідають, що ініціатором та спонсором появи пам’ятника Мазепі в Мазепинцях став іще 1994 року американець українського походження Мар’ян Коць. Хоча на відкритті погруддя і були присутні перші особи держави, у самому встановленні не було їхньої участі

Глухів – місто дзвінкої слави

Глухів нині невеличке містечко на півночі України, що розкинулось майже на кордоні з Росією, у минулому — велична столиця гетьманів Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського. Ще 1702 року російського мандрівника Леонтія Лук’янова місто вразило своєю архітектурою. Ось який запис він залишив: «...город Глухов земляной, обруб дубовый, вельми крепок, а в нем жителей богатых много, панов; и строение в нем преузорочное, светлицы хорошие, палаты в нем полковника Стародубского Миклашевского — зело хорошие; рядов (лавок) много, церквей каменных много, Девичий монастырь превиден зело... Очень зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению, в малороссийских городах другова врядли такого города сыскать, лутше Киева строением...». Місто Глухів стало столицею Гетьманщини після того, як було знищено Батурин — резиденцію гетьмана Івана Мазепи. Щоб викорінити навіть згадку про Батурин та його захисників, Петро І наказав зрівняти місто з землею, що й було з успіхом зроблено драгунами О. Меншикова. Поступово руїни позаростали чагарниками, розсунулися фортечні вали й обміліли рови

Стеблівські історії

Кожен, кому випаде побувати в Стеблеві, не може не зачаруватися поетичною вдачею річки Рось. На підступах до селища вона тихо плине собі між пологими берегами, а тут, посеред Стеблева, раптом починає робити вигадливі зигзаги, «проскакуючи» крізь гранітний каньйон, спритно огинаючи великі й малі скелясті виступи, що трапляються на її шляху до Дніпра. Острови й острівці, утворені «дорогою», залишаються непорушними протягом віків.
Утім, не всі. Ось тут, де Рось «протинає» Стеблів, до 1951 року була своя Хортиця в мініатюрі. Високий скелястий острів довжиною близько кілометра. А потім настав час, коли на Росі почали зводити гідроелектростанції, основну течію перегородили дамбою, один із рукавів, що огинали острів, «відрізали» греблею — і «Хортиці» не стало. Там, де був рукав, тепер маленька стеблівська «Швейцарія». Природа створювала цей романтичний закуток у мить високого натхнення. Утім, справа не тільки в красі — для наших предків острів був чудовою природною фортецею.
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар