Архів - Україна Incognita
Архів

Мільйони загиблих: скільки саме?

Кількість публікацій про голод 1932 — 1933 рр. вимірюється у світовому масштабі десятками тисяч. Однак політики й фахівці досі не прийшли до спільної думки щодо деяких ключових проблем. Існують політичні причини невизнання Голодомору геноцидом, і з цим нічого не вдієш. Однак розуміння страхітливої картини виморювання українського села є найпершою умовою того, щоб міжнародна громадськість взяла на озброєння термін «геноцид». Сама картина сталінського злочину давно виписана в таких моторошних деталях, що дихання переривається. Але важливе її розуміння...

Як (не)треба будувати державу?-2

Вражає, що Липинський-історик був наділений і досі не надто поширеною серед людей науки рисою: здатністю піднятися над особистою «системою координат», над етнічним або соціальним походженням, невпинно тримаючись Істини, а не комфортних стереотипів. Справді, цей етнічний поляк вважав для себе справою честі визнати, що колосальне антипольське повстання під проводом Хмельницького було подією закономірною, виправданою і цілком природною. Більше за це: цей консерватор за політичними переконаннями не заперечував, що в тих конкретних умовах 1648 — 1657 рр. саме Хмельниччина, іншими словами, національно-визвольна революція українського народу.

Як (не)треба будувати державу?

Він і донині дивує нас багатогранністю свого таланту. Не лише визначний політичний і громадський діяч, один із найближчих соратників гетьмана Павла Скоропадского, не тільки найбільший в Україні політичний мислитель та історіософ першої половини ХХ століття (повною мірою це усвідомлюється лише зараз, у наші дні...), а й талановитий, блискуче підготовлений дипломат, що вмів відстоювати українські державні інтереси навіть у вкрай несприятливих умовах, вищого рівня публіцист, та, нарешті, глибокий, об’єктивний історик, наділений неабияким пророчим даром, — це все В’ячеслав Липинський (1882—1931).

Володимирiв тризуб iз хрестом: забутий сакральний символ України

Рівно 100 років тому, 22 березня 1918 року, Українська Центральна Рада офіційно ухвалила тризуб як державний герб Української Народної Республіки. За місяць до того, 12 лютого 1918 року, тризуб було ухвалено на засіданні в Коростені лише Малою Радою, а не Центральною, і для того, щоб остаточно набути офіційного статусу, цей закон мав пройти через затвердження з боку останньої. Тому саме з 22 березня тризуб стає офіційним державним символом незалежної України. Згодом він став гербом Української Держави за Гетьманату П.Скоропадського (1918) і Директорії УНР (1918 — 1920) і зберігався українським урядом у екзилі як національний символ, аж поки не було відновлено державну незалежність України вже 1991 року.

За незалежну Україну – до останнього подиху-2

Невдовзі у таборах для інтернованих розпочалася реорганізація армії УНР. Командування прагнуло зберегти структуру війська, створити більш-менш прийнятні умови для повноцінного суспільно-політичного та культурного життя, серед вояків культивувались ідеї збройного визволення України. У цьому процесі на перших порах брав активну участь і Петро Ліпко. Після складання повноваження начальника штабу він у листопаді 1921 року був призначений командувачем Запасних військ УНР. Але це командування тривало недовго. Саме в цей час трагічно завершувався Другий зимовий похід нечисленного українського війська на окуповану більшовиками українську територію.

За незалежну Україну – до останнього подиху

Досі про драматичну долю останнього начальника штабу Армії УНР генерал-хорунжого Петра Ліпка нічого не було відомо. У всіх біографічних довідниках його життєпис обривається 1922-м роком, коли він начебто повернувся з еміграції в Україну. І ось щойно вдалося знайти документи, які проливають світло на останні вісім років життя цієї неординарної й героїчної особистості й щирого українського патріота. Спершу мені до рук потрапила невеличка розсекречена довідка «Про колишн. генерала Ліпка П. І.» в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, а невдовзі пошуки привели до Державного архіву в Чернігівській області, де зберігається архівна слідча справа на Ліпка Петра Івановича.

«Iсторія не ділиться на сторінки, бо вона є цілісною»

У формуванні патріотичного світогляду, україноцентричних переконань і державної політики дуже багато важить розуміння взаємозв’язків історичних процесів. Не подій або окремих епізодів, а саме процесів у їхній цілісності, а також здатність проаналізувати причинно-наслідкові зв’язки і зробити правильні висновки. Відсутність такого розуміння подекуди призводить до маніпуляції фактами і свідомістю тих, хто внаслідок різних обставин не володіє потрібним обсягом знань. Тому за державотворчі процеси в усіх розвинутих країнах світу відповідають не просто люди з вищою освітою, а найбільш фаховий її (країни) потенціал.

Ціна однієї ілюзії

Федераційна грамота Павла Скоропадського виявилася найбільш суперечливою дією голови Гетьманату за весь нетривалий період його існування. Після підписання гетьманом грамоти (14 листопада 1918 року) події в Українській державі пішли у прискореному темпі, та через місяць (14 грудня) П. Скоропадський змушений був зректися влади. Згадуючи в еміграції ситуацію, в якій тоді опинився, він вказав: «Були дві течії — як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні. Ні з однією, ні з іншою я не міг погодитись і дотримувався середини.

Гетьманат та його роль в історії-2

Пов’язувати завершення Російської революції з розгоном Установчих зборів доводиться через те, що вони вважалися усіма політичними силами (більшовиками — з дулею у кишені) кінцевою метою революції. Як тоді розглядати жовтневий переворот більшовиків? Тут варто застосувати один-єдиний критерій: суверенність. Микола ІІ був суверенним монархом. Поваленням самодержавства народ взяв державну владу в свої руки і на вільних виборах за демократичною процедурою обрав депутатів Установчих зборів. Згадаємо, коли відбулися наступні вибори: на З’їзд народних депутатів СРСР — у березні 1989 року, до Верховних рад союзних республік та місцевих рад — у березні 1990 року.

Гетьманат та його роль в історії

Одкровенням для мене, радянського професора, який у березні 1990 року потрапив на конференцію «Україна під Сталіним» в Торонто (Канада), був подарований Орестом Субтельним підручник «Україна: історія», в якому гетьманат П.Скоропадського характеризувався як один з яскравих епізодів революційної доби. Тоді подарували мені також опубліковану в Нью-Йорку у 1954 році книгу Дмитра Дорошенка «Українська Гетьманська Держава 1918 року». Після появи моєї рецензії в авторитетному для видавців журналі «Під прапором ленінізму» книга Субтельного була надрукована українською мовою у Києві і почала формувати нові світоглядні орієнтири у вчителів та учнів.

Рід Скоропадських-2

Петро Скоропадський народився 6/Ш 1834 p. в селі Григорівці, конотопського повіту. Батько призначив синові військову карієру та віддав його до школи гвардійських підпрапорщиків. В р. 1851 (7/ XII), виходить він із неї та стає корнетом л.-ґв. кавалергардського полку (першого кінного полку ґвар-дії). У кавалергардському полку відзначився великою відвагою і неабиякими воєнними здібностями та скоро авансував: 1/VI 1853 р. стає поручником, 4/IV 1859 р. штабс-капітаном, a 1/VII 1859 р. ротмістром. У роках 1854, 1863 і 1864 бере участь у походах на Кавказ, де за воєнні заслуги дістає в 29 році житія ступінь полковника (19/V 1863 р.) та стає кавалером цілої низки орденів.

Рід Скоропадських

1938 р. у Львові вийшов друком збірник «За велич нації» з нагоди 20-ї річниці відновлення Української Гетьманської Держави, в якому було опубліковано історично-генеалогічну студію «Рід Скоропадських». Автором статті був відомий український історик, сходознавець Омелян Йосипович Пріцак (1919—2006). Ще у молоді роки вчений звернувся до гетьмана Павла Скоропадського з пропозицією скласти його родовід та біографічні нотатки про найвизначніших представників роду Скоропадських. Інтерес науковця до постаті останнього гетьмана України склався завдяки його контактам із представниками державницької школи української історіографії: Теофілом Кострубою та Іваном Крип’якевичем. Це перша наукова розвідка про гетьманський рід Скоропадських.

Його сповідь перед історією-2

Перша з цих двох «крайніх «течій» — це, як їх називає Гетьман, «українські кола» (очевидно, радикальні). Ось як Скоропадський пояснює свою незгоду з ними (тут його погляди, висловлені ще до зміцнення власної політичної платформи як державника, зрозуміло, можна заперечувати): «Різниця між мною та цими колами в тому, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; у мене цієї ненависті немає. У всьому цьому пригнобленні, котре було так різко виявлене Росією щодо усього українського, не можна звинувачувати російський народ (минуло 100 років після написання цих слів, і тут є про що сперечатись.— І.С.); це була система правління; народ у цьому не брав жодної участі (якби ж так...— І.С.);

Його сповідь перед історією

«Спогади» гетьмана Павла Скоропадського (писалися в Берліні, по «гарячих слідах» Української Трагедії у 1919 — 1922 рр., тоді ж були оприлюднені окремі уривки та розділи; повністю російськомовний текст було опубліковано в Києві та Філадельфії 1996 року зусиллями відомого історика Ярослава Пеленського; 2016 року побачило світ розширене й заново відредаговане видання спогадів) належать саме до таких творів. І це поряд з тим фактом, що за радянських часів реального, правдивого Скоропадського можна було досліджувати лише на Заході, та ще беручи до уваги, що досвід здійсненого та не здійсненого Гетьманом зараз, в умовах світоглядної політичної та економічної кризи в Україні...
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар