Архів - Україна Incognita
Архів

Стріла «натягнутого лука»* - 2

Не дивно, що, наприклад, панщина на українській Наддніпрянщині з’являється вже аж у ХVII ст., і до початку — середини ХVIII ст. вона не виходила за межу двох днів відробітку на тиждень. Загалом, хлібний варіант «ресурсного прокляття» і «колоніального моноциклу» з його фільварками-помістями (великими ринково орієнтованими сільськогосподарськими підприємствами) та т.зв. другим виданням кріпацтва поставав тут повільно — остаточно запанувавши в Україні вже аж у другій половині ХVIII ст. (підпертий російськими багнетами, а не річпосполитсько-сарматськими шаблями).

Стріла «натягнутого лука»*

Наразі нікого (принаймні в Україні) не здивує твердження, що український Ранній модерн має густе «річпосполитське» забарвлення і смак. І попри наявність — здебільшого у популярному дискурсі — тих, хто «нічого не забув, нічому не навчився» та й досі торочить про «іноземних загарбників» і «ярмо латинників», розуміння того, що то є зовні нав’язані (в інтересах російсько-імперського і радянського проектів) сенси, вже перейшло таки якісну межу. Відтак картина історії очима пізніших переможців та історичне увічнення колоніальних підлеглостей дедалі більше не задовольняє сучасних українців. Вітчизняні історики охоче сприйняли цей «виклик часу».

Гідний нащадок гетьманського роду

«Історія України». Цим словосполученням позначають дві речі, вельми різні, хоч і взаємопов’язані. По-перше, реальний перебіг подій, які змінюють суспільство. По-друге, тексти, які розповідають про ці події. Відтак історики — це люди, які описують історію. Але історики — це також персонажі поточної історії, які формують світогляд своїх сучасників, оскільки від об’єктивності чи, навпаки, ідеологічної заангажованості істориків залежить міра достовірності погляду суспільства на себе. Зрозуміло, що історичний розмисел завжди матиме певну частку суб’єктивності;

«Зійдемося до Києва й встановимо закон...»

Князь Роман Мстиславич є доволі відомою фігурою давньоруської історії. У багатьох роботах, підручниках він постає як об’єднувач Волині й Галичини, творець т. зв. Галицько-Волинського князівства. Хоча насправді цей правитель ставив перед собою завдання стати владарем усієї Русі. Батько Романа, Мстислав Ізяславич, зумів обійняти в 1167 році київський престол, а свого малолітнього сина відправив княжити до Новгорода. Однак проти Мстислава створилася коаліція на чолі з князем Андрієм Боголюбським.

Королев’ята над Дніпром: князі Вишневецькі - 2

Наступний бій знову звів М. Вишневецького зі старим знайомцем — Бакаєм, котрому сприяли ватажки Телес і Сивербас (Сівер-Баша?). Ймовірно, йдеться про події наприкінці жовтня 1570 р., коли «Бакай з товариші» з 2,5 тис. татар фіксується в межиріччі Псла і Ворскли з наміром нападу на московську Сіверщину (Почеп і Стародуб). Вочевидь, то була розвідка шляхів для славнозвісного ханського походу на Москву 1571 р. Дорогою назад Бакаєві татари могли й «завернути» до Черкас. Відтак саме ця поведінка білгородців мотивувала коронного гетьмана Ю. Язловецького влітку 1571 р. висунутись на Черкащину, щоби громити ворога, який вертався з московського походу.

Королев’ята над Дніпром: князі Вишневецькі

Вельможний дім князів Вишневецьких належав до найвищого за ієрархією українського середньовічного суспільства соціального прошарку — «княжат головних», проте протягом XVI ст. був заслабий, щоби претендувати на першість серед них. За підрахунками Н. Яковенко, цей рід займав 3—4 місце у неофіційному табелі про ранги найпотужніших місцевих князівських кланів. Отже, Вишневецькі, неспроможні серйозно конкурувати, наприклад, із «некоронованими володарями України» — князями Острозькими — у відносно освоєних районах (прилеглих до Волині, гнізда української аристократії, та ще навколо Києва), спробували надолужити своє на прикордонних «пустинях».

Аркаси: грецька династія українських патріотів

Українську історію завжди творили не лише етнічні українці, а й ті, хто щиро перейнявся духом цієї землі, хто залучився в культурницьку, а нерідко — і в державницьку працю. Чимало достойників за покликом духу, а не крові стали значно більшими, сказати б, патріотами-практиками, ніж ті вусаті щирі українці, які гаряче клялися в любові до «неньки» і водночас, за словами поета Володимира Самійленка, «пролежали цілий свій вік на печі». До цих достойників належить і рід Аркасів. Наприкінці ХVIIІ століття грек Андреас Аркас переселився з родиною із Греції, яка тоді перебувала під владою Оттоманської Порти, до щойно заснованого Миколаєва. Він викладав там у штурманському училищі історію та давні мови.

Ким був насправді Ріко Ярий?

У 20 — 30-х роках ХХ ст. був час, коли в Українській військовій організації (УВО) та Організації українських націоналістів (ОУН) другою людиною після Євгена Коновальця був Ріхард Ярий, або Ріко Яри (псевдо — Карпат). Ця людина опікувалася стосунками ОУН із низкою іноземних розвідок, відповідала за фінансове забезпечення діяльності цієї організації. Зрештою, ця людина фінансово підтримала діяльність бандерівського крила після розколу ОУН.

Великий дороговказ для Русі

Про спадщину Ярослава блискуче говорить перша декларація державної християнської Русі «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Дата написання твору є дискусійною, про що скажемо пізніше. Тут знову прикличемо у свідки літописця. Автори і редактори «Повісті минулих літ», очевидно, були знайомі з текстом Іларіонової проповіді, тож не могли оминути факту її написання. Тим паче, що окремі уривки літопису тісно перегукуються з проповіддю, що дало підстави деяким дослідникам говорити про Никона як автора обох творів. «Слово про Закон і Благодать» засвідчило не тільки утвердження державної Русі, а й її високий духовний і книжний рівень.

Питання, що потребує ясності-2

У другій половині ХІХ ст. поступово серед галицьких істориків (і не тільки) утверджується концепт Галицько-Волинського князівства. Він влаштовував багатьох. Передусім це влаштовувало галицьких москвофілів, які з допомогою цього концепту «доводили» єдність Галичини з «корінними» землями Російської імперії. Галицько-Волинське князівство представлялося ними як частина Русі (Росії). Мовляв, воно виникло в результаті князівських усобиць. Подальшому його відокремленню сприяли події, пов’язані з «монголо-татарським ігом». Але попри те все Галичина була й є частиною Русі (Росії) і має рано чи пізно злитися з нею.

Питання, що потребує ясності

В українській історіографії можемо знайти чимало термінів-міфологем, які були «накинуті» історіографією російською. Ці терміни мають не так науковий, як ідеологічний характер, орієнтуючи істориків на певне бачення минулого, яке вигідне росіянам. На жаль, чимало таких термінів унаслідок різних обставин були прийняті українськими істориками — більше того, освячені авторитетом доволі знаних дослідників. Приміром, відомим поняттям-міфологемою став термін «Рюриковичі». Насправді, цей термін з’явився й поширився в новочасній російській історіографії — у давніх документах він відсутній.

Земля Мамаїв

Існування Золотої Орди неабияк вплинуло на історію України. В результаті загарбницьких походів онука Чингісхана — Бату-хана під владу Орди потрапила значна частина Київської Русі. Найсильніше ця залежність відчувалася в російських землях, прилеглих до степу, — там, де були кочовища монголо-татар. Вже при спадкоємцях Чингісхана величезна територія імперії була поділена на автономні улуси, у тому числі улус Джучі, який охоплював землі сучасної України. Самі татари називали цей наділ Улу Улус — Великий Улус. Центром володінь хана Бату, які розкинулися від Дунаю до Середньої Азії, стало Нижнє Поволжя.

Сторінки забутої Слави

Історична спадковість нації та держави, а особливо тяглість і тривалість державотворчих, культурно-цивілізаційних традицій того чи іншого народу — це, поза сумнівом, становий хребет, єдино міцна основа для утвердження національної ідентичності людей, які споконвіку живуть на своїй землі. Безумовно, це повною мірою стосується й України. Засвоєння славетних, а так само й гірких уроків державності — краща школа історичної мудрості. Але для українців ця проблема набула дивовижної, мало не унікальної форми. Не так просто відшукати ще одну таку країну, де журналісти шанованих й популярних ЗМІ дозволили б собі невіглаські, далеко не безневинні висловлювання на кшталт «наша молода держава» або ж «українській державі сьогодні — 25 років».
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар