Архів - Україна Incognita
Архів

Зернятка Лесиного дитинства

Проблема європейської сутності України цього року, як, мабуть, ніколи раніше, з суто теоретичної перемістилася у практично-політичну площину. У палких публічних дискусіях на користь питомої європейськості України та її нинішнього прагнення цивілізаційного повернення до самої себе звучали найрізноманітніші аргументи. Але щонайменше один, і достатньо вагомий, так і не прозвучав. Ідеться про витоки українського парламентаризму.

250 років українського парламентаризму: непомічена дата

Проблема європейської сутності України цього року, як, мабуть, ніколи раніше, з суто теоретичної перемістилася у практично-політичну площину. У палких публічних дискусіях на користь питомої європейськості України та її нинішнього прагнення цивілізаційного повернення до самої себе звучали найрізноманітніші аргументи. Але щонайменше один, і достатньо вагомий, так і не прозвучав. Ідеться про витоки українського парламентаризму.

Іван Дніпровський - про Миколу Хвильового

У цьогорічному грудні — за новим стилем 13 числа — Миколі Хвильовому минуло б 120 років. Ювілейна дата — завжди підстава для погляду на особистість та її суспільне значення. Причому погляду реального, заснованого на достеменних, а не міфологізованих фактах. Саме такий погляд викладено Іваном Дніпровським у незавершеному есеї «Микола Хвильовий», що писався 1930 й 1933 року і з моменту свого віднайдення досі залишається не відомим широкому загалу.

На колінах біля трону

Щоб рішуче відкинути всю «красу» «Русского мира» (у всіх його іпостасях: євразійство, «Свята Русь», «Союз Нерушимый Республик Свободных», «Митний союз», «Союз трьох братських православних народів» тощо) — потрібно дуже чітко усвідомлювати, що, власне, являє собою його політична складова. Вона ж — фундаментальна і смислоутворююча складова «Святої Русі», ядро цього концепту, а зовсім не «благовидні» міркування про виняткову, унікальну «духовність» російської душі, російського православ’я, російського великодержав’я.

Європейська цивiлiзацiя та історичні сліди її фундаменту на території сучасної України (Продовження)

Чим є будинок сучасної європейської цивілізації? На якому фундаменті його збудовано? І головне: чи були присутні складові цієї цивілізації — ще з найдавніших часів! — на території сучасної України? Цей комплекс проблем проаналізовано у статті Ігоря Смешка, доктора технічних наук, відомого вченого й громадського діяча, в минулому — одного з керівників Служби безпеки України. Зараз, коли увагу українців зосереджено на (не)підписанні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з ЄС, порушені паном Ігорем проблеми набувають особливої актуальності.

Європейська цивілізація та історичні сліди її фундаменту на території сучасної України

Чим є будинок сучасної європейської цивілізації? На якому фундаменті його збудовано? І головне: чи були присутні складові цієї цивілізації — ще з найдавніших часів! — на території сучасної України? Цей комплекс проблем проаналізовано у статті Ігоря Смешка, доктора технічних наук, відомого вченого й громадського діяча, в минулому — одного з керівників Служби безпеки України. Зараз, коли увагу українців зосереджено на (не)підписанні у Вільнюсі Угоди про асоціацію з ЄС, порушені паном Ігорем проблеми набувають особливої актуальності.

Київ, січень 1918 року: трагедія більшовицького вторгнення очима Миколи Галагана

Можна прочитати десятки наукових розвідок про те, як інформаційно-романтичні ілюзії керманичів Центральної Ради призвели врешті-решт до беззахисності української столиці в момент вторгнення червоних військ Муравйова, Антонова-Овсієнка та Юрія Коцюбинського. До беззахисності, коли більшовики нищили в ті січневі дні все українське. А можна надати слово людині, яка була тоді в Києві і не просто спостерігала за цими драматичними подіями, а й брала в них участь, відчула їх на собі.

Іван Франко і галицьке єврейство

В українській літературі немає письменника, який би так багато працював над темою єврейства, як І. Франко. Цей факт можна пояснювати передусім тим, що І. Франко з дитинства жив серед єврейської людності, спілкувався з освіченими євреями і під час навчання у гімназії та університеті, врешті мав у єврейському інтелектуальному середовищі Відня, Львова, Дрогобича, інших міст Галичини та Європи добрих приятелів і друзів.

Щоденники очевидців Голодомору 1932–1933 років як унікальне історичне джерело. Продовження

А тепер, читачу, звернімося до щоденника зовсім іншої людини — і за освітою, і за фахом, і, головне, за світоглядом. Якщо вчителька Олександра Радченко була людиною, сказати б, «неполітичною» і писала про жахіття геноциду, свідком якого їй довелося стати з веління нещадної долі, з гуманістичних, загальнолюдських позицій (бо не могла інакше!), то автор інших нотаток, що їх ми маємо прочитати, Дмитро Заволока із Київщини — не просто людина «партійна», член ВКП(б).

Європейський вибір Володимира Мономаха

Згадуючи про європейський вибір Володимира Мономаха, ми маємо на увазі не вибір між pax Romana і pax Bizantium, а вибір між шляхами розвитку всього Західного Світу як такого. Саме до цього світу належав Мономах попри своє візантійське коріння. В молоді роки, коли формувалася картина світу Мономаха, він був шурином Німецького імператора, чоловіком англо-саксонської принцеси, двоюрідним братом королів Франції й Угорщини.

Київська наступальна операція восени 1943 року «обійшлася» у 417 тисяч загиблих воїнів Червоної армії

Востаннє ми з братом відзначали 6 листопада в колі рідних і друзів 35 років тому — 1978-го. За домашньою традицією, влаштовувалася виставка з творів Георгія на військову тему та з автентичними речами з його ж колекції: німецькими й радянськими касками, осколками мін, снарядів і бомб (брат зберігав навіть осколок, підібраний ним на вулиці 22 червня 1941 року!), гільзами різних калібрів, солдатськими баклагами, фронтовими запальничками, деталями літаків, автомашин і танків, інструкціями по боротьбі з танками, розмовниками, газетами й журналами часів війни, агітаційними летючками, фотографіями.

Життєвий шлях і самопожертва Василя Макуха

Світогляд Василя Макуха формувався також у читальні товариства «Просвіта», яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми старшими друзями – членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби з окупантами.
В листопаді 1944 року Макух потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, утік із пересильного пункту. В кінці 1944 року Василь вступив до лав Української Повстанської Армії.

Комсомол: погляд із ХХІ століття

Спочатку про сам термін. Комсомол (скорочення від «комуністичний союз молоді»): у вузькому сенсі — молодіжна організація при Всеросійській, з 1925 р. — Всесоюзній комуністичній партії, яка послідовно прибирала назви Російський комуністичний союз молоді (РКСМ, 1918 р.), Російський ленінський комуністичний союз молоді (РЛКСМ, 1924 р.), Всесоюзний ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ, 1926 р.) та її філія і складова частина в радянській Україні — Комуністична спілка робітничої молоді України (КСРМУ, 1919 р.), Комуністична спілка молоді України (КСМУ, 1920 р.), Ленінська комуністична спілка молоді України (ЛКСМУ, 1924).

Щоденники очевидців Голодомору 1932–1933 років як унікальне історичне джерело

Колосальні історичні трагедії — такі, як організований тоталітарною більшовицькою владою Великий Голод 1932—1933 років, — є завжди багатовимірними. Їх можна осмислювати, вивчати й досліджувати з використанням усього наявного інструментарію гуманітарних наук: аналізувати факти та історичні джерела, шукати філософські, соціологічні, економічні, психологічні причини загибелі мільйонів безневинних людей, публікувати документи, абсолютно необхідні для розуміння того, що сталося.

Вплив польського Січневого повстання на розвиток української культури

«Показовою була історія створення відомої повісті «Тарас Бульба» Миколою Гоголем. Цей твір, який було написано незадовго після Листопадового повстання, мав відверто антипольський характер. Його редагував особисто цар Микола І. Останній також надав чималу фінансову підтримку авторові «Тараса Бульби». Однак культивування козацького міфу мало небажані для самодержавства наслідки. Воно сприяло розвитку українського руху та національної свідомості.

Мюнхен: через «заспокоєння» Гітлера до Другої світової війни

Майбутній 2014 рік змусить людство — з волі або проти волі — пригадати про дві скорботні річниці кривавої історії ХХ сторіччя: 100-річчя початку Першої світової війни і 75-річчя незрівнянно страшнішої Другої світової війни, що коштувала людям Землі, за різними підрахунками, від 50 до 70 мільйонів життів. І якщо «історія — вчитель життя» (як вважали ще древні римляни), то нам усім, представникам роду людського, не дозволено, як із міркувань морально-етичного і політичного порядку, так і керуючись фундаментальним відчуттям самозбереження, «провалити» цей урок.

«Ваша правда про війну заважає нам жити...» (погляд із Запоріжжя)

В Україні святкують 70-річчя звілнення від нацистських окупантів. Кампанія почалася на Сході України і докотилася до Дніпра. Це добра нагода ще раз згадати про події воєнних років, зокрема в українських регіонах. Нещодавно вийшла книжка «Запорізький рахунок Великій війні. 1939 — 1945» (Запоріжжя: Просвіта, 2013. 416 с.). Керівником творчого колективу цієї монографії є доктор історичних наук, професор Запорізького національного університету Федір Григорович Турченко. Пропонуємо читачам нашої газети інтерв’ю з ним.

Наші лицарі "плаща і кинджала"

Якось до рук мені потрапила книга «100 великих розвідників» московського автора, ветерана радянських органів держбезпеки Ігора Дамаскіна. Дорікати йому ніби-то й нічим, бо він намагається бути максимально (на його думку) об’єктивним. Тут згадуються Нат Пінкертон, Мата Харі і Алан Даллас, Вільґельм Канаріс, Вальтер Шелленберґ і Рейнхард Ґелен. Не забули Брюса Локкарта з Сіднеєм Рейлі. В цьому ряду світові письменники з великим досвідом шпигунської діяльності: Даніель Дефо, Пьєр Оґюст Бомарше, Джон Ле Карре, Ґрем Ґрін і автор знаменитого «Агента 007» Ян Флемінґ...

Коли ми були у Європі...

Цікавим явищем ренесансної культури в Україні була латиномовна поема Іоанна Домбровського «Дніпрові камени». Її повна назва — «Дніпрові камени, або З нагоди щасливого сходження на Київську єпископську кафедру найяснішого і превелебного пана, пана Богуслава РадошовОпублікована вона без вказівки на місце й рік видання. ського-Бокші (роду Семиковичів), з ласки Бога й апостольського престолу, єпископові Київському, абатові Святого Хреста, Лисої Гори і т. д. і т. д. привітання». Опублікована вона без вказівки на місце й рік видання. Схоже, наклад її був невеликий. У тексті «Дніпрових камен» зустрічаємо ім’я його автора — Іоанна Домбровського.

Про європейськи освіченого українця XV століття, який зумів реалізувати себе

Далебі, дивними іноді виглядають наші сьогоденні «жаркі» суперечки про європейський вибір України, його сенс, переваги та близькі й віддалені наслідки! Справа в тому, що десь п’ять-шість століть тому (а якщо брати часи Київської Русі, то й десять віків тому) кращі, найдалекоглядніші, наймудріші представники нашої національної еліти — державотворці, інтелектуали, військові діячі — цей вибір уже зробили. Бо розуміли, що саме європейська християнська цивілізація, з усіма її вадами, недосконалостями, кризами, війнами, — то є природний дім для України.

Про цікаву скульптурну пам’ятку, що має безпосередній стосунок до української історії

У 1700 році в Кельні було опубліковано «Мемуари месьє Шарля де Баатца сеньйора Д’Артаньяна, капітан-лейтенанта першої роти мушкетерів короля», які стали документальною основою для всесвітньо відомого роману Олександра Дюма «Три мушкетери».
Серед багатьох зафіксованих в «Мемуарах» подій (до речі, значно відмінних від подій, описаних у романі) є досить цікава новела про перебування в Парижу однієї з головних дійових осіб українсько-польської війни середини ХVII ст., а саме Короля Польщі Яна ІІ Казимира (1609 — 1672).

Омелян Пугачов — національний герой України (Закінчення)

18 вересня 1773 р. на Яїку почалася Селянська війна під керівництвом Пугачова. Українці, разом з іншими представниками народів Росії, взяли у ній активну участь. Становище пугачовського війська в перші дні повстання на Яїку, коли воно ледве налічувало 500 чоловік, було надзвичайно складним. Успіх повстання тому багато в чому залежав від ставлення до нього населення першої великої фортеці на шляху руху від Яїку до Оренбурга — Ілецького містечка, заснованого в 1736 р. українськими переселенцями.

Як більшовики будували «новий світ»

Більше двох десятиліть ми прагнемо перетворити радянський спосіб життя на європейський. Тим не менше Україні постійно загрожує відкат у те минуле, яке можна визначити як несвободу, поєднану з патерналізмом. Останнім часом єврооптимісти здобули друге дихання: у них з’явився неочікуваний союзник. Пов’язані більше з минулим, ніж із майбутнім, політичні сили відчули загрозу з боку північного сусіда. Правлячі кола Росії, в якій відкат у минуле цілком визначився, загрожують поглинути в нього не тільки Україну, а й їх самих.

Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги

...Наприкінці квітня 1926 року в Україну повернувся вже не молодий (йому було 55 років) поет, перекладач, театральний критик, драматург, публіцист, літературознавець і громадський діяч. Його ім’я — Микола Кіндратович Вороний — не було тоді, мабуть, відоме отим «широким пролетарським масам», чиїм ім’ям щомиті клялася «робітничо-селянська» влада. Проте вагу творчості цієї людини для української національної культури пречудово усвідомлювали такі авторитетні митці, як Максим Рильський, Павло Тичина, Олександр Білецький, Микола Зеров...

Омелян Пугачов — національний герой України

Коли кілька років тому я заявив у ЗМІ, що Омелян Пугачов є українцем, і його цілком можна вважати національним героєм України, то ці мої публікації викликали хвилю обурення в певному суспільному середовищі. Хоча, якщо вдуматися, цією своєю заявою я чогось нового не відкрив: про те, що Омелян Пугачов — українець, знали ще за часів СРСР. Я просто нагадав сучасникам забуте, систематизував інформацію та навів докази цієї версії. 240 літ тому, 18 вересня 1773 року, почалося це найбільше народне повстання в історії Російської імперії

«Третій Рим» і схиляння перед Заходом

150 років тому, 1863-го, в Росії вперше вийшли друком два листа псковського ченця Філофея, датовані XVI століттям. В одному з них Філофей закликає не вірити гороскопам, а в іншому просить московського князя змусити прихожан правильно хреститися та боротися з гомосексуалізмом, оскільки «мерзота така примножилася не лише серед мирян, а й серед інших, про яких я промовчу, але хто читає, нехай розуміє». У зверненні до князя Філофей формулює ідею: «Москва — «Третій Рим», а четвертому не бувати».

«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...»

Мабуть, немає в Україні людини, яка не знала б цих слів. Та не тільки на просторах України і Радянського Союзу лунала ця пісня. Численна українська діаспора зробила її відомою на всіх континентах світу.
Хтось ще банально помиляється щодо авторства слів, але це не заважає її повноцінному життю. Автора вже немає більш як 150 років (поховано 27 грудня 1862 р. у Лебедині), а пісня живе, бо люди зробили її безсмертною. Як писав нещодавно Василь Пазинич у статті «Михайло Петренко: 150-річчя від початку безсмертя» в лебединській газеті «Будьмо разом»:
«...на небозводі біографії міста Лебедина зірка цього поета-романтика є незгасною».

Творці незалежності

Цьогоріч минуло 60 років від початку повстання політичних в’язнів радянських концтаборів, відомого як Норильське (нагадаємо, цикл матеріалів, присвячених події та її наслідкам, «День» опублікував у травні цього року). 25 травня 1953 року табірна охорона вбила в’язнів Жигайлова, Софроника, а також поранила Дзюбука. Наступного дня були нові жертви 4-го й 5-го табірних відділень. Саме там і почалося повстання, що охопило всі концтабори Норильської групи і тривало понад два місяці. Повстання політичних в’язнів вирізнялося не лише масовістю, а й злагодженою організованістю, що значною мірою забезпечило йому успіх. Ключову роль у повстанні відіграли українці, у числі яких був і закарпатець Андрій Бонка, з яким ми спілкувалися незадовго до 22-ї річниці Дня Незалежності України.

Чому УНР і галицькі лідери не змогли захистити восени 1919 року державну самостійність України

Усвідомлення причин невдач, прорахунків та поразок українців, так само як і причин історичних перемог і здобутків, — єдина реальна запорука відвернення їх у майбутньому. Лише тоді нація перестане наступати все на ті ж самі граблі. Тут, вочевидь, необхідний гармонійний, «творчий» баланс між гранично тверезою національною самокритикою, з одного боку, і законним почуттям національної гідності — з іншого. І найважливішим у цій справі є засвоїти одну просту, але справді незаперечну істину: уроки історії добре знає лише той, хто справді сумлінно й невтомно у неї вчиться, позаяк це, між іншим, важка праця, а не розвага під час дозвілля.

Покликаний правдою

Людство, на жаль, уже давно навчилося задовольнятися брехнею або ж напівправдою. Так уже з давніх часів було для нього і спокійніше, й безпечніше, й ситніше. Це було не важко, тому що поодиноку правду завжди легко приховати за багатьма брехливими версіями. За слушним зауваженням філософа Жана Бодріяра, реальність, таким чином, у сучасній цивілізації перетворилася на свій жалюгідний симулякр.
Наше ж постгеноцидне суспільство ще більш огидне, бо Голодомор майже повністю вичавив із нього останні загальнолюдські чесноти.

Йозеф Геббельс: технологія «чорної» пропаганди та політичних провокацій

Великій крові прокладає дорогу брехня. Так завше було в історії. Брехня масована, свідома, цинічна, що сіє лють, ненависть, страх, презирство до ворогів «зовнішніх», а ще більшою мірою — до ворогів «внутрішніх», яка навіює глядачам, читачам і слухачам, що перед ними — не люди, а «зрадники народу» (нації, держави, робочого класу, великого вождя — потрібне підкреслити). А зрадників слід нещадно знищувати, як необхідно знищувати і зовнішніх ворогів (нехай навіть йдеться про цілих народах і державах). Так вбивство людей — у страшній кількості — стає не тяжким злочином, а «святим обов’язком».

Аграрна політика УПА на прикладі одного конкретного документа

Одним із перших державних актів Української повстанської армії стало Розпорядження в земельній справі ГК УПА від 15 серпня 1943 р., відповідно до якого касувалася колгоспна система (як відомо, збережена і нацистськими окупантами), вся інша земельна посілість (фільварки, польські колонії), а запроваджувалася приватна селянська власність на землю — по всій території, контрольованій УПА.
Цей документ, нібито дуже простий, потребує разом із тим детального герменевтичного аналізу. Тільки такий підхід, спрямований на розкриття прямих та прихованих причин створення документа, з’ясування обставин його побутування і застосування дає змогу зрозумити його справжнє історичне значення.

Iз Києва до Житомира - на перекладних

Більшість із них збереглися вже як пам’ятки архітектури. А київська має ще й меморіальну цінність: сюди в травні 1861 року прибула з Петербурга труна з тілом Тараса Шевченка — для подальшого перепоховання в Каневі.
Отже, рушаймо з Києва до Житомира. Автомагістраль міжнародного класу Київ — Чоп, яка веде з Києва до Житомира, й далі — до державного кордону України, не завжди була такою прямою. З давніх-давен мандрівні й торгові люди пересувалися від села до села, від містечка до містечка, від міста до міста так, як було зручно їздити кіньми чи волами, — тобто суходолом та вододолом, оминаючи кручі, обираючи мілкі броди.

Ніч безелітарності

У середині ХІV ст. відбулося падіння Русі й руської цивілізації, яка охоплювала терени Східної Європи від Чорного моря до Балтійського. Падіння Русі було й падінням русько-українського етносу, який мусив зійти з великої політичної арени, «замкнутися в собі». Він для імперських держав, за словами Івана Франка, став «тяглом у поїздах їх бистроїздних» (поема «Мойсей»). Передусім це стосується Польщі та Росії. Що відбулося в середині ХІV ст.? Прямий спадкоємець Русі, Галицько-Волинське князівство, було розділене двома державами — Королівством Польським та Великим князівством Литовським.

«Вічний двигун» української ідеї. Частина 2

Здавалось би — все пропало: архіви, бібліотека УВУ — викрадено, окремих професорів, студентів — арештовано, розгромлено і обкрадено Музей визвольної боротьби у Празі, який патронував Сенат УВУ і який був центром плекання національної ідентичності еміграції в Європі, зачинилися перед українцями, як і привітні, затишні аудиторії Карлового університету...

Петербург, Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, Відень, Прага, Мюнхен - центри боротьби за українські університети

Баварська столиця Мюнхен посідає особливе місце в новітній українській історії. У другій половині минулого століття в результаті наслідків найбільш жорстокої світової війни тут опинилися тисячі українців, які з різних причин не могли жити, працювати, повернутися на Батьківщину, де відновлювалися тоталітарні комуністичні порядки, які не допускали національної окремішності, свободи слова, інакомислення та елементарного природного патріотизму. Потоки принижених людей, які опинилися на чужині, шукали захисту в демократичному світі, який поволі оговтувався від страшної бойні, спричиненої маніакальними змовниками.

Остання депортація

Останнє з примусових переселень українців (воно ж було останньою з цих акцій на території СРСР) відбулося 1951 року. Передумовою цієї масштабної «спецоперації» став договір між СРСР та Польщею про обмін ділянками державних територій, у результаті якого тисячі сімей бойків із заходу було переселено до півдня, без права повернення до рідних домівок (серед тих, хто назавжди покинув Батьківщину був і автор цих рядків).

Така «шапка Мономаха» Україні не потрібна...

У дискусіях навколо російсько-українських проблем повернення культурних цінностей з обох сторін досить часто згадується «шапка Мономаха». Зокрема, час від часу з боку представників української громадськості лунають вимоги повернути її в Україну. Але чи потрібна вона Україні?
«Шапка Мономаха» — золотий філігранний гостроверхий головний убір із соболиною опушкою, оздоблений дорогоцінним камінням та увінчаний хрестом. Вінець московських великих князів та російських царів, один із символів самодержавства в Росії. Один із найкоштовніших експонатів Оружейної палати Московського Кремля.

Дмитро Донцов... та паралелі й перпендикуляри української історії

За свою нову й новітню історію Україна пережила два періоди страхітливих Руїн. Обидва — після високих злетів. Спочатку у другій половині XVII століття новопостала Козацька держава, яка стала на якийсь час однією із головних європейських потуг, за кілька років розвалилася на друзки внаслідок нещадної боротьби між вождями та героями недавньої Визвольної революції. Потім у 1918—1921 роках щойно тріумфально проголошена незалежна Україна спершу була роздерта внутрішніми чварами, а затим припинила своє існування. І знов-таки: у боротьбі зійшлися вожді та партії, які вважали себе патріотичними.

Передумови антипольської акції УПА, 1939 - 1943 рр.

У повіті Грубешов [Люблінського дистрикту] поляки палять українські села, в дистрикті Львів українці палять польські села. Вбивства, що відбуваються там, такі звірячі, що німцеві просто не ясно, як можна вбивати людей таким чином. З виступу командувача поліцією безпеки в Генерал-губернаторстві, оберфюрера СС Вальтера Біркампа на засіданні ради ГГ 19 квітня 1944 р.
Всупереч тому, що з питання українсько-польського конфлікту часів Другої світової війни існує солідна історіографія, до сьогодні питання умов і причин різні вивчене недостатньо. Часто, деколи навіть урозріз вже опублікованим документам, акцент робиться на уявленнях ОУН про моноетнічну державу і применшується стихійний елемент у причинах трагедії.

Модерна українська нація (Закінчення)

Найактивніші діячі «Київської молоди» — учитель із Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак та професор Київського університету Микола Костомаров створили навесні 1846 р. нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Воно дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітників, православних святих Кирила та Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко; письменник та педагог, автор «Української граматики» й української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка»...

Ще раз про Валуєвський циркуляр

В історії не раз виносили жорстокі смертні вироки не окремим особам — цілим народам. Це робили в різний спосіб: фізично, тобто здійснюючи геноцидні дії супроти сотень тисяч, мільйонів людей за національною, релігійною або соціальною ознакою (тут варто зауважити, що подібного роду системні, свідомі, масові вбивства аж ніяк не є «винаходом» кривавого ХХ століття, проте воно, це століття, жахливим чином суттєво «вдосконалило» їхню технологію, свідченням чого є Голокост євреїв, геноцид українського, вірменського народів, геноцид в Руанді 1994 року, жахливі етнічні чистки на Балканах під час війни 1991—1995 років тощо).

Модерна українська нація

«Малоруссы, малороссы (иногда называемые южноруссами), представители одной из трех восточнославянских народностей, вместе именуемых русскими (курсив наш. — О.Р.)» — так починається стаття про українців в одній із найпопулярніших у Російській імперії багатотомних енциклопедій, що в короткий період часу з 1900-го по 1909 р. витримала чотири стереотипних видання і п’яте з додатковими двома томами. Здавалось би, позаду залишилося «довге» ХІХ ст. з його пробудженням державних і недержавних народів до усвідомленого національного буття, і тут тобі (вже у модерну добу!) такий анахронізм у вигляді гасла солідного енциклопедичного видання...

1943 рік… Про заснування в окупованому Львові Української академії мистецтв

Заснування у Львові за часів німецької окупації Української Академії Мистецтв, її короткотривала, сповнена великих творчих задумів діяльність – це один із тих епізодів в історії нашого художнього шкільництва, які свідчать про нелегкий, часом драматичний шлях його становлення. На жаль, ця сторінка все ще недостатньо висвітлена нині у вітчизняній мистецтвознавчій літературі і цілковито затерта у суспільні пам’яті сучасників. І це не дивно. Тоталітарний режим в Україні впродовж багатьох десятиліть тримав під особливо строгою цензурною забороною кожен факт, що стосувався українського культурно-мистецького життя в окупованому німцями Львові.

Українське село у Другій світовій війні

Не вірте нікому, що німці — погані люди. Вони нікому нічого поганого не зробили. Ці слова не раз я чув від бабусі моєї дружини — баби Єлизавети. Все своє довге життя вона прожила в селі Липняжці Кіровоградської області. Село було великим і розташовувалось на дорозі Одеса — Київ. Під час останньої війни у ньому містився німецький гарнізон, а в хаті баби Єлизавети — німецька комендатура. Я не вступав у суперечку стосовно її слів, бо ще довго залишався в полоні відомих радянських стереотипів щодо Другої світової війни. Ці стереотипи настирливо впроваджували у нашу свідомість радянською школою, та й тепер так само впроваджують школою незалежної України. «Ми повернули вам правду історії», тобто радянський погляд на всіх і на себе — «волають» останнім часом великі плакати на вулицях Одеси. Яку саме пам’ять нам повернули?

Наша земля як козир у політичній грі XVIII століття

Історична доля України (українських земель) у XVIII ст. визначалася багатьма зовнішньополітичними та внутрішніми факторами. Одним із таких провідних факторів став геополітичний. Україна виявилася практично в центрі вузла протиріч європейської (католицько-протестантської), азійсько-африканської (мусульманської) та євразійської (православно-мусульманської) цивілізацій, кожна з яких, у свою чергу, складалася з об’єднання країн — конгломератів, зі своїми власними суперечливими стосунками. Ці конгломерати перебували у стані відкритого (часом прихованого) конфлікту, створювали дипломатичні й династичні коаліції, укладалися ситуативні або довготривалі союзи, вели між собою військові дії тощо.

Червень 1941-го: великий страйк Червоної армії

Міфологія, пов’язана з війною сталінського Радянського Союзу проти гітлерівської Німеччини, до сьогодні є тим, на чому чималою мірою ґрунтується панування чинних владних еліт і в Росії, і на значній частині пострадянського простору. Ще чверть століття тому керівна і спрямовуюча сила радянського тоталітарного суспільства в особі КПРС справляла свій ідеологічний ґешефт, доводячи уже вкотре всім, що перемога над нацизмом означає силу і правоту комуністичної ідеології, «єдність партії й народу», велич комунізму, занепад капіталізму тощо. У нинішній Росії, незважаючи на спроби комуністів приватизувати перемогу, путінський режим зумів вписати «Велику Вітчизняну війну» в контекст сучасного російського націонал-шовінізму, який прагне, щоб уся Європа та й весь світ визнавали саме Росію благодійником усього людства, перед яким треба завжди стояти на колінах.

Волинська трагедія-1943: як розширити «простір згоди»?

Зрозуміти іншу людину — то завжди праця розуму й душі, часом праця непроста, тяжка, іноді — так може здаватися — невдячна. Це — загальновизнана істина. Проте наскільки ж важче порозумітися не окремим особистостям, а цілим народам, надто коли важко подоланою перешкодою є історична пам’ять — кривава, люта, страшна, та, що закликає нічого не забувати, нічого не пробачати, прагнути до відплати...
А порозумітися не просто «добре було б» — порозумітися двом народам, українському та польському, життєво необхідно. Іншого просто не дано, іншого просто не може бути. Бо від відносин наших народів і держав й сьогодні значною мірою залежать (гео)політичні процеси в Європі (не лише Східній), залежить європейське майбутнє відродженої України.

Дмитро Донцов і героїчне українське жіноцтво

Цього року минає 130 років від дня народження та 40 років від дня смерті одного з найяскравіших діячів української історії і культури — Дмитра Донцова. Про нього, його діяльність, життя і творчість написано чимало, але не всі грані його діяльності розкриті достатньою мірою.
У творчому доробку Дмитра Донцова, де так багато уваги та місця присвячено виробленню героїчного типу особистості українського чоловіка, значно менше сторінок присвячено образам жіноцтва, проте все ж такі роздуми автора є, і вони тим більше цікаві, що по-своєму проливають світло і на постать самої цієї непересічної особистості.

Початки християнства в Русі-Україні

У нинішньому році виповнюється 1025 р. з часу хрещення Русі. Як відомо, князь Володимир, «шукаючи віру» для своєї країни, в 988 р. обрав візантійське християнство. Це давало можливість прилучитися до високої візантійської культури, стати потугою на міжнародній арені, з якою б рахувалися інші держави. Вибір «візантійського вектору» був також пов’язаний з поширенням на Русі кирило-мефодіївської релігійної традиції, зрозумілої для русичів церковнослов’янської мови, якою користувалися в богослужінні й у сфері високої культури. В умовах існування сильної Русі-України ХІ-ХІІ ст. це сприяло творенню потужної руської цивілізації, яка в тій чи іншій формі продовжувала зберігатися аж до XVIII ст. Русь ХІ-ХІІ ст. в багатьох сферах випереджала латинський Захід. Інша річ, що подальший перебіг подій, пов’язаний із татарською та турецькою експансією в Європу, загальмував її розвиток і дав переваги Заходу.

Останній день

Під час Другої світової війни Ольжича було призначено заступником голови ОУН під проводом А. Мельника з надзвичайно широкими повноваженнями та відповідальністю. Саме йому було доручено очолити похід ОУН на Схід як організатору похідних груп та керівнику підпільного Проводу ОУН на східних та центральних українських землях (фактично в окупованій нацистами підрадянській Україні).

«Винищувальні акції»: пам’ять двох народів (Закінчення)

Ніхто з учасників семінару не висловив сумнівів щодо кількості жертв голоду. Ніхто не запропонував знайти інше пояснення наявним документам у тій послідовності, в якій вони приймалися, хоч у черговий раз пролунала заява щодо документальної незабезпеченості тверджень про вилучення всієї їжі. Як кваліфікувати цю каральну операцію? Немає потреби виявляти мотиви Сталіна, засвідчувати чи заперечувати наміри вождя за допомогою терору голодом попередити соціальний вибух або піднесення національно-визвольної боротьби.

Кримська війна, великодержавні фантоми й Україна

Цього року минає 160 років від початку Кримської (як її звуть у нас) або Східної (як її звуть у Західній Європі) війни. У російських ЗМІ і проросійських газетах України вже почалися розмови про велич подвигу імператорської армії і флоту, які, мовляв, врятували велику країну від її розчленування і поглинання Заходом. Пишуть і про те, що Російська імперія отримала у цій війні перемогу, зірвавши плани Британії, Франції і Туреччини. Що цікаво: у подібній тональності говорить про події минулого і преса, пов’язана з комуністами України і Росії. Все це змушує повести розмову про міфи, що склалися довкола Кримської війни, не чекаючи дати її формального початку — 4 (16) жовтня.

У тоталітарній ночі історії. Продовження

Перш ніж продовжити наше спільне з читачами ознайомлення з найбільш цікавими й показовими фрагментами «Щоденника» Аркадія Любченка, необхідно дати переконливу та чесну відповідь на одне жорстке запитання, котре, цілком можливо, вже давно виникло у тих, хто вже встиг переглянути написане Любченком. А саме: «А навіщо нам, читачам, взагалі знати про цей щоденник?» Проблему може бути сформульовано ще гостріше: «Читати писанину дуже й дуже сумнівної особи, що вона під час війни одверто співчувала нацистам, поведінка якої взагалі була, по суті, зрадницькою, — це не поважати себе, бруднити совість й гаяти час».

«Винищувальні акції»: пам’ять двох народів

У Казахстані починають споруджувати пам’ятники жертвам Голодомору (казахський відповідник українського терміну — Ашаршилик). Наприкінці минулого року на замовлення акімату (мерії) Астани була видана двомовна (казахською й російською мовами) монографія «Правда о голоде 1932—1933 годов», яку підготувала група співробітників Інституту держави. Директор інституту Буркітбай Аяган нещодавно побував в Інституту історії України НАН України і уклав з нами рамкову угоду про співробітництво. Аби належним чином оцінити ці факти, треба заглибитися в тему, починаючи з часів існування СРСР.

Чим же була УРСР у складі Союзу?

Чимало політиків і публіцистів сьогодні полюбляють вести мову про те, що Україна тривалий час (чи то десятки років, чи то кілька століть) була окупована Росією. А термін «радянська окупація України» став уже звичним як для мас-медіа, так і для політичного середовища. Якщо раніше його вживали лише крайні націонал-радикали з числа політиків, інтелектуалів і журналістів, то тепер він став загальником не тільки в націонал-демократичному, а й подекуди в ліберальному середовищі. За президентства Ющенка навіть було створено Музей радянської окупації в Києві — щоправда, не державний, а на громадських засадах. Із другого боку, не лише відверті москвофіли, комуністи чи постмодерні ліберали, а й дехто з патріотично налаштованих публічних осіб заперечує не лише окупаційний, а й колонізаторський характер влади Кремля.

Дзеркало героїв

Балдаєв створив першу і найбільш повну збірку та класифікацію татуювань і лексики представників злочинного світу, навіть ширше – антисистеми у тому вигляді, в якому вона існувала в радянському суспільстві. Це, по суті, був набір формальних критеріїв для того, що сучасна кримінологія називає профілюванням підозрюваного. Використовуючи виділені та класифіковані Д. Балдаєвим лексичні (арго) і іконографічні (татуювання) ознаки, стало можливим з високою достовірністю визначати кримінальну історію, звички, прихильності, вік, іноді навіть місце народження підозрюваних. За допомогою цього методу було виявлено і знешкоджене близько 350 особливо небезпечних злочинців тільки в Ленінграді у 1980-х роках.
До 1990-х років корпус його робіт включав багатотомну збірку татуювань.

У тоталітарній ночі історії

Історія — це сума людських доль. Не механічна сума за законами математики, а творча взаємодія мільйонів та мільйонів уже далеких (часто безмежно далеких) від нас життів, що були колись об’єднані спільною метою — здавалось би, неможливою, немислимою, проте згодом здійсненою! — колись виявляли чудеса святості й героїзму або ж падали у прірву зради, підлості й убивств.
Ось чому відтворення саме «людського виміру» минулого стає в останні десятиліття основним, змістотворчим напрямом роботи істориків, так само як і найцікавішою темою, що постійно привертає увагу «пересічних» читачів — замість задогматизованого викладу «зміни суспільно-політичних систем», «боротьби ідей» тощо.

Мономах: на кордоні Європи й Азії

Як і багато інших давньоруських правителів, великий князь Володимир-Василь Всеволодович, прозваний Мономахом, зустрічав усі великі церковні свята, відвідуючи ІНКОГНІТО тюремних арештантів і церковних жебраків, аби особисто подати їм милостиню...
Так Володимир Мономах увійшов у Історію як князь «милостивий». Хоча не лише у свята проявлявся в його великому правлінні гуманний за своєю ментальністю ХАРАКТЕР наших лісистих у ті часи земель: бо ніде в Європі, окрім як у нас, не зустрінеш стільки пристойних жебраків з простягнутою «Христа ради» рукою і стільки могутніх або заможних людей, які жертвують подаянням в ім’я Христа і задля пробачення власних гріхів (пам’ятаю свій шок у соборі Паризької Богоматері, де вельми недорогі, але величезні свічки купували переважно лише мої співвітчизники).

«Думали, допоможемо розбити москаля, а як маємо армію, то буде й держава»

Навесні 1915 року на горі Маківці українці з легіону УСС дивились на своїх побратимів крізь приціли крісів. За 29 років їхні нащадки з дивізії СС «Галичина» та Червоної армії зустрілись на полі битви під Бродами. Для тих, хто вижив у тій битві, друга світова не закінчилась дотепер. Одні називають їх героями, інші – нацистськими поплічниками.
14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» формувалась із 1943 року з українців-галичан. До її лав зголосились 83 тисячі добровольців, із-поміж яких відібрали 16 тисяч. Тепер «СС Галичина» - предмет бурхливої полеміки в Україні, й навіть у середовищі націоналістів цю сторінку нашої історії оцінюють неоднозначно.

Історична довідка про Федіра Вовка (Вовчука)

У середині вересня 1941 року після відступу радянських військ від Дніпра , німецьке військове командування у Нікополі почало формувати міське і районне управління із числа місцевих жителів. Одночасно у місто прибули члени Південної похідної групи ОУН – Б Микола Климишин та Уляна Целевич.(5) Вони вже знали з розповідань вчителів які проживали в Західній Україні, а до війни відвідували Нікополь, що живе там директор школи свідомий українець Вовк Федір. Вони розшукали його і запропонували роботу у Нікопольській районній управі на посаді керівника сільгосп управи.
У жовтні 1941р. Вовк Ф.І. брав участь у створенні Нікопольського осередку “ПРСВІТА” ім Т. Шевченка та його діяльності до літа 1942р. поки вона не була заборонена німецьким гебітскомісаріатом.

Пам’яті киян, загиблих від бомб... своїх

Як зараз, стоїть перед очима сонячний травневий ранок 1943 року із пташиним співом, пахощами вмитої росою зелені. Ми, вихованці дитячого будинку на Солом’янці, здивовано дивимось на порожні, без шибок і рам, вікна в одній зі спалень на другому поверсі. Ті рами й уламки скла лежали на землі під будинком, вибиті назовні, як тепер розумію, потужною повітряною хвилею. А виховательки удавано безжурно пояснювали: «Це, діти, вночі була дуже сильна гроза». І ми, малеча, погоджувалися, лукаво посміхаючись: «Так-так, така сильна гроза, що аж бомби падали!».
Може, якби не отака нещира, зухвала неправда шановних дорослих, воно так яскраво не закарбувалося би в пам’ять нам, маленьким правдолюбцям.

Iван Сошенко: предтеча нашого генія

З прірви не можна вихопитися без того, щоб не запаморочилася голова. За спогадами Сошенка, Тарас після викупу з неволі « ...зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть з претензією на comme il faut. Одне слово, на деякий час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художнику, для якого все життя в мистецтві. Отак, — думав я собі, — зрозумів він волю, що коштувала йому великої боротьби, таких страшенних зусиль?»
Мабуть, таки було важливо для того, кому судилося стати Кобзарем, в юності мати біля себе людину, котра говорила: «Гей, Тарасе, схаменись! Чом ти діла не робиш?» А ще Сошенко студіював зі своїм другом книжки не тільки з історії й теорії мистецтв, а й з астрономії та природознавства.

29 квітня 1918 року: «Переворот у цирку» чи закономірний етап революції?

Події, що відбулися в Києві 29 квітня 1918 р., досі викликають розмаїття думок та оцінок, зіткнення поглядів і концепцій. Це пояснюється насамперед їхньою історичною значущістю, вагомим впливом на подальший хід Української революції, а також контраверсійністю самої постаті організатора і винуватця державного перевороту — Павла Скоропадського. Нагадаємо, що внаслідок цих подій відбулася заміна ліворадикальної владної еліти на ліберально-консервативну, встановився в Україні на сім із половиною місяців авторитарний режим, відродилася історична національна форма правління — гетьманат.

Забутий ювілей

Єлисаветград - “столиця” найбільшого повіту в європейській частині Російської імперії, подарував світові чимало видатних особистостей у всіх галузях людської діяльності. Одним з них був Амінадав Шполянський.
У квітні 1888 року в Єлисаветграді народилися два хлопчики, яким судилося стати всесвітньовідомими - Генріх Нейгауз та Амінадав Шполянський. Обидва прославили рідне місто, зробивши значний внесок у світову культурну спадщину. Нещодавно 125-річчя з дня народження Нейгауза відзначали на державному рівні - торік Верховна Рада прийняла відповідну постанову.

Злет i занепад етносiв, або Ще раз про Льва Гумільова та євразійство

Дослідження в галузі суспільної свідомості, так званої масової волі і масової активності, свідчать, що для спонуки організованого співтовариства (або навіть випадкової безлічі людей) до певних добровільних дій, досить, аби активні індивіди складали від п’яти до десяти відсотків від загальної кількості. Інші можуть піти за ними через природну схильність до наслідування («стадного відчуття»). Наслідуючи приклад пасіонаріїв, взяти участь у масовій акції можуть навіть ті, хто далеко не впевнений у її необхідності.

Анатолій Казанський: геніальність як норма

Сьогодні художнику минуло б 64 роки.
Познайомитися з його малюнками мені випало ще в університеті. Під час одного зі своїх візитів головний редактор «Дня» Лариса Івшина привезла до Острозької академії альбом карикатур Анатолія Казанського. Зображення були надзвичайно живі й водночас — наче зі шлейфом історії, що я одразу навіть не зрозуміла: автора цих карикатур нам зараз представлять під час зустрічі, чи у «Дні» відкрили маловідомого, але легендарного художника, чиє ім’я вже стало історією. Виявилося, що друге, хоча на той час з дня смерті Анатолія Казанського ще не минуло й десятиліття.

Світло й тіні творця ідеології «чинного» (інтегрального) націоналізму. Продовження

«Катова вечеря», як роз’яснює автор, — це такий моторошний середньовічний звичай, коли «засудженому на смерть перед стратою подають краще їдження — так, як він собі бажає». Тюремний вартовий (по суті, кат) подає нещасному, котрого завтра вже стратять, найкращу вечерю, про яку він ще донедавна не міг і мріяти, наприклад, свіжий, пахучий біфштекс, пляшку хорошого вина, багато інших чудових страв...
Донцов із притаманною йому жорсткістю одразу ставить усі крапки над «і»: «Не лише тюремні вартові дозволяють собі такі жарти, але й... світова історія!

Про український неомарксизм, ревізіонізм та «злиденність» української філософії

Якщо чесно, я довго думав, чи варто піднімати цю тему. Нещодавно уважно перечитав 5-те число часопису «Філософська думка» за 2012 рік, де йшлося про філософію в Україні в останні десятиліття існування СРСР, тобто в період, який часто в літературі називають «відлигою» і «застоєм». Чимало дражливих думок викликало читання цих матеріалів. Зрештою, поява в газеті «День» статті Сергія Грабовського «Ревізіоністи та пророки. Український неомарксизм 1960—1980-х» переконала мене, що про ці речі треба говорити, оскільки «актуальне минуле» так чи інакше справляє (іноді навіть неусвідомлено) вплив на духовну ситуацію в сучасній Україні.

Світло й тіні творця ідеології «чинного» (інтегрального) націоналізму

Свого часу хтось із всесвітньо відомих класиків природничих наук (можливо, Лаплас) дотепно зауважив: якби закони математики, здавалося б, абсолютно неспростовні, зачіпали реальні інтереси людей, вони неодмінно були б оскаржені. Додамо при цьому, що поняття «інтереси» включає в себе зовсім не обов’язково лише життєві відносини винятково матеріального плану. Адже, наприклад, амбіції у захисті «своїх», «неповторних», «рідних» ідей сприймаються людиною, яка боронить відповідну духовну зверхність, так само як інтереси — і то особисті, кровні, більш ніж вагомі!

Січовий стрілець Олена Степанів

Про неї треба писати товсті романи і знімати повнометражні фільми. У контексті минулого і сьогодення. У розумінні жертовності і в прагненні мети. Як приклад для прийдешніх поколінь. Може тому ніхто (окрім науковців) не брався за цю велику справу, бо надто вже реальний образ лежав на поверхні. Навіть поважні метри історичного роману навряд чи ставили собі за мету перетворити наявну реальність у героїчний романтизм, який супроводжувався би повнокровним життям, незважаючи на тяжкі умови воєнного часу, а пізніше – на гнітючу деспотію радянської дійсності. Жорстокої, всепожираючої дійсності, яка протягом усього свого існування фабрикувала кримінальні справи проти інакомислячих громадян, знищувала пам’ять про них. Маємо конкретний приклад з Оленою Степанів.

Василь Стус як європеєць

Направду, це видається дивним. Навіть незбагненним. Хлопець, у якого батьки були «далекими від Європи», походили з Поділля, що було глухою провінцією Російської імперії, а потім такою ж провінцією імперії Радянської; хлопець, який зростав у степовому Донбасі, що колись був землею кочівників, а в другій половині ХІХ ст., завдячуючи ініціативі Нестора Кукольника, почав перетворюватися в регіон дикої індустріалізації; хлопець, який ніколи за свого життя не бував у справжній Європі, став справжнім європейцем. Європейськість Василя Стуса видається якоюсь містикою. Він пише вірші, котрі погано вписуються в контекст поезії української, проте добре вписуються в контекст поезії німецької.

Юзеф Пілсудський - блискучий майстер «технології влади»

Я не раз думав про те, що, вмираючи, я прокляну Польщу. Сьогодні я усвідомив, що так не вчиню. Коли я після смерті з’явлюся перед Богом, я його прохатиму, щоб він не посилав Польщі великих людей. Що польський народ дає великим людям і як до них ставиться! Ще невідомо, чи була б створена без мене Польща! А якби була, то чи збереглася б ця держава? Я знаю, що я зробив для Польщі. Ці цікаві слова було сказано в приватній бесіді Юзефом Пілсудським 1929 року. (Їх записала, а вже після Другої світової війни опублікувала вельми близька до Маршала людина, депутат Сейму Артур Слівіньський). Вражаюче, але так висловилася людина (причому щирість цієї думки не варто ставити під сумнів — говорилося це не на офіціозному заході, а в інтимному, дружньому колі, серед своїх), яку цілком обѓрунтовано вважають засновником сучасної польської державності ХХ сторіччя, особистість дуже прихована, яка ревно оберігає свої сокровенні думки...

Голодомор на Донбасі: як це було

Тема Голодомору 1932— 1933 років останнім часом начебто відійшла в тінь у офіційних істориків. І знову, як це вже було за радянської доби, почали намулюватися на об’єктивні свідчення про масштабну трагедію псевдонаукові теорії та твердження. Нібито український народ постраждав не більше, ніж інші нації «союзу непорушного», бо ж такий, бачте, спричинився природний катаклізм. А на Донбасі, мовляв, голоду взагалі не було, бо шахти та заводи давали заробіток усім бажаючим. На початку нашої бесіди зі Станіславом Федосійовичем Блєдновим, донецьким журналістом та громадським діячем, який багато років присвятив дослідженню тих подій 80-річної давнини, ми спитали про головне. А саме: чи був той голод геноцидом, зброєю цілеспрямованого винищення українців й зокрема —донбасівців.

Нащадки Великого Князя

Авторитет Володимира Мономаха був таким безперечним, що він без будь-яких перешкод передав Київський престол своєму старшому синові Мстиславу I (1076 — 1132), який раніше був князем Вишгородським. На Київському престолі він ствердився після смерті свого батька 1125 р. Мстислав I був гідним наступником свого великого батька: старанно працював для блага країни і тримав у покорі удільних князів. 1130 р. він підпорядкував усю Білу Русь — князівство Полоцьке і на загальному з’їзді удільних князів засудив полоцьких князів за сепаратизм і вислав їх до Греції. Мстислав вів звитяжні війни з Ліфляндією і Литвою. Він був мужнім і мудрим, його любили піддані і шанували сусіди. У Києві Мстислав Володимирович побудував церкви св. Феодори і Богородиці Пирогощої, а також заснував Федорівський монастир.

Дороги і храми Мономаха

2013 року минає 900-річчя сходження Володимира Всеволодовича Мономаха на київський стіл, а також 960 років від часу його народження. Літопис повідомляє, що 1053 р. «у Всеволода родився син Володимир од Марії, цесариці грецької». А це ще раз спонукає нас уважніше й ретельніше поглянути на весь набуток добрих справ великого князя, бо саме талановита й добра людина могла творити добро і передавати його наступним поколінням. Ця стаття розповідає про історію будівництва давнього храму, однієї з найдавніших у Переяславському князівстві церкви Бориса і Гліба як «храму на крові», яка набула статусу Мономахової божниці — найулюбленішої великим князем церкви, збудованої в укріпленні Альто його стараннями, біля якої, за літописом, обірвалося життя князя.

«Він міг би прикрасити будь-яку державність»...

Учора виповнилася 102-га річниця від дня народження Михайла Сороки, який понад три десятки років був в’язнем радянських таборів. «Цей чоловік жив і пішов із життя мужньо, як лицар, спокійно, як учений, як світило, як святий, достойно, як державний діяч. Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настане час, коли при згадці його імені українці будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці, коли почують ім’я Вашінгтона, угорці — почувши ім’я Кошута, а євреї — почувши ім’я Герцля», — написав про нього єврейський письменник і колишній політв’язень Анатолій Радигін. «Михайло Сорока десь краще від інших знав, що значило — не піддатися спокусі. Знав, що за твердість треба платити життям.

Згадуючи Аркадія Аверченка

Сьогодні не багато хто знає про те, що Аверченко був вихідцем із Севастополя, та й творчість цього автора в значній частині ще залишається в тіні. Не прийнявши Жовтневого перевороту і написавши "Дюжину ножів у спину революції", він сам поставив хрест на своїй кар'єрі в Радянському Союзі. Відновленню справедливості і поверненню спадщини майстра слова і гумору, кандидат філологічних наук, доцент Севастопольського міського гуманітарного університету Вікторія Міленко присвятила життя. Писати про Аверченка Вікторія Дмитрівна почала ще в аспірантурі, нині ж вона - аверченкознавець, автор книги про письменника в серії «ЖЗЛ».

Український неомарксизм 1960-1980-х

Сто тридцять років тому, 14 березня 1883 року, в Лондоні помер німецький політичний емігрант, філософ, економіст і публіцист, один з ідейних лідерів міжнародного соціалістичного руху Карл Маркс. Його теоретична спадщина стала підґрунтям цілого спектра принципово відмінних і нерідко несумісних політичних напрямів: від демократичного соціалізму європейських соціал-демократів до більшовицького тоталітаризму, від антиколоніальних ідеологій ХХ століття до російського та китайського «червоного» імперіалізму. У цьому не було нічого дивного: написані Марксом у різні періоди його життя тексти часом не стикувалися один з одним, а часом мали істотні внутрішні суперечності.

Доля українця Івана Козяра в контексті людиноненависницької доби

«Століття-вовкодав», за визначенням О. Мандельштама, було нещадним до людської гідності, зрештою, до самого людського життя — це хиже «червоне століття» ламало без щонайменшого жалю мільйони доль, перетворюючи ці долі на «табірний пил», ґвалтувало з тваринною хтивістю святі ідеали й чисту віру, робило все, аби залізом і кров’ю, голодом та колючим дротом ГУЛАГів і нацистських концтаборів залякати народи, показати їм: ви — не гурт вільних особистостей, ви — ніщо, нуль, хоч і співали: «Человек проходит как хозяин необъятной Родины своей...»

Кримські вояжі академіка Вернадського

Значна частина наукової творчості всесвітньо відомого вченого – геолога і географа Володимира Івановича Вернадського – була звернена до Криму («День» частково писав про це у № 44 від 12 березня). Його перша робота про природу півострова відноситься до 1882 р., коли він, будучи 19-річним студентом Петербурзького університету, описав знамениту Кримську (Балаклавську) бурю 1854 р. і обґрунтував її значення для організації Всесвітньої Метеорологічної служби. А востаннє академік згадує про Крим у творі «Декілька слів про ноосферу» (1944), в якому, зокрема, йдеться про значення Ялти і Сімферополя як місць, де створювалося його велике вчення про ноосферу.

Як Російська імперія здійснювала курс на «обрусіння» Польщі й Литви

Поразка національно-визвольної боротьби (і польське повстання 1863 року тут не є винятком) — це тест для народу. Тяжкий і жорстокий тест на право жити на своїй землі вільно. Бо після такої поразки імперська влада без будь-яких етичних (тим більше політичних) вагань заявляє, що та земля, на якій одвічно жила підкорена нація, — це, виявляється, вже не зовсім її, цієї нації, земля, а «історичне» і «безперечне» надбання Її Величності Торжествуючої імперії, цього ненаситного Молоха («Це все не ваше — воно завжди було нашим!» — цю бездоганну логіку імперців геніально розгадав ще Шевченко, свідченням чого є його «Кавказ»).

Чи була колись Україна імперією?

Доктор юридичних наук, професор Сергій Валерійович Пєтков підготував до перевидання науково-популярну монографію «Империя Святослава: мифы, загадки, поиски и открытия» — про часи правління князя Святослава. Оскільки Сергій Валерійович за першою освітою історик, книжка вийшла цікавою та з нових, нетрадиційних позицій показала деякі факти існування Київської Русі, зокрема створення під орудою князя Святослава імперії слов’ян. Це друге видання книжки (перше було видано в Сімферополі під назвою «Життєпис великого київського князя Святослава І Славного»).

«Ви знаєте, як мені дорога Україна...»

12 березня 2013 року виповнюється 150 років від дня народження видатної постаті української, російської та світової науки В.І. Вернадського. Хоча більшу частину життя В.І. Вернадський працював у Російській академії наук, він зробив винятковий внесок у створення засад української науки та освіти ХХ ст. Будучи українцем за походженням, він глибоко перейнявся ідеєю національного наукового, економічного та культурного відродження України. У дуже короткий, але насичений доленосними подіями історичний період — 1918—1920 років вчений відіграв визначальну роль у заснуванні Української академії наук, Національної бібліотеки Української Держави, низки університетів та інститутів, наукових організацій і товариств.

Сталінська міфологія «об’єднання України»

Років зо п’ять тому я зателефонував своєму давньому знайомому, головному редакторові популярної тоді серед киян газети й сказав: «Сергію, ну що це в тебе друкують? От, мовляв, такий-сякий Черчілль 1946 року розв’язав холодну війну. А як він міг це зробити, га? Він же був тоді відставним політиком, невдахою, котрий ганебно програв парламентські вибори й опинився в опозиції й котрого громадська думка Заходу сприймала як свого роду релікт, як живе відлуння, хай і героїчного, але минулого. То чи міг він розв’язати холодну війну чи навіть оголосити про її початок? Кажеш, Фултонська промова? Та, яка звалася «М’язи миру»?

Постріли з «нізвідки»

На перший погляд, відповідь на це запитання очевидна. В Енциклопедії історії України читаємо: «29 лютого 1944 р. під час об’їзду військ [Ватутін] потрапив у засідку УПА в районі с. Милятин (нині село Острозького р-ну Рівненської обл.), в перестрілці його було поранено. Півтора місяці перебував у госпіталі в Києві, де й помер». Утім, придивімося до інших версій поранення видатного радянського полководця. Обставини поранення генерала описували по-різному, інколи доволі суперечливо. Зокрема, у різних виданнях спогадів маршала Жукова «Воспоминания и размышления» є кілька суттєвих різночитань. Звернімо увагу на фрагмент із першого видання мемуарів. Жуков згадував, що він радив Ватутіну не їхати самому на нараду, а послати когось зі своїх заступників. Однак один із членів Воєнної ради фронту наполегливо підтримав Ватутіна у необхідності поїздки. У наступних виданнях мемуарів Жукова цю фразу було вилучено. Чому?

Момент істини. Продовження

Щоб розібратися в тому, якого характеру набула подальша гранично гостра боротьба навколо Києва й України загалом, звернімося до загального аналізу обстановки, який подає Олександр Доценко. «Соціально-економічне положення лівобережної України, — пише старший ад’ютант Петлюри, — найкраще сприяло поваленню більшовизму. Селянство пересвідчилося, що більшовизм є лише руйнуюча сила, яка нищить економічний добробут краю, і, відчувши на своїй власній спині увесь жах більшовицького поневолення, цілком вороже поставилося до нього.

Момент iстини

В історії кожного народу, що бореться за свою свободу, неминуче (взагалі незалежно від людських бажань) настають вирішальні хвилини вибору (мить визначення або ж момент істини), коли вирішується його доля, його майбутнє, відстоюється його право на вільний розвиток. В історії України ми теж можемо назвати декілька таких «моментів істини»; наприклад (вибір тут завжди, безумовно, буде суб’єктивним) це Петро Сагайдачний під Хотином, Богдан Хмельницький під Берестечком, Іван Виговський після Конотопу (саме після, а не «до» або «під час» цієї славетно битви!), Петро Дорошенко 1668 року, коли йому, здавалося б, ось-ось, буквально завтра, вдасться об’єднати розірвані Руїною лівий та правий береги Дніпра... Ці поворотні миті історії бували для нашої нації переможними (коли вдавалося передовсім приборкати внутрішній розбрат); коли ж українці зазнавали в таку доленосну хвилину поразки, це була катастрофа, що відкидала нас на століття назад.

Балаклавський епізод у житті Лесі Українки

Одна з важливих точок на карті Криму, де перебувала Леся Українка, – Балаклава, що простяглася 15 кілометрами південніше Севастополя. "День" поговорив про цей період життя Лесі Українки з її шанувальницею, кандидатом педагогічних наук, доцентом Тамарою Мельник. Тамара Валентинівна розповідає: «Стародавні греки, а пізніше візантійці, називали Балаклаву Сюмболон, генуезці – Чембало, турки – Балик-кая, а Леся ступила вже на землю сучасної нам Балаклави, міста, яке опісля, в довгі роки радянського тоталітаризму, тримали за «колючкою». Пам’ятник Лесі Українці в Балаклаві – явище неординарне. І хоча ще з дореволюційних часів наше містечко звалося письменницькою меккою, і на барельєфах були видатні майстри слова Адам Міцкевич та Олександр Купрін, українського звучання в Балаклаві не відчувалося».

У кремлівському скопищі змій

Один із вагомих, істотно важливих уроків історії: тирани і деспоти, зазвичай, не залишають живими надто інформованих свідків їхніх кривавих справ. Такі «носії таємниць» дуже часто рано (або за вельми загадкових обставин) йдуть із життя: дія невідомої науці отрути, удар ножем із-за рогу, підступна стріла, у ближчі історичні епохи — дивна автомобільна (або авіаційна) катастрофа, удар льодорубом, невмотивоване самогубство, просто раптове зникнення людини. Та хіба мало можна придумати причин і способів позбавитися колишнього спільника, який став тепер небажаним! Так вчинили Нерон і Чингізхан, Тамерлан і Іван Грозний, Трухільо і Піночет, Муссоліні, Сталін і Гітлер.

Луцьке Євангеліє: контексти

Нещодавно різні українські мас-медіа озвучили таку новину: мовляв, митрополит Луцький і Волинський УПЦ Московського патріархату Нифонт передав президенту Росії Володимиру Путіну примірник факсимільного видання Луцького Євангелія XIV ст. Йшлося й про те, що Луцьке Євангеліє вийшло чималим накладом — 1000 примірників. І що в цьому виданні збережено розмір текстів та прикрас, усі сторінки відтворено в оригінальному вигляді, кольорі та об’ємі. Відтворено також маргіналії. При цьому видавці використовували спеціальний папір, що імітує пергамент. Словом, видання дороге й непросте. Іноді звертали увагу на те, що рукопис Євангелія зараз знаходиться в Москві, в Російській державній бібліотеці (зібрання М. Румянцева). Нічого дивного в цьому немає.

«Великий реформатор» без міфів

Ось уже зо чверть століття про нього з непідробним захватом ведуть мову одночасно і російські ліберали, і російські чорносотенці, і багато які націоналістично налаштовані прихильники «сильної руки» та «ефективних реформ» у колишніх радянських республіках. Про нього знімають фільми, йому присвячують книжки і спецвипуски журналів, йому ставлять пам’ятники. А поодинокі критичні голоси (особливо у Росії) губляться в загальній осанні.
Україну не минуло загальне пострадянське шаленство. Хоча у нас воно має свою специфіку: якщо раніше про цього діяча захоплено писали й говорили деякі патріотичні публіцисти, то тепер — майже виключно знані представники чинної «партії влади».

Павло Чубинський: енергія душі та розуму

Павло Платонович Чубинський відомий як неперевершений народознавець, збирач духовних скарбів українського народу, як економіст, поет, автор слів Державного Гімну України.
Його «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» і сьогодні не втратили своєї науковості й актуальності. У молоді роки він брав активну участь у громадському русі, поширював ідеї боротьби проти царського уряду.
За свої щирі, патріотичні» наміри більше як на шість років був відлучений від України і засланий на «перевиховання» в Архангельську губернію.
Там здобув авторитет великого організатора науки і невтомного дослідника Північного краю. Його внесок у розвиток культури і науки в Україні величезний.
Повернувшись із заслання, з мандатом Російського географічного товариства (РГТ) Чубинський у 1869—1870 рр. організував три етнографічні експедиції. Причому рішення про спорядження експедиції в Південно-Західний край у РГТ визріло давно. Ще у вересні 1862 року було виділено 10 тис. крб на її утримання.

Спогади про двох звитяжців

Поразка може бути й буде тимчасовою тоді, коли є живим, зберігається й «дихає» дух героїв, пам’ять про них, коли їхні ідеали, як і колись, надихають людей на вчинки, творені надособистісною, надперсональною вірою, тим більшою, чим страшнішими були жертви, заради неї принесені. Вірою в те, що завжди збережуться у грубо-матеріальному світі орієнтири, незрівнянно вищі від власного дорогоцінного « — свобода особистості вища, свобода соціальна вища, свобода національна незмірно вища. У сьогочасній розтлінній, розділеній та егоїстично розщепленій Україні бракує передусім такої віри (не інвестицій, не енергоносіїв, не харизматичних вождів!). А без неї Україні не зберегтися — чудес не буває, цинізм є духовним і політичним імпотентом, нічого гідного він народити не може.

Він був справді вільною людиною

Мій однокурсник, наразі солідний доктор філософських наук, зі сміхом розповів історійку зі свого життя, датовану серединою 1980-х: «Заходжу якось приятеля, що викладав у театральному інституті, один із корпусів якого знаходився на території Києво-Печерської Лаври. Початок літа, заняття закінчилися, іспити ще не розпочалися, на кафедрі порожньо, тільки ми вдвох за «склянкою чаю» (горбачовська боротьба з алкоголізмом!) сидимо. Ну, і балакаємо. А про що можуть розмовляти філософи між собою? Ясна річ, про баб. А неподалік від розчиненого вікна двоє двірників нашого віку оперлися на мітли свої і також про щось розмовляють. Прислухалися ми – а вони завзято дискутують про філософію Фіхте…»
Одним із цих двірників-філософів (за станом душі, а не за дипломом) був Сергій Набока, десять років від смерті котрого виповнилося 19 січня.
В україномовній Вікіпедії про Сергій Набоку розповідається коротко і далеко не завжди точно.

Народжена бути єдиною

Акт Злуки 22 січня 1919 року, яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність, показав несподівану для багатьох силу тяжіння до об’єднання частин одного народу. І коли — не в період миру і процвітання, а в час війни з переважаючими силами ворогів по всьому периметру українських кордонів.
До того ж до однієї, власної і рідної для себе держави ці дві частини одного народу входили понад сім століть тому — під час оборони Дмитром, воєводою Данила Галицького, Києва від монголо-татар 1240 року. А потім...
За царату і радянських часів це «потім» багатьма істориками подавалося як пустка. Переважно через скупість вітчизняних джерел та відсутність змоги (а частіше бажання) вивчати іноземні.

Сім тисяч ударів без пощади

На силу душителів свободи завжди знайдеться більша сила: тих, хто готовий віддати за свободу своє життя. На тупу покірність тих, у кого відняли особисту честь і гідність, національну совість і гордість — завжди знайдеться полум’яна пам’ять інших, живих, які не можуть забути ні про свободу, ні про те, якою кривавою ціною вона дісталася, ні про те, до чого це зобов’язало їх, живих. Олександр Герцен, чий «Колокол» збудив демократичну Росію, мабуть, можна стверджувати, що й багато в чому створив її, вірив у цю істину до смерті. Він свідомо вибрав епіграфом для своєї великої газети: «Зову живых!».
Кажучи про 150-річчя знаменитого польського повстання 1863 року, про участь у ньому кращих синів Польщі, України, Білорусі, Росії (ось найкращий і нетлінний зразок дійсної слов’янської єдності — спільна боротьба проти петербурзької імперської влади...

Культура Київської Русі за часів Володимира Мономаха

Часи правління Володимира Мономаха сприймаємо як період державної могутності Київської Русі. І це справді так. Але при цьому часто випадає з поля зору той факт, що це також часи культурного піднесення. Мономах, створивши міцну державу, забезпечив її культурний розвиток.
Саме на Мономахові часи припадає діяльність Нестора-літописця, якому приписують укладення «Повісті минулих літ».
«Повість» писали протягом тривалого часу — майже ста років. І, звісно, писали різні люди. Цей твір став текстом, універсальним за своїм характером. Це не лише систематизація української історії від найдавніших часів до початку ХІІ ст., а й антологія епічних сказань чи уривків із них, водночас це один із перших давньоруських філософських творів, оскільки в ньому подано чимало роздумів про світ і життя, витриманих у дусі християнського віровчення.

Наша людина в ХII столітті

У чому полягає для нас заповіт Володимира Мономаха, дивовижного правителя-інтелектуала (випадок, не такий вже унікальний для часів Давньої України-Русі — згадаймо хоча б діда Мономаха, Ярослава Мудрого, та й батька нашого героя, князя Всеволода, який знав п’ять або шість мов і весь свій вільний час віддавав книжкам — проте рідкісний в наш люмпенізований час!), водночас і полководця, і державного діяча (причому доволі майстерного і досвідченого), і видатного мислителя, і письменника? Що важливого для нас, хто живе у другому десятилітті ХХІ століття, можуть нести його життя, його твори, думки, вчинки, сумніви, внутрішня боротьба із собою? Чому, зрештою, саме його можна назвати (в духовному, світоглядному та й політичному сенсах) «нашою людиною» в ХІІ столітті? Поміркуємо разом, читачу, замислимося над тими деталями, подробицями, нюансами, що вони, власне, тільки й роблять історичний процес конкретною схемою.

Михайло ГОРИНЬ: «За 13 років ми не спромоглися «українізувати» Україну»

74-літній Михайло Горинь — безсумнівно, унікальна фігура в сучасному українському політикумі. Він — один із небагатьох, кого не зламала тоталітарна машина 1960-х і 1980-х, і хто зміг згодом стати біля керма перших націонал-демократичних організацій, які беззастережно прагнули української незалежності. Останні кілька років М. Горинь повністю віддає роботі в Українській Всесвітній Координаційній Раді, що об’єднує співвітчизників із західної та східної діаспори. За яку Україну він боровся і про що мріє зараз? Про це — в інтерв’ю відомого дисидента та правозахисника «Дню».
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар