Архів - Україна Incognita
Архів

Чому Мономах?

Рік 2013-й. Знайомимося з найбільшим державотворцем Київської Русі — Володимиром Мономахом
«Під знаком» якої видатної постаті мине, за версією «Дня», новий 2013 рік? Порадившись із експертами, проаналізувавши різноманітні пропозиції (а їх, повірте, було доволі багато), газета вирішила: оголосити його Роком Володимира Мономаха.
Цей вибір є цілком продуманим, і хай він не здивує читачів. Володимир Всеволодович Мономах, онук Ярослава Мудрого, Великий князь Київський у 1113—1125 роках (саме 900-річчя його вступу на київський стіл і є зовнішнім приводом для Київської Русі). Водночас видатний державний діяч, непереможний полководець, блискучий письменник (згадаємо його дивовижне «Поученіє»), глибокий мислитель, він залишив нащадкам непроминальну політичну і духовну спадщину, провів 900 років тому докорінні й, головне, успішні реформи в суспільстві.

Валентина ЧОРНОВIЛ: «Я завжди намагалася наслідувати брата»

Наша розмова з Валентиною Максимівною Чорновіл розпочалася зі згадки про батьківську хату у Вільхівці на Звенигородщині. Тепер там Музей В’ячеслава Чорновола. Побачивши своє родове «гніздо» на світлині, яку ми принесли в подарунок, Валентина Максимівна аж засвітилася: «Як гарно. Ще й у рамочці...»
А розмовляли ми в будинку на вулиці О. Гончара в Києві, де розташовано осередок Народного Руху України і де відкрито кабінет-музей В’ячеслава Чорновола. Кожен, хто приходить сюди, має бути готовим до дивного парадоксу: кілька місяців тому на фасаді цього будинку встановили меморіальну дошку на честь... Петра Столипіна

Червоні партизани: трагічний рейд у нікуди

На рубежі Західного Бугу — природного кордону, що розділяв Райхскомісаріат «Україна» і Краківське генерал-губернаторство, відбулася перша затримка, оскільки розвідники донесли про значні німецькі гарнізони в кожному селі на правому березі. Вони контролювали всю річку, висилаючи цілодобово патрулі з собаками. Це значно ускладнювало завдання, оскільки унеможливлювало таємне форсування Бугу. До того ж знадобився час, як свідчив потім лікар загону, «для ведения дальней разведки, уточнения маршрута на территории области государственных интересов Германии, уточнения и выбора места форсирования реки Буг, приведения в образцовый порядок обоза, подгонки и частичного ремонта обуви, тщательной проверки вооружения и залечивания потертых ног».
14 липня до місця розташування загону прибуло троє озброєних невідомих, які назвалися українськими націоналістами, і запропонували переговори.

Гарячий листопад у долі Закарпаття

Незважаючи на своїх неодмінних супутників — туман, сльоту і хмарність, один із найнепривітніших, сирих і сірих місяців року — листопад — є найгарячішим і найяскравішим у новітній політичній історії Закарпаття. Саме цього місяця було ухвалено низку політичних і правових рішень, яким судилося стати визначальними, більше того — доленосними в подальшому розвитку краю. Про головні віхи листопадових подій бесідуємо з Романом Офіцинським — доктором історичних наук, професором Ужгородського національного університету.

Світло і тіні Генріка Сенкевича

Вихід роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» одразу ознаменувався в українській критиці цілою низкою критичних відгуків, щоб потім упродовж століття вітчизняна наука удавала, що нібито й не існує ніякої надпопулярної в Польщі «Трилогії» («Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володийовський»). Це не означає, що про Сенкевича взагалі не згадувалося. Українською мовою видавалися новели письменника і романи «Хрестоносці» та «Без доґмата». Були й відповідні передмови до цих видань. Але про «Трилогію» — жодного слова. Це табу мовчання кидало свою тінь і на роман, удостоєний Нобелівської премії, — «Quo vadis?», бо в ньому вбачалася не просто апологія християнства, а оспівування католицизму.

Iсторична пам’ять і нові «види зброї»

І в журналістів, і в істориків, попри, на перший погляд, явні відмінності цих двох професій, є одна спільна риса — і ті, і другі виступають (мають виступати) суспільними комунікаторами. І ті, й другі мусять очищувати як суто інформаційні, так і духовні, світоглядні (це важливіше) «канали зв’язку» — не стільки між владою та суспільством, скільки між творчо і національно дієздатними сегментами самого суспільства. Яка мета цього комунікативного процесу? Вона винятково важлива: щодо журналістів — стимулювати зміцнення та розвиток живих сил соціуму, щодо істориків — доводити (разом із журналістами) до активних громадських кіл України високоякісний «екстракт» дорогоцінного досвіду минулих епох і віків, трансформувавши цей досвід у доступний та життєдайний «вітамін свободи».

ЧЕРВОНI ПАРТИЗАНИ: трагічний рейд у нікуди

Навесні 1943 року партійно-державні органи, які керували радянським підпільним і партизанським рухом на окупованій Україні (нелегальний ЦК КП(б)У та безпосередньо підпорядкований йому Український штаб партизанського руху), отримали від московського Центру кілька нових завдань. Перше з них - щодо перетворення керованої ними збройної боротьби проти окупантів на всенародний рух (або всенародне повстання). Друге, що випливало з першого, - опанування всім антинацистським рухом Опору на Західній та Південній Україні, тобто перенесення радянських форм підпільно-партизанської боротьби, з їхнім жорстким централізмом, комуністичним диктатом, неприйняттям альтернативних ідеологічних засад, на територію інших зон окупації: німецьких дистрикту «Галичина» Краківського генерал-губернаторства, райхскомісаріату «Україна», румунського генерал-губернаторства «Трансністрія».

Життя і смерть у «скляному будинку»

Михайло Грушевський відразу після повернення з еміграції в Україну з березня 1924 року потрапив під тотальний нагляд чекістів і на нього було заведено справу-формуляр. Згодом більшовицька спецслужба прагнула зробити його лідером підпільної організації «Український національний центр» («УНЦ»). Ще в 50—60-ті роки, в період «відлиги», виявилися факти, що переконливо засвідчили: справу «УНЦ» було інспіровано. Засудженi за цiєю справою 50 осіб (строк ув’язнення вiд трьох до шести рокiв) стали жертвами брехливих звинувачень. У 1934—1941 роках 33 з них знов засудили за «антирадянську дiяльнiсть» i «шпигунство». 21 особу розстрiляли, 12 отримали новi строки. Бiльшiсть iз них померла у таборах.

Секрети прихованої влади

А тим часом Вебер насущно потрібний нам. Попри те (а може, й завдяки тому), що він не пропонує жодних готових відповідей - радше спонукає до роздумів. Попри те, що мова його твору вкрай складна (ще раз особлива подяка перекладачу), бо автор будує важкі, «багатоярусні» семантичні конструкції - але це тому, що він прагне аналізувати складні явища суспільного життя в усіх суперечливих аспектах. Вебер розглядає декілька важливих для сучасної України проблем, зокрема: чому лише на Заході виникла сучасна «раціональна» (капіталістична) держава і відповідні їй явища - армія юридично освічених спеціалістів-чиновників і спеціалістів-вчених? Як співвідносяться економічна ефективність та ціннісна, духовна система суспільства (саме про це йдеться в праці «Протестантська етика і дух капіталізму», 1905, що здобула Веберу світову славу; основні її положення відтворюються і в «Господарстві і суспільстві»)?

Кремлівські «науковці-маніпулятори»

Немає серед можновладців на пострадянському просторі, а може, й в усьому світі завзятіших борців проти нацизму, його прибічників та послідовників, аніж російські можновладці. Цією боротьбою вони перейняті буквально щодня. От, скажімо, у травні цього року на проведеному в Санкт-Петербурзі засіданні Міжпарламентської асамблеї держав-учасниць СНД було представлено закон «Про неприпустимість дій з реабілітації нацизму, героїзації нацистських злочинців та їхніх пособників». Закон цей - модельний для всіх держав-учасниць СНД - забороняє поширення через ЗМІ нацистських матеріалів, а також будь-які дії з реабілітації нацизму, героїзацію нацистів та їхніх посібників... Закон цей - модельний для всіх держав-учасниць СНД - забороняє поширення через ЗМІ нацистських матеріалів, а також будь-які дії з реабілітації нацизму, героїзацію нацистів та їхніх посібників, а разом із тим створення організацій, діяльність яких містить ознаки такої реабілітації та героїзації.

Одне його ім’я є дорогим...

До славетних імен тих діячів, які закладали основи українського відродження, розпочинали розбудову держави, з повним правом можна додати й прізвище Іллі Людвиговича Шрага (1847 - 1919). П’ять науково-практичних конференцій - Шрагівських читань, які організовуються в Чернігові з 2007 р., засвідчили, що він є знаковою постаттю в українській історії. І. Шрага високо цінували М. Грушевський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Д. Дорошенко, О Лотоцький, П. Стебницький, Є. Чикаленко, Олена Пчілка, В. Науменко, О. та С. Русови. Зокрема, С. Єфремов писав про нього: «І не тільки партійного діяча шанували в Шрагові його молодші товариші, але й не заплямлену молоду людину, яка із запалом бралася до всього, що йшло на користь рідному краєві».

Захисник нашої пам’яті

Багато чого в нашому житті є невічним. А пам’ять?... Отже, Михайло Михайлович Левченко. Про що говорить нам це прізвище? Пересічному читачеві — нічого не говорить. В УРЕ про нього згадки немає. Та завдяки спогадам його земляка, широко знаного бібліографа Степана Івановича Пономарьова, дізнаємося, що М.Левченко був досить цікавою й відомою людиною, гідною більшої уваги в наш час. Коротеньку біографічну довідку про нього, написану в 1902 р., Степан Іванович розпочав на журливій ноті: «Навіть щодо письменників, які становлять велич нашої літератури, нерідко виникали суперечки в пресі про рік їхнього народження та різні моменти з їхнього життя; про провінційних же трударів цієї ниви, які працювали завжди сумлінно, цікаво і різноманітно, ми майже нічого не знаємо, бо лінуємося зібрати і ті крихти, які нам відомі»...

Музична історія Ігоря Маркевича

Він народився 100 років тому у Києві, а колискою для нього стала саме консерваторія. І це – глибоко символічно. Півсторічча по тому будівля готелю «Континенталь», де з'явився на світ Ігор Борисович Маркевич, увійшла до складу Київської консерваторії. За примхою долі він опинився згодом у Франції, де сподобився світової слави як французький композитор і диригент. Після себе maestro залишив чималий творчий спадок та мемуари (див. Маrkievitch Igor «Être et avoir été». Paris, 1980), які присвятив пам'яті своїх предків – прадіда Миколи Маркевича, автора «Історії Малоросії», та його сина Андрія Миколайовича Маркевича, видатного віолончеліста, сенатора Російської імперії та засновника Петербурзького Музичного товариства.

Катування України: приховані механізми та наслідки

Український апокаліпсис — Голодомор 1932—1933 років — є винятковим, унікальним явищем за своїм трагізмом в історії ХХ століття, в історії нашого народу загалом. Уперше влада, абсолютно тоталітарна й позбавлена будь-яких етичних табу у світоглядних підходах і, головне, у своїй політичній практиці, у таких небачених у світі масштабах застосувала терор голодом як жахливу, смертоносну зброю для упокорення волелюбного колись народу. Українського народу. Наслідком цього стала величезна, досі не цілком загоєна рана в нашому соціальному організмі — постгеноцидне суспільство, досліджене Джеймсом Мейсом.

Голодомор і селянська війна проти влади в Україні: 1930-1932 роки

Коли аналізуєш перебіг повстанської боротьби підпільних антирадянських організацій в Україні впродовж 1920—1930-х років і репресивної політики у відповідь радянської влади (силами ДПУ, пізніше НКВС), чітко простежується зовнішньополітичний чинник, який впливав на характер внутрішньополітичної боротьби.
Як тільки з’являлася надія на підтримку антирадянського виступу ззовні з боку однієї чи кількох західних держав, помітно активізувалися повстанські настрої та рухи в Україні. Одночасно ми відзначаємо й посилення діяльності радянських спецорганів. Більшовицька влада протягом 1920—1930-х років двічі використала як ефективний засіб боротьби терор голодом — у 1921—1922 і 1932—1933 роках.

«Бійня йшла не задля слави — задля рабства на землі»

70 років тому, 19 листопада 1942 року, Червона армія під Сталінградом завдала удару, який повинен був відвернути увагу ставки Гітлера від основного жуковского наступу — чергового етапу сумнозвісного Ржевского побоїща. А 23 листопада коло оточення навколо німецьких військ замкнулось. Символічно, що зараз за наказом Путіна № 1305 підготовка до ювілею перемоги під Сталінградом у РФ проходить у небачених масштабах. Напевно, аби відволікти інтерес мирних жителів від безладів на Тріумфальній, Болотній та інших площах.
Тоді несподіваний успіх у Волго-Донському степу став поворотним моментом у війні між сталінщиною і націонал-соціалізмом. З робіт, що порівнюють ці два явища, опублікована в середині 2010 року монографія американського полонофіла Тімоті Снайдера «Криваві землі.

Символіка великої літери

Під час німецької окупації у Франції, втомлена колабораціоністської пропагандою й словесною маніпуляцією, Сімона Вейль визнає, що стало неможливим писати слова «звільнення» і «правда» з великої букви: «Не треба їм заподіювати те зло, яке Петен заподіяв словами Праця, Сім'я, Вітчизна, ні тим паче те зло, яке Третя республіка заподіяла словами Свобода, Рівність, Братерство. Вони не повинні бути гаслами». Капіталізація того чи іншого слова завжди виходила за рамки формального орфографічного припису.
Сьогодні важко сказати де і коли вперше почали використовувати велику літеру. Відомо, що древні греки та римляни всі слова писали великими буквами без пробілів й пунктуаційних знаків. Але вже у Візантійський період (IV – V ст. н.е.) велику літеру застосовують для ідентифікації початку речення та власної назви.

Україна потребує дій

Уявіть собі успішного підприємця, який частка за часткою продає свій зростаючий бізнес, аби коштами підтримати справу свого життя. Не фінансову, а ідейну. Невідомо, чи можна згадати когось із сучасної України, а в її минулому є такий яскравий приклад - Євген Харлампович Чикаленко. У Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського зберігаються дванадцять його листів до іншої відомої тоді людини - письменника українського походження, автора популярних творів з історичної тематики Данила Лукича Мордовця. Крім суто особистісних моментів, їх зміст досить яскраво відтворює спосіб, за допомогою якого українська ідея змогла вижити та розвинутися в умовах Російської імперії, а саме - те, що називається громадською ініціативою.

Царство від світу сього

Історія московського (східного «візантійського») православ’я, як за своєю внутрішньою сутністю, так і в зовнішніх своїх формах - це передусім трагедія. Трагедія духовних пошуків, злетів непокірної, протестуючої думки. І в той же час трагедія підпорядкування. Трагедія раболіпства та капітуляції. Трагедія співучасті в тиранії. Трагедія «духовних пастирів» народу, що забули й знехтували словами того, хто вчив: «Царство моє не від світу сього», й зажадали отруйних благ мирської влади в обмін на плазування перед нею, на розділення з нею спільних гріхів.

Бункер Головного осередку пропаганди ОУН-УПА повернули із забуття...

Карпатське село Корчин Сколівського району Львівської області через розташування біля нього Головного осередку пропаганди ОУН-УПА залишало свій помітний слід, свою розгорнуту сторінку в історії легендарної Української повстанської армії. Саме гору Кичеру, що розташована біля Корчина, провідний діяч ОУН-УПА Петро Федун «Полтава» обрав як місце знаходження свого ідеологічного центру, працівники якого вели не збройну, а більш потужну війну — інформаційну. Війну за кожного небайдужого українця!
наково, що напередодні 70-ї річниці створення УПА у травні цього року після тривалих пошуків вдалося відшукати місце розташування бункера ГОСП ОУН-УПА на горі Кичері, який функціонував упродовж 1946—1948 рр. поблизу Корчина. Розміри криївки рідкісні — 35 метрів завдовжки і 5 метрів завширшки.

Як золотоверхий Київ «відкочував» у Залісся

Один із них - про нібито «переїжджання» столиці з Києва на Північний Схід, у Залісся, майбутнє ядро Московії. І хоча теорія про масове переселення з Київщини в Московію було розбито провідними науковцями ще за часів її автора - Михайла Погодіна - політично вона виявилася надзвичайно живучою. Головна причина - її надзвичайна простота: ця теорія легко й невимушено, повністю ігноруючи факти, пояснювала нащадкам московитів, чому вони мають володіти Україною. Тож ніяких доказів уже й не було потрібно.

Українська «верхівка» Червоної армії, або сталінські полководці: міфологеми та реальність

Одне з найскладніших, можна сказати, проклятих питань формування цілісної історичної пам’яті українського народу, максимально вільної від пропагандистських міфів, - це питання нашого ставлення до визначних діячів радянського періоду, особливо до тих, кого сьогодні звуть «силовиками». Й особливо - до військових. Із тими, кого в Росії й досі звуть «чекістами», все більш-менш зрозуміло, тут усе залежить від міри залучення до репресій проти «ворогів народу», і дуже мало хто позитивно оцінює тих, хто брав участь у таких репресіях, бодай і служив рядовим чи сержантом. А от із військовими складніше. І передусім - із сталінськими полководцями.

Кисилинська академія - одна з перших вищих шкіл

Зараз село Кисилин (інша назва - Киселин), що в Локачинському районі Волинської області, не належить до знаних населених пунктів України. Не примітне воно господарськими чи культурними здобутками. Будучи віддаленим від транспортних магістралей, Кисилин не став туристичним осередком. Хоч міг ним стати. Навіть сьогодні в селі зберігається старовинна Михайлівська церква, яка має оригінальну архітектурну композицію. Побудовано її ще 1777 р. Зберігаються тут і руїни колишнього католицького монастиря й костелу кармелітів, збудовані ще 1720 р.
Зараз у Кисилині мешкає близько трьохсот жителів. Хоч у другій половині 1960-х років тут жило в півтора разу більше людей. А сто років тому Кисилин вважався містечком, де мешкало понад тисячу людей. Чому так сталося, можна довго говорити. Були на це різні причини. Але особливо трагічними й немилосердними для села були події Другої світової війни.

Недаремна жертва

5 листопада 1968 року Василь Макух вчинив протестний акт самоспалювання в Києві на Хрещатику, біля будинку №27. Від отриманих опалень помер 6-го листопада. Похований в день свого народження в місті проживання Дніпропетровську на Клочковському цвинтарі 14 листопада. Перед жертовним актом написав листа в Центральний Комітет Комуністичної партії України, в якому засвідчив свою свідому жертовність як акт протесту проти колоніального становища України в Радянському Союзі і на знак солідарності боротьби народу Чехословаччини за свободу та протии агресивного введення військ Варшавського договору в Прагу.

Спільна спадщина України та Польщі:

Ще вісім років тому на сторінках газети «День» (№152, 24. 08. 2004) автор опублікував статтю про українсько-польську військову взаємодію під час Віденської «битви цивілізацій» 1683 року, яка була підготовлена за оригінальними даними з архівосховищ Польщі та висвітлювала активну участь українців у обороні Європи від Османів. А нещодавно владні структури дружної нам країни закликали українську владу до негайного повернення батальних полотен художника німецького походження з італійським прізвищем Мартіно Альтомонте «Битва під Віднем» (1688 р.) та «Битва під Парканами» (1692 р.) з музейних фондів Олеського та Золочівського замків Львівської національної галереї мистецтв до приміщення нині діючого в містечку Жовкві Львівської області римо-католицького костелу св. Лаврентія. Відзначимо, що цей собор є не лише сучасним храмом однієї з багатьох українських конфесій та чудовою ренесансною пам’яткою Східної Європи, але й головним костелом короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського, усипальницею відомих польських шляхетських родів Жолкевських, Даниловичів та Собеських, а, отже, другим «польським Вавелем».

Як створювалось українське військо

4 - 6 липня 1917 р. (за старим стилем) у Києві сталися події, які супроводжувалися силовим захопленням владних установ. Нині вони відомі як збройний виступ самочинного українського полку імені гетьмана Павла Полуботка. Об’єктивно ця акція була спрямована проти компромісу Української Центральної Ради і Тимчасового уряду, що напередодні був зафіксований у ІІ Універсалі УЦР. Тож вона мала сприяти її радикалізації від ідеї автономії та федерації до самостійності. За всім тим вимальовувалися постаті тоді ще нечисленних українських самостійників, зокрема Миколи Міхновського. Втім, їхня безпосередня організаційно-ідейна причетність залишилася не доведеною, але й не спростованою.

Український «Іноземний легіон»

У добу національного пробудження і змагань за волю та свою державність, що активізувалися на початку ХХ століття, перше українське військове формування постало в Галичині. Це були відомі галичанам «усуси» — Українські Січові Стрільці. Їх тут шанобливо згадують, стрілецькими піснями збадьорюють народні свята. Проте на Великій Україні мало що знають про них. Зрештою, як і про деякі інші тогочасні події у цьому західному краї.
Про декотрі не зайве нагадати, бо ж УСС виникли не на голому місці. Знана з європейської історії «Весна народів» сколихнула також Австрійську імперію. Революційного 1848 року національно свідома міська інтелігенція та духовенство створили у Львові Головну Руську Раду.

Юрій Клен – поет сучасності

Нещодавно виповнився 121 рік від дня народження українського поета Юрія Клена, а 30 жовтня 65 років від дня його смерті. Його ім'я відомо далеко за межами України. Будучи німцем за народженням, він вважав себе українцем за духом і присвятив своє життя і творчість Україні. Кленознавець Лариса Макаренко говорить: «Юрій Клен – постать непересічна в нашій літературі. Від дня народження Клена нас відділяє більше сотні років. Унікальна особа, Освальд Бургардт – німець за походженням, народився й жив в Україні, став видатним поетом українського Відродження, в тому числі саме за кордоном. Перші твори, писані Кленом німецькою мовою, були перекладені ним пізніше, уже за кордоном, в Німеччині – українською, унікальні за силою впливу на читача».
Юрій Клен – Освальд Бургард (1891 – 1947) – активний учасник літературного процесу 20-х років, котрий належав, за образним висловом його побратима по перу М. Драй-Хмари, до «п'ятірного ґрона» «неокласиків», змушений був у передчутті політичних репресій (особливо після кількамісячного ув'язнення Максима Рильського у 1931 році) емігрувати в Німеччину...

Гра в Господа Бога

Відчувати сильне душевне потрясіння, переживати стрес — неминуча доля кожної людини. Політика, в тому числі. Проте воістину тяжким випробуванням для будь-якого політика було, є і буде: не просто відчути різкий стрес, а такий, який при цьому ставить державного діяча перед жорсткою необхідністю швидко, негайно, просто зараз прийняти відповідальну ухвалу, від якої залежить майбутнє рідного народу. Трапляється, що й майбутнє всього людства. Адже політики — теж люди, і навіть найбільш мудрим із них теж властиві всі людські слабкості: пихатість, нетерпимість, нерішучість, заздрість до чужого успіху. Щоправда, велич політика (і людини взагалі) обернено пропорційна до суми властивих їй слабкостей.Наприкінці жовтня 1962 року, рівно півсторіччя тому, доля роду людського, доля всієї цивілізації (або тих уламків, на які вона перетворилася б) висіла на волосині. На якнайтоншій волосині, яка відділяла мешканців Землі від третьої Світової війни. Така ситуація не повторювалася ні до, ні (на щастя!) після Карибської ракетної кризи, про яку зараз йтиметься.

До 60-річчя утворення УПА (Повний текст)

Гадаємо, читачам «Дня» цікаво буде прочитати нарис нині покійного Василя Кука, останнього головного командира з’єднань УПА, «Українська повстанська армія та її коріння», написаний 12 років тому до 60-ї річниці створення Української Повстанської Армії. У цьому нарисі, й саме це привертає особливу увагу, автором виступає не відсторонений історик-дослідник, а безпосередній учасник подій, впливовий та професійний військово-політичний керівник.

Маршал Кулик, оббріханий і забутий

Говорити напівправду завжди вважалося гіршим від самої брехні. Тому я стою на позиції повної правди, хоч би якою гіркою вона була. Це я кажу для того, щоб підготувати читача до сприйняття цієї публікації, яка буде не зовсім трафаретною і багато кому може не сподобатися, але... Але нічого не вдієш, правда завжди була і залишиться колючою та неприємною. Тож наберімося мужності й уголос визнаємо: все, що мовилося до сьогодні про звільнення Полтави, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. З тієї простої причини, що Зигін, якого в усіх довідниках називають визволителем Полтави, насправді ніколи її не звільняв. Насправді це є заслугою генерала Кулика. А якщо точніше - маршала Кулика.

Від Миколи Костомарова до Василя Стуса

У тематичному спектрі цієї «бронебійності» пізнаємо драматичну історію України, її культуру, мотиви духовні і занепадницькі, націєтворчі і манкуртські, рабсько-прислужницькі, хахломанські, а на «вершку їх корони» – українофобські, ідеї державницькі в імперативах української самостійності та незалежності, а паралельно – в комплексах меншовартості з поклонами під патронат чужого царя. Словом, так можна узагальнити історіософську «ідеологію» «бронебійного» п’ятнадцятикнижжя.
У цьому контексті хочу наголосити на публіцистиці Євгена Маланюка. Чому саме Маланюка? Та може тому, що він на крутому віражі нашої історії – в період Національно-Визвольних Змагань (ці три слова свідомо пишу з великих літер), не вагаючись, став Воїном УНР під стягом Симона Петлюри, озброївшись «силетом і стилосом».

Українська націоналістка із Донбасу

Вояки Української Повстанської Армії не лише воювали. Вони творили пісні, легенди. Одним словом - свою культурну атмосферу. І в цій атмосфері зростали тисячі людей. Навіть після того, як УПА припинила своє існування, ця атмосфера не відразу зникла. Вона дала свої плоди. І одним з таких плодів стала поява донбаської письменниці Галини Гордасевич.
Ця жінка прожила непросте життя. Народилася 1935 р. в сім’ї православного священика в містечку Кременець. Тут працювала українська гімназія, в якій незадовго перед тим навчався Улас Самчук та Оксана Лятуринська.

Державник у добу Руїни

Iсторія ніколи не втомлюється давати уроки (дуже часто — надзвичайно жорстокі) тим, хто ці уроки спроможний хоч би якоюсь мірою засвоїти. І один iз найважливіших уроків: державний діяч, котрий байдуже або боягузливо лише «пливе за течією» історії, за визначенням приречений на поразку — інша доля для нього неможлива. Той персонаж історії, хто має волю боротися (й, до того ж, іще знає, за що саме бореться!), теж може зазнати гіркої поразки. Проте нащадки згадуватимуть його ім’я з повагою — а відомо ж, що справжній державний муж відрізняється від жалюгідного шулера при владі, який сприймає політику виключно як азартну гру і навіть розробляє якісь її «правила», — саме тим, що державний муж думає про прийдешні покоління!

Воєнно-історичні сторінки біографії Леоніда Бронєвого

Днями у Києві пройшли гастролі московського театру «Лєнком», кожна вистава якого традиційно завершалася аншлагом. Утім, один з членів трупи, мабуть, вирішив затриматися на своїй малій батьківщині…
Так, мало які ЗМІ днями не повідомляли про те, що після гастролей до міського центру серця потрапив провідний актор театру і кіно, широко відомий вітчизняному глядачеві за роллю досвідченого «Мюллера» із культового серіалу Тетяни Ліознової «Сімнадцять миттєвостей весни» та інших, Леонід Бронєвой. На щастя, усе обійшлося.
А справа в тому, що Київ для Л. Бронєвого є рідним містом.
Навчався Леонід у музичній десятирічці при Київській консерваторії (по класу скрипки) у професора Давида Соломоновича Бертьє. Мама Леоніда Броньового була бухгалтером, а батько, отримавши юридичну освіту, поступив на роботу в економічний відділ НКВС України.

«Фаустівська людина» й Космос

Якось непомітно пройшло в Україні 55-річчя від запуску першого штучного супутника Землі. А тим часом до цієї події були причетні визначні українці. Згадаймо лишень головних конструкторів - Сергія Корольова та Валентина Глушка... Можна сміливо стверджувати, що якби не Сергій Павлович Корольов, людство на 1-2 роки пізніше запустило би штучний супутник Землі, років на 10 пізніше вивело би на орбіту космонавта і на 20 років пізніше, ніж у реальності, ступило б на Місяць. Корольов умів підганяти космічний час, як ніхто. А для того, щоб пришвидшити науково-технологічний прогрес, С.П. (так його звали у своєму колі) мав філігранно обдурити керівництво Комуністичної партії.

Яку країну бажають повернути народу комуністи?

Після розпаду СРСР Україна стала володінням олігархічного капіталу. Однак створювані ним кишенькові партії залежать від волевиявлення суспільства, яке здобуло право формувати органи влади на вільних виборах. У боротьбі за контроль над державним апаратом клани олігархів використовують Компартію України. Вона має певні електоральні позиції, і не в останню чергу - внаслідок зростання протестного потенціалу, зумовленого недолугою урядовою політикою. Колосальні кошти, які комуністи використовують для здобуття парламентських мандатів, мають своїм джерелом аж ніяк не членські внески.

Людина, що змінила українську історію

Зараз на прилавках наших книгарень неважко знайти різноманітну російськомовну історичну белетристику типу «100 найбільших полководців», «100 людей, які змінили історію» тощо. Проте в цих книжках ви не знайдете опису діянь Петра Конашевича-Сагайдачного. Хоч саме його, мабуть, слід вважати одним із найкращих українських полководців, котрий виграв не одну битву. Зрештою, саме Сагайдачний тривалий час в історичній пам’яті простих українців був однією з першорядних фігур. Про це, наприклад, згадував М. Гоголь. Однак у ХІХ—ХХ ст. завдяки історикам, а ще більшою мірою політикам відбулося зміщення акцентів в осмисленні українського минулого. І Сагайдачний змушений був «поступитися» деяким козацьким ватажкам. Чому — це вже окрема розмова.

Денацифікація та її уроки

ХХ століття принесло страшний досвід тоталітаризації більшої частини Європи — континенту, що багато століть визначав хід світової історії. До 1943 року всі більш-менш великі європейські країни, окрім Великої Британії, Швеції та Швейцарії, перебували під владою власних тоталітарних режимів або були окуповані іноземними тоталітарними державами. Деякі країни, як наприклад, Фінляндія, уникнули встановлення в себе лівого або правого тоталітаризму, проте перебували у сфері впливу спочатку одного з них, а потім — другого, що не могло не позначитися на їхній внутрішній та зовнішній політиці.
Крах у Європі спочатку правого тоталітаризму, а потім і лівого привів до протилежного процесу — детоталітаризації Європи, що у свою чергу вплинуло й на розвиток суспільних процесів у всьому світі.

«Народні месники»: міфи та реальність

Розвідка знає все. Принаймні, повинна знати. І не тільки окремі факти, хоч би скільки їх було, а й те, що ці факти об’єднує. Інакше кажучи, розвідка має вірно реконструювати цілісну картину того, що належить до сфери її коптетенції. Аналітичні здібності й уміння відрізняти достовірні факти від сумнівних та від банальної дезінформації — неодмінна складова успіху дій розвідки і показник її професіоналізму. Це стосується не лише сьогодення, а й днів учорашніх, які розвідники мусять адекватно оцінити й винести з тих подій належний досвід.

Чому був зруйнований Успенський собор Києво-Печерської лаври

...9 жовтня 1941 р. вищий керівник СС і поліції «Південна Росія» обергрупенфюрер СС Фрідріх Єккельн отримав секретну шифротелеграмму з Берліну.
«Таємно. Фюрер наказав, щоб священики, ченці - місцеві віряни або служителі культу - не могли мати доступу в монастир, який знаходиться на території цитаделі Києва. Монастир у жодному разі не може бути чимось на зразок місця паломництва або релігійної святині. Охорону (монастиря) слід передати поліції і після передачі зруйнувати його. Верховне Головнокомандування Вермахту, Штаб оперативного керівництва, Відділ оборони країни (4-QU) № 02316-41, підписав Шеф Орпо з комендатури G 2 (01) № 526-41 (G)».

Система інтелектуального донорства

Кожна імперія в процесі свого зміцнення та укріплення звертає увагу на розвиток військового, економічного потенціалу – для цього необхідний вищий інтелектуальний та культурний рівень. Зрозуміло, що найкращі навчальні заклади, провідні вчені та митці притягуються до столичного регіону, таким чином виконуються відразу два завдання: розвивається загальноімперська культура підтримана державним апаратом, разом з тим послаблюється інтелектуальний потенціал підкорених народів, що перетворюються на покірне стадо «слуг государевих». На жаль, але Україні довелося зіграти роль своєрідного «донора» для Російської імперії. Відомий російський філолог, лінгвіст Микола Сергійович Трубецькой зазначав: «…та культура, яка з часів Петра живе й розвивається в Росії, є органічним, безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури».

Синьоводська битва: мiфи та реалiї

Поговорімо про те, про що в російській історичній науці, як і в українській, з давніх часів говорити заборонялося. Визначимо отих знаменитих «отичей и дедичей Подольской земли трех братьев татарских Хаджібея, Кутлубуга и Дмитрия».
Треба розуміти: російська історична наука ніколи не дозволила б, щоби навіть таке речення потрапило в який-небудь літопис чи хроніку. Тому оце надзвичайно важливе свідчення потрапило на історичні сторінки із польських та литовських хронік, і Москві нічого не залишилося, як замовчувати і приховувати його.
На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії.

Чорне знамено і жовто-блакитний прапор

В Україні в період громадянської війни 1917—1921 рр. діяли, серед багатьох інших, дві великі військово-політичні сили — воєнізовані формування Української Народної Республіки та повстанське військо Нестора Івановича Махна. За ними (у кращі для них часи) стояли десятки тисяч озброєних солдатів, здатних боротися з кількома сильними супротивниками одночасно. Не буде перебільшенням стверджувати, що доля української національної революції безпосередньо залежала від того, які стосунки складатимуться між петлюрівцями й махновцями, чи вони знищуватимуть один одного на радість усім ворогам української незалежності, чи міцно згуртують свої лави на горе тим, хто ніколи не бажав бачити Україну самостійною...

У концтабори за правду

2 липня 1937 року Сталін продиктував, а Каганович записав «директиву про антирадянські елементи» за номером 863/ш, яку було покладено в основу постанови Політбюро ЦК ВКП(б).
Наступного дня директиву було спущено на місця. Одразу ж НКВД шифрограмою під номером 266 роз’яснило, яким чином слід брати на облік «ворогів», поділивши їх на дві категорії: перша - підлягала арешту і розстрілу, а друга - засланню в райони, які вкаже НКВД. До 8 липня належало телеграфом повідомити про кількість осіб першої та другої категорії. Доречно оцінити швидкість, з якою виконувалась воля «вождя».
Згідно з інструкцією, придуманою в НКВД, страчуваним навіть не оголошували вироку. Щодня прощалися з життям тисяча людей. «Трійкам» та безмежному терору було дано відбій лише постановою від 17?листопада 1938 року.

Синьоводська битва: міфи та реалії

Найпівнічніше татарське місто па Дніпрі, яке згадують давні мандрівники, було розташоване на правому березі Дніпра навпроти сучасного Кременчука. Послухаємо російського професора В. Л. Єгорова:
«Наиболее северный из таких пунктов отмечен Эрихом Ляссотой, проезжавшим к запорожским казакам в 1594 г. В своем дневнике путешественник отметил, что на правом берегу Днепра ниже р(еки) Тясмин, примерно напротив современного Кременчуга, стоит старая татарская мечеть...» [10, глава 3].
Для нашого дослідження це дуже важливе свідчення, бо зайвий раз доводить, що татари Золотої Орди північніше Канева й річок Росі та Гнилого Тікича своїх поселень на Правобережжі України не мали.
Річки: Рось - Гнилий Тікич - Синюха - Південний Буг були порубіжним кордоном, на якому Золота Орда тримала свої військові залоги та поселення, які захищали її західний кордон.

«Другий Ганнібал руський»

Роком народження Костянтина Івановича вважають 1460-й. Сталося це найімовірніше у родовому помісті його батьків — Острозі. Вперше в документах князь згадується, коли йому вже минуло двадцять літ (1486). У той час він служив при дворі Казимира IV. Поява молодого волинського княжича на великокняжому дворі у Вільному започаткувала діяльність майбутнього визначного державного діяча та воєначальника. Протягом 1492—1494 років Острозький проявив себе з найкращого боку в бойових діях у литовсько-московській війні. У 1495 році під час чергового набігу татар на Волинь князь був з тими вельможами, котрі вийшли назустріч ворогові. Проте їхні сили виявилися замалими, й українські можновладці мусили шукати захисту в Рівненському замку. Наступні бої з ордою були більш удалими. 1496—1497 роках Острозький, вже як досвідчений воїн, очолював оборону українського прикордоння від татарських нападів.

Вогонь під попелом

Ділячись у своєму «Журналі» («Щоденнику») враженнями про щойно прочитану працю свого друга Миколи Костомарова, присвячену Богданові Хмельницькому, Шевченко писав: «Прекрасная книга, назидательная книга! Историческая литература сильно двинулась вперед в продолжение последнего десятилетия. Она осветила подробности, закопченные дымом фимиама, усердно кадимого перед порфирородными идолами».
З певними застереженнями й поправками ці слова можна віднести і до постаті нашого геніального поета. На щастя, Тарас Григорович ще не став остаточно «порфирородным идолом»... З певними застереженнями й поправками ці слова можна віднести і до постаті нашого геніального поета. На щастя, Тарас Григорович ще не став остаточно «порфирородным идолом», котрого супроводжує неодмінний «дым фимиама» (а також неминучі в подібних випадках злісні, наклепницькі виступи українофобів — зворотний бік цієї «медалі»!).

Синьоводська битва: міфи та реалії

Синьоводська битва, яка відбулася 1362 року і принесла звільнення південним землям Правобережжя України від Золотої Орди, мала великий вплив на розвиток Русі (України). Після цієї битви землі Поділля відійшли до Великого Литовсько-Руського князівства. Майже вся земля, заселена на ті часи українською людністю, позбулася примусового впливу законів і порядків Золотої Орди.
Треба розуміти, що Давня Русь на 1240 рік, коли татари хана Батия проходили через нашу землю військовим походом, складалася з двох Великих князівств: Галицько-Волинського і Чернігівського. Мова йде про землі сучасної України. Так от, Велике Галицько-Волинське князівство, до якого належав і Київ у ті часи, ніколи не входило до складу Золотої Орди. Чернігівське ж князівство (Сіверська земля) після страти Великого князя Михайла (1246 рік) стало васально залежним від Золотої Орди, а його землі використовувалися, хоча й не постійно, ханами.

Конкурентне суспільство. Культурний фактор

«Этнографически малорусы определяются прежде всего языкомъ: на всем пространстве, занятомъ малорусскимъ племенем, слышится языкъ, въ существенныхъ чертахъ своихъ представляющійся одним целымъ, разветвившимся на более или менъе сходные между собою наречія, говоры... Под «украинскимъ языкомъ» розумеется преимущественно современный литературный языкъ украинцевъ; в основаніи его лежитъ господствующее на Украине наречіе... Но с точки зренія свого исторически засвидетельствованнаго прошлаго, а также своего настоящаго положення малорусскій языкъ долженъ быть разсматриваемъ как нечто отдельное отъ другихъ русскихъ языковъ, ибо мы не располагаемъ никакими указаніями на то, чтобы языкъ малорусовъ переживалъ теперъ какія-нибудь общія с другими русскими языками явленія в области звуковъ, формъ, словообразованія»
В цій же статті академік Олексій Шахматов передбачливо застерігав від загрози денаціоналізації української інтелігенції внаслідок інтервенції іноземної культури, мови, передусім російської.

Неправда «об’єктивних» дослідників

Останнім часом у деяких експертних середовищах з’явилася мода на дослідження з історії ОУН у контексті використання нею тих чи інших форм ідеології нацизму чи фашизму. У даному випадку йдеться не стільки про патологічних русофілів і закостенілих українофобів, як про начебто рафінованих патріотів-істориків, які стоять на «об’єктивних позиціях». Географічно такі експертні середовища, як правило, розташовані на Західній Україні, що мало б надавати їхнім «історичним відкриттям» більшої переконаності, зокрема щодо висновку, мовляв, ОУН, а отже український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни був близький до італійського фашизму й німецького нацизму. На підтвердження такого висновку подаються цитати відомих особистостей, найбільше ідеолога націоналізму Дмитра Донцова. У контексті довготривалої, а у кінцевому результаті безуспішної боротьби з новітнім українським націоналізмом, що розпочалася одразу ж після встановлення на наших землях радянської влади, до цієї проблеми, можливо, й не варто повертатися.

Велич без пафосу, або Франко в цифрах

Про унікальність, універсальність і геніальність цієї творчої особистості написано багато, а говорено ще більше. Порівняно невелике фахове коло дослідників ось уже понад століття намагається збагнути секрети творчості автора «Захара Беркута» й «Зів’ялого листя».
Проте коли від часу Франкових уродин добігає чергове N-ліття (особливо з нулем наприкінці!), раптом з’являється легіон «ювілейних франкознавців» (шкільних, університетських, конгресових, мітингових тощо), які про свого патрона згадують зазвичай лише раз на десять років (так би мовити, при святі). Вони наввипередки виголошують довжелезні зарозумілі доповіді й високолетні порожні промови, переважно підкріплюючи власні домисли довільно дібраними, а іноді й препарованими цитатами з хрестоматійних творів класика, помережаними політичними гаслами сумнівної актуальності.

Бардак Йосифа Сталіна-2: крадії, невігласи та можновладні нікчеми

За минулі роки автор цих рядків опублікував у «Дні» кілька статей, у центрі яких були сюжети, пов’язані з тим безладом і злочинним нехлюйством, що існували в часи «сталінського порядку». У статтях тих ішлося, що насправді цей «порядок» — штучно сконструйована пропагандою міфологема, яка дуже й дуже мало співвідносилася з дійсністю — але в яку нерідко вірять і донині. Отже, оскільки в певної категорії люду ця віра нікуди не зникла, оскільки відповідна міфологема посилено насаджується певними силами і в самій Україні, й за її межами, то доцільно продовжити цю тему, звернувшись як до нових сюжетів, так і до згаданих у попередніх публікаціях — але, ясна річ, більш детально, на основі ширшого фактографічного матеріалу. Отже, у статті «Бардак Йосифа Сталіна», опублікованій ще 2009 року, поміж іншого йшлося про дуті цифри випуску бронетехніки під час війни — не було в СРСР стільки броньової сталі, отже, або частина танків, в тому числі Т-34, робилася з неброньової сталі, або йшлося про відремонтовані підбиті танки, представлені як нові.

Головне - люди, а не доктрина

У «Передмові» до поетичної збірки «Мій Ізмарагд» (1898), датованій 15 падолиста 1897 р., звертаючись до свого українського читача — «любого брата чи любої сестри», Іван Франко висловив сподівання, що коли з його віршів упаде в їхню душу «хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде» його праця (певна річ, ця толеранція не стосувалася галицьких, буковинських та підкарпатських москвофілів і зросійщених під царизмом малоросів). Тут-таки Франко наголосив на своєму неухильному сповідуванні вічних людських вартостей — гуманізму й культурництва, вільнодумства й лібералізму як свободи соціальної та національної — на противагу новітній марксистській «релігії» людиноненависництва й класової боротьби, та й загалом на противагу партійному доктринерству й вождизму.

Внесок наших предків у незалежність

Дискусія щодо існування чи неіснування колись і тепер української еліти має вже свою історію. Погляди коливаються від цілковитого заперечення до детальної оцінки кожної особистості (патріот чи ворог?) та спроб розв’язання проблеми через деталізацію питання (еліти творчі, технічні, фінансові тощо). Емоції, що вирують навколо української еліти, свідчать, вочевидь, про актуальність і гостроту цього питання. Для України, як і для інших держав, що постали на ідеологічній руїні СРСР, це була й є проблема історичної ідентичності та легітимності.

ГКЧП, Горбачов та Україна

Як неодноразово траплялося в українській історії зміни в її розвитку започатковувалися процесами, що розвивалися поза її межами. Так сталося й з проголошенням незалежності, двадцять першу річницю якої ми відзначаємо сьогодні. У серпні 1991 р. вона здавалася хоча й омріяною, але, водночас якоюсь «зеленою», несподіваною. Що ж, в України був шанс і вона їм скористалася як могла – політичний кульбіт ГКЧП створив для цього необхідні зовнішні умови та вирішальною мірою вплинув на розстановку сил у середині країни, поєднавши в Україні прагнення здавалося б полярних сил – націонал-демократів та компартії. Тоді, 19 серпня 1991 р., група вищих партійних та державних керівників СРСР оголосила про створення ГКЧП (Г.Янаєв, В.Павлов, В.Крючков, Б.Пуго, Д.Язов...). Вони заявили про неспроможність Президента СРСР виконувати свої повноваження та про введення на частині території держави надзвичайного стану. Та вже на третій день під тиском масових протестів зазнали повної поразки.

День Державного Прапора

На жаль, сьогодні частина українців забула, в яких умовах і з яким почуттям гордості 24 липня 1990 року на флагшток перед будівлею Київської міської ради мешканці столиці підняли синьо-жовтий прапор України, освячений у Софійському соборі владикою Володимиром і настоятелем храму Бориса і Гліба Української автокефальної церкви отцем Юрієм. Крім того, з Днем Прапора пов’язані сотні людських історій про те, як жовто-синій стяг уперше підіймали в регіонах країни.

Осип Маковей і Буковина

Народився Осип Степанович Маковей у місті Яворові, поблизу Львова, але майже 15 років життя віддав Буковині, стимулюючи культурний і освітній розвиток її народу. До Чернівців Маковей прибув 1895 року як уже відомий на той час поет, прозаїк, публіцист, щоб очолити українську буржуазно-народну газету «Буковина», засновану ще Ю. Федьковичем.
«Редактором «Буковини» став я 1895 р. не з потреби, лише з аматорства, бо я ще 1892 р. скінчив університет і для хліба міг бути учителем. На редактора «Буковини» не я просився. Тілько мене просили», - писав О. Маковей. Попри те, що власником газети була інша особа, Осип Степанович фактично не мав можливості впливати на її політичний напрям, та все ж спромігся друкувати чимало матеріалів демократичного характеру. Тут було опубліковано чимало творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Вовчка, Юрія Федьковича та низку перекладів із слов'янських і західноєвропейських літератур.

Квадратура рабського кола

Спадкоємцем якої саме політичної традиції є сучасна російська держава, очолювана Володимиром Путіним - та держава, яка, власне, і є реальним, наочним втіленням отого неосяжного євразійського «русского мира», що його багато хто в нинішній українській владі вважає, хай не обов’язково публічно, найкращим вибором для нашої держави? Що собою являє багатовікова російська система самодержавної влади, якщо вивчати її не загалом, не в «загальних рисах», не «як таку» (все це теж потрібно історикам і читачам) - а конкретно, ретельно вдивляючись в усі деталі, за котрими, на думку Вольтера, і криється Бог, у страшні долі живих людей - і «своїх», і «чужих», неросіян, яких російська та московська, згодом радянська тиранічна влада безжально нищила, починаючи з XVI - XVII ст.? Бо «русский мир» - і це дуже важливо - як абсолютно невід’ємну складову включає в себе й історичну спадщину радянсько-імперсько-царського «самовладдя».

«У науку іншим людям і вікам»

На одній із ділянок Лук’янівського кладовища в Києві є його могила. Але то символічне захоронення. Бо великий український поет, перекладач, вчений та критик Микола Костянтинович Зеров, чиє прізвище восени 1937-го було занесене у сатанинський «Список Сандармоху», загинув від руки чекістського ката Михаїла Матвєєва 3 листопада (той майор чи капітан НКВС в ті дні щодоби розстрілював сотні ув’язнених на Соловках, рокованих на смерть людей, серед них — видатних, найяскравіших творців української культури) того ж проклятого року — й тіло його залишилося (чи навіки?) в холодній землі суворої Карельської Півночі. Навіть якщо б у той нещадний листопадовий день 37-го загинув лише (!) Микола Зеров (а разом із ним знищені були Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Матвій Яворський, десятки й сотні інших визначних українців) — і тоді це було б жахливою катастрофою для національної культури.

«Перша ластівка» Новоросійського університету

2012 рік багатий на ювілейні дати, що пов’язані з українським націєтворенням. Згадати хоча б про 130-річчя заснування «Кіевской старины», 70-річчя створення УПА тощо. Звісно, ці події є різноплановими та «різноваговими», але всі були ланками процесу увиразнення української спільноти, її боротьби за власний життєвий простір. У цій статті мова йтиме про подію, яка цілком вірогідно, попри свою вагомість, ризикує залишитися на маргінесі меморіальних заходів - навесні 1907 року на той момент педагог-початківець Олександр Грушевський (брат Михайла Грушевського) вперше в історії Наддніпрянщини в одеському Новоросійському університеті розпочав читати українською мовою історико-українознавчий спецкурс. Уже сучасники надавали вчинку О. Грушевського велике значення. Аналогічні події відбулися в Харкові та Києві, де в місцевих університетах літературознавчі лекції українською мовою прочитали професори М. Сумцов та В. Перетц. Проте в Одесі цей педагогічний факт набув драматичного забарвлення.

Під прапором Комінтерну: логіка адептів «третьої сили»

Вони всі однакові… Олігархічні клани – і влада, й опозиція… Антинародні сили… Однаково чужі нашим інтересам… Опозиція гидка, а влада не страшна, вона смішна… Число виборців, які проти всіх, проти влади і проти опозиції, невпинно зростає, і це добре… Всім політикам дамо під зад, час вийти на арену альтернативній «третій силі»… Неформальна партія, яка і проти тих, і проти інших, набирає силу, вона – найпотужніша в Україні… І так далі, і таке інше. Цим сповнені ЗМІ, електронні та друковані. Цим сповнені акції певних політичних сил.
Ось свіженький приклад – репортаж зі з’їзду «Української платформи «Собор»: «Володимир Огризко… розповідає: «Собор» має дві надмети… Перша – зробити владу чесною. Друга – зробити владу українською.

Уроки міського управління

Нещодавні події, які розгорнулися навколо Гостинного двору на Контрактовій площі Києва, перегукуються з реаліями XVI-XVII ст. Історичні паралелі – справа цікава й корисна для аналізу. Як виявляється, віки проходять, влада змінюється, але її пріоритети залишаються такими ж, хоча й набувають усе витонченіших форм для прикриття своєї справжньої сутності.
Історія одного з міщанських родів XVI-XVII ст. показує, як нестримне бажання розбагатіти та досягти владного становища змушує окремих людей переступати не лише закон, а й таке поняття, як совість. Перспектива перетворення Гостинного двору на ще один торгівельно-розважальний комплекс не дуже потішила київську громаду. Після того, як Верховна Рада вилучила цю будівлю з переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, активісти створили Гостинну республіку з щоденними виставками, майстер-класами, концертами.

Велич національного обов’язку

Національним лідером ніколи не стане людина, яка не є органічним патріотом своєї землі, яка не знає, не любить національної історії, культури, мови, яка свою політичну і державну діяльність не будує на національних пріоритетах і цінностях. І не обов’язково, щоб цими властивостями вона володіла, так би мовити, з колиски матері. І навіть «мова не найважливіша річ», як стверджував ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Він говорив: «Для мене генерали української армії російського чи німецького походження, що навіть не навчилися по українськи, є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануїльський, які, хоч українці з походження, разом із бандами Муравйова руйнували Київ. Так само, як пруський шляхтич полковник Кеніґсек, який боронив перед військом Меншикова мазепинський Батурин, є більший український патріот, аніж Леонтій Кочубей чи Іскра, які Мазепу перед царем зраджували».

Василь Єрмілов: митець і система

Творче сприйняття світу дуже важко помістити у будь-які рамки, адже митцеві потрібний величезний простір для втілення ідей, які часто не вписують у визначену програму. У цьому, напевне, сила мистецтва, щоб постійно відкривати нові горизонти. Тому особливо трагічними є стосунки тоталітарної системи та творчої людини, які від початку знаходяться по різні боки барикад. Яскравий талант та самобутність ігнорується – натомість стверджується культ шаблонності, несмаку. Творча ідея дискредитується – залишаються викрики ідеології. Серед унікальних українських митців радянського періоду варто згадати ім'я Василя Єрмілова — художника авангардиста, дизайнера конструктивіста – людину, котра завжди прагнула створення нових творчих ідей та вивільнення мистецтва від зображальної функції.
«Єрмілов був фактично засновником конструктивізму в соцреалістичній архітектурі.

Галицький класицизм

Мистецький талант - це важкий дар, хоч-бо відкриває браму в незвичний простір краси та змушує обдарованого спалювати свої сили у безнастанних творчих пошуках. А ще й робить мистця беззахисним, залежним від смаків та примх потенційних поціновувачів та замовників, без гарантії, що після години визнання та слави не прийдеться «продаватися» за безцінь.
«Найкращий із його творів - «Гончар», який декорує вестибюль Промислового музею у Львові; цікавий також його «Перший хлібороб». Пізніші його твори - це вже речі слабші, виконані на замовлення осіб і груп, які не звикли кермуватися суто мистецькими вимогами». Саме так мистецтвознавець Микола Голубець схарактеризував у 1937 р. скульптора Григорія Кузневича (1871-1948), якого зарахував у трійцю найвизначніших галицьких класицистів.

Поет сумовитої вдачі

З історії української культури XIX ст. нам відома низка ключових постатей, знання про яких допомагає створити уявлення про всю епоху загалом. Це Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, що перетворилися на національні символи. Проте ми забуваємо про інших митців, вчених, котрі були не такі відомі, але їх діяльність була не менш важливою для повноцінного розвитку українського культури. Одним з таких діячів був Амвросій Лук’янович Метлинський – поет, етнограф, фольклорист, дослідник української мови.
Нове творче покоління 30-40-х років XIX ст. активно долучилося до розвитку українського письменства. Молоді митці зайнялися пошуком нових літературних форм, жанрів, стилів, а що найголовніше – почала формуватися літературна традиція європейського рівня. Об’єднавшись, письменники і поети створили унікальне явище української культури XIX століття – Харківську романтичну школу.

Серед темної ночі

Чому щоденники як різновид історичного джерела (а вони є саме історичним джерелом), не будучи об’єктивним «дзеркалом» свого часу, все ж таки дають унікальну можливість (якщо, звісно, наявний відповідний масштаб постаті автора) відтворити вражаючу панораму тієї чи іншої доби - у свідомості як читача, так і нерідко - професіонала-дослідника? Бо особистість «пропускає» крізь себе біль, вибухи й вихори часу, його, часу, велич і мізерність, героїзм і підлість, високі ідеали та зраду, закамуфльовану половою «правильних» фраз... Справді видатна особистість підключає своє серце до високовольтного струму історії. Саме такою людиною був у суспільно-політичному житті України Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939), академік, визначний учений-філолог, історик літератури...

Останній свідок

Воркута в безмежних просторах заполярної окружності збудована в’язнями на вугільному родовищі, територія якого діаметром 35—40 км. Гарна по-своєму природа над річкою Воркутою. Дуже боляче, що до міста Воркута залізниця збудована на трупах замучених в'язнів, яких хоронили в насипі під шпалами залізної дороги. Навколо шахт і таборів знаходилися цвинтарі, де хоронили загиблих у шахтах, замучених репресіями. Маленький горбик, на ньому стовпчик з особистим номером. Хто там спочиває — відомо лише чекістам. У 1951 році, зимою, етапом з Ухти привезли мене у Воркуту у 20-ий табір при шахті № 29, де був особливо строгий режим для ворогів радянської влади. Бараки в зоні закривались на ніч, де у двох секціях знаходилося 60 в’язнів. Ярусні ліжка-нари були коло стін, при вході — «параші». Переночувавши у такому бараці, виходив ослабленим, розбитим. На одяг нашивали букву «Р» (Речлаг) і КТР (для каторжників). Писати рідним дозволялося раз у рік, цензура нищила листи, у яких було невдоволення режимом.

Диригент з казковим талантом

Своїм мистецтвом він підкорив Європу, йому аплодували в Північній та Південній Америці, але отримавши світове визнання, - залишився майже невідомим у себе на Батьківщині. У радянський час його ім’я потратило до списку заборонених, як ім’я буржуазного націоналіста та емігранта, що продовжував вести агітацію проти СРСР за допомогою народної пісні, якої не торкалася рука тогочасної цензури. Це Олександр Антонович Кошиць – український хоровий диригент, композитор, вчений-етнограф. Визнаний мистецькою елітою Європи й Америки, він увійшов до числа найвпливовіших митців хорового виконавства першої половини ХХ ст. Творчий шлях Олександра Кошиця розпочався у 1890 році, коли він вступив до Київської духовної академії. Навчаючись там, він очолив студентський хор, з яким працював над творами Артемія Веделя (українського композитора кінця XVIII – початку XIX ст.).

Іван Крип’якевич. Холмський

Те, що найвидатніший історик України Михайло Грушевський народився у Холмі річ загальновідома. Але небагато людей здогадується, що холмське і підляське, а в давніших поколіннях ще й надсянське, коріння має також найвидатніший учень Грушевського Іван Крип’якевич (1886-1967), якого іменем вшановано львівський Інститут українознавства Національної академії наук України. Це й не дивно, адже в цьому місті вчений народився та провів життя, однак його батьки були тут пришельцями – нащадками священичих династій, які у 1870-х рр. переселилися із холмсько-підляського Забужжя в Галичину.

Велич національного обов’язку

Йому лише п’ятдесят років. Вік іще не поважний, хоча густа борода робить його набагато старшим. Але поважним і незаперечним є авторитет. Михайло Грушевський - найвидатніший український інтелектуал, патріарх української історіографії. Тож логічно, що перший український революційний парламент - Центральна Рада - обирає Михайла Грушевського головою. Обирає заочно, бо він проживає ще в Москві після повернення із заслання в Симбірську, куди його запроторила російська жандармерія, звинувативши в австрофільстві й причетності до створення січово-стрілецьких військових формувань. Через шість днів після очолення найвищого представницького органу України, а саме 26 березня 1917 р., один із головних ідеологів української національно-визвольної революції.

«Ходіння по муках» родини Старицьких

Неймовірний злет української культури кінця XIX - початку XX ст. був зумовлений бажанням народу оволодіти своїм минулим та врешті-решт почати керувати майбутнім. З’явилося розуміння: не можна віддавати власну долю до рук чужинців, які ніколи повністю не розуміли і не зрозуміють українців. Однак обмежена та боязлива влада, що не могла витримати, а точніше – контролювати мислячих людей, мала звичку їх безжально знищувати. Саме тому розвиток української еліти тих часів був жорстоко та непоправно перерваний. Прогресивними учасниками українського відродження стали відомі роди Лисенків, Косачів, Старицьких, представники яких засвоїли європейський досвід та досвід своїх попередників, і творили нову українську культуру, допомагаючи всьому народові рухатися вперед і бути достойним учасником світового культурного діалогу.

Український імперіаліст із Одеси

У 1920-ті М. Слабченко увійшов, маючи за плечима досвід національного приниження ще зі шкільної лави. У перші роки ХХ ст. він закликав студентів «розпочати справжню працю та робити революційні виступи» шляхом поширення української націоналістичної й соціалістичної літератури. У 1917 - 1920 рр. він пережив розчарування українофобством російських лібералів і комуністів, можливо, тому, що не почув раніше рішучих закликів М. Міхновського й Д. Донцова. Вдача М. Слабченка зазнала неабиякого гартування під час його перебування в чинній армії на полях світової війни (можна провести паралель із військовим досвідом Є. Маланюка). Рівень відданості науці цієї видатної людини демонструє той факт, що низку своїх наукових статей він написав в окопах. Цей «досвід» він повторив вже на початку 1930-х років - у харківській камері під час процесу СВУ.

Гра із вогнем

«Кочубеївщина» належить до найнебезпечніших, найзагрозливіших хвороб нашої історії - ба більше, і українського національного характеру також. Це явище з жахливою періодичністю «відроджується» та повторюється в кожному новому столітті вітчизняної історії; аж ніяк не стало воно надбанням минулого й у наші дні. У чому сутність цієї проблеми? У тому, що закрита, деспотична структура влади, геть непідзвітної народу, сприяє зрадам, таємним підступам й ренегатству можновладців, відповідальних не перед людьми своєї землі, а перед ласкою (або неласкою) чергового диктатора, котрому вони завдячують своїм багатством, високим становищем у суспільстві - й котрого в глибині душі люто ненавидять та бояться (об’єднувальної національної ідеї ж немає, всі думки обертаються лише навколо статків та влади!)...

Правда дає силу

Здається, мало хто вже заперечує, що відчуття національної гідності, без якого немислимою є як особиста, так і всезагальна свобода, випробовується насамперед у тяжкі для народу часи. Легко виявляти всю гідність у «спокійну», «тиху» добу без жахливих потрясінь та загроз - і непросто (це м’яко кажучи) бути гордим і самодостатнім у роки бурхливих зіткнень, струсів та двобоїв. Цю істину можна проілюструвати на конкретному прикладі із зовсім нещодавньої польської історії. ...Кінець 1980 року. В країні швидко й невблаганно набирає силу опозиція комуністичному режиму, ядром якої була профспілка «Солідарність» - цей унікальний політичний союз робітничого класу Польщі та демократично налаштованої інтелігенції (плюс, звісно, костел, представники котрого відігравали винятково важливу роль!).

Зраджені й забуті

Справжня, правдива історія Другої світової війни ще тільки пишеться - в цьому вкотре переконуєшся, коли звертаєшся до її найтрагічніших сторінок. Зокрема, до цієї, про яку досі воліють не згадувати, хоч війна закінчилася давно і Радянського Союзу вже немає. Але відлуння минулого чутно й сьогодні. Наприклад, ось:
«Цілий день відбивали атаки німців. Патронів мало. Згори допомагав станковий кулемет з якогось іншого підрозділу. Залишилося живими сім-вісім людей. З’явилися німецькі танки. Гранат нема, патронів нема. Організовано відійшли на височину позаду нас. Хтось крикнув: «Німці!». Нічим стріляти. Почали згори камені котити. Вони відійшли. Прорватися не вдалося... Полон». Сьогодні мова піде про останні дні оборони Севастополя улітку 1942 року. Побудована ця розповідь буде переважно на спогадах учасників цієї оборони - рядових і офіцерів, які донедавна були далеко сховані у спецархівах.

Реаліст на шляху до неможливого

...30 травня 1958 року. В цей по-літньому спекотний паризький день депутати Національних зборів, розгублені, схвильовані, присоромлені, обурені чи перелякані (емоції були найрізноманітнішими), повинні були вирішити долю Франції. О 3 годині дня відкривається засідання парламенту, і голосом, що уривається від хвилювання, голова Зборів, невисокий на зріст, лисий соціаліст Ле Трокер зачитує послання президента Республіки Рене Коті: «Збройний виступ частин нашої армії, які перебувають в Алжирі, поставив під сумнів міцність засадничих інститутів Республіки та легітимність існуючої державної влади... Отже, ми стоїмо на порозі громадянської війни, і це неможливо не визнати, якщо лишень не боятися дивитися правді в очі. В цю критичну годину, коли перед країною постає реальна загроза вибору з двох катастроф — комунізму чи фашизму, — я як президент Республіки звернувся до найвидатнішого француза, й прошу його взяти на себе всю повноту відповідальності й, отже, і влади в країні, давши згоду очолити уряд.

Коли Батьківщина стає в’язницею

Що робити людині з незадушеною совістю і ще не паралізованою волею, коли вона бачить, що влада в країні належить ганебним, по-звірячому жорстоким і фарисейськи лицемірним негідникам із психологією потенційних холоднокровних убивць? Питання вічне і трагічне. Воно звернене й до «рефлектуючого» інтелігента, і до будь-якої порядної людини (хай і такої, що не здобула престижного диплома про освіту); хід історичних подій і та сама таємнича «сила речей» (у поєднанні з конкретною логікою політичної боротьби), схоже, можуть призвести до того, що це питання зі всією нещадністю, «тут і зараз», постане й перед нами. Йдеться не так про політичний, як про моральний вибір. Якщо контекст політичного вибору може змінюватися - і неминуче змінюється - з перебігом сторіч, то умови, «рамки» і наслідки морального вибору більш постійні та стійкі.

Конституція, яка випередила час

Iснує думка, що «золота» Мазепинська епоха (український культурний ренесанс) була позначена спробами синтезувати досягнення східної та західної культур, оскільки саме Україні-Русі судилося стати містком між ними. Одним із виявів такого синтезу в політико-правовій сфері стала Конституція 1710 року — як форма етнополітичного документа, що його випало втілити Пилипу Орлику — учневі та продовжувачеві справ славетного гетьмана Івана Мазепи. Ця пам’ятка політико-філософської та правової думки була схвалена 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річці Дністер (турецька назва — Бендери; нині це територія Молдови). Тому її інколи називають Бендерівською конституцією.

Як вільний із вільним...

Польський месіанізм мав одним зі своїх наслідків появу специфічного польського слов’янофільства. Так, у «Книгах польського народу і пілігримства» Адама Міцкевича, яка стала своєрідним маніфестом польського слов’янофільства й водночас мала вплив на діячів українського Кирило-Мефодіївського братства, полякам, як одному зі слов’янських етносів, відводилася провідна роль у справі облаштування світу. Однак уже А. Міцкевич, який походив із литовських (білоруських) земель, дотримувався думки, що Польща без Литви не зможе реалізувати цю свою високу місію. У середовищі польських політичних емігрантів, котрі походили з України, визріває думка, що поляки мають у своїй боротьбі опертися на українців-русинів і на інші слов’янські народи. Загалом ця думка не була новою. Вона поширювалася перед польським повстанням 1830 — 1831 рр., знаходила відображення в художній літературі, особливо у творах Тимка Падури.

Платили страшною ціною...

Партизани, підпільники - невловимі народні месники, які не дають спокою окупантам. Перетворюють життя солдатів ворога на суцільний жах, на нескінченне очікування смерті - справедливої відплати за всі злочини, коли за кожним поворотом дороги, за рогом кожного будинку, біля кожного дерева чи куща в тебе може влучити куля повстанця. Діяльність партизанів у глибокому ворожому тилу надає безцінну допомогу регулярній армії: знищуються комунікації, летять під укіс ешелони з технікою та живою силою, ведеться розвідка, підпільники перетворюються на «очі й вуха» своєї армії, надаючи безцінну інформацію. Також провадиться робота серед населення, яке залишилося на окупованій території: листівки дають змогу виявити реальний стан справ на фронті, вдалі диверсійні акти доводять, що опір триває, що народ не зламаний, що «ворог буде розбитий і перемога буде за нами».

Василь МИСИК: таємниці долі

Наприкінці 1990 року київське видавництво «Дніпро» випустило книжку поетичних перекладів Василя Мисика під назвою «Захід і Схід». До неї на замовлення видавців я написала передмову і за деякий час по тому, як книжка побачила світ, отримала лист із Харкова — від удови поета, Марії Іванівни Таран-Мисик. У ньому Марія Іванівна висловила свою думку про видання й торкнулася одного трагічно-безглуздого моменту в біографії Василя Мисика, а саме обставин його арешту 4 листопада 1934 року.Річ у тому, що в моїй передмові про це, з посиланням на спогад відомого письменника Василя Минка, було сказано: «Ось як розповідає про арешт В. Мисика в телефільмі «І голос наш почує світ...» (1989) Василь Минко, чиє свідчення незадовго до смерті письменника зняли на плівку київські кінематографісти: «Я мешкав у Харкові... на четвертому поверсі. Піді мною жив на третьому поверсі мій друг, чудовий поет, учень Тичини, Василь Мисик. У нас у будинку 1934 року з’явилися «гості»...

Вивільнена потуга духовності

Такі люди стають легендою - найчастіше здобувши таке право героїчною смертю. Олег Олександрович Кандиба (літературний псевдонім - Ольжич) обезсмертив своє ім’я не тільки й не стільки завдяки власним заслугам як визначного політичного та революційного діяча, одного з численних діячів Організації Українських Націоналістів, визначного поета, публіциста, мислителя-державника. Передовсім він назавжди залишиться в українській історії як рідкісний приклад внутрішньо абсолютно цілісної особистості, котра зуміла подолати неминучу, як багато хто вважає, суперечність між словом та справами, між переконаннями та вчинками, між декларованим та реально здійснюваним.

Стравінський і Волинь

У 2012-му році світ та Україна відзначає 130-річчя з дня народження всесвітньо відомого музиканта й композитора Ігоря Стравінського.
Ігоря Стравінського у світі більше знають як російського музиканта. Але його життя і творчість тісно пов’язані не так з Петербургом чи Москвою, як із Волинню. У містечку Устилуг, що на кордоні з Польщею, досі зберігся будинок, який композитор за власним проектом будував для своєї сім’ї. Це єдина будівля, яку залишив по собі Стравінський, що за своє довге життя був громадянином трьох країн. Сьогодні у будинку Ігоря Стравінського – районна школа мистецтв, а на першому поверсі – музей композитора, де, незважаючи на функціонування на громадських засадах, зібрано чимало унікальних матеріалів про музиканта.

«Велика чистка» 1937 року, або Як більшовики укоськували Червону армію, і що з того вийшло

На перший погляд, така постановка питання може видатися абсурдною: адже Червона армія була створена більшовицькою партією, просякнута її ідеологією та очолювана високопоставленими членами ВКП(б). То ж навіщо її треба було приборкувати, якщо вона апріорі являла собою один із головних інструментів здійснення більшовицької диктатури всередині СРСР і втілення комуністичних утопій на зовнішньополітичній арені? Відповідь і проста, і складна водночас: саме тому її й треба було вкоськувати. Адже за панування деспотизму, за відсутності громадянського суспільства, за пріоритетної ролі силових структур, які отримають і фінанси, і матеріальні ресурси, і найкращі кадри поза чергою, ці самі силові структури - «живі інструменти» влади - починають обстоювати власні інтереси, в них невпинно зростають апетити, вони прагнуть брати безпосередню участь у поділі бюджетного «пирога». І, звісна річ, вони зацікавлені в тому, щоб «нагорі» стало якомога більше «своїх», а не пропагандистів чи господарників.

Брехня, кров і утопія

Трагедія у Новочеркаську — момент істини для Хрущова. 1961—1964 роки — воістину унікальний, більше ніж своєрідний період в історії радянського суспільства. На офіційному рівні — під впливом невгамовного реформатора і утопіста, керівника КПРС і уряду СРСР Микити Хрущова — звучали такі обіцянки фантастичного «світлого майбутнього», що навіть і в деяких «тверезих умів», навчених життям скептиків, бувалих «морських вовків» починала (зовсім злегка!) йти обертом голова (хоча слід одразу сказати, що явна більшість радянських людей поставилася до такої ідеологічної «чудотворності» Хрущова, як мінімум, з глузливою іронією, а то і з презирством, хоча «чудеса» ці проголошувалися тоді на вищому рівні, в десятках, сотнях виступів балакучого Хрущова, як мінімум, з глузливою іронією, а то і з презирством, хоча «чудеса» ці проголошувалися тоді на вищому рівні, в десятках, сотнях виступів балакучого Хрущова...

Трагічний оптиміст

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У1909 році сім’я Кандиб переїхала до Києва. Згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.
Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали «ворогами народу». У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехословаччини, оселяються за п’ятдесят кілометрів вiд Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях. До 1924 року О.Кандиба навчається в Українському громадському комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924 — 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету.

«Вірші на жалісний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного»

Цьогоріч минуло 390 років із часу смерті видатного українського полководця, політика й мецената Петра Конашевича-Сагайдачного. Стільки ж років минуло і з часу написання віршів на його погреб, які вже стали хрестоматійними й до яких часто звертаються й літературознавці, й історики. Однак ця дата так і залишилася непоміченою. На жаль...
Власне, дослідники, реконструюючи біографію Конашевича-Сагайдачного, часто посилаються на «Вірші...». З них нам відомо про походження цього видатного діяча, про його навчання, основні військові дії, в яких він брав участь. Інші пам’ятки не дають змоги настільки об’ємно реконструювати його життєпис. З віршів відомо: Конашевич-Сагайдачний походив із Підгір’я (південно-західної частини Галичини). Хроніст Й.Єрлич указував, що народився майбутній гетьман під Самбором. Ця версія зараз прийнята багатьма дослідниками.

У пошуках істини

Перш за все Михайло Миколайович відомий як автор віршів, що з часом стали народними піснями: «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...», «Взяв би я бандуру...» Їх співають по всьому світі. Дослідження біографії та творчості М.М. Петренка продовжується науковцями, але на цьому нелегкому шляху, на жаль, досить часто виникають перешкоди, що ускладнюють пошук. Частенько йдеться про банальні помилки, а інколи навіть про дезінформацію, яка породжується нездатністю деяких авторів розібратися в наявних матеріалах.
Для читачів «Дня» роботою над помилками, які нашарував час, своїми знахідками та відкриттями ділиться праправнук поета — Олександр Петренко.

Столиця вольностей

Українське козацтво не лише є однією з найбільш яскравих і героїчних сторінок історії України, але й являє собою унікальне явище в світовій історії. Інтерес до козацтва завжди був великим як з боку істориків, так і простого народу, що оспівав подвиги козаків у своїх піснях і думах. Однак, на жаль, через відсутність повноцінних джерел чимало проблем, пов’язаних із вивченням козацтва, досі не цілком прояснені.
Загальновідомо, що столицею козацьких вольностей, куди вони поверталися своїм серцем і помислами, і де перебував цвіт козацтва, була Запорізька Січ. Назва «січ» походить від слова «сікти», тобто рубати. Спочатку вона означала укріплення зі зрубаних дерев і очерету. Нерідко вживають й іншу назву для козацьких поселень — Кіш. Слово «кіш», ймовірно, дуже стародавнього, індоєвропейського походження. Споріднені слова в санскриті означають «військо», «стан вождя» і подібне. Таким чином, з того часу, коли перші козаки почали створювати свої військові об’єднання, обирати ватажків і будувати укріплення-бази, вони стали вживати ці слова для позначення столиці Війська Запорозького.

МIСЦЕ «ЗУСТРIЧI...»

Волинь належить до пограничних регіонів України, що знаходиться по сусідству з Польщею та Білоруссю. Не існує чітко означених кордонів цього регіону. Сучасна Волинська область у складі Української держави була створена 4 грудня 1939 р. як частина Української Радянської Соціалістичної Республіки після того, як СРСР анексувала східні землі Польської республіки. Ця область є лише часткою історичної Волині. Зараз традиційно до цього краю відносять Волинську та Рівненську області, значну частину Житомирської області, північні райони Тернопільської та Хмельницької областей з площею близько 70 тисяч кілометрів квадратних. У більш широкому розумінні до Волині відносять південну частину Берестейської області Білорусі, а також східну частину Люблінського воєводства Польщі.
У силу обставин, Волинь була краєм «зустрічі» різних культур. Передусім, це стосується культур української та польської.

Полковник Мюнхгаузен, Андрій Ющенко і не лише...

Андрій Ющенко одружився на шведській бюргерші й прийняв лютеранство. Відбулася подія на початку ХVІІІ століття. І не з власної волі український козак опинився в Швеції, а як військовополонений армії Карла ХІІ - разом із сотнями інших своїх земляків. Про таке й багато чого іншого розповів історик-архівіст Архівного центру міста Еребру Хокан Хенріксон під час публічної лекції «Невідомі сторінки українсько-шведських відносин: військовополонені козаки в Швеції під час Великої північної війни». Відбувалася вона в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Ішлося про поки що невідомі сторінки історії.
Шведський історик, досліджуючи різні бухгалтерські документи початку ХVІІІ століття, звернув увагу, що серед тих, кого на його Батьківщині вважали військовополоненими-росіянами, багато хто мав типово українські прізвища - Артем Довженко, Авраам Зубленко, Лесько Плаксенко... Що й стало поштовхом до дальших пошуків.

Постріл у Петлюру

Масовий читацький запит на літературу з історії України розпочався на початку 1990-х, коли спраглі правди громадяни скуповували цілі стоси книжок, завдяки чому в повсякденний і науковий обіг поступово поверталися імена заборонених або замовчуваних діячів. Утім, дуже швидко багатьом стало не до книжок, тому що українці були змушені виживати в нових соціально-економічних реаліях. Однак виявилося, що труднощі перехідного періоду не відбили у людей бажання читати й далі цікавитися непересічними історичними постатями, до яких, безперечно, належить і голова Директорії та головний отаман Армії УНР Симон Петлюра.

«За нашу і вашу свободу!»

Квітень вже далекого 1920 року виявився досить продуктивним у плані розвитку відносин між двома державами — Українською Народною Республікою і Польщею. Саме тоді представники УНР і польської держави підписали союзний договір, який ввійшов в історію під назвою Варшавського. Буквально через день після цієї події підписання польські й українські війська виступили разом у похід проти більшовиків, що захопили Україну, загальним девізом якого стало старе повстанське гасло 1830 року — «За нашу і вашу свободу!». Серед патріотів і прихильників Української Народної Республіки знайшлися ті, хто або позитивно поставився до цього договору, або принаймні виправдовував його. Проте їх голос швидко «потонув» у гучному й обуреному хорі переконаних супротивників цієї угоди, які назвали її зрадою національних інтересів України, а його «хрещеного батька» Симона Петлюру затаврували як зрадника України і авантюриста.

Таємниця одного теракту

Нещодавно була чергова річниця трагічної загибелі полковника Євгена Коновальця, під безпосереднім керівництвом якого 1929 року була створена Організація Українських Націоналістів. Завдяки його енергії і сміливості ОУН вже в середині 30 х стала найавторитетнішою націоналістичною організацією як в середовищі української еміграції, так і на українських землях у складі СРСР. Активна діяльність ОУН, що проголосила своєю метою здобуття Україною самостійності й соборності, не могла не привернути увагу тодішнього головного ворога української державності — керівної верхівки СРСР. Кремль дратувало те, що Організація своєю інформаційною роботою доводила до відома світової громадськості правду про Голодомор 1932 — 1933 років у радянській Україні. З метою обезголовити українські сили і спровокувати в них внутрішнє протистояння та розкол напередодні війни СРСР з Німеччиною було вирішино вбити Євгена Коновальця.

Український Шекспір

З його ім’ям пов’язана ціла епоха: актор, драматург, режисер, письменник, композитор, співак, публіцист, громадський діяч, засновник українського театру. Марко Лукич виплекав справжніх зірок світової сцени, а театр Кропивницького зумів стати у ряд кращих національних у Європі та здобув гучну славу. Його колектив з успіхом гастролював не лише по всій царській Росії, а також у Варшаві, Мінську, Вільно, Тифлісі, Галичині, Австро-Угорщині...
У час, коли більшість населення України було неписьменною і не могла читати твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Франка та інших українських письменників, театр Кропивницького багато років був одним із головних джерел культурного відродження нації.

Запорозьке козацтво в ролі мушкетерів короля,

Завдяки непересічному таланту французького романіста українському читачеві добре знайомі сюжети французької історії, пов’язані з ім’ям королеви Франції Анни Австрійської та вірних слуг її чоловіка Людовіка ХIII королівських мушкетерів, котрі серед іншого, за інформацією Олександра Дюма-батька, уславились і подвигом повернення діамантових підвісок королеви, необачно подарованих нею своєму коханцеві, фавориту англійських монархів Якова I та Карла I герцогу Джорджу Бекінґему. Численні ж народні перекази про славні звитяги українського козацтва на крайньому сході тогочасної Європи, причому в ті самі часи, коли жили й діяли в західній її частині славнозвісні мушкетери Людовіка ХIII та його сина і наступника Людовіка ХIV, переконують у тому, що лише через брак уваги талановитих майстрів слова до пригод наших далеких предків Європа не має змоги порівняти їх подвиги з діяннями д’Артаньяна та його товаришів.

Микола Костомаров - про генезис східнослов’янських етносів

М.Костомаров (1817-1885) належить до найвидатніших українських і російських істориків ХІХ ст. Можна сказати, що це була людина, яка постійно перебувала на межі двох культур - української та російської. Батько його був українцем, мати, за його свідченнями, росіянка. Народився він на Вороніжчині (сучасна Російська Федерація), де значну частину населення становили етнічні українці, але по сусідству з українцями жили росіяни. Уже в дитинстві М.Костомаров мав можливість спостерігати відмінності між цими двома народами. Про це М.Костомаров дуже добре написав у «Автобіографії». М.Костомаров - автор численних історичних досліджень, зокрема монографій, що стосуються минулого як України, так і Росії. Він одним з перших в українській і російській історіографії почав розглядати народ як важливий об’єкт історії.

Формула отрути, або Секрети тиранічного всевладдя

«Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно». Ця думка була висловлена ще в ХІХ столітті британським аристократом, переконаним лібералом, песимістом і майстром парадоксів лордом Джоном Актоном. Століття ХХ?сотні разів - і то жахливим способом! - підтверджувало справедливість його слів. Десятки мільйонів холоднокровно винищених людей (жінок, дітей, старих) для кривавих диктаторів новітнього часу, вождів найрізноманітніших ґатунків, тиранів і диктаторів усіх можливих політичних кольорів, усіх цих фюрерів, генсеків, «вождів світового пролетаріату», дуче, каудільйо, «пожиттєвих лідерів нації», «великих таємних радників», «головних регентів держави» (титули, звісно, варіювались у залежності від національної специфіки чи іншої країни) були тільки смішною, нікчемною перешкодою на шляху до найвищої, «величної» мети, котра становила єдиний сенс їхнього життя, а саме - до необмеженої влади.
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар