Архів - Україна Incognita
Архів

Москва, Маросєйка

Не з легким серцем ішла українська інтелігенція в Москву. Вона добре знала, що таке Москва. «Катехізис» Лаврентія Зизанія видали, але з страху перед можливими єресями без титульної сторінки. «Учительне євангеліє» Кирила Ставровецького засудили за єресі й спалили. Ще була свіжа пам’ять про перші десятиріччя XVII століття, коли українських священиків і ченців не вважали за охрищених і силоміць христили вдруге, своїм звичаєм.

Непростима недуга

Увесь його творчий період, по суті, зводиться до десяти років активної літературної праці, якщо не враховувати ранніх, невідомих нам віршів, писаних у гімназії російською мовою. Свої перші україномовні тексти Плужник друкує в періодиці в 1923 — 1924 роках, а в 1926 — 1927-х видає дві збірки — «Дні» й «Рання осінь», які остаточно утверджують за ним репутацію першорядного поета, попри постійні (дедалі гостріші) нагінки в партійній пресі, котрій не подобався ані його «песимізм», ані «аполітичність», ані, звичайно, глибока людяність, затаврована згодом лайливим терміном «абстрактний гуманізм».
Суспільний клімат не сприяв розквітові таланту, проте Плужник працює саме як професійний літератор: пише роман «Недуга» (1928 р., друге видання 1929 р.), створює кілька п’єс (жодна не побачила кону), багато перекладає — із Чехова, Гоголя, Горького, Шолохова (саме за коректою другої книжки «Тихого Дону» його й заарештували; роман Шолохова відтак з’явився по-українськи без імені перекладача)...

Загадки Перл-Харбора

8 грудня 1941 року, о 12.20, у Вашингтоні кортеж блискучих машин під’їхав до південного входу Капітолію. В одній з них був президент Сполучених Штатів Америки Франклін Делано Рузвельт. Довкола будівлі, за кордоном кінних поліцейських, стояв численний мовчазний натовп. Усі розуміли — президент приїхав просити Конгрес оголосити війну Японії після нападу японської авіації і флоту на американську військово-морську базу Перл-Харбор на острові Оаху в Гавайському архіпелазі

ОУН-УПА на Дніпропетровщині: проти двох фронтів

Історію ОУН-УПА зазвичай пов’язують із Західною Україною. Але під час Другої світової війни оунівське підпілля активно діяло у південно-східному регіоні. Свою боротьбу за самостійність України оунівці намагались вести на два фронти. Одним із потужних центрів підпільної війни була сучасна Дніпропетровщина, де існувала розгалужена мережа ОУН. Дослідженням цієї теми сьогодні займаються молоді вчені, покоління яких сформувалося за два десятиліття незалежності. Завдяки їхнім зусиллям поступово відкриваються напівзабуті сторінки української історії. «Багато часу ми працювали в архіві СБУ із розсекреченими кримінальними справами членів ОУН, мали можливість копіювати, збирати спогади людей, які на той час були ще живі. Розібратися було непросто, адже під час слідства оунівці навмисно давали неправдиві свідчення НКВС або списували все на тих, хто вже загинув»

Як розчленовували Україну

Останнім часом у певних політичних та навколополітичних колах спостерігається помітне пожвавлення інтересу до історії так званої Донецько-Криворізької радянської республіки — своєрідного квазідержавного формування, котре було організоване на теренах Східної та Південної України на початку 1918 року й проіснувало лише два місяці. Створена була ця республіка — і на цьому варто особливо наголосити — передовсім на противагу Українській Народній Республіці, яка саме тоді була проголошена в Києві Центральною Радою, створена з ініціативи більшовицьких лідерів Донецького й Криворізького басейнів

Юрій ШЕВЕЛЬОВ: «Батька я не знав...»

Як відомо, майбутній вчений народився у німецькій родині, тому цікаво читати такі-от одкровення: «Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України... Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для паспорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець... мені здається, що українськість завжди була в моїй родині». Оскільки теоретики біографістики закликають відмовлятися від аксіоматики, а більше зосереджуватися на пріоритетній важливості фактичних даних, сьогодні нарешті з’явилася можливість розвіяти певні міфи щодо біографії Ю. Шевельова, творені деякими його дослідниками

Коріння Хрестителя Русі

З приводу народження князя існують різні думки. У «Повісті минулих літ» місце його народження не вказується. Зате Никонівський та Устюзький літописи говорять наступне: мовляв, Володимир народився в «Будутинєвєсі». Туди відіслала його матір Малку (Малушу) княгиня Ольга. Як відомо, майбутній хреститель Русі був незаконнонародженим — сином князя Святослава і ключниці княгині Ольги. Із цього ж літописного повідомлення також випливає, що село (вєсь) Будутино належало княгині Ользі, а потім, після її смерті, було подаровано якійсь церкві святої Богородиці

Хресний шлях українського патріарха

Майбутній патріарх Володимир, у миру Василь Романюк, народився 1925 року в с. Химчин біля Станіслава, у бідній селянській родині. У юні роки про духовний сан і не мріяв. Шлях до церкви розпочався 1944 року, коли 19-літнього Василя було заарештовано «за зв’язки з УПА». Він отримав 10 років ув’язнення у сталінських таборах на Колимі, хоча участі у збройних операціях не брав. Коли відбув строк, набавили ще 5 років, виславши до Магадана. Там Василь одружився з українкою з Волині, також репресованою. Незабаром у подружжя народився син Тарас, їхня єдина дитина.
Про трагедію, яка поглинула кращі роки його життя, Василь Романюк згадував спокійно, без гіркоти, із християнським фаталізмом. Називав ті роки «моїми університетами», як це до нього робило багато підданих Російської імперії. Василь справді мав в ув’язненні добрих вчителів — письменників, учених, навіть академіків

Сергій Буковський: Розпад СРСР триває

Маховик крутився — інерція була настільки велика, що після розпаду СРСР він ще довго не зупинявся. Сьогодні ми вступили в нову фазу — гроші треба добувати. Інколи опускаються руки. Кіно стало на ринкові рейки — штучний продукт нікому не потрібен. Інколи я подумую про невелику камеру, аби робити щось своє, а не стояти і не просити. Втім, я ніколи особливо і не просив. А те, що час від часу роблю останніми роками, якимсь чином, рідко, але знаходить шляхи свого визнання на телебаченні. З кожним роком на тебе дивляться всі з великим здивуванням. Це дуже нелегко. Наше ТБ не сприймає документальне, режисерське, авторське кіно — як не називай, а шансів у нього немає

Герої Срібної землі

Батько майбутнього видатного поета, Іван Федорович Кандиба, був нащадком славетного чумацького роду, мати, Олександра Василівна Грищенко — походила з кріпаків. Але це була воістину незвичайна жінка, сплав рідкісно високої культури, непохитної волі й доброти. Саме вона навчила малого Сашка читати (вже в чотири роки!), саме вона познайомила його з нашою святинею — «Кобзарем», саме вона, залишившись після загибелі чоловіка на рибних промислах у Астрахані, за власними словами, «одна з трьома дітьми й трьома карбованцями в кишені» все ж таки змогла вивести дітей в люди

Iз розвідником Кузнецовим не все ясно

Почнімо з найпоширенішої легенди, яка була запущена командиром загону «Переможці» Дмитром Медведєвим у книжці «Это было под Ровно» і якій чомусь повірили без жодних підстав, — легенди про бездоганне володіння німецькою мовою. Те, що хлопчина з глухого уральського села міг мати феноменальні лінгвістичні здібності, само по собі цілком можливо і не здається дивним. Ломоносов, Гаусс і багато інших учених, письменники та артисти аж ніяк не належали до вищого світу. Талант — це поцілунок Бога, а Бог вибирає не за соціальною ознакою. Але здібності — то одне, а можливість вивчити мову так, щоб справжні носії тієї мови не відчули в співрозмовнику іноземця, — абсолютно інше

Референдум 1991: фотохроніка незалежності

Події 1 грудня двадцятирічної давності підтвердили бажання українців жити у своїй власній країні. На Всеукраїнському референдумі 1991 року трохи більше 90% населення України підтримало Акт проголошення незалежності. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. До референдуму формально суверенну українську державу не визнала жодна країна світу, але впродовж лише одного місяця ініціативу українців відокремитись від Радянського Союзу підтримали більш ніж 40 держав...

«Процес самоусвідомлення політичної нації триває»

Двадцять років тому український народ виявив позицію і сказав «так» мріям багатьох поколінь — самостійній державі. Як часто підкреслює перший президент України Леонід Кравчук, за незалежність України проголосували навіть у Севастополі (57,07%, а по Україні загалом — 90,32%), і з цим не можна було не рахуватися — розпад Радянського Союзу був неминучим. Проте за ці 20 років багато що змінилося. На жаль, політики деградували (про що додатково свідчить проведене нами опитування на сайті «Дня»). Це підтверджує нинішня політична «кухня», а головне — настрій людей. Температуру в суспільстві можна відчути за протестами певних соціальних груп, недовірою до влади й політиків з боку громадян, публікаціями у ЗМІ, спілкуванням у соціальних мережах... Що і як змінилося?

«Якби 1991 року я вирішив, що народ не готовий...»

Тут є важливий момент, пов’язаний із самим референдумом, який дозволяє перекинути «місточок» у сьогоднішній день. Мене часто запитують, чому раптом такий вибух активності? Чому проголосувало 90,32 відсотка виборців? Треба сказати, що в нас було 3, 5 млн. комуністів в Україні, було військо; були такі регіони — такі, як Севастополь, які схилялися не до незалежності, як і весь Крим і Східні області, а проголосували таким чином, що не було — підкреслюю — жодного населеного пункту в Україні, який би проголосував за Акт незалежності менш ніж 50-ма відсотками. Промовиста цифра. І ви правильно сказали, що в цьому відобразились і Голодомор, і репресії, й приниження мови, культури, Церкви. Усе тут — як у фокусі. Але є ще одна річ. А чого ж голосували чиновники, партійці? А тому, що якщо народ був принижений, замучений голодоморами, то чиновники всі ці роки життя в Радянському Союзі були безправними

Міністр Надзвичайних Ситуацій

Політична кар’єра розпочалася 1900 року обранням до парламенту від округу Олдхем у Ланкаширі. У квітні 1908 року стає міністром торгівлі та промисловості. Він виступає за скорочення витрат, у тому числі військових. Зокрема, він був противником програми будівництва лінкорів, але «було знайдено рішення кумедне і характерне одночасно. Адміралтейство вимагало шість кораблів, економісти пропонували чотири, врешті-решт ми зійшлися на восьми». У лютому 1910 року віком 35 років Черчілль стає міністром внутрішніх справ, обійнявши одну з найвпливовіших у країні посад. Під час арешту банди на Сідней-стріт було вбито кілька поліцейських. Участь Черчілля в операції, незважаючи на його хоробрість, викликала негативну реакцію. Лорд Бальфур зауважив: «Він (Черчілль) і фотограф, обидва ризикували своїми дорогоцінними життями. Що робив фотограф, я розумію, але що (там) робив гідний джентльмен?».

Корифей українського слова

Коли 29 листопада 1778 року (за новим стилем) у Федора Квітки, вихідця з шанованого й знаного на Слобожанщині козацько-старшинського (а тепер поміщицько-дворянського) роду, в його маєтку — селі Основа під Харковом народився син Григорій, то хто міг знати, яка незвичайна доля судилася цьому хлопчикові? На світ з’явився не лише наділений від Бога даром видатного майстра рідного слова майбутній перший прозаїк нової української літератури, але й талановитий актор, публіцист, непоганий як на той час поет...

Замах, якого не було

У ці дні виповнюється чергова річниця зустрічі лідерів країн антигітлерівської коаліції в столиці Ірану Тегерані. Така подія світового масштабу завжди викликала інтерес, як сучасників, так й істориків. Тим більше, що деякі деталі цієї наради дивували своєю незвичністю. У Тегерані американська делегація на чолі з президентом Франкліном Рузвельтом розмістилася в радянському посольстві. Таке дуже рідко зустрічається в дипломатичній практиці, що свідчить про якісь особливі причини прийняття такої ухвали.
Офіційне пояснення такого незвичайного кроку дав після повернення до Вашингтона президент Рузвельт на прес-конференції. Він заявив, що рішення було прийняте з міркувань безпеки.

Розплата за поразку

Чим був Голодомор у всесвітньому мірилі? Закономірним результатом ставки певних фінансових структур Заходу на всебічну підтримку нової комуністичної імперії. Захід у ті роки надав потужну інформаційну підтримку Радянському Союзу. Західні газети писали, що ніякого голоду, а тим паче Голодомору, в Радянському Союзі в цілому й в Україні зокрема не було. Про це говорили і визначні державні діячі. Індульгенцією Радянському Союзу за скоєний злочин геноциду проти українського народу було дипломатичне визнання Сполученими Штатами Радянського Союзу в 1933 році. Хоч як це дивно, але тільки німецька та італійська преса тих років писала правду про Голодомор в Україні. Але світ не хотів того чути.
Тепер десятки провідних країн світу визнали і Голодомор, і факт геноциду проти українського народу. Почалося це визнання з відповідної резолюції Конгресу Сполучених Штатів у кінці 1980-х років

Фотохроніка. Голодомор, Харків, 1933 р.

На фотографіях зображено населення сел і міст Харківщини. За кількістю померлих цей регіон утримував сумне лідируюче місце. Лише за 3 місяці 1933 року в Харківській області, до складу якої на той час, крім районів нинішньої Харківської, входили також більшість Сумської, Полтавської та деякі райони Київської областей, померло понад 600 тис. чоловік. Науковці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна вивели коефіцієнт смертності за 1929 - 1933 роки у регіонах, заселених українцями. У Харкові він перевищив 25%. Про масштаби смертності у селах області та у м. Харкові свідчить лист голови Харківського облвиконкому Шелехеса до ЦК КП(б)У від 30 травня 1933 року. У ньому, зокрема, вказується, що за неповними даними районів, у зв’язку з тим, що смерть взагалі не реєструється органами ЗАГС, є села, де за останні 3 місяці померло 450 – 600 чоловік, по багатьох селах виділені спеціальні підводи, які їздять по дворах і збирають трупи. На вулицях Харкова лише протягом 27 - 28 травня 1933 року підібрано 5447 чоловік та 147 трупів.

Архівні документи про Голодомор 1932-1933 рр.

На відсканованих матеріалах чітко видно напрямки політики Кремля щодо України в період 1932 – 1933 років. Один з документів – «інструкція про охорону держмайна підприємств, колгоспів і кооперацій та про укріплення соціалістичної власності» – це закон від 7 серпня 1932 року, який в народі називали «сім восьмих» або «п’ять колосків». Закон передбачав міру покарання у вигляді «розстрілу із конфіскацією всього майна і з заміною за пом'якшуючих обставин позбавленням волі на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». За цим законом із 1932 по 1933 роки було засуджено близько 150 000 людей, в тому числі дітей.

Фотодокументи й записи М.Ф. Боканя про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні

Висвітлені тут фотографії зберігаються в Архіві тимчасового зберігання Управління СБ України в Чернігівській області. У результаті пошуку в одній з архівних кримінальних справ було виявлено унікальні фотознімки. Їх автором є Бокань Микола Федорович – фотограф-аматор, який мешкав у Батурині Чернігівської області. Збереглися виконані ним фотознімки та записи, датовані, зокрема, 1933-1934 роками. Фотодокументи підтверджують голодування сім’ї та смерть від виснаження одного з його синів – Костянтина. Серед архівних документів надзвичайно мало фотодокументів тієї епохи, адже сучасники трагічних подій обґрунтовано побоювались репресій каральних органів за збереження документальних свідчень про Голодомор. До наших днів дійшли переважно фотоматеріали, зібрані нечисленними іноземцями, які в ті роки перебували в Україні.

Чи був геноцид в Україні: юридичні аспекти

Північний сусід - це край, де правив Сталін і його оточення. Радянська система, яка існувала до 1991 року, це система, яку оформлював Сталін. І комуністична партія - це партія Сталіна. І він чітко сказав, а партія (цей хворий розум нашої епохи) на своїх з'їздах, пленумах, у декретах та постановах повторюювала за ним аж до кінця, що бере повну відповідальність за суспільство, яким вона править.
Росія з своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона коїла на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії.

Політичні причини голодомору в Україні (1932—1933 рр.)

Якщо мова йде про будь-яке історичне явище, історики звикли думати про його причинність чи навіть багатопричинність. Справді було б недостатньо констатувати якусь одну причину чи тільки один тип причин (економічних чи політичних) американської громадянської війни або російської революції. Коли йдеться про голод 1932—1933 рр. в Україні, то він справді був би незбагненний без економічного контексту. Але це лише один аспект дуже складного і багатогранного явища, тому що сталінська перебудова суспільства у першій половині 30-х років значною мірою була політичним феноменом, коли політична влада знищила і узурпувала громадянське суспільство

Чому князь Данило прийняв королівську корону?

Думка про те, що причиною прийняття королівської корони князем Данилом в 1253 р. від папи Iнокентія IV і визнання ним главенства Риму в церковних справах стала необхідність боротьби з татарами, настільки утвердилася в українській історіографії, що не викликає заперечень. Однак наскільки ця «аксіома» відповідає історичним реаліям? I чи не була коронація Данила одним із ходів у непростій дипломатичній грі? Навіть намагання деяких західноукраїнських істориків греко-католицької орієнтації закцентувати в даному випадку увагу на релігійних мотивах не змінює стан справ. Звісно, ця думка має серйозні підстави і грунтується на повідомленні Галицько-Волинського літопису. Тут ми читаємо ось що: «У той же час прислав папа послів достойних, що принесли (Данилові) вінець...

Страсті за Мазепою

Унікальною подією, яка започаткувала принципово нове ставлення до відлучення гетьмана, стала урочиста панахида 10 листопада 1918 р. перед Софійським собором, ЯКУ ВІДСЛУЖИВ ЄПИСКОП ЧЕРКАСЬКИЙ НАЗАРІЙ (БЛІНОВ). Уперше за 209 років відбулося заупокійне богослужіння по людині, над якою, принаймні формально, продовжувала тяжіти анафема. Обставини тих подій були детально проаналізовані в публікаціях історика Андрія Стародуба. Його найновіші архівні знахідки дозволяють стверджувати, що питання про зняття відлучення І. Мазепи розглядалося на нараді єпископів при Всеросійському Помісному Соборі 1917—1918-го рр., але було відкладене на невизначений термін.
Черговою спробою соборно скасувати анафему стала ініціатива архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка) 17 лютого 1941 р., тобто рівно через 8 років після прийняття ухвали Синоду Православної Церкви в Польщі, який дозволив молитися за упокій душі І. Мазепи.

90 років Другому Зимовому походові

17 листопада 1921 року неподалік поліських сіл Малі Миньки і Звіздаль (нині територія Житомирської області) фактично закінчився Другий Зимовий похід воїнів Української Народної Республіки (в рейді це угруповання називалось Повстанською армією, командував якою генерал-хорунжий Юрко Тютюнник). Близько чотирьохсот козаків полягло в нерівному бою (їх поховали в багатьох могилах біля згаданих сіл, частина з них була позначена, інші залишились невідомими), більше сотні вдалося пробитися і відійти, більше чотирьохсот потрапили у полон і були відправлені відносно недалеко, а саме до містечка Базар.

Тест на патріотизм

Син Олександра і Гликерії Максимовичів був, поза всяким сумнівом, вундеркіндом. Щось особливе таки дісталося йому від Бога. Недарма дехто з гімназійних учителів, помітивши ранню Михайликову пристрасть до збирання флори по новгород-сіверських гаях, яругах та монастирських садах, казав: бути йому московським професором ботаніки.
Різнобічність наукових захоплень Михайла Максимовича, яка пізніше дивуватиме його друзів, опиралася на фамільну традицію. П’ятеро Тимковських — рідних братів його матері — потрапили до енциклопедії Брокгауза і Ефрона! Були вони професорами, високими державними службовцями, майже всі мали літературний хист. Рід Тимковських виколисався у придніпровських лісостепах. Неподалік від Золотоноші був колись хутір Тимківщина, куди не раз і в малі, і в зрілі свої літа приїздив Максимович. Там він пізнав ази грамоти: у Благовіщенському жіночому монастирі черниця Варсонофія пройшла з ним, тоді ще хлопчиком, Граматику, Часословець і Псалтир...

Врата його вченостi

19 листопада минає 300 років із дня народження Михайла Ломоносова. Дата кругла. Й можна лише уявити, як цей ювілей буде відзначатися в Російській Федерації. Адже Ломоносов — знакова фігура російської культури. Його характеризують як видатного вченого, енциклопедиста, природодослідника, філософа, поета, художника та історика.
Однак дуже сумнівно, що під час святкувань говоритимуть про значення України та української культури, зокрема, для становлення цієї, без сумніву, непересічної особистості. Хоча якщо розібратися, то без України, української вченості Ломоносова просто не було б. Це підтверджують різні факти. Вони начебто відомі, але на них, зрозуміло, не звертається увага. Як відомо, Ломоносов народився в селі Мишанінське, що з часом злилося з селом Денисівкою, біля міста Холмогори Архангельської губернії. Це — гирло Північної Двіни.

З ясним поглядом на світ

18 листопада 1935 року у Варшаві розпочався найбільший судовий процес над українцями — членами підпільної Організації Українських Націоналістів. На Варшавському та Львівському процесах над «Степаном Бандерою та товаришами» (так журналісти назвали політичні процеси, які відбулись протягом кількох місяців), було обвинувачено 29 осіб. У підсумку обвинувачені були засуджені на 213 років, 6 місяців в’язниці, 4 довічні ув’язнення, 3 смертні вироки (які теж по амністії були замінені довічними термінами), дві особи було виправдано. Відповідно до судового вироку, дані політичні процеси, які відбувались у Польській державі, навряд чи є менш резонансними, аніж їхні сфабриковані аналоги в Радянському Союзі. У Варшаві та Львові на лаві підсудних сиділи студенти, за плечими яких була реальна боротьба за Українську державу

Чому сталося вбивство голодом,

Ключовою в осмисленні Голодомору є роль історіографії. Якщо вона на підставі джерел, у правдивості яких годі сумніватися, відповість на пов’язані з Голодомором ключові запитання, то політики оберуть інше поле для дискусій, які допомагають їм триматися в полі зору виборців. Однак учені знаходяться лише на початку шляху, який веде в цій темі до абсолютної істини.

Вибух Дніпрогесу

Серпень 1916 року, Східна Галичина. Австро-угорські війська під тиском російської армії відходять на Захід. Імперія Габсбургів тільки-но починає оговтуватися після червневого наступу росіян, так званого «Брусиловського прориву», що дозволив російській армії просунутися вглиб фронту майже на 200 кілометрів. А тут ще 14—15 серпня російська армія завдає серйозної поразки 35 Стрілецькому полку, розбивши заодно й 2 сотні УСС. Австрійське командування приймає тоді рішення розформувати полк Українських Січових Стрільців на 2 окремі курені. 16 серпня 1-й курінь Омеляна Лисняка зайняв позиції між Потуторами і урочищем Дикі Поля, 2-й курінь був розташований у Посухові в резерві. Але вже наприкінці місяця він з’єднався з 1-м куренем і рушив у напрямку гори Лисоня. Січові Стрільці, яких очолював тепер полковник Антін Варивода, що замінив на цій посаді Г. Коссака, повинні були скоординовано діяти разом із частинами 55-ї дивізії Південної Армії.

Чи можна уявити, щоб хтось в Iзраїлі поставив біля свого офісу пам’ятник Гітлерові?

Спорудження нового пам’ятника Й. Сталіну біля будинку обкому КПУ в Запоріжжі є незаконним та таким, що суперечить суспільній моралі, є очевидним викликом усім інститутам незалежної Української держави. Викликає подив, що місцеві органи влади та прокуратура Запорізької області явно потурають сваволі комуністів і не забезпечують дотримання українського законодавства.

Шляхами слов’янської культури

Видатна особистість (а тим більше геній, який, на відміну від «просто» таланту, бачить і влучає в ту ціль, яку окрім нього не бачить ніхто) спроможна поглянути навіть на найскладнішу наукову проблему вільними, «свіжими очима» — і тоді стає ближчою омріяна істина, очищена від стереотипів, лукавих умовчань або грубої фальші. Дуже цікавим прикладом може тут бути багатовікова полеміка навколо питання слов’янської історії та культури, взятої не лише в аспекті розвитку тієї чи іншої слов’янської нації, а, так би мовити, у «всеслов’янському» сенсі

Сталiн проти Штiрлiца

Дорогу ціну країні довелося заплатити за патологічну самовпевненість Й.Сталіна. Сталінське переконання, що його союзник А.Гітлер 1941 року на СРСР не нападе, обернулося на трагедію. Хоча, зазначимо, вся ситуація свідчила про зворотне, що було підкріплене і численними розвідницькими повідомленнями. Навіть сам Гітлер визнавав, що радянська розвідка значно перегравала німецьку.

Князі Вишневецькі в літературі польській та українській

Князі Вишневецькі посідають особливе місце як в історії України, так і в історії Польщі. Цей князівській рід дав кілька яскравих фігур, котрі й донині займають не останнє місце в символічному світі українців та поляків. Можна згадати Дмитра Байду-Вишневецького, якого багато хто з українців вважає засновником Запорізької Січі, й своєрідну «альтернативу» йому — Ярему Вишневецького, трактованого як «ворога українського народу». Натомість поляки дуже шанували й шанують Ярему. Його син, Міхал-Томаш Корибут-Вишневецький, навіть став королем Речі Посполитої. Фактично це був єдиний випадок в історії Польщі, коли на її престолі опинився представник руської (української) князівської династії. Інша річ, що Міхал Вишневецький не виправдав сподівань, котрі покладалися на нього, й був лише блідою тінню свого батька.
Вважається, що протопластом Вишневецьких стали литовські князі Ольгердовичі, зокрема Корибут-Дмитро, син якого - Зигмунт Корибутович - учасник Грюнвальдської битви та гуситських війн...

Між службою та Служінням

Клірик Одеської єпархії УПЦ МП, член Богословсько-канонічної комісії (!) при Священному синоді УПЦ, кандидат богослов’я, викладач Одеської духовної семінарії, протоієрей і редактор релігійної газети Георгій Городенцев заявив, що критикувати Сталіна і його діяльність «це означає хулити Духа Святого, хула на Якого не проститься ні в цьому віці, ані в майбутньому». Одеський богослов вказує також на «шанування Сталіна в народі, але ж народ рідко помиляється

«...Побідний прапор - наш Третій Універсал»

«Ми стояли на межі обітованої землі, землі визволення, української державності, задоволення одвічних мрій трудящого українського народу, — говорив М. Грушевський. — Ми заткнули на сій межі наш побідний прапор — наш третій універсал — мабуть, найважливіший акт, який коли-небудь з’являвся на нашій землі».
В умовах відсутності «центрального правительства», руйнації старої держави III Універсал де-факто проголошував утворення незалежної УНР. В Універсалі висловлювалось прагнення «помогти усій Росії, щоб уся республіка Російська стала спілкою (розрядка наша. — Авт. ) вільних і рівних народів». Як бачимо, в архівному оригіналі універсалу немає навіть терміну «федерація». У виступі на засіданнях УЦР 16 грудня 1917 р. М. Грушевський відзначав, що Центральна Рада — найвищий революційний орган самостійної України. «Обставини склались так, — однозначно заявив він, — що Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою. Це уже безперечно».

Конотопська битва 1659 року

З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський виношував таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки та владу польського короля та, навіть, занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоч би з того, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ’ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціаторами закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої. Дещо складніше виглядає проблема його ставлення до Москви. Українські патріотично налаштовані історики стверджують, що вже із самого початку Виговський усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися

Це страшне слово Соловки...

У багатьох соловчан терміни ув’язнення добігали кінця. Вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для комуністичного режиму. Тому ухвалили рішення «розвантажити» табори, на чому активно наполягав М.Єжов. Рішення про це було ухвалено московським керівництвом у серпні 1937 року, і його відразу почали реалізовувати, розстрілявши не менше як 30 000 в’язнів.
Для соловчан, як ми вже знаємо, створили нові справи. В їх основу було покладено доноси табірних інформаторів. Збереглась складена навесні 1956 року довідка КГБ, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в’язнів: «На осіб, які знаходились в ув’язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (Виправно-трудові табори. — С.М. ), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання Особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення». Ці матеріали стали «підставою» для знищення багатьох людей, основою для «розстрільних» протоколів.

Останній кошовий Запорoзької Січі

Після вимушеної відмови від гетьманської булави Кирила Розумовського у жовтні 1764 року, заміни Генеральної військової канцелярії Другою Малоросійською колегією, після перетворення українських генеральних старшин на урядовців російського державного апарату прапор української державності не потрапив до імперського архіву. Його продовжувала нести Запорозька Січ. Той факт, що Запорожжя тоді являло собою доволі самостійний політичний чинник, визнавала і російська імператриця Катерина II, називаючи його «противоборствующим политическим сонмищем». Та і як було не визнати, коли, ніби навмисне, відразу ж після падіння автономії Гетьманщини запорозька козацька громада у січні 1765 р. обрала своїм кошовим отаманом Петра Калнишевського. Обрала всупереч царській волі, напевне знаючи, що саме він не до вподоби новій імператриці, що сама вона, посівши престол, натиснула на старшинську раду, яка й усунула Калниша з посади кошового отамана у грудні 1762 року. Цього разу Катерина II спробувала теж натиснути на запорозьку громаду, яка виявила «зухвалу непокору й свавілля». Але новій імператриці не допомогла спеціальна слідча комісія з Петербурга, що більш ніж місяць (від 12 лютого до 16 березня 1765 р.) вивчала справу

«Приватизація» Русі

У травневому числі журналу «Слово і Час» за 2011 рік була опублікована стаття Петра Білоуса «Читаючи Дмитра Лихачова». В ній ідеться про те, як російські науковці-гуманітарії активно послуговувалися тактикою беззаперечного привласнення собі історії, культури доби Київської Русі. Більше того, «древнерусская история» та «древнерусская литература» в радянському науковому просторі найчастіше могли бути початковим етапом тільки російської літератури.

«Українська політика» Катерини II

Дитинство майбутньої правительки проходило в замку в Штеттіні (Померанія). Там бракувало часом навіть простирадл (сім’я була хоч князівська, але, м’яко кажучи, небагата), однак в основному й головному «трималися на рівні». Фікхен, як називали дівчинку в дитинстві, дуже страждала, що куди більше уваги, ніж їй, мати приділяє молодшому брату. «З довгим носом, загостреним підборіддям, до 11 років з викривленою спиною, худа, як драна кішка, вона рано зрозуміла, що з таким обличчям важко буде знайти собі гідного жениха», — пише кращий біограф Катерини, відомий французький письменник Анрі Труайя

Піднімаючись над догмами

Вчені добиваються визнання завдяки книгам. Однак І. Лисяк-Рудницький за життя не написав жодної. У книжковому форматі у 1973 році з’явилася тільки збірка статей «Між історією і політикою». Коли видавництво «Сучасність» зібрало розкидані по журналах статті в книгу, вона вперше показала масштаб інтелектуального потенціалу автора. Однак українська мова наперед визначила обмеженість поширення видання у наукових колах Заходу. А в радянській Україні Лисяк-Рудницький взагалі залишався невідомим. Його учень І. П. Химка під час поїздки в Радянський Союз нелегально провіз кілька примірників збірки, і вони поширювалися в режимі «самвидаву». Тільки через три роки після смерті, у 1987 році син вченого Петро Рудницький підготував і видав у Едмонтоні (Канада) нову збірку англійською мовою. П’ятсотсторінковий том складався з 22 есе, які вразили науковців своєю глибиною і довершеністю.

Актуальні проблеми Української національної революції 1648 — 1676 років

Я не збираюсь відкривати істини, а просто поділюся з вами своїм баченням Національної революції. Прекрасно усвідомлюю, що не можу претендувати на якусь доконечну істину. Перший, найважливіший урок полягає в тому, що найбільшою політичною, соціальною, культурною й духовною цінністю для будь-якої нації є витворення (виборення) нею незалежної держави. Тільки за наявності останньої нація отримує можливість сповна реалізовувати потенційні можливості, мати якнайширшу соціальну структуру, плекати культуру, мову, освіту, почуття любові до рідної землі й самоповаги, вільно сповідувати обрану віру, зберігати й збагачувати традиції, уникнути долі зневаженого пасинка у своїй рідній Вітчизні. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних відносин Україні, за образним висловлюванням безсмертного Івана Франка, «записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних». У конкретно-історичних умовах розвитку революції лише впродовж червня 1652 — грудня 1653 рр. Українська держава де-факто зберігала незалежність. В усі інші роки вона змушена була перебувати у залежності від володарів Речі Посполитої, Московії та Османської імперії

Махно

Махно Нестор Іванович (1884—1934) — провідник самобутнього селянського анархістського руху в Україні з 1917 до 1921 років, відомого під назвою «Махновщина». Народився в місті Гуляй-Поле Катеринославської губернії. Готувався стати вчителем, 1905 року захопився анархістським рухом. 1907 року засланий на довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних цілей. Після лютого 1917 р. повернувся з заслання, спочатку став головою волосного земельного комітету в Гуляй-Полі, весною 1918 р. створив «вільні батальйони революції», звідки почалась його військова кар’єра. Н. Махно не був ідеологом анархізму; цю функцію виконували В. Волін, П. Аршинов. Сам він виступав за свободу індивідуального селянського господарства, самоврядування місцевих громад, незалежних взагалі від будь-якого уряду. У 1919—1920 роках за Махном йшло 20 тисяч бійців, переважна більшість — селяни. Тактика Махна — союз зі слабшими силами в даний момент проти тих, від кого виходила найбільша загроза.

«Українізація» за часів Директорії

У листопаді 2008 р. минуло 90 років від початку діяльності Директорії. Заснована в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні в будинку міністерства шляхів за участі представників всіх політичних сил, що входили до Національного Союзу, вона проголосила і значною мірою спрямувала свою роботу на відновлення й розвиток завоювань першого етапу визвольних змагань, здобутих під час здійснення Центральною Радою політики українізації протягом березня 1917 — квітня 1918 рр.
Історичні документи свідчать: українізація була започаткована 1917 року. Українською Центральною Радою, яка і ввела в широкий обіг поняття «українізація», розпочала ті процеси, що складали її зміст. У своїй резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила: свою діяльність вона проводить «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні». Аналізуючи події того часу, В. Винниченко підтверджував, що вимога постанов і резолюцій всіх товариств і організацій була одностайна: «українізація всіх галузів життя». Українізація в такому розумінні проголошувалася «принципом» і «програмою» УЦР

Нестандартний генерал

У своїх мемуарах він напише: «...Я не думаю, що чуже життя може бути прикладом для інших. Кажен торує свій власний шлях... Якщо те, що я розповів, зможе слугувати комусь матеріалом для роздумів, я буду вважати, що працював недаремно». Нині, з відстані років, особливо чітко зрозуміло, що працював він недаремно, а його життя — урок усім, для кого правда і порядність — не абстрактні поняття.
Навесні 1918 року Григоренко разом з братом Іваном намагались вступити у Бердянську до Червоної гвардії, приписавши собі віку...

РИМСКИЙ ПАПА — хто він такий?

Що таке «римський папа» («батько», «наставник»)? Це, по-перше, глава Римо-католицької церкви, найбільшої церкви світу, яка налічує понад мільярд віруючих. Одночасно папа є верховним правителем Ватикану — мікроскопічної суверенної держави, що знаходиться на пагорбі Монто Ватикано в центрі Риму й з усіх сторін оточена високою кріпосною стіною. Титул «папа» (відповідає православному «патріарх») існує в Західній церкві з IV століття; а до того глава Західної церкви іменувався «єпископом». Римські папи мають довгий офіційний титул, який включає такі назви духовної посади, як «Єпископ Риму і намісник Ісуса Христа», «Наступник Св. Петра, князя апостолів», «Патріарх Заходу», «Монарх Ватикану», а ще — «Раб рабів Божих». Папа Іван Павло II — 263-й папа в майже 2000-літній історії Західної церкви.
Майбутній Папа — Кароль Войтила народився у Польщі, в містечку Вадовіце недалеко від старовинного Кракова...

У руках Хроноса

Можна без перебільшення сказати, що розуміння важливості відліку часу, а також створення календарів — то одне із найдавніших наукових (інтелектуальних) занять людини. Занять, які вимагали неабияких знань математики, астрономії, а також — надзвичайного терпіння у проведенні спостережень за рухом небесних тіл. Літочислення і календарі завжди були прерогативою релігії, мали сакральне значення і регламентувалися канонами (церковними правилами). Достатньо сказати, що той календар — так званий григоріанський — за яким і сьогодні живе переважна частина людства — було розроблено і введено в обов'язкове використання Католицькою церквою (про це трохи нижче). Старовинні календарі, які всюди й завжди регламентували річний цикл церковного життя, забезпечували життєво необхідною інформацією також сільськогосподарський цикл та різні типи літописання. Те і те було сакральним, те і те керувалося богами, Сонцем і зоряним небом над головою.

Феномен Степана Бандери

Степан Бандера і далі залишається в Україні «суперечливою», неоднозначно трактованою фігурою. Хоча, якщо розібратися, то це цілком цілісний, однозначний (для українців — однозначно позитивний) історичний персонаж. І те, що він залишається для більшості з нас «суперечливим», «неприйнятним» — передусім проблема самих українців, зокрема нерозуміння ними справді вартісних моментів своєї історії.

Шануємо небесну покровительку Вітчизни

Вшанування Пресвятої Матері Божої завжди відігравало особливу роль в духовному житті українців. Можна твердити, що встановлене у ХІІ столітті свято Покрови Пресвятої Богородиці лише легітимізувало й зміцнило вже наявну народну традицію — урочисто відзначати явлення людям Владичиці, котра своїм Покровом боронить та захищає християнський люд. Богоматір завжди була й залишиться для українського народу найвищим символом святості, людської та національної гідності, свободи, усіх людських чеснот. Недарма славетний кошовий отаман Петро Калнишевський у найважчий момент життя, після зруйнування Запорозької Січі й перед довічним засланням на Соловки, благав Богородицю: «Молим, покрий нас чесним Твоїм Покровом і ізбави нас од всякого зла».

Ніч серед могил у Сандармосі

Приїхавши потягом зі станції Кем до міста Медвеж’єгорська (це вже була територія Карелії), я, не відкладаючи на завтра, бо могла зіпсуватися погода, поїхав до урочища Сандармох. Воно знаходиться у лісі неподалік 19-го кілометра автодороги Медвеж’єгорськ — Повенець. Від зупинки до потрібного місця дійшов пішки і зупинився біля великого каменю, на якому виднілися глибоко вибиті слова: «Люди, не убивайте друг друга!». Трохи далі ще один напис: «Здесь, в урочище Сандармох, месте массовых расстрелов, с 1934 по 1941 годы убиты свыше 7 тысяч ни в чем не повинных людей: жителей Карелии, заключенных и спецпоселенцев Белбалтлага, узников Соловецкой тюрьмы. Помните о нас, люди! Не убивайте друг друга!»

ОУН-УПА: справа в істині, а не в політичній монополії на минуле

Сьогодні, 14 жовтня, минає 69 років від дня створення Української повстанської армії.
Організація ветеранів України та ліві партії, які підтримують її, не бажають змінювати усталених у радянські часи оцінок ОУН та УПА. Вони вимагають вилучити зі шкіл підручники з історії України, в яких, на їхню думку, здійснюється цілеспрямоване очорнення історичного процесу. Члени ОУН і бійці УПА для них є зрадниками українського народу, фашистськими прислужниками, військовими злочинцями

Кінець «легенди» про «Nachtigall»

Коли у 2006 році автор цих рядків взявся за написання роботи «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», то не звернув особливої уваги на ситуацію довкола звинувачень проти «Нахтігалю». «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, — читаємо тут, — ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності». Оце й усе. Тоді цих слів разом з посиланням на ряд авторитетних істориків з України, Польщі та Німеччини видавалося достатньо, а будь-яка додаткова дискусія із цієї проблеми беззмістовною. Проте через рік після виходу книги тема звинувачень проти «Нахтігалю» знову зазвучала в Україні та світі на повний голос. Про них писала чи не вся світова російськомовна преса. У спробі звинувачення Романа Шухевича маємо не тільки перекручення фактів, а й попрання загальних принципів права чи логіки.

«Не треба опускати руки й думати, що олігархи перемогли»

Націонал-демократи у своїй більшості зайняли двоїсту позицію, за влучним висловом В’ячеслава Чорновола, конструктивної опозиції. Це була вже не опозиція, а щось аморфне. Більшість Української Республіканської партії сліпо й безапеляційно стала на підтримку Кравчука. І, по- перше, це якось відбило людей, які були налаштовані більш реалістично й радикально, які розуміли, що потрібна сильна опозиція. Але в результаті вони були відсунуті цим «політичним болотом» на узбіччя. По-друге, це передавалося й українцям, тому поступово втрачався оптимізм і підтримка націонал-демократів. Я згадую осінь 90- го року. Авжеж, зрозуміло було, що склалася ситуація така, що націонал-демократи не мали більшості у Верховній Раді, але нам багато вдавалося зробити тому, що була масова підтримка поза стінами парламенту. Але так завжди бути не могло, й, власне, тому я брав участь у студентській акції на Майдані, й головна мета, яку я намагався тоді відстоювати, — домогтися переобрання Верховної Ради і, передусім, місцевих рад.

На майдані коло церкви революція іде…

У сучасних популярних історичних нарисах про окремі населені пункти пануючими є дві тенденції. Історія того чи іншого села викладається за дещо модернізованою радянською схемою, з якої вилучили найбільш одіозні моменти: Лютнева «буржуазно-демократична» революція, створення рад робітничих, солдатських та селянських депутатів, жовтневий переворот та «переможна хода радянської влади» і австро-німецька окупація. Інша варіація – постмарксистський квазіпатріотизм, сутність якого полягає у наполегливих спробах знайти місцевий слід у подіях, що відбувалися у столиці. А втім, події в кожному окремому населеному пункт мали власний пульс, інколи суголосний із загальноукраїнськими процесами, інколи заперечували їх та розвивалися у протилежному напрямку. А найчастіше вони просто лежали у зовсім іншій площині. Відійти від таких заполітизованих та суперечливих «правдиво-історичних» схем можна, подивившись на історію «знизу»

Бабин Яр: 70 років після трагедії

Сьогодні урочище Бабин Яр — це братська могила, де знайшли свій спочинок від ста до двохсот тисяч людей. «Бабин Яр був однією із найжахливіших трагедій минулого століття», — йдеться в зверненні Президента України Віктора Януковича з нагоди 70-річчя розстрілів мирного населення. Утім, 29 вересня до пам’ятника в Бабиному Яру представники влади не прийшли. Офіційні заходи з ушанування жертв трагедії за участю представників влади, зокрема й Президента України Віктора Януковича, відбудуться 3 жовтня. Про зміну дати попросили представники єврейських громад, бо вона збігалася в часі з іудейським Новим роком. Прикметно, що вчора, у день ушанування жертв Бабиного Яру, біля пам’ятника військовополоненим і мирному населенню проводили ремонтні роботи.
Робітники поспішали, адже повинні закінчити все до 3 жовтня, щоб гарант поклав квіти до вже відреставрованого монумента. Саме тому час від часу людей, що мовчки клали квіти до монумента, підганяли й навіть проганяли, щоб не заважали роботі

Спекотне літо 1939 року: можливий другий «Мюнхен»?

Листопад 1938 року. Світова громадськість продовжувала жваво обговорювати підсумки Мюнхенської угоди, висловлювати різні припущення про те, які кроки зробить нацистська Німеччина для забезпечення свого життєвого простору, якою буде реакція західної демократії на зовнішньополітичні кроки Третього рейху. Водночас у певних колах учасників вересневої операції дозрівала думка про розширення досягнутої на ній згоди. Ініціатива у проведенні таких переговорів належала лідерам Великої Британії. 26 листопада 1938 року міністр закордонних справ Німеччини Іоахім фон Ріббентроп отримав зі свого посольства в Лондоні повідомлення про те, що «англійська сторона хоче... наочно продовжити лінію Мюнхенської угоди і відкрити шлях до спільної англо-німецької угоди про визначення основних сфер впливу». Британці не заперечували, щоб Німеччина претендувала на Південно-Східну та Східну Європу

Дорогами Михайла ГРУШЕВСЬКОГО

Вчився Михайло Грушевський в Тифлісі, де закінчив гімназію, пізніше в Київському університеті Св. Володимира. Вся його титанічна громадсько-політична діяльність пов’язана в основному зі Львовом та Києвом. У Львові, що належав тодi Австро-Угорщині, минуло 20 років життя видатного вченого. Приїхав він сюди в 1894 році на запрошення Львівського університету для праці на посаді професора кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи. Встановив зв’язки з прогресивними галицькими діячами, активно включився в діяльність Наукового товариства ім. Шевченка, де очолив Історико-філософську секцію. Через три роки Михайла Грушевського було обрано головою Товариства і головним редактором його видань. У Львові вчений розпочав свою фундаментальну працю — «Історію України-Руси». Останні роки життя видатного вченого пройшли в Москві.

«Проти всіх заборон і обмежень...»

У дослідженнях М.Грушевського про найдавніший український фольклор, старокнижні пам’ятки й ділове письменство одним з важливих компонентів була саме мова. Опираючись поряд з іншими й на мовні риси пам’яток, Михайло Грушевський відкинув теорію Погодіна про те, що в Києві за часів князя Володимира жили великороси, а не малороси, довів, що «Київський період перейшов не у Володимиро- Московський, а в Галицько-Волинський ХIII ст., потім Литовсько- польський ХIV — ХVI ст.». Це означало, що не втрачалися ланцюжки безперервності української мови, і форми старої мови поступово трансформувалися та органічно заступалися новими, що і в давні (княжі) часи, й у нові мова в нас була одна — українська. Спростовуючи теорії про те, що український народ — це «отрасль народа русского», зіпсована впливом Польщі, та що це ніби новий народ, який переселився в ХI— ХVI століттях в Україну, Михайло Грушевський писав, що сучасний українець — прямий нащадок тих людей, які жили на півдні Руси з Х століття

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА: Поділ України проходить лише по одній лінії: між Європою і не-Європою

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА належить до тих рідкісних людей, спілкуючись із якими геть забуваєш про час. І важко сказати, у чому причина: чи в універсальній ерудиції співбесідниці (філологія, філософія, історія — це все її рідна стихія), чи в афористичній манері висловлюватись — жодного зайвого слова, чи в постійній підключеності до наших українських трагедій, чи в тому, що пані Оксана — донька великої української поетеси сучасності Ліни Костенко.

Свідок століття

Євген Стахів зазнав ґрунтовної еволюції в політиці: від палкого апологета донцовської інтегрально-націоналістичної спадщини (в роки війни він стояв на чолі підпілля Організації українських націоналістів (Бандери) на Донбасі і в Криму) до переконливого демократа вже у перші післявоєнні роки. В цій своїй еволюції пан Стахів не одинокий; наприклад, дуже схожий ідейний шлях пройшли такі відомі діячі національно-визвольного руху, як Данило Шумук і Микола Лебідь. Ще у 1948 році пан Євген остаточно розійшовся у поглядах зі Степаном Бандерою, який, як він вважає, керував організацією яскраво вираженого тоталітарного типу.
Євген Стахів народився у Перемишлі лише за кілька місяців до того, як у листопаді 1918 року постала Західно- Українська Народна Республіка. Після поразки визвольних змагань на Галичині та Волині в 1919 році він разом із батьками опинився у еміграції у Чехо-Словаччині в таборі для інтернованих. Після повернення на Галичину сім’я Стахів на собі відчула жорстокий прес антиукраїнської політики Другої Речі Посполитої. Тож не дивно, що юнаком Євген став активним прибічником націоналістичного руху на «Кресах всходніх»...

Як створити образ ворога?

Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: «...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».
Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти?
Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки Київська Русь — це «початковий період» Російської держави (ІХ—ХІІ ст.)

Метаморфози Маркіянового сподвижника

Вчений філолог, історик, етнограф, фольклорист, поет, перший професор кафедри словесності руської у Львівському університеті, ректор університету у 1863—1864 рр., нарешті кустоc Бібліотеки Віленського (Вільнюського) університету — ось послужний список професора Головацького у Львові, а потім і поза межами Австро-Угорської монархії. Постать Якова Головацького — свідчення того, як політична нерозбірливість призводить до деградації талановитої людини.
Народився Яків Федорович Головацький 17 жовтня 1814 року у Чепелях на Львівщині (нині Бродівського району). Характерно, що село Чепелі було моноетнічне, в ньому не було жодного поляка. Після закінчення гімназії Яків Головацький записався на богословський факультет у Львові.

Не забувати уроків історії

Неможливо заперечувати, що вибуху Другої світової сприяла недалекоглядна політика західних держав, зокрема США, Великобританії, Франції, низки інших країн, а також злочини сталінського керівництва СРСР, але все ж маємо не забувати історичних фактів, які свідчать, що ту війну, в жорна якої з самого початку потрапило українство, нав’язали людству німецькі та італійські фашисти, японські мілітаристи, які й є головними її винуватцями. Саме вони, а не країни майбутньої антигітлерівської коаліції, в тому числі Англія, Франція чи СРСР, розпочали ще в 1937—1938 роках агресивні воєнні дії проти інших держав (Австрія, Чехословаччина, Китай), які в 1939-му переросли у світову війну. Головною причиною цього воєнного катаклізму стала фашистська стратегія, спрямована на розширення так званого життєвого простору для європейських та азійських «арійців».

«Українські історики ще багато чого не написали про період Другої світової»

Західна історіографія ніколи не сприймала радянських міфів. Більше того, західні країни мають власні міфи. Наприклад, Франція дуже обережно говорить про Другу світову. Адже французи були колаборантами: коли прийшли німці, значна частина Франції сказала «Добре!». Тому сьогодні Франція більшою мірою говорить про де Голля, а не про нацистів. Так само, як Радянський Союз свого часу замовчував факт існування Пакту Ріббентропа—Молотова, — йому було просто невигідно про це говорити. Кожна країна створює свій історичний наратив, який зображає її в привабливому світлі.
Але, так чи інакше, питання про те, як розглядають Україну, в тому числі в контексті Другої світової, є досить «гарячим». Українські історики ще багато чого не написали про період Другої світової

Постріл із чорного браунінга

Людину, яка вчинила замах, тут же схопили. Це був 24-річний Мордко (Мордехай) Богров, син впливового київського присяжного повіреного з мільйонним статком (за деякими даними, Герш Богров — його батько — одного дня одноразово пожертвував на «добродійні цілі» 85 тисяч карбованців), власника багатоповерхового доходного будинку на Бібіковському бульварі, одного з видних членів Київського Дворянського клубу (цікавий факт: переважна більшість, хоча й не всі, «бомбістів» і терористів початку ХХ століття мала зовсім не робітничо-селянське походження!). Сім’я Богрових досить часто бувала за кордоном, жили, не обмежуючи себе у коштах, у Мордехая і його брата були «персональні» гувернантки, знали мови. Вчився у 1-ій київській гімназії (поруч, на тому ж Бібіковському), швидко захопився — як і багато гімназистів у той час — ліберальними й революційними вченнями. У його розумінні соціал-демократи (київські зокрема) вирізнялися ганебною нерішучістю, обмежувалися лише словами, пропагандою

Євангеліє княгині Жеславської

Пересопницьке Євангеліє, про яке більшість українців чули й знають, є загадковим пам’ятником української культури. Можна навіть сказати — містичним. Витворене в аристократичному середовищі, це Євангеліє стало національним раритетом. І це попри той факт, що наше розуміння національного часто пов’язане з простонародним.
Незважаючи на нестабільність, драматичність української історії ХVІ — ХVІІІ ст., широкомасштабні конфесійні зміни, Пересопницьке Євангеліє як дорога реліквія зберігалося, трепетно передавалася з покоління в покоління. Його тримали в своїх руках Іван Мазепа, можливо, інші козацькі гетьмани (хто зна, можливо, й Богдан Хмельницький). Торкався його й Тарас Шевченко, частково описавши книгу в своїх археографічних замітках. Іноді воно «зникало», вивозилося з України, але потім (дивним чином?) поверталося назад.
У час створення нашої держави Пересопницьке Євангеліє стало національною святинею, на якій присягають Президенти України. Чи випадково це? Напевно, ні.

Вільна спільнота розумних людей

Звичайно, можна оголосити «громадянським суспільством» ту потворну, воістину, одну з найгірших в Європі соціальну конструкцію, що в нас існує. Але ж очевидно й те, що це буде наругою над правдою і здоровим глуздом. Жахливу какофонію не порівняєш з музикою Баха, невіглаське малювання художника-нездари незіставне з творами Рембрандта. А суспільство, життєтворною системою якого є корупція, беззаконня, холопство і (може — передусім!) безчесність, таке суспільство є «громадянським» не більшою мірою, ніж вовк є «другом овець», «вегетаріанцем» та «гуманістом».
Що ж, власне, з цього випливає? Одна проста і життєво необхідна річ — звернутися до першоджерел, дуже уважно читати твори тих мислителів (передовсім — західноєвропейських), котрі якраз заклали міцні підвалини вчення про громадянське суспільство.

Танці на бочці з порохом

Ювілей народження новітньої Української держави — це той рубіж, коли належить називати речі справжніми іменами (якщо, звичайно, ми хоч трохи поважаємо себе й направду прагнемо до гідного майбутнього наших дітей та онуків, а не обмежуємося лише словесними ритуальними вправами на цю тему, ціна яких — нульова).
Кожному, хто спроможний бути чесним бодай сам із собою, зрозуміло, що бадьоро-фальшивий «піонерський» оптимізм через державне свято 24 серпня є щонайменше не зовсім доречним — пора вже виростати з «дитячих штанців» інфантилізму і припинити лицемірні розмови про те, що ми, мовляв, «молода держава» (важко позбутися враження, що таким чином видається своєрідна індульгенція, якщо завгодно, «охоронна грамота» тим злочинним неподобствам, що кояться в Україні, мовляв, «треба ж бути поблажливими», «нам як державі лише 20 років», «не будемо строго судити» тощо).

«Чудо над Віслою» та «Диво під Замостям»

У серпні 2011 року минає 91 рік, відколи 1920 року від 13 до 20 серпня наступ червоної Москви на Європу не вдався внаслідок поразки радянського маршала Тухачевського та його армій під Варшавою. На підваршавських полях зазнав краху червоний похід на Берлін та Париж і остаточно було поховано мрії про світову революцію. Ці події збіглись із римо-католицьким святом Успіння Пресвятої Богородиці. Тому саме в цей день ще від часів ІІ Речі Посполитої (з перервою в епоху ПНР) відзначається День польського війська.
Але не сама Польща в 1920 році зупинила й розбила більшовицькі орди: разом із польським військом на величезному фронті від Східної Пруссії до румунського кордону билася також і армія Української Народної Республіки, чесно виконуючи постанови Варшавського договору та продовжуючи в нових обставинах боротьбу за волю й державність України бодай над Віслою.

Важка хода східнослов’янського авторитаризму

Як свідок і учасник тих подій, добре пам’ятаю атмосферу радості, надій і сподівань на світле демократичне майбутнє України, Росії, Білорусі, інших країн. Ці надії асоціювалися з приходом до влади Л.Кравчука, Б.Єльцина, С.Шушкевича на гребені народних прагнень до свободи та справедливості. Особисто знав і зустрічався з цими людьми, на долю яких випали історичні випробування: й досі вважаю Леоніда Макаровича Кравчука, людину мудру й зважену, єдиним президентом України, гідним цього звання. Пам’ятаю свої зустрічі з Борисом Миколайовичем Єльциним — тодішнім співголовою міжрегіональної депутатської групи у ВР СРСР, людиною могутньою й суперечливою. Не забуду своїх розмов з інтелігентнішим, по-європейському толерантним Станіславом Станіславовичем Шушкевичем, головою Верховної Ради Білорусі, видатним вченим, людиною, яка гідно представляла сусідній славний народ наших «сябрів», — природних союзників України.

Непохована країна та її відкривач

Якось у другій половині 90-х років минулого століття автору потрапила до рук поганенької якості ксерокопія сторінки однієї з газет, яку видавала українська діаспора в США, з фрагментом статті британського журналіста Ланселота Лоутона про Україну й українців. Виглядало, що та публікація вийшла ще 30-ми рр. ХХ ст. і згодом була фрагментарно перекладена й опублікована в США десь вже 80-ми рр., задовго до проголошення незалежності України. Прочитане тоді здавалося настільки неймовірним, що я відмовлявся вірити власним очам. Уперше доводилося читати статтю іноземного автора про українську історію, етнічну й культурну самобутність українського народу, його незаперечне право на власну державність, вільний і незалежний розвиток у сім’ї демократичних європейських націй, написану з таким знанням, захопленням і симпатією до України, помноженими на надзвичайно глибокий аналіз сучасних йому реалій розвитку подій на європейському континенті, який дуже чітко визначав загальну потребу міжнародної спільноти в європейському майбутньому незалежної української держави.

Сталін. Гітлер. Україна

Історія Другої світової війни досить добре вивчена, незважаючи на те, що Кремль і нині не зняв гриф таємності з деяких документів. Чому ми знову і знову повертаємося до цієї всесвітньої катастрофи, від якої нас відділяють уже три покоління людей, що народилися після тої війни? Є кілька вагомих причин, які змушують нас вдивлятися у потьмянілі, але все ще вражаючі інфернальні картини війни: це і особиста, емоційна наша причетність до віддалених подій, це й бажання глибше зрозуміти таємні механізми виникнення і розвитку пандемії смертей і нещасть, що звалилася на плечі наших предків.
Але виникла ще одна, порівняно нова причина, що спонукає нас знову звернутися до подій війни. Причина в тому, що керівництву однієї держави закортіло переписати трагічні суперечливі сторінки, дати свою одновимірну версію історії, нав’язати не тільки власному суспільству, але й іншим країнам викривлену, міфологізовану модель Другої світової війни.

Подолання муру

Серед усіх країн, які 1950—1980 роками називали країнами народної демократії, а пізніше — соціалістичними, Німецька Демократична Республіка посідала особливе місце. Радянські туристи ходили, роззявивши рота, крамницями Лейпцига, Дрездена чи Східного Берліна, в яких «було все». Потрапити на службу до Групи радянських військ у Німеччині часто було верхом мрій не лише офіцерів Радянської армії, але й їхніх дружин і найближчих родичів. У відомому радянському кінофільмі початку доби Брежнєва «Твій сучасник» героїня хвалилася, що в неї є сукня з НДР, яку вона одягала з особливої нагоди. Рівень життя в східній частині Німеччини був набагато вищим, аніж у сусідній Польщі і навіть Чехословаччині, і лише Угорщина наприкінці 1960-х рр. досягла чогось подібного.
Але все це блякло в очах простих громадян першої на німецькій землі держави робітників і селян порівняно з тим, як жили такі ж німці в сусідній ФРН. Це напівголодним радянським людям здавалося, що на Одері й Ельбі все добре, а насправді все було геть погано.

Iсторія Вишгородської ікони Богородиці - свідчення традиційного євразійського святокрадства

Якщо виходити з тієї позиції, що держави, покликані Богом ширити віру Христову по всьому світу «аж до краю землі» (Дії святих апостолів, 13:47), то розпад таких величезних християнських могутніх держав Середньовіччя, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Іспанська, Британська, Французька, Португальська колоніальні імперії, виглядає аномалією. Узяти хоча б для прикладу Візантію.

У зачарованому колі

У перебігу чергових політичних колізій поза увагою українських медіа залишилася подія, розвиток якої може дати для нашого самоусвідомлення набагато більше, аніж будь-яка парламентська коаліція. 9 жовтня Президент України Віктор Ющенко підписав Указ №955/2007 «Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних iз воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу». Враховуючи ту увагу, яку «День» останнім часом приділяв мазепинській темі (згадаймо лише нещодавній репортаж про освячення на свято Покрови церкви у селі Мазепинці), кому, як не цьому виданню, привернути увагу читачів до чергової події тривалих «пристрастей по Мазепі». Приємним фактом є те, що в Указі №955/2007 серед причин його прийняття згадується й «ініціатива громадськості», а «День» вже повідомляв про створення у Києві громадського комітету з відзначення цих подій, до якого увійшли знані науковці та інші небайдужі до пам’яті визначного гетьмана громадяни. Комітет звертався з відповідним зверненням до Президента, й зі змісту указу видно, що укладачі документа не оминули увагою подані пропозиції. Ще приємніше те, що київський комітет не єдиний в Україні, а отже, громадськість дійсно не дрімала.

Про дві місії історика

Я хотів зробити книгу невеличкою. Назва «Лікбез» до 600 сторінок якось не дуже пасує. Тому я не втомлююся за це перепрошувати в читачів. Ось, власне, як виникла ідея цієї книжки. Після помаранчевої революції в 2005 році стало зрозуміло, що світоглядний конфлікт в українському суспільстві походить від необізнаності, принаймні, половини населення країни щодо того, звідки походить Україна. Фактично все ще існує радянсько-російське міфологічне бачення історії. Якщо подивитися з погляду соціології на українське суспільство, люди, старші від мене (я закінчив школу 1991 року, мені 37 років, у мене в школі ще не було обов’язкового предмета «Історія України»), майже нічого не знають про історію нашої країни, але знають ті шаблони, матриці та схеми, які були закладено в радянській школі. Це — давньоруська народність, споконвічне братерство східних слов’ян, цивілізаторська й просвітницька роль Росії, де всі інші національності СРСР є другорядними чи пасивними донорами великодержавного проекту, який охоплює одну шосту частину суходолу. Серед тих шаблонів, що живуть у головах людей, старших за 40 років, вирізнити можна, наприклад, споконвічну ворожість слов’ян і Заходу, або змову західних імперіалістів проти російського народу. Тобто будь-які провали, помилки, той же розвал Союзу, не сприймаються як результат внутрішніх закономірностей існування радянського суспільства; це є результатом лише ворожих дій спецслужб, шпигунів.

Авраам ЛIНКОЛЬН. Чесний, добрий і впертий «старий Ейб»

Століття XIX дуже багате на події й особистості. Імена французького імператора Наполеона Бонапарта, російського імператора Олександра II, «залізного» канцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка, американського президента Авраама Лінкольна, італійського революціонера Джузеппе Гарібальді, українського поета-пророка Тараса Шевченка (цей ряд можна ще довго продовжувати), безумовно, залишили яскравий слід в історії і гідні бути увічненими в пантеоні великих. Тому і ведучі сторінки «Історія і «Я» беруть на себе сміливість приділити більше уваги видатним діячам XIX століття. Тисячу разів був правий американський письменник Ралф Емерсон, коли казав: «Історії, власне, не існує, існують лише біографії» . Ми ж постараємося через уважне їхнє прочитання знайти те зерно, яке допоможе нам на початку XXI століття і третього тисячоліття відчути себе сучасною нацією, що не залишилася на узбіччі світового цивілізаційного процесу. В одному зі своїх виступів у переддень Громадянської війни в США (1861 — 1865) Авраам Лінкольн сказав: «Тільки події створюють президента»

«Німими не хотіли бути»

Засноване вперше у Львові 1868 р., товариство «Просвіта» одним із основних напрямів своєї діяльності визначило книговидавничу справу. За перші 50 років свого існування товариство видруковало 348 різноманітних, переважно науково-популярних, книжкових видань. На підросійській частині України питання про організацію «Просвіт» стало можливим лише у розпал Першої російської революції. Під її впливом 4 березня 1906 року були прийняті «Высочайше утвержденные Временные правила об обществах и союзах». «Просвіта» стала одним із небагатьох легальних культурно-освітніх товариств, в діяльності якого книжка займала одне з провідних місць. На цей час у Києві вже діяло видавництво «Вік», засноване 1895 року. До 100-річчя видання «Енеїди» І.П. Котляревського воно видало тритомну антологію української літератури і поступово нарощувало своє книговидання. 1898 року в Петербурзі було засноване перше легальне видавниче об’єднання — «Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг» для випуску українських книжок

Українці і Друга світова

Історія не може бути написана такою, «якою вона є насправді». Зрештою, а що таке — «історія насправді»? Навіть одні й ті самі учасники події можуть описувати її по-різному. Наприклад, полководець, що командує боєм, і простий солдат, що бере участь у цьому бої, бачать його по-своєму. Саме ж історичний опис так чи інакше ідеалізується, схематизується, моделюється у світлі тієї чи іншої ідеї. Так було, так є, так буде. І якщо вам говорять про «об’єктивність» історіописання, сприймайте це із скептицизмом.
Однак сказане зовсім не означає, що історіописання не є потрібним, що це просто «вигадка», «пропаганда». І

Тихий імпресіонізм Олександра Мурашка

Інколи буває досить декількох штрихів, мазків, щоб сказати про головні людські істини. Однак пошук цих мазків може затягтися чи не на все життя, забираючи душевні сили, згладжуючи швидкоплинні роки. Доречніше було б думати, що слава прийшла до Олександра Мурашка (1875—1919) надто пізно. Так само хибно було б вважати, що Європа вчасно визнала унікальний імпресіонізм українського художника, не гірший від Клода Моне, Огюста Ренуара чи Поля Сезанна. У цьому не винні ані заплутана доля художника, ані витончена європейська публіка, ані навіть швидкоплинність тих дев’ятнадцяти років, упродовж яких судилося творити митцеві українського живопису Олександрові Мурашку. Ще змалечку майбутній художник уважно слухав казки й фантастичні оповідки, українські легенди та історії про козаків, що їх йому оповідала бабуся, проста селянка з Чернігівщини, але уява хлопчика по-своєму малювала розказані історії.

Двісті літ безсмертя

У часи Маркіяна Шашкевича Броди були прикордонним з підросійською Україною містом, у якому домінувало єврейське населення — 72%. І домінувала торгівля. Діяло магдебурзьке право. Це — після Львова — було друге найбільше місто краю. Тут навіть розміщувалося російське консульство (у 1827—1895 роках).
А все ж український характер нелегко було приглушити чи затерти. 1648 року в Бродах два місяці господарювали козаки Богдана Хмельницького На зламі ХІХ—ХХ століть тут густо поставали читальні «Просвіти» та інші культурно-господарські товариства. І коли на початку 1903 року наддніпрянець Сергій Єфремов їхав у гості до галичанина Івана Франка, то дуже хвилювався. «У Бродах, — згадував він, — я вперше на віку міг читати українські урядові написи.., міг у кіоску оглядати й їсти очима всякі заборонені в Росії видання, одкладаючи ласування ними на потім. Почував себе так, мов вирвався з тісної, душної клітки на широкий, вільний, хоч і незнаний та навіть страшний світ...» Подібне відчуття охоплювало і супутників Єфремова Миколу Лисенка та Євгена Чикаленка

Марія МАТIОС: Людина приходить у світ не для того, щоб чинити опір, а щоб ЖИТИ

Я обрала історію Буковини та Галичини, яка все-таки не артикульована в історії українській. А хтось інший розкаже історію іншого регіону. Так ми зшиємо країну докупи. Бо коли чую бздури (нісенітниці. — Ред.), мовляв, частину України віддаймо туди, ще частину — деінде, розумію, що таке можна сказати тільки з великого похмілля. Сказати, свідомо провокуючи суспільну напругу. А що тоді робити з людьми, яких у повоєнний час кого добровільно, кого примусово вивозили на Донбас, Херсонщину, Миколаївщину? Перерубувати надвоє?! Тоді існувала рознарядка: щороку 120 тисяч мешканців із Західної України переселити в Східну. Мій рідний дядько в 17 років утік із безпаспортного села на шахти Донбасу. Інших вивозили як свідків енкаведистських спецоперацій. А мій однокласник і теж Матіос 30 років працює там шахтарем. І вони не є українофоби — як багато хто вважає — лише через те, що розмовляють суржиком. У Донецьку я зустрічала людей, які майже пошепки казали, що «наши корни из Западной»

Петро I: Реформатор. Мрійник. Деспот. Кат

Петро, який якнайширше запровадив систему доносів, розшуку й шпигунства (будь-якій людині, навіть простолюдинові, досить було заявити: «Я знаю слово і діло Государеве», як одразу починалося слідство за обвинуваченням того, на кого вказував заявник, у державній зраді, причому якщо «зрадник» був багатий, то донощик мав дуже непогані шанси заволодіти його майном), тим більше нещадно припиняв будь-які спроби збройного опору своїй владі. З безмежною жорстокістю придушив він повстання стрільців (1698 рік). Він не задовольнився кількома ударами батога й кількома повішеними. Петро повернув справу широко, на свій власний лад. Слідство, поверхово, на думку царя, проведене й закінчене його наближеними Шеїним і Ромодановським, було розпочато знову. Чотирнадцять катівень були влаштовані в селі Преображенському під Москвою й працювали вдень і вночі. У них можна було знайти всі звичайні знаряддя катувань, у тому числі жаровні, на яких смажили катованих. Одного з них піддавали катуванню сім разів і він отримав 99 ударів батога, тоді як 15 було досить, щоб убити людину

Загибель Великого Новгорода

Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об’єднання в XV сторіччі ставали вже об’єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то питання стояло так: хто саме очолить об’єднавчий процес — авторитарна Москва чи Новгород (якого підтримував — втім, як побачимо, тільки до часу — могутній союзник — Велике Князівство Литовське, яке об’єднувало й українські землі)? Цю альтернативу наш видатний історик Микола Костомаров свого часу формулював так: «удільно-вічова» чи «єдинодержавна» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля становила своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі разом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’язком. Ідеал єдинодержавного укладу був зовсім іншим

Звідки пішла Руська земля,

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських мов, то мов фінно-угорських, слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських...

«Есенин»

Єсенін був професійним майстром, який рано знайшов свою тему, цю тему розпочато 1915 року опублікованим «Устал я жить в родном краю...», де те, що сталося далі усвідомлене й передбачене. У цьому пророчому вірші він передбачив свою долю, і добре б простежити, як таке раннє, рано зроблене передбачення відбите на реальній дійсності, в реальному житті поета. Такі ж передбачення є в усіх — у Пушкіна, Лермонтова, Маяковського написане про свою смерть раніше, ніж самі вони померли

Великий реформатор-революціонер

За радянських часів модно було говорити про всесвітньо-історичне значення Жовтневої революції. При цьому, природно, ніколи не згадувалося, що все це всесвітньо-історичне значення значною мірою було зумовлене фінансовою підтримкою з Москви. Створювалися партії й організації з поширення комунізму. Не гребувала Країна рад і збройною агресією. А зовсім поруч із Закавказзям і на південному березі Чорного моря відбувалася справжня революція, що дійсно мала всесвітньо-історичне значення. Де тепер комунізм і його створіння — СРСР? Уже виросло покоління людей, які ніколи в ньому не жили й не завжди розуміють радянські реалії. І бажаючих реставрувати радянську країну знаходиться дедалі менше. А ось приклад створення сучасної турецької держави після століть відсталості та напівколоніального існування для багатьох залишається гідним наслідування. У великої справи завжди знайдуться послідовники, і ніякі гроші їм для перемоги правої справи не потрібні

Один із шістдесятників

Перший у своєму житті запис у зошиті, названому «Щоденник», він зробив ще коли навчався у дев’ятому класі. А саме — в день смерті Сталіна. Не хлюпав, не ридав, як декотрі вчителі й однокласники. Бачив, як директор школи зміряв його з ніг до голови поглядом. Здалося, що той погляд пронизує душу. Витримав. Пішов додому. Сказав мамі. Вона перехрестилася: «Слава тобі, Господи!», — мовила тихо... Зрозумів її. Сів до столу. Але уроки робити не хотілося. Знічев’я взяв чистий зошит і задумався. Серце взялося щемом, як тоді, в 1944-му

Таємничий замах у Варшаві

Був знайдений атентатник, що погодився здійснити вбивство. Ніби його відібрав С. Бандера серед трьох претендентів. Ним став двадцятилітній Григорій Мацейко. Народився він у селі Щирці під Львовом у незаможній родині, закінчив народну школу, потім трирічні ремісничі курси. Працював у Львові на друкарському підприємстві свого дядька. З 1932 р. став членом ОУН.
Згідно з поширеною версією, Г. Мацейко погодився стати атентатником-смертником, бо відчував свою провину. В 1931 р. випадково допоміг затримати бойовика ОУН Івана Мицика, вважаючи його звичайним злочинцем.

Україна. Революція. Троцький

Ще за життя Леніна Троцький — один із найближчих у революційні роки ленінських соратників — виступив із дуже жорсткою критикою керівництва ЦК РКП(б), яке, на його думку, забюрократизувалося і втратило зв’язок із масами. Ці ідеї знайшли підтримку серед частини романтично налаштованої студентської молоді та певних груп партійних кадрів, які прагнули до швидкого здійснення світової революції. Після смерті Леніна Троцький зазнав поразки у боротьбі за владу всередині керівництва Російської компартії та Комінтерну і був крок за кроком усунутий з усіх посад. Виключений з партії у листопаді 1927 року, він був висланий до Алма-Ати, а через два роки — за кордон Радянського Союзу. У 1930-х практично всі, хто був запідозрений в антирадянських настроях, звинувачувалися в СРСР у «троцькізмі» — зазвичай у поєднанні з тими чи іншими різновидами «контрреволюційної діяльності». Сам Лев Троцький в еміграції переїздив з місця на місце, роблячи це не за власним бажанням — Сталін вимагав від урядів західних держав, щоб ті не допускали проживання на своїй території «небезпечного заколотника».

Хто такий Iван Федоров (Федорович)?

Хто він такий — Іван Федоров — за національністю і громадянством, коли і де народився, звідки, коли і як опинився у Москві, чому не намагався повернутися чи хоча б встановити зв’язки, якщо Москва була насправді його батьківщиною? Цих запитань могло й не бути, коли б нинішній «монополіст» на Івана Федорова спромігся відповісти хоча б на частину з них. Однак і сьогодні, окрім російського прізвища «Федоров», автентичність якого ніяк не доведена, та трьох книг, видрукуваних ним у Москві, у росіян немає переконливих доказів на цю «монополію». Проте це не заважає їм стверджувати російське походження Івана Федорова і дуже ображатися, якщо хтось сумнівається в цьому

«Процес 59-ти»

Найбільш цинічним та жорстоким із судових процесів, які провели більшовики за цей період, можна вважати «процес 59», що відбувався над українськими студентами й гімназистами. Самі арешти були проведені у вересні 1940 року. Тоді було заарештовано 13 студентів Львівського університету, шестеро — медичного інституту, троє — політехнічного, 12 гімназистів і ще 11 випускників гімназій та вищих шкіл. Разом було заарештовано 59 молодих українців, які були пов’язані з Організацією українських націоналістів. Усі обвинувачені, а це 37 чоловіків та 22 жінки, були віком від 15 до 30 років
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар