Архів - Україна Incognita
Архів

Людина, яку не знали в обличчя

Микола Арсенич народився 27 вересня 1910 р. в с. Березів-Нижній на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Навчається в Коломийській гімназії, де вступає до «Пласту», який незабаром заборонить польська окупаційна влада. 1929 року створюється Організація українських націоналістів, яка змінить історію України — організує відновлення незалежності (акт 30 червня 1941 року), створить Українську повстанську армію, візьме участь у творенні підпільного парламенту воюючої України — Української головної визвольної ради. Військові відділи УПА та підпільна мережа ОУН відчайдушно воюватимуть на два фронти — проти гітлерівської Німеччини і сталінської Росії. Визвольний рух контролюватиме цілі території, впровадить українські школи і медичну опіку, прориватиме інформаційну блокаду «залізної завіси» рейдами на Захід

Він не ховався за спини

Суспільство, переважна частина якого звикла будувати стосунки за принципом: «Тільки не чіпайте мій гаманець, а так — робіть, що вам заманеться» — просто приречене на несвободу. І, поклавши руку на серце, нічого іншого, крім оцієї «коритної» несвободи, не варте. Мав рацію видатний французький мислитель ХVІІІ століття Люк де Клап’є Вовенарг, який стверджував: «Замало раціонально обѓрунтувати цінність свободи — треба мати звитягу за неї боротися. І тут потрібний не так розум, як вчинок й сильна воля».
Живий приклад життя видатних українців — найкраще підтвердження слушності цієї думки. Шлях, що його пройшов Микола Данилович Руденко — від переконаного комуніста, секретаря правління Київської організації Спілки письменників України до мислителя, який насмілився публічно кинути виклик економічним постулатам вчення Карла Маркса, до самовідданого правозахисника, політв’язня, який в основу всіх цінностей свого життя поклав несхибну вірність Україн

«Боротися за незалежність мало. Треба знати й уміти»

Сьогодні виповнюється двадцять років з дня проведення Всеукраїнського референдуму, на якому понад 90% українців підтримали Акт проголошення незалежності. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. А це означає, що за незалежність проголосували не лише українці, але й представники інших народів.
До 1 грудня 1991 року формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Впродовж лише грудня 1991 року вона була визнана більш ніж 40 державами світу.

Людці Великого Государя

Неприйняття економічної самостійності, незалежності своїх підданих. У 1570 році в листі до королеви Англії Єлизавети Іван Грозний із сарказмом і неприхованим презирством оцінює порядок правління на далекому острові: «И мы чаяли того, что ты на своем государьстве государыня и сама владееш, и своей государьской чести смотриш, и своему государству прибыток... Ажно у тебя мимо тебя люди владеют, и не только люди, но мужики торговые, и о наших о государьских головах, и о чести, и о землях прибытка не смотрят, а ищут своих торговых прибытков. А ты пребываеш в своем девическом чину, как есть пошлая девица». (Найбільше вражає, що саме у 1570 році обговорювався проект об’єднавчого міждинастичного шлюбу між Іваном IV і незаміжньою Єлизаветою!) І далі цар резюмує: «А московское государство покамест без англинских товаров не скудно было». У чому причина такого «самодержавного хамства»? Вона досить проста: цар побоювався (небезпідставно!), що, за прикладом англійських парламентаріїв — «торгових мужиків», на подібне ж втручання в «государеві справи» наважаться їхні партнери — російські «торгові мужики»

Світ Сталіна залишається з нами

Вісімдесят років тому, восени 1930 року Йосип Сталін запровадив політику, яка змінила курс історії та призвела впродовж десятиліть до десятка мільйонів смертей у всьому світі. Під час жорстокої і масової кампанії колективізації він підпорядкував радянське сільське господарство державному контролю. Сталін втілював політику колективізації, не дивлячись на масовий супротив, хвиля якого прокотилася ще навесні, коли радянські політики вперше спробували загнати людей в колгоспи. Тоді радянське керівництво розраховувало на розстріли і депортації в ГУЛаг, аби придушити непокірних

«Точка опори»

У Парижі, де Михайло Бойчук та його послідовники вперше заявили про себе, їх називали нео-візантистами. Михайло Бойчук справді спрямовував свою роботу на оновлення візантійського мистецтва, оскільки у візантизмі вбачав національні українські корені. Але разом із тим він говорив своїм учням: «Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша культура була під її впливом. «Нео-візантизм» — це лише термін для полегшого розуміння... У себе вдома ми називатимемось інакше!» І справді, в Україні цей мистецький напрям отримав назву «бойчукізм» — за ім’ям свого засновника. А сам Михайло Бойчук називав своє творіння школою українських монументалістів. Монументалізм Михайла Бойчука з його іконами та фресками для великих будівель звертався до італійського мистецтва Кватроченто. Разом зі своїми учнями він створював новий мистецький стиль — синтетичний, монументальний за характером мислення художника, який водночас ѓрунтувався на традиціях національної культури

Воля, засвідчена справами

Серед учених української діаспори ХХ ст., чиї творчі здобутки можуть допомогти в пошуках воістину непростої відповіді на це запитання, одним із перших слід назвати Івана Лисяка-Рудницького (1919-1984), історика, есеїста, філософа, громадського діяча, професора Інституту українських студій при Університеті Альберти (Канада), науковця вражаючої ерудиції, інтелектуальної чесності, дисципліни думки й широти поглядів

Йосип проти Йосифа

Наприкінці червня 1948 р. у світі розірвалася інформаційна бомба. Навіть звиклі до частих крутих поворотів і коливань лінії партії та вождя всіх трудящих радянські люди були дуже здивовані розміщеним на другій сторінці газети «Правда» повідомленням. Цей текст був «Резолюцією Інформбюро про стан справ у Комуністичній партії Югославії». У ньому повідомлялося, що на нараді Інформаційного бюро комуністичних та робочих партій (Комінформу), яка відбулася 20—22 червня в Бухаресті, був обговорений стан справ у Комуністичній партії Югославії, а також засуджувалася політика, що проводилася нею. Складена в грубому тоні та вкрай образливих висловах, ця резолюція закінчувалася закликом до «здорових сил Компартії Югославії, вірних марксизму-ленінізму, «змінити нинішніх керівників і висунути нове інтернаціоналістське керівництво КПЮ».

Степан Бандера про політичну консолідацію українських сил

«У нас одна головна мета — Суверенна Соборна Українська Держава. До неї йдемо неухильно». «Першою і головною передумовою участі в політичній консолідації є те, щоб політичні угруповання керувалися одним основним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Української Держави, і з тією метою підпорядкували всі свої вужчі, партійні інтереси».
«Ми впевнені в тому, що український народ не припинить безкомпромісової боротьби за свою Суверенну і Соборну Державу аж до повного реалізування цієї мети, не дасть собі її підмінити порожніми, без повного змісту формами чи половинчастими розв’язками»
«...Основне правило, випробуване й утверджене історичним досвідом народів, наказує, що навіть тоді, коли перед політикою нації як цілості відкривається більше шляхів, вона не повинна розділятися, а в найважливіших справах мусить зберегти свою одностайність»

Що таке «російська ідея»?

У ґрунтовній статті «Що таке «російська ідея»?» постійний автор «Дня», відомий російський вчений та громадський діяч, доктор філософських наук Ігор Чубайс розглядає загальні питання національної пам’яті та національної ідентичності, вплив самосвідомості нації на конкретний перебіг епохальних історичних подій. Хоч у статті І. Чубайса йдеться про особливості саме російської національної ідеї, все ж не варто думати, що ці проблеми не стосуються українського читача, — адже проблеми нашого «вічного сусіда» не оминають і нас, а, крім того, предметом розгляду автора є сутнісні ознаки будь-якої національної свідомості взагалі

Таємниця «дати народження»

Навряд чи варто говорити, яке виняткове місце в українській історії, духовності та культурі посідає уславлений Софійський собор — «Митрополія Руська», найвищий символ як культурно-освітніх досягнень, так і державної величі та мудрості Київської Русі. Це — наше нетління послання до вічності, наше невмируще коріння, звідки український народ століттями черпав і, поза сумнівом, ще черпатиме мужність, натхнення та наснагу духу. Ось чому все, що стосується історії Святої Софії — є не просто абстрактною, академічною проблемою, важливою лише для фахівців-істориків, а становить чималий суспільний інтерес. Йдеться про те, щоб вважати роком її спорудження не 1037-й, як це, з традиційним посиланням на «Повість врем’яних літ», заведено вважати (точна цитата: «Заложи Ярославъ городъ великый Кыевъ, у него же града врата суть златая, заложи же церков святыя Софья, премудрость Божию, митрополью»), а рік 1011-й

Цей загадковий «культ» громади...

Молоді роки В.Антоновича припали на середину ХІХ ст. — часу нестримного індустріального поступу, суспільної модернізації та тріумфу природознавства. Станові країни старої Європи швидко перетворювалися у держави націй. На цьому соціальному та культурному підѓрунті зростала нова й потужна інтелектуальна течія — позитивізм, послідовним прихильником якого вважають В.Антоновича.
Позитивізм спирався на надзвичайну віру в силу знання й людського інтелекту, начебто спроможного осягнути всі таємниці природи та суспільного розвитку
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар