Архів - Україна Incognita
Архів

Утрачений шанс монарха

«У нього були найщиріші бажання здійснити корінні перетворення в державі, створити новий її устрій, який би найбільше відповідав тодішнім вимогам суспільства, культури та освіти, як і дати свободу народам Росії». Так про Олександра І писав О. Пипін, академік Петербурзької академії наук. Чому імператор не скористався своїм шансом, хоча усвідомлював необхідність реформ та їхнє значення для майбутнього держави? Це питання хвилювало й продовжує хвилювати істориків, які намагаються з’ясувати, чому Олександр І, маючи альтернативу, блискуче розпочавши зміни, не зміг їх завершити...
Вихованням Олександра займалася сама Катерина ІІ, ізолювавши його від батьків, намагалася наслідувати педагогічні методи Ж.-Ж. Руссо та ідеї його твору «Еміль». У дитинстві, незалежно від походження, діти мусять зростати, спілкуючись з природою. Після вступу на престол Павло І призначив Олександра військовим губернатором Санкт-Петербурга

«Українізація» за часів Директорії

У листопаді 2008 р. минуло 90 років від початку діяльності Директорії. Заснована в ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні в будинку міністерства шляхів за участі представників всіх політичних сил, що входили до Національного Союзу, вона проголосила і значною мірою спрямувала свою роботу на відновлення й розвиток завоювань першого етапу визвольних змагань, здобутих під час здійснення Центральною Радою політики українізації протягом березня 1917 — квітня 1918 рр.
Історичні документи свідчать: українізація була започаткована 1917 року. Українською Центральною Радою, яка і ввела в широкий обіг поняття «українізація», розпочала ті процеси, що складали її зміст. У своїй резолюції від 22 квітня 1917 р. УЦР визначила: свою діяльність вона проводить «стоячи на принципі українізації всього життя на Україні».

Черепок із попелом

Українець за самою суттю свого світогляду (але ж, між іншим, і майстер, ще з юних років зачарований найвищими надбаннями світової культури: ще навчаючись у приватній гімназії в Олешках, жадібно читав Шекспіра, Мольєра, Достоєвського, Толстого...), син селянина-незаможника із Чаплинки на Херсонщині, Куліш поєднував у своїй свідомості — водночас і гармонійно, і драматично-суперечливо — й ідеали культурного та національного відродження рідної землі, й високі ідеї соціальної справедливості. Він був переконаним комуністом (і відстоював владу Рад зі зброєю в руках, брав участь у боях проти денікінців, за власними спогадами, «формував Дніпровський селянський полк — згодом 517 радянський стрілецький полк 58 дивізії». У липні 1919 року Куліш вступив до КП(б)У). І в той же час щиро, до самозречення любив Україну — тому-то в характеристиці зустрічаємо слово «націоналіст»

Куля №188

В останню мить свого перебування на цій землі він міг бачити лише глибоку й широку яму, де вже лежали забиті його побратими по Соловецькому табору, високі сосни й небо. Чи бачив він тієї миті Сонце, чи освітило воно його останню путь — напевне сказати не можна, але ми знаємо, що в очі свого ката він подивитися не міг — той стріляв у потилицю. У Валер’яна Підмогильного кат послав 188-у кулю з 265, випущених ним з револьвера того дня

Президент «Швейцарії Сходу»

Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім’ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви. Батько обирався віце-маршалом Повітової ради в Кам’янці Струмиловій, був знавцем історії й літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості. Виховав трьох синів і трьох дочок. Після закінчення Академічної гімназії Є. Петрушевич записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства «Дністер» Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті.

Романтик в епоху прагматики. Дмитро Донцов у контексті українського ХХ століття

Постать Дмитра Донцова (1883 — 1973) до сьогодні залишається в Україні не до кінця збагненною, не прийнятою загалом, контроверсійною в сприйняттях і тлумаченнях. Принаймні важко собі уявити, щоб у якомусь негалицькому місті громада легко назвала одну з вулиць іменем цього великого патріота, або щоб якийсь університет легко погодився на проведення конференції, присвяченої ідеям і особі цього дивовижно творчого чоловіка. Однак роль і місце Д. Донцова в українській культурі й формуванні української національної ідеології є визначними, справді етапними й доленосними.
Суперечливість сприйняття цієї постаті пояснюється поруйнованістю національної свідомості та психології українства. Українство настільки «унормувалося» в тому, що його чільні представники мають виражати якусь «поступово- випрошувальну» позицію та ідею, бути «рядовими працівниками» на ниві тяжких зусиль щоденності, що сприйняти особистість, яка із запалом відкидала будь-яку політичну нерішучість і дріб’язковість, пропагувала безнастанну національну войовничість й експансивність, не могло й не може.

Слово про Джеймса Мейса

Хотів би поділитися деякими роздумами з читачами газети, якій Джеймс Мейс віддав кращі, на мою думку, роки життя. Будучи громадянином США, цей дослідник Голодомору 1932—1933 рр. назавжди поєднав себе з українським народом міцними зв’язками. Мейса не раз запитували, чому він, американець, обрав головною темою життя в науці український Голодомор. Він відповів так: «Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень». Після переїзду в Україну йому бувало несолодко, особливо в перші роки. Проте він так підсумував своє життя в науці: «Як не можна займатися історією Голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися історією дослідження Голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою достатньо років, щоб Україна стала більшою частиною мого життя».

«Союз козаків і татар виявився могутньою силою»

364 роки назад об’єднане військо запорозьких козаків і кримських татар перемогло над поляками в битві на Жовтих Водах. Ця подія, вважає військовий історик, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Дніпропетровського національного університету Іван Стороженко, стало для українців першим кроком на шляху до державності. Проте багато сторінок визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького досі залишаються практично невідомими. Ці прогалини значною мірою заповнюють наукові дослідження самого І. Стороженка, колишнього професійного військового, який багато років займається вивченням військового мистецтва Б. Хмельницького і козаків війська Запорозького.

Молох соловецького терору

Дві попередні каральні акції, проведені, як відомо, 1937 року в Карелії (27 жовтня — 1—4 листопада) і на території Ленінградської області (8 грудня), забрали життя 1620 соловчан... На місці першої екзекуції в урочищі Сандармох під Медвежогорськом десять років тому створено меморіал. Як описав російський дослідник Олександр Черкасов, у Медвежій Горі (Карелія) приречених «готували» до страти у трьох кімнатах бараку, розташованих анфіладою. У першій члени розстрільної бригади Михаїла Матвєєва «звіряли особу» в’язня, роздягали його до білизни й обшукували. У суміжній — роздягнутих зв’язували. У наступній — роздягнутих і зв’язаних оглушали ударом дерев’яної «колотушки» по потилиці. Потім вантажили по 40 душ на машину, накривали брезентом, сідали згори й так везли в урочище Сандармох. Якщо хтось із непритомних отямлювався, члени бригади його «заспокоювали» ударом «колотушки».

Губернатор: історичний вимір

Багато хто помилково вважає, що посада губернатора привнесена в Україну з російської управлінської традиції. Її свого часу запозичив Петро I чи то у Франції, чи то у Швеції. Достеменно відомо, що у Франції ця посада (gouverneur) була запроваджена у XVI столітті, коли король направляв у провінції свого представника, якому доручалося іменем короля управляти місцевими військами і бюрократією. У 1708 р. Російська держава вперше поділилися на вісім губерній, однією з яких була Київська з 56 повітами. Європейський взірець вдало прижився в Росії, як і на українських землях імперського періоду, неодноразово шліфувався російською дійсністю і проіснував до переломного 1917 р. Тепер він знову реанімувався, набув певного престижу. Тривалість цієї владної структури вимагає до неї прискіпливої увагу, аби зрозуміти, в чому полягала її сутність, які завдання нею виконувалися та наскільки її діяльність була ефективною. Вага посади губернатора для українського життєпростору значно зміцнилася внаслідок поширення законодавчого документу «Учреждения для управления губерний Российской империи» 1775 р., на основі якого ліквідовувалися залишки колишніх державних утворень.

На шляху в мінливий світ

Як відомо з багатьох досліджень, із хронік життя та творчості Григорія Савича Сковороди (1722—1794), він мав неабиякий музичний талант. Його дзвінкий і чистий голос можна було почути під час церковних служб в одному із храмів рідних Чорнух, яких тоді (на початку XVIII століття) у козацькому містечку було три: Воскресенський, Покровський і Миколаївський. Всі вони були дерев’яними. Зведені у стилі бароко, як і в інших містах і селах Гетьманщини, ці храми надавали неповторного вигляду мальовничим Чорнухам, розташованим на зелених терасах. На жаль, до нашого часу вони не дійшли. Кожний храм мав і чудовий хор. Про те, що майбутній філософ співав з дитячих років у церковному хорі, дізнаємося від його першого біографа і друга М. Ковалинського (1757— 1807), який у своєму нарисі «Жизнь Григория Сковороды» писав: «...Григорий по седьмому году от рождения приметен был склонностию к богочтению, дарованием к музыке, охотою к наукам и твердостию духа. В церкви ходил он самоохотно на крилос й певал отменно, приязно»

Батько чеської держави в українському контексті

Відколи шведський професор Рудольф Челлен (1864—1922) увів до нашого словника термін «геополітика», очевидно, на життя та діяльність державних діячів є сенс дивитися крізь призму його концепції «геополітичного оптимізму» (суть: кожна держава прагне володіти тією територією, котра дає їй максимальну стабільність та гарантує найповнішу безпеку, а також сприяє досягненню національної гармонії).
Зрозуміло, що не лише на цих трьох китах стоїть успішна Держава, але вони одні з визначальних.
Як бачимо, тут немає місця політичному романтизму, котрий у нас часто межує з політичною інфантильністю, а є залізна логіка політичної рівноваги (синонімічне поняттю «національний інтерес»). Томаш Масарик уроками свого життя переконав, що він є гідним послідовником ідеології Р.Челлена.

Незвичайна жінка в долі незвичайної людини

Про генерала та гетьмана України Павла Петровича Скоропадського — одного з найбільш відомих персонажів вітчизняної історичної драми — завдяки моїм колегам-історикам сьогодні відомо вже немало. Однак це у своїй більшості — дані про військовий та політичний шлях відомої людини, а ось про особисте життя Павла Петровича нам поки що відомо набагато менше. Але й те, що відомо, переконливо свідчить — його особисте життя було не менш драматичним, ніж усі його військові та політичні звершення...
Павло Петрович Скоропадський, майбутній останній гетьман України, народився 1873 року в українській аристократичній родині нащадків гетьмана Івана Скоропадського. Життєвий шлях Павла визначився практично відразу й назавжди — батьки вирішили, що син присвятить своє життя військовій дорозі. Сам Скоропадський згодом згадував: незважаючи на те, що в його роду не було генералів, російський імператор Олександр III своїм указом дозволив йому навчання в престижному Пажеському Корпусі, куди майбутній гетьман України вступив 1886 року.

Карл Маркс: досі непрочитаний геній чи зловісний ідеолог тоталітаризму?

Рівно століття з чвертю тому, 14 березня 1883 року, у своїй лондонській квартирі тихо помер (близьким здалося, що він заснув) найбільш, мабуть, суперечливий мислитель ХIX століття, автор «Капіталу», «Маніфесту Комуністичної партії» та ще сотень наукових праць з філософії, політичної економії, соціології, історії, естетики (зауважимо, що дійсно повне зібрання його творів досі не видане ні українською, ні російською мовами...). Читач, очевидно, вже здогадався, що йдеться про Карла Маркса. Десятиліттями канонізована (хіба що ікони не писали!) й багаторазово проклята; об’єкт тоталітарного обожнювання й вкрай жорстокої критики, ця людина уже, принаймні, не належить до розряду тих, чиї ідеї здані до історико-музейного архіву. Маркс і не меншою мірою «марксисти» всіх різновидів і калібрів, від Плеханова до Сталіна, від Грамші й до Пол Пота (до речі, відомі різкі висловлювання Маркса, який неодноразово відмежовувався від своїх «соратників» і заявляв: «Якщо це марксизм, то я не марксист!»)

Забутий ювілей

А подія була справді епохальною: волею однієї людини, не революціонера чи хоча б демократа, а самодержавця й імператора у світлий день Великодня 1848 року — 160 років тому, мільйонна громада «бидла і мовчазної безправної худоби» водночас була проголошена з 15 травня повноцінним народом. Хлопи ставали людьми. Патент — указ цісаря Австро-Угорської імперії Фердинанда I «Про знесення всякої роботизни й інших підданих повинностей у Галичині та Володимирщині» в п.1 скасував усі повинності, звані звичайно панщиною, безумовно і з компенсацією за кошт казни. Тривалий процес вивільнення галицького селянства від принизливої та остогидлої панщини завершився. Шлях до знесення панщини, як перед тим — ліквідація кріпацтва, був нелегким, але дивним чином пов’язаним не стільки з «революційною боротьбою й демократичною інтелігенцією», скільки з династією Габсбургів

Творець іншого світу

Народилася Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена (ось таким довгим було справжнє ім’я майбутньої письменниці!) в Іспанії, поблизу міста Бургос, 3 березня 1888 року. По батьку вона — нащадок давнього польського роду Дунін-Борковських (батько Наталени, Адріан- Юрій Дунін-Борковський, успадкував від предків графський титул), по матері — дочка не менш шляхетного іспанського роду Лачерда. Мати Наталени, Марія-Клара де Кастро Лачерда, померла при пологах. Дівчинку спочатку виховувала рідна бабуся Теофіла з прадавнього литовсько-українського роду Домонтовичів, котра жила в своєму маєтку в селі Великі Борки на Волині, а згодом, після її смерті, маленьку Наталену відвіз до Іспанії брат матері, Еугеніо, офіцер королівської гвардії. Дитина провела дванадцять років у монастирі Нотр- Дам де Сіон у французьких Піренеях (згодом Наталена Королева стверджувала, що саме там сформувався її характер, саме там вона повною мірою зрозуміла, що таке добро, милосердя, краса...)

Контури істини

Гулак-Артемовський, майбутній композитор, майбутній автор широко відомої опери «Запорожець за Дунаєм» — щасливе відкриття в Україні Михайла Глінки, тоді капельмейстера Придворної співочої капели. Володар красивого й широкого за діапазоном голосу брав у М. Глінки уроки співу. Пізніше, за його сприяння, три роки навчався в Італії, співав на оперній сцені Флоренції. До приїзду Поліни-Гарсії Семен Степанович входив уже в елітне коло визнаних, обраних долею оперних співаків. Відомому артисту з оперної трупи Дж. Рубіні, з яким Поліна виступала разом у Парижі й Лондоні, випала нагода особистого знайомства і спілкування зі співачкою. Йому, вірогідніше всього, й належала ідея портретування Віардо і вибір художника, виконання задуму. Замислена зустріч автора «Кобзаря» з його поетичною славою і статусом вільного художника та європейської знаменитості вигляділа б справді царським дарунком другові. План Гулака цілком міг викликати й прихильне ставлення Поліни

Вождь з характером

1957 року в Мюнхені було видано «Конспективний нарис історії КП(б)У», що належав перу Всеволода Голуба. Коментуючи рішення червневого пленуму ЦК КП(б)У 1953 року, на якому першим секретарем було обрано Кириченка, автор, зокрема, зауважив: «...На чолі КП(б)У вперше за всю її історію став українець, Олексій Ілларіонович Кириченко, маловідомий одеський більшовик, що висунувся на провідні партійні посади щойно після Другої світової війни. Є деякі підстави стверджувати, що О.Кириченко ніби походить з села, з Одещини, з Первомайського або Кривоозерського районів, що він відзначився на партійній роботі в Одесі під час її оборони від німців у 1941 році. Після війни був секретарем Одеського обкому партії, поки не став другим секретарем ЦК КП(б)У».
Ось такий «конспективний», з деякими неточностями, виклад біографії тодішнього лідера Компартії України можна вважати своєрідним «знаком долі»: маловідома ще за життя Кириченка, його політична біографія та сама його постать виявилися майже забутими протягом багатьох десятиріч після раптового фіналу його кар’єри.

Сила соборної нації

ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних реаліях. Поразка у 1922 році Української Народної Республіки (УНР), окупація більшовицькою Росією України, як результат — відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини й Румунії, фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи й розчарування, яке посилювалося браком нових світоглядно-ідеологічних орієнтирів.
Основні політичні та інтелектуальні сили нації зосередилися на еміграції. Їхнiй кістяк становив загартований у боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини Української армії. На території Польщі й Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які підтримували зв’язок з поневоленою Україною та шукали оптимальні розв’язки пекучих національних проблем.

Повернення аристократа

Яскравою й водночас недостатньо поцінованою сторінкою української історії є діяльність князя Василя-Костянтина Острозького, старанням і на кошти якого була заснована перша у Східній Європі школа вищого типу — Острозька академія, а також видана перша слов’яномовна Біблія. Іван Франко, який був не лише видатним письменником, а й ученим-гуманітарієм, так оцінював роль князів Острозьких в історії України: «Рід князів Острозьких відіграв дуже важливу роль в історії Південної Русі та в історії Польщі ХV—ХVI ст., а особливо визначилися в нім два незвичайні мужі: князь Костянтин Іванович Острозький, від р.1513 каштелян віленський, а від 1522 воєвода троцький, що вмер р.1530 і визначився як незвичайний свого часу войовник та «підпора Речі Посполитої», як назвав його король польський Зигмунд I у привілеї з р.1518, і його наймолодший син Василь Костянтинович Острозький, що був одним із головних рушiїв національного життя Південної Русі в другій половині ХVI ст.».
На жаль, ця «важлива роль», про яку писав І. Франко, довгий час не знаходила належного осмислення в українській історіографії.

Шедевр українського бароко

Серед безлічі сплюндрованих святинь лиху долю розділили і п’ять храмів містечка Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. З 1921 по 1974 роки більшовицьким режимом було стерто з лиця землі три парафіяльні та дві кладовищенські церкви. Серед них: парафіяльна Миколаївська церква, збудована 1742 року, парафіяльна Воскресінська — збудована 1731 року, Всіхсвятська — кладовищенська, збудована 1675 року, Сікновенська — кладовищенська, збудована 1884 року та парафіяльна Успенська церква, збудована 1686 року.
Саме Лютенська Успенська церква була однією з найвизначніших пам’яток України козацької доби. Не випадково її було включено до Програми відтворення видатних пам’яток історії та культури України, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 року № 700.

У пошуках Абсолюту

Людина рідко відчувала себе самодостатньою і завжди шукала для свого життя надійний вищий захист — якусь Істоту чи Істоти, що були б сильніші, справедливіші та вищі як її самої, так і всіх інших людей на землі. Можливо, що саме усвідомлення незахищеності, постійної небезпеки та обмеженості власних можливостей, більше за все відрізняє людей від тваринного світу і, головне, примушує їх вічно шукати могутніх потойбічних Заступників. Іноді нерозсудливо міняючи Їх у ході пошуків.
Потоцькі — як добре відомо — сановний і багатий польський рід, коріння якого йде в ХIII сторіччя. Представники цього роду відігравали далеко не останню роль у історії як своєї країни, так і України. Серед магнатів Потоцьких були не лише канцлери, полководці, воєводи, політики, великі землевласники, але також поети, революціонери й «диваки».

Феміністка

У 27-річному віці Наталя Кобринська (до заміжжя — Озаркевич) залишилася вдовою. Її чоловік Теофіл Кобринський, талановитий співак, музикант і фольклорист, помер рано, і для молодої жінки це стало подвійною трагедією, оскільки Теофіл був не тільки господарем дому, а й «щирим повірником» її думок. Тепер їй нічого не залишалося, як покинути Снятин, де минуло п’ять щасливих років подружнього житя, і повернутися в Болехів.
А перед тим життя Наталі довгий час видавалося безхмарним. Атмосфера в домівці отця Івана Озаркевича була вельми сприятливою для духовного розвитку дітей. У «Автобіографії» 1893 року Н. Кобринська писала, що значною мірою її сформували книги з батькової бібліотеки. Спочатку то було безсистемне читання. Польські повісті, які формували «салоново-романтичний смак», Шевченків «Кобзар» і повісті Квітки-Основ’яненка, Житія святих і сповнені фантастики та легенд «Листи з Кракова» філософа й мистецтвознавця Юзефа Кремера, — юна попівна читала «все підряд». Аж поки не настав час позитивістської літератури, яка, власне, й спричинила світоглядні зрушення. Першою в цьому, новому для себе, ряду Наталя Кобринська згадала працю Г. Т. Бокля «Історія цивілізації в Англії», яку їй дав прочитати знайомий священик.

Іван Мазепа: версія Михайла Старицького

Михайло Старицький звернувся до постаті Івана Мазепи зовсім не випадково: дилогією «Молодость Мазепы» та «Руина» він продовжував реалізовувати задуману ним серію історико-пригодницьких романів про національно-визвольну боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів. Цю серію, зрештою, склали трилогія «Богдан Хмельницький», дилогія про Івана Мазепу, а також романи «Останні орли» (гайдамацький рух, Коліївщина) і «Разбойник Кармелюк». Якщо ж додати до цих романів кілька повістей («Первые коршуны», «Облога Буші», «Червоный дьявол», «Заклятий скарб»), окремі з яких описують київські події ХVI— XVII ст., то побачимо, що в поле художнього зору М. Старицького потрапило майже три століття української історії, багатої на трагічні й героїчні сторінки. Абсолютна більшість згаданих вище творів М. Старицького була написана російською мовою. Причини доволі банальні: цензурні заборони на українське слово, відсутність україномовної періодики, яка б узялася друкувати масштабні епічні полотна, зрештою — можливість заробітку на прожиття

Столітній Шелест

Він походив не з «національно свідомої» Західної України, але його обвинуватили у «націоналізмі». Він очолював важливі промислові підприємства і не прагнув робити політичну кар’єру. Проте у 45 років почав працювати другим, а у 49 — першим секретарем обкому партії, а потім очолив Компартію України. Наприкінці 1971 року «органи» повідомили Шелестові, що на нього як на «ставленика Москви» готують замах двоє студентів. Розповідаючи про це у спогадах, Шелест зауважує: «Неприємно все це вислуховувати, тим більше, що насправді деякі наші питання потребують докорінного перегляду. І я дійсно проводжу лінію Москви. А як же може бути інакше?». Проте серед істориків і політологів утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України чи «контрольованого українського автономізму», сприяв обмеженій «українізації».
Шелест підтримав обговорювану на найвищому рівні тодішнього партійного керівництва ідею спорудження погруддя Сталіну біля кремлівської стіни.

Символ українського героїзму

Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 р. під час збройного конфлікту між Українською Народною Республікою та радянською Росією. Метою неоголошеної війни, яку вела радянська Росія проти УНР, була «радянізація» України, тобто встановлення в ній влади більшовицької партії. Загони революційних військ з Росії на початку грудня 1917 р. вторглися на територію УНР. Під їх прикриттям нечисленні місцеві більшовики за вказівкою з Петрограду нашвидкуруч провели у Харкові т.зв. I всеукраїнський з’їзд рад, проголосили радянську владу та створили маріонетковий уряд — Народний Секретаріат. Все це робилося для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР. «Боротьбою з контрреволюцією на півдні Росії» керував радянський нарком В.Антонов-Овсієнко. Протягом місяця більшовики встановили радянську владу на Лівобережжі — у Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. На черзі був Київ.
Це була дивна, т. зв. ешелонна війна, яка велася головним чином уздовж залізничних колій.

Лжедмитрій І: українська карта у грі російського самозванця

Юрій Богданович Отреп’єв — майбутній самозванець, що узяв ім’я сина Івана Грозного Дмитра, який, за офіційною версією, загинув у травні 1591 року від рук убивць, народився в підмосковному місті Коломні, у родині царського офіцера-стрільця Богдана Отреп’єва. Пізніше цар Борис Годунов і його близьке оточення зробили чимало для того, щоб дискредитувати свого противника, показати його такою безпутною та безталанною молодою людиною, п’яницею та чорнокнижником. Насправді ж з наймолодших років Юрій Отреп’єв був птахом явно іншого польоту. Це був від природи обдарований юнак, який мав не по роках гострий розум, чудову пам’ять, гарний музичний слух, був дуже старанним. Саме завдяки подібним якостям Юрій зумів у рекордно короткі терміни чудово оволодіти грамотою, випередивши тут переважну більшість своїх однолітків. Як це нерідко буває у людей подібного роду, сила честолюбства сина офіцера-стрільця аж ніяк не поступалася силі його очевидних здібностей. Вже тоді зовсім молодий Юрій почав серйозно замислюватися над тим, як йому по-справжньому «вийти в люди»,

Зустріч прийдешнього Хама

Iсторичні та літературно-філософські репутації — річ дивна, важкопередбачувана й уперта, дуже інертна (часто всупереч давно вже встановленим достовірним фактам, які не вписуються до зручної схеми). Доля Дмитра Сергійовича Мережковського (1865—1941), знаменитого (а потім — проклятого і забутого) російського філософа, публіциста, історичного романіста, релігійного реформатора — переконливе свідчення цьому. Письменник-містик, «людина, яка метушиться між двома безоднями — «верхньою», Богом, і «нижньою», Дияволом», «запійний гравець у символи» — таку, не дуже й утішну, характеристику давала Мережковському сучасна критика (хоча Дмитро Сергійович був у 1900—1915 роках персоною по європейськи знаменитою,однак його, відверто кажучи, не любили й не розуміли, підкреслюючи до того ж його «сектантський деспотизм» і «нетерпимість»).

Під кодовою назвою «Сейм»

Задум операції «Сейм» виник ще в 1943 році, коли з території України не були відкинуті німецькі окупанти. Вже тоді радянська розвідка отримала відомості про те, що спостерігаються тенденції до зміцнення польського підпілля в Західній Українi й Західній Білорусі. Його представники нібито розпочали реєстрацію комуністів і керівних працівників. Крім того, на згаданих теренах, і в самій Польщі, була відновлена та активізувала свою діяльність Польська організація військова (ПОВ). До того ж, у радянської сторони з’явилась інформація про евентуальний альянс Організації українських націоналістів (бандерівців) — ОУН(Б) і ПОВ.
Все це, на думку керівників радянської спецслужби, створювало небезпечну обстановку, могло негативно вплинути на ситуацію після вигнання нацистів. 6 листопада 1943 року з’явилося орієнтування, підписане наркомом держбезпеки УРСР Сергієм Савченком і надіслане до місцевих органів НКДБ.

«Нам потрібно вчитися...»

Життя Петра Могили обросло легендами ще за його життя. Одна з них виводить Петра Могилу із роду не кого-небудь, а відомого героя стародавнього Риму Муція Сцеволи, який жив за 500 років до нашої ери і прославився безмежною відданістю своїй вітчизні. Згідно з цією легендою, десь дві тисячі років тому рід Сцеволи переселився до Молдови і «рясно прикрасив її землю могилами ворогів». Звідти, начебто, й пішло прізвище «Могила».
Якщо ж повернутися до історичних реалій, то Петро Могила народився в родині молдавського господаря (князя) Симеона й угорської князівни Маргарети. Рід Могили відомий історикам із ХV століття. Дід Петра Йоан в кінці свого життя постригся в ченці, а батько — Симеон Могила — став господарем Волощини і Молдови.

«Цей перший рік, може, буде й останнім...»

«Коли перед Різдвом послано було армію проти большевиків, які вже захопили Харків, то по дорозі майже вся армія, в тім числі і Богданівський полк, розбіглася по домах із зброєю і кіньми... Козаки раді були, що нарешті добилися додому.
...З газет громадянство знало, що одна українська армія поїхала на Харків через Полтаву, а друга — через Конотоп... і тішилося тим, що оточені зо всіх боків большевики будуть розбиті і знищені дощенту. Під таким враженням сила народу зійшлося в клубі стрічати Новий 1918 рік, перший Новий рік в своїй Державі; був дехто з міністрів, а між ними і голова міністерства Винниченко. Коли пробило 12 годин і всі посідали за столи, то очі всіх звернулися на Голову Уряду, сподіваючись, що він перший проголосить тост за Україну... але він сидів мовчки, нахмурившись... Тоді звернулися до М. Шаповала, міністра пошт і телеграфу; він довго відмовлявся, вагався, нарешті якось наче несерйозно, наче жартома сказав приблизно таке: «От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті, і не думаєте, і не гадаєте того, що цей перший рік, може, буде й останнім...»»

На сторожі добутої волі

Після оприлюднення М. Грушевським 7 (20) листопада 1917 р. III Універсалу, яким була утворена Українська Народна Республіка, Центральна Рада продовжувала українізацію всіх галузей життя, в першу чергу — розбудову української державності. В Універсалі окреслювались кордони УНР (зберігаємо стиль і орфографію архівного документу): «До території Народньої Української Республіки належать землі, населені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Таврія (без Криму) і всі ті частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини та инших губерній, де більшість населення — українська». Нагадаємо, що, наприклад, Катеринославська губернія об’єднувала тоді майже всю територію сучасних Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Запорізької областей.

Вони стали легендою

2007 рік, який щойно завершився, позначився в громадській свідомості двома подіями, які матимуть вплив на формування історичної пам’яті нації — це визнання на державному рівні Романа Шухевича Героєм України та дискусії щодо претендентів на номінацію «Великі українці» — однойменного телевізійного проекту. Втім, уже сьогодні варто говорити, що довгий ряд постатей, яким минулого (вже!) року виповнилося б 100 років, так і відійдуть, не дочекавшись уваги громадськості. А мова йде не про поодиноких осіб, а про ціле покоління з дуже характерними долями й великим впливом на українське громадсько-політичне й культурне життя.
Отже цим матеріалом спробуймо відновити історичну справедливість щодо «покоління 100-літніх».

«Пристановище вчених людей»

1603 року, попри укладену з Папським престолом Унію (1596), польський сейм таки визнав — під великим тиском православних людей всіх станів — право непідлеглості Києво-Печерського монастиря унійному Київському митрополиту. Це стало початком нової ери у духовному житті не тільки монастиря, а й країни — будувалися церкви, засновувалися школи, навколо монастиря групувалися освічені люди того часу, росла цікавість до грецької вченості. Але, може, найпотужнішою ознакою нового часу стало започатковане в Києві друкарство.

Остання справа Сталіна

Вже багато до чого звиклі радянські люди були буквально приголомшені, розгорнувши 13 січня 1953 р. головні газети країни — «Правда» та «Известия». У розділі «Хроніка» було надруковано повідомлення ТАРС «Арешт групи лікарів- шкідників», у якому говорилося: «Нещодавно органами державної безпеки було розкрито терористичне угрупування лікарів, що ставило собі за мету шляхом шкідницького лікування скоротити життя активним діячам Радянського Союзу. Антисемітська спрямованість повідомлення ТАРС була очевидною. З дев’яти заарештованих шість були євреями. Решта троє були приєднані до справи, щоб «розбавити» список. Тим більше, що зазначеними лікарями справа не обмежилася. Арешти було проведено в Москві, Ленінграді, Києві, Ростові-на-Дону, Харкові, Дніпропетровську, Челябінську.

Ціна прозріння

Є досить давно помічена закономірність: твори справжнього високого мистецтва (мистецтва слова, зокрема) дають можливість прозріти майбутній шлях, що ним невдовзі просуватиметься сама Історія, прозріти її обличчя та таємничий задум... І не випадково чимало істориків, філософів, соціологів, навіть економістів свого часу щиро зізнавались у тому, що спадщина великих майстрів світової літератури дала їм більше, аніж сотні томів спеціальних (хай навіть дуже змістовних!) наукових «розвідок». Причому історико-пізнавальна цінність таких творів аж ніяк не визначається їхніми «параметрами» (обсягами); невеличке, мініатюрне оповідання може виявитись істинним мистецьким шедевром, не просто «моментальним знімком» історії, але художнім пророцтвом, яке обов’язково ще потрiбно уважно прочитати, відчути та збагнути.
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар