Архів - Україна Incognita
Архів

Мандрівка із задоволенням і не без моралі

Навесні 1787 року імператриця всеросійська, «милостивая государыня» і «матерь Отечества» Катерина II вирішила особисто оглянути новонабуті її імперією території на півдні України і в Криму, названі Новоросією. І Катерина, і її найближчі наближені (губернатор Новоросії Григорій Потьомкін, Микита Панін, Олександр Безбородько, Олексій Храповицький) чудово розуміли, що майбутня поїздка є передусім акція політична i аж ніяк не розважальна прогулянка. Однак «її Величність» (з повної згоди фаворитів) постаралася надати своїй мандрівці в Україну характеру певного придворного звеселення, свого роду придворного «пікніка» мало не загальнодержавного масштабу.

Аристократ духу

Жаботинський був обдарованою і освіченою людиною — вільно володів сьома мовами, навчався юриспруденції в Берні і Римі. На початку ХIХ століття, коли вiн був ще зовсім молодою людиною, його фейлетони, критичні статті і закордонні кореспонденції читала вся освічена Росія, його п’єси ставили в театрах. Юнацькі прозаїчні твори (російською мовою) Жаботинського доброзичливо оцінив Короленко, вірші і поеми хвалили Бунін і Брюсов; його ранню драматургію помітили Олексій Горький і Леонід Андрєєв, не кажучи вже про схвалення Корнія Чуковського, з яким вони разом навчалися в одеській гімназії.

«Неконтрольований розпад СРСР призвів би до мільйонів жертв»

Цей крок не був ініційований ні Єльциним, ні Шушкевичем, ні Кравчуком, а був продиктований складною політичною та економічною ситуацією в країні. Зі складу СРСР вийшли три прибалтійські республіки. Почалася війна між Вірменією й Азербайджаном за Нагірний Карабах. Піднялися шахтарі й металурги, почався безлад в армії. Усе це говорило про те, що СРСР, нашпигований ядерною зброєю, перебуває на межі вибуху. Неконтрольований розпад країни мав би катастрофічні наслідки глобального масштабу й міг призвести до мільйонів жертв

Правда історії та міфи мовознавства

Міф про «зіпсованість» української мови бере свій початок із гіпотези російського вченого М. П. Погодіна, який вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північний схід, а територію сучасної України заселили вихідці з польських земель. Від теорії Погодіна вже давно не залишили каменя на камені як українські (М. А. Максимович, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський), так і російські (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, А. А. Шахматов) учені, які довели, що повного запустіння території України після татарського нашестя не було, що населення її нікуди не йшло та ніякий інший народ до південної Русі не переселявся.

Гоголь і мама

Навесні 1825 року Микола Гоголь втратив батька, який повинен був стати йому вчителем у літературній творчості. І тоді ж він пообіцяв, що слухатиме порад матері, хоча вона в цьому плані й не могла до ладу допомогти.
За десять років Микола Гоголь увічнить маму в образі Пульхерії Іванівни в «Старосветских помещиках». Все життя мама раділа, що син пішов у люди, а він дуже рано відчув, що не потребує її душевного тепла, і не зізнавався в цьому, щоб не засмучувати її...

Сопіги з Підляшшя: історія українського православного роду

Перший відомий представник цього роду — Семен Сопіга, який у 40-х роках XV століття був писарем великого князя литовського, а водночас польського короля Казимира Ягайлончика. Рід Сопігів походить зі Смоленщини. Коли, однак, на початку XVI століття земля ця була Великим князівством Литовським втрачена на користь Москви, Сопіги, які зберегли вірність «великим князям литовським і руським» отримали замінні маєтки. Найстарший з синів Семена — Богдан отримав маєтки на Білорусі, над Двиною і Німаном, започаткувавши більш записану в історії черейсько- ружанську лінію роду, до якої належав, між іншим, відомий канцлер Лев Сопіга, котрий керував укладанням III-ї редакції Литовського статуту. Натомість Іван отримав два маєтки на теперішньому Підляшші — Ботьки у Більській землі та Кодень, який тоді належав до Берестейської землі.

Соломія Крушельницька та Італія

Рим, Париж, Варшава, Петербург, Буенос-Айрес, Мадрид, Нью-Йорк, Оттава — це далеко не повний перелік міст, де з тріумфом виступала на сценах відомих театрів С. Крушельницька. Та, безперечно, особливе місце у її біографії посідає Віареджо. У цьому італійському курортному містечку, пізнала Соломія щастя у подружньому житті й величезний успіх як оперна співачка.
Поселитися там вона вирішила 1904 року, вибрала будинок у затишному кварталі Пасседжата, що між вулицею Флавіо Джойя та бульваром Кардуччі. З балкона Соломія могла милуватися фантастичною красою заходу сонця і морем, яке бувало по-італійськи то лагідним, то бурхливим, і часом нагадувало співачці поля Батьківщини.
У Віареджо пам’ятають і шанують Соломію Крушельницьку, — розповідає Сімонетта Пуччiнi

«Я вернусь до своєї Вітчизни, коли нам, Українському народові, буде повернено право на свободу...»

Іван Багряний — автор світових бестселерів «Тигролови» та «Сад Гетсиманський», які давно знали і шанували на Заході. В Україні його твори довгий час були заборонені. Тільки після проголошення незалежності України творчість письменника «розсекретили». Під прізвищем Іван Багряний у літературних журналах 1925 року вийшли друком його перші вірші. Потім він навчався у Київському художньому інституті. У той же час розпочалася його активна літературна діяльність — Багряний належав до літературного об'єднання МАРС (Майстерня революційного слова), членами якого були талановиті поети й письменники Євген Плужник, Дмитро Фальківський, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний та багато інших, котрі були репресовані на початку 1930-х років

Премія Нобеля - виноград, якого так хотілося лисиці

Власне, говорити про претензії на найпрестижнішу (і головне — найавторитетнішу!) світову відзнаку значною мірою означає вести мову про наше прагнення якомога інтенсивніше інтегруватися до світового культурного простору. І насамперед — не лише декларувати це природне бажання, а по-справжньому діяти, щоб його реалізувати. Тим більше що в розвитку подій, пов’язаних iз виникненням та утвердженням української нобелістики, відображаються актуальні проблеми нинішнього стану вітчизняної еліти, її стосунків з суспільством, державною владою, міжнародною спільнотою. І, очевидно, найактуальніша причина нашого сьогоднішнього зацікавлення Нобелем та його благодійницькою ініціативою: українське суспільство нагально потребує моральних авторитетів. Ностальгія за високим давно перейшла всі критичні межі очікування й сподівання... А логіка — річ сувора: немає лідера нації, немає духовної столиці держави й врешті-решт немає народу. Така наша парадоксальна реальність

Розстріляні в Сандармосі

Наступного літа мине 10 років відтоді як у Республіці Карелії пошуковці віднайшли місце масових страт репресованих — урочище Сандармох. У жовтні 2004-го у сосновому лісі неподалік селища Повенець коштом громадськості на доброчинні пожертви світового українства споруджено гранітний пам’ятник — Козацький хрест «Убієнним синам України». Щороку цей меморіал у Медвежогорському районі відвідують земляки-прочани, у молитвах поминають людей, яких червона влада скарала на смерть заради утвердження комуністичної ідеї. У тому моторошному місці, як відомо, вбито тисячі жителів європейської півночі (карелів, фінів) і трудпоселенців, колишніх в’язнів Соловків і «каналармійців», совєтських громадян і чужинців, чоловіків і жінок

Шлях мудреця

Діон Хризостом (Златоуст) належить до відомих античних мислителів елліністичного періоду. Роки його життя припали на другу половину I — початок II ст. н.е. Народився він у заможній сім’ї у віфінському місті Пруси (сучасна Бруза в районі Дарданелл). У молоді роки опинився в Римі, де здобув славу філософа й оратора. Однак за часів правління імператора Доміціана його вигнали з Риму й навіть заборонили жити в рідній Віфінії. Зроблено це було з політичних мотивів. Після цього він починає життя мандрівного філософа.

Чи стріляла в Леніна Фаня Каплан?

Із зрозумілих причин досить довгий час біографію Фані Юхимівни Каплан серйозно ніхто не вивчав. Да і навіщо було в радянські часи копатися в темному житті «підлої контрреволюціонерки»? А отримати інформацію про життєвий шлях Каплан можна, зокрема, з матеріалів царського (1906 р.) та радянського (1918 р.) слідств, а також із мемуарів її бойових соратників та свідчень безпосередніх очевидців замаху на Леніна. Однак, на жаль, життя «вбивці Леніна» можна простежити за ними лише фрагментарно.
Фейга Хаїмівна Ройд (такими були справжнє ім’я, по-батькові й прізвище Каплан) народилася близько 1890 року у Волинській губернії, у родині провінційного єврейського вчителя.

Людина та її місія

Як і Наполеон, де Голль умів, коли це було необхідно, ставитися до своїх критиків зліва або справа з таємним, добре приховуваним, але колосальним презирством. Президент Франції завжди вірив у свою «зірку», свою долю, знав, чого хоче, заради чого живе — як знав і інше: як саме досягти своєї мети , бо був видатним політичним стратегом і не менш блискучим тактиком. У де Голля була ідея, втіленню якої він присвятив життя. Це була велика і сильна Франція

На перетині влади й науки

Влада й наука... Ці поняття, як і соціальні явища, що їм відповідають, завжди перебували та й перебувають у складних взаємовідносинах. Гармонії шукали представники не одного покоління мислителів і філософів. Один із них, історик російського суспільства позаминулого століття, О.М. Пипін (1833 — 1904) свого часу зауважив, що справжньої мети держава досягне лише з розвитком громадської сили... Обмеження суспільства шкідливо відобразиться на самій державі, яка втратить власний моральний авторитет.

Геній зради

До 1803 року Фуше — не лише міністр поліції Наполеона, але й дуже багата людина, мільйонер. А до кінця правління імператора цей вихідець із плебейської родини, син і внук купця середнього достатку, отримує (точніше, просто купує) ще й пишний аристократичний титулу та стає... герцогом Отрантським. Але Бонапарт не зрозумів у Фуше найголовнішого: ця людина служила не йому особисто, тим більше не Франції — він служив завжди лише й виключно самому собі, своїм інтересам (як він їх розумів). Ось чому «сірий кардинал» наполеонівського режиму у відповідь на звинувачення свого прославленого патрона в зраді (а Фуше ще 1813 року, чудово бачачи, що влада Наполеона вже історично приречена, почав таємні переговори з європейськими державами — ворогами Франції на предмет його усунення з престолу!) — міг би «з абсолютно чистою совістю» відповісти: «А кого я, власне кажучи, зрадив? Самого себе, свої інтереси я не зраджував — а інше не так важливо»...

Ціна віри

Віра в Бога здатна приносити не лише духовну сатисфакцію, але й матеріальну. Батьком цієї велемудрої аксіоми є духівництво, яке споконвіку прикладалося до пожертв пастви на церкву, уриваючи собі ласий шматок на мирські потреби. Маючи грішне єство, овечки цих моральних пастухів не зуміли здолати мефістофельської спокуси, щоб егоїстично не витиснути максимум користі від релігії. До винятків з цього правила не увійшла й українська шляхта XVI — першої половини XVII століть.

Воїн української революції

У Бабиному Яру, поруч із пам’ятником, що символізує масові розстріли киян у роки Другої світової війни, стоїть християнський хрест. Ця скромна відзнака символізує жертовну смерть тисяч українців, які в часи фашистського лихоліття загинули від рук окупанта. Саме тут, у Бабиному Яру, знайшла свій останній притулок визначна українська поетеса Олена Теліга. Їй було ледь за тридцять...
А вже у липні цього року українці святкують столітній ювілей поетеси, ім’я якої довгий час було під забороною в Україні. Сьогодні усе змінилося.

Королева українських книг

Острозька Біблія — видатна пам’ятка української культури. Один із авторів небезпідставно назвав її «королевою українських книг». Надрукована на початку 80-х рр. ХVI ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представники неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких книжників.
Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що збереглося чимало примірників цього видання.

«Вчитель мудрості та людяності»

Ян Амос Коменський народився 28 березня 1592 року в Південній Моравії (Чехія), неподалік від міста Угерськи- Брод у Моравії. Батько Коменського — Мартін Коменський був досить заможною людиною, користувався повагою співгромадян і належав до релігійної громади «Чеських братів» — послідовників гуситського протестантського руху. Саме він, займаючись навчанням маленького сина вдома (головним чином, за Біблією), прищепив йому любов до знань і розумових занять. Пізніше Коменський-син вчився в братській школі Угерсько-Броду, але не закінчив її — 1604 року померли його батьки й сестри.

Велич Михайла Драгоманова

Михайло Драгоманов належить до числа чільних постатей українського суспільного, наукового й громадсько-культурного життя 60 — 90-х рр. ХIХ ст., до когорти тих світочів українства й всеслов’янства, «апостолів правди й науки» (Сергій Єфремов), чиї ідейні впливи продовжилися в ХХ століття, а непроминальні думки не втрачають актуальності й у нашому тисячолітті. Учитель істини й ратник за свободу думки, справжній учений- енциклопедист, М. Драгоманов залишив тривкі сліди у філософії й педагогіці, в історичній і філологічній (фольклористика, літературознавство) науках, у політології, культурології, журналістиці й публіцистиці. Філософські, соціальні й педагогічні пошуки Драгоманова не лише узагальнювали наявний досвід, але й спрямовували його в майбутнє, в яке європейський мислитель-інтелектуал, власне, й був задивлений.

Ярмарок самолюбства

Мова в нас піде про відносно короткий (серпень 1657-го — червень 1658 років), але винятково важливий для подальшої долі України відрізок часу. По суті, саме тоді наша Вітчизна вступила у «вогненну ріку» братовбивчих воєн, самознищення та руйнування підвалин державних структур. То була доба Руїни.
Якщо уявити такий собі «історичний суд» нащадків, котрий би взяв на себе місію ретельно, глибоко та безсторонньо розібратись в тому, чому ж Україну спіткало таке страшне лихо, то мало не головним свідком (і водночас, мабуть, основною дійовою особою невигаданої драми) на цьому суді був би Іван Виговський, постать складна, масштабна й воістину трагічна.

Кесарю — кесареве

Від часу Петра I державною власнiстю вважалися селяни та землі, де вони мешкали. До категорії селян були зараховані вільні сільські мешканці — однодворці, ясачні татари, сибірські селяни, котрі оселилися на «пустопорожніх» землях. На придбаних імперією землях вільні сільські мешканці майже автоматично вважалися державними. Серед них — орендні в Прибалтійському регіоні, старостинські в західних губерніях, що належали колишній республіці Річ Посполита, малоросійські козаки Гетьманщини, царани, мазили й рупшаши в Бессарабії, іноземні поселення Новоросійського краю, ханські в Криму.

«Загірня комуна» на крові

Це була фантастично обдарована людина, чий талант не може не вражати навіть у порівнянні з іншими зірками українського Розстріляного Відродження (а там були митці воістину європейського масштабу: Микола Куліш, Лесь Курбас, Євген Плужник, Микола Зеров, Григорій Косинка...). Талант Миколи Хвильового (Микола Григорович Фітільов, 1893 — 1933 рр.) був особливої якості. Його яскравий, «ласкою Божою» даний дар прозаїка, філософа, публіциста й громадського діяча спонукав митця активно впливати на перебіг вирішальних, як він цілком справедливо вважав, для долі України подій (додамо, що М. Хвильовий, наділений рідкісною інтуїцією, здатний був передбачати майбутнє, відчувати прихований трагізм таємничого «завтра»!), перебуваючи на лінії духовного вогню, в епіцентрі культурних і політичних процесів на нашій Батьківщині. Погляди письменника зазвичай визначають як «націонал-комуністичні», проводячи при цьому цілком виправдані паралелі з Миколою Скрипником та Олександром Шумським

Петлюра, якого ми все ще не зрозуміли

Нинішня влада Петлюру помічає. В Києві, де так багато з ним пов’язано, днями відкрили пам’ятну дошку. Неподалік від пам’ятника більшовицькому вождю Володимиру Леніну і Михайлові Грушевському. І паралельно з дошкою та будинком-музеєм Михайла Булгакова. Це довершує той шизофренічний політико-ідеологічний та ідеологічний ландшафт, що ми маємо в столиці незалежної України. До речі, Михайло Булгаков, який ненавидів саму ідею української державності, а разом з нею і Петлюру, назвав його «знаменитый бухгалтер», а наприкінці свого вiдомого оповідання «Киев-город» закликав: «...Память о Петлюре да сгинет».

Українська історія: замість брому додати віагри

Передусім слід випередити реакцію надміру м’яковухого читача щодо віагри. Як люблять повторювати українські бюрократичні бонзи, давайте з вами одразу домовимося, що біле слід називати білим, а віагру — віагрою.
Чому Винниченкова стурбованість щодо української історії одразу викликала в ньому бажання потягнутися до плящини з бромом? Бо історія наша, дійсно, є печальною. Однак Винниченків крилатий вислів про бром пасує виключно читачеві, споживачеві історичного продукту, який, прочитавши про «тяжкі кривди», «віковічні негаразди» та «лиху долю» українського народу, одразу воліє прийняти заспокійливе, як той, хто при слові «демократія» тягнеться до пістоля.

Перед обличчям Космосу

Станіслав Лем народився в Україні, у Львові, в родині лікаря Самуїла Лема. Львів на все життя залишиться для Станіслава «казковим польським Львовом». Львів — це перший космічний вимір С. Лема, його перша подорож у світ позаземного, фантастичного. Під час тих подорожей С. Лем усвідомлював свій внутрішній світ, бачив космос самотньої людини, яка щодня кружеляла над дивовижним містом у пошуках одвічної самості... Таким було місто до 1941 року... Те, що сталося під час совєтської влади, вже не належить до біографії С. Лема, є неприйнятним внутрішньо, — це вже не «його» Львів, а інший, історично чужий простір.
Під час навчання у Львівському університеті молодий Лем замислюється над природою й вимірами людської свідомості та законами Всесвіту. Він усе життя прагнув до космосу й у цьому прагненні завше був самотнім. Лише у власних візіях, виходячи на орбіти космічного розуму, знаходив себе... «Немає страшнішого покарання ніж самотня вічність». Усе життя С. Лема є парадоксальним. Виглядає, наче Хтось наперед визначив хід його мікроісторії на тлі буреломних історичних подій. Лем розумів суть, але весь час утікав від визнання Того, хто скеровує його долю...

Свiтова, народна, вітчизняна...

Аксіоматичною, на мою думку, є необхідність примирення тих, хто реально протистояв один одному в 1939 — 1945 рр., та належне вшанування всіх тих, хто бився за свій народ проти фашистських полчищ, хто боровся за вільну й незалежну Україну. Друга світова закінчилася понад 60 років тому. Давно підписані акти капітуляції розгромлених агресорів, укладено мир між народами, які воювали. За вироком міжнародних і національних судів покарані воєнні злочинці. Реабілітовано помилково засуджених, амністовано тих, хто спокутував свою вину. Знайдено порозуміння з чужинцями, які із загарбницькими цілями колись вдерлися на наші землі. За їхньою участю в Україні впорядковуються могили ворожих вояків, обладнуються відповідні пам’ятні знаки, здійснюються поминальні заходи.

Тіні турецьких предків

Про українську діаспору в різних країнах більш-менш відомо, залежно від зацiкавленостi. А от про життя-буття українців у Туреччині, по суті, нічого не відомо, хоча б і хотілося. Власне, здається, що жодна країна світу не вабить українців питанням про долю співвітчизників так, як Туреччина. Усе- таки сильне враження на українців справили давні стосунки з Туреччиною, себто Османською імперією, як прийнято її називати на відміну від сучасної Турецької Республіки (проголошено 29 жовтня 1923 р.).

Арабська культура в Європі

Сьогодні, на початку ХХI століття все голосніше чути голоси тих істориків і аналітиків, які говорять про несумісність західної та східної культур, про зіткнення мусульманської й християнської цивілізацій, а також про те, що це протистояння стане головним змістом найближчого майбутнього. Вчені-візіонери визначають навіть час та місце («Армагеддон») остаточної битви «царів всесвіту та їхнього воїнства» з Богом Вседержителем. Поділ земних «племен» на прогресивних цивілізованих і безнадійно, так би мовити, органічно відсталих часто робиться легкою рукою, без серйозних екскурсів в історію. Серед подібних тлумачів майбутнього планети немало не лише публіцистів, які епатують читача, але й учених Західного світу.

Співець української землі

Вісімдесят років тому, у грудні 1926 року в еміграції в німецькому Цоппоті помирав Микола Едуардович Сакс. Російська берлінська газета «Руль» відгукнеться 1 січня 1927 року некрологом на його смерть: «Н. Э. Сакс был большой русский художник и редкой духовной красоты человек. Он отдавался искусству весь без остатка и работал, несмотря на свой 77-летний возраст, с юношеским увлечением до самого последнего дня своей жизни». На жаль, ім’я нашого земляка, уродженця Катеринослава, який жив і працював на Придніпров’ї аж до свого від’їзду в еміграцію, нині незаслужено забуто.

Доля демагога

Саме на прикладі життя та політичної кар’єри Івана Мартиновича Брюховецького, гетьмана Лівобережної України в 1663—1668 роках, можна з винятковою наочністю простежити послідовні етапи оцієї матриці, її складові. Коротко кажучи, вони такі: 1) як правило, опора на знаменитого політичного патрона (у випадку з І. Брюховецьким йдеться про гетьмана Богдана Хмельницького, джурою або слугою якого наш герой був на початку своєї карколомної кар’єри; у реєстрі Війська Запорозького 1649 року майбутній видатний демагог і владолюбець пойменований в дуже цікавий спосіб: Мартинець Хмельницького; 2) «вихід із тіні» з наступним стрімким сходженням щаблями влади; 3) загравання з найбіднішими верствами населення, демагогічна спекуляція на почуттях найбільш знедолених прошарків суспільства. І. Брюховецький справді був неперевершеним майстром цієї справи, але не останню роль у втіленні його кар'єри відіграв еґоїзм козацької старшини

Ратні дороги отамана Зеленого

Данило Ількович Зелений належить до когорти тих видатних діячів вітчизняної історії, які поступово, крок за кроком, повертаються до нас з історичного небуття. Офіційна більшовицька історична наука зробила у свій час чимало для того, щоб перетворити справжнього отамана Зеленого на таке собі криваве чудовисько, командира «шайки бандитів», підступного контрреволюціонера та союзника білогвардійців, а щодо конкретних фактів з його біографії, то все зводилося головним чином до того, що він і його підлеглі по-звірячому знищили на дніпровських кручах полонених комсомольців. Проте минув час, і, дякуючи правдивим історичним дослідженням, до нас повернувся інший Зелений — селянський воєначальник, керівник великої повстанської армії та послідовний захисник трудового селянства... Отже, саму тему життя та боротьби Зеленого і зеленівців не можна назвати повністю новою. Разом з тим в ній і досі зберігається чимало «білих плям», які ще чекають на свого дослідника

Трагедія ХХ сторіччя

«Собор», «зібраний» зусиллями НКВС, почав свою роботу в умовах серйозних порушень споконвічного церковного регламенту — він був скликаний не ієрархією церкви і жоден греко-католицький єпископ не погодився в ньому брати участь, хоча більшість із них була в похилому віці й ризикувала не лише саном, але й життям (що незабаром і сталося). Засіданнями Собору заправляла так звана Ініціативна група з трьох чоловік; її главою був настоятель Преображенської церкви Львова отець Гаврило Костельник, людина ламаної драматичної долі, колись відомий літературно-громадський діяч Галичини.

Невидимий перст долі

Iсторія знає немало імен, чиї ідеї «випереджали» час. До них, безумовно, належить і знакова постать Михайла Михайловича Сперанського (1772— 1839). Зірка цього політичного діяча блиснула на небосхилі Російської імперії, політико-правова культура якої поширювалася впродовж кількох століть і на український життєвий простір. «Дней Александровых прекрасное начало» обіцяло, що нове царювання відрізнятиметься від стилю Павла I, деспотизм якого боляче вдарив по ідеї монархічної влади. Відтак Олександр I, бажаючи зміцнити самодержавство та впорядкувати складний механізм управління, шукав у своєму оточенні підходящих людей. М. Сперанський опинився серед петербурзької знаті буквально випадково. Сину священика з далекого села Черкутина Володимирської губернії за тодішніми нормами належало успадкувати батьківську парафію.

«З одчаєм, люттю і сміхом...»

Українська національно-визвольна революція 1917—1920 років завершилася трагічною поразкою. І природно, що перед її керманичами постало надзвичайно складне завдання: винести гіркі, але неминучі уроки з багатющого досвіду Революції, узагальнити їх та таким чином скоригувати своє бачення майбутнього Батьківщини. Особливо важко було, мабуть, саме Володимиру Винниченку: адже він перший створив і оприлюднив цикл спогадів у трьох томах, фундаментальних за задумом та масштабом, під назвою «Відродження нації». І зараз цей твір залишається для нас воістину унікальним джерелом з історії українських визвольних змагань початку ХХ століття; більше того, саме цей тритомник Винниченка, як, мабуть, жодна наукова розвідка про ту добу, дає нам можливість з максимальною повнотою та об’єктивністю уявити собі не лише перебіг конкретних подій, але й настрої, помилки, ілюзії різних груп, класів та партій українського суспільства

«Людина, яка вся - боротьба»

Достоєвський — один із тих художників, значення духовних відкриттів яких не вкладається у вузькі національні або тимчасові рамки; як геніальний людинознавець, він не може бути чужим і для нас, українців. Бо він довів, що розвиток суспільства (і кожної неповторної людської душі) не є однолінійний, механічний, чітко керований процес. Достоєвський і зараз з усією пристрасною силою свого пророчого дару демонструє нам застарілість і безглуздя «священних» догм — як старих, назавжди відкинутих історією (наприклад, про комуністичний рай на Землі), так і новомодних

Боротьба двох отаманів

Майбутній противник Симона Петлюри і керівник «правого» заколоту Володимир Пантелеймонович Оскілко народився у 1892 році на Волині. Є дані, що деякий час Володимир працював народним учителем, але його мирна професія тривала недовго — незабаром він пішов служити у царську армію. В деяких статтях і книгах можна прочитати, що там молодий Оскілко особливо нічим не відзначився і дослужився тільки до чину прапорщика. Однак така думка не відповідає історичній правді. Відомо, що в армії Миколи II Володимир Пантелеймонович отримав чин підполковника, а якщо врахувати, що самому офіцерові було тоді не більше 25 років, то є серйозні підстави говорити про прекрасну кар’єру Володимира Оскілка у старій армії. Однак Лютнева революція, покінчивши з царським режимом, назавжди зупинила швидке сходження майбутнього петлюрівського воєначальника по службових сходах збройних сил Російської імперії. Щоправда, і у бурхливому водовороті подальших подій колишній підполковник аж ніяк не загубився.

«Московія»

У 1581 році папський легат, член Ордену єзуїтів Антоніо Посевіно побував у Москві з офіційним візитом. Як пише російський історик Микола Карамзін в «Истории государства Российского», головною метою візиту було «об’єднати віри та сили всіх держав християнських проти оттоманів» (турків), а ще — оцінити можливості навернення Великого князя Івана Васильовича (Грозного) та його народу в латинську віру (католицизм). Дипломати-італійці, звісна річ, зазнали цілковитого фіаско при московському дворі, але під яскравими враженнями поїздки допитливий Посевіно написав і надрукував кілька трактатів. Головний із них — «Московія» — побачив світ 420 років тому (1586) і досі запитаний істориками. У своїх творах Посевіно використав також дорожні замітки Пабло Кампані — одного з учасників поїздки, який знав слов’янські мови.

По той бік легенди

Отож, що нам, власне, напевно відомо про Миколу Кузнєцова? Народився він 27 липня 1911 року на Уралі, в селі Зирянка (зараз це — Талицький район поблизу Єкатеринбурга, Росія). Зауважимо, що Микола (до речі, за метричними документами він мав інше ім'я — Ніканор) Кузнєцов був вихідцем iз родини міцного селянина-середняка, а ніяк не бідняка-«незаможника», що стверджувалось раніше. Брав якнайактивнішу участь у колективізації на Уралі (1929— 1930 рр.), проте (ось що цікаво!) «за приховування куркульського минулого своєї родини» був виключений з комсомолу в 1930 році і, очевидно, під загрозою арешту перебрався у глуху уральську глибинку — містечко Кудимкар, де працював лісничим.
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар