Архів - Україна Incognita
Архів

Iз іскри полум’я постало?

Тоді, 186 років тому, 26-го числа прозвучали каральні постріли на Сенатській площі у Петербурзі. Ще за три тижні під Києвом було придушено невдале повстання Чернігівського полку. Так у світову історію увійшло слово «декабристи». Вони, діти 1812 року, пройшовши Європу, зненавиділи кріпацтво, самодержавство, відсталість і безнадійну убогість Росії. «Заразившись» ідеями Заходу, конституцією і всезагальною рівністю, матеріалізмом і республіканством, свободою і братерством, декабристи мріяли одним махом перенести ці поняття на російський грунт. Фіналом стала трагічна поразка.

Лесь Курбас: «Силу нації не можуть вбити ніякі декрети»

Кілька років поспіль у Києві на перехресті вулиць Прорізної та Пушкінської біля пам’ятника Лесю Курбасу в день початку масових розстрілів соловецьких політв’язнів (27 жовтня) збирається громадськість пом’янути співвітчизників, страчених за доби «великого терору». Переглянувши опубліковані в документальних виданнях архівні матеріали оперативної розробки в’язнів Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС СРСР, звернув увагу на документ без підпису, копія якого зберігається в Харкові — у фондах Державного архіву Служби безпеки України. Це оперативне повідомлення від 2 жовтня 1934 року у формі спогадів людини, котра добре знала Курбаса

Холмська Атлантида

Протягом столiть Холмщина роздiляла iсторичну долю західноукраїнських земель i попри всі лиха та бурі жила спільним з ними культурним і релігійним життям. Ситуація змінилася пiсля остаточного розподiлу Речi Посполитої, який вiдбувся у 1795 р. Тоді спершу по річці Буг проведений був кордон поміж Австрією, під владу якої відійшло на деякий час Забужжя (Холмщина та Південне Підляшшя з клаптиком Берестейщини), Росією, що захопила Волинь та Берестейщину, і Прусією, в межах якої опинилося правобережне Північне Підляшшя. Згодом, у 1809 році Забужжя було приєднане до Варшавського князівства, а з 1815 р. увійшло до складу Королівства Польського.

Вергілій та Котляревський: два Енеї

Іван Котляревський не травестував Вергілієву «Aeneis», як це зробили Скаррон, Блюмауер чи Осіпов. Основоположник класичної української літератури просто «переложил» російську «Энейду» на рідну авторову мову. «З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, — зазначає М. Зеров, — що це твір не цілком оригінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка (…). Досить поверхового розгляду, щоб установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського од російської — Осіпова та Котельницького (…) Всі головні епізоди Верґілієвої поеми [Котляревський] переказує за Осіповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». (…) І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови

Син за батька (не)відповідає

Після смерті Сталіна з’явилася версія, яку обстоював Микита Хрущов: Кірова вбив Ніколаєв із допомогою керівників ленінградського НКВД Медведя та Запорожця, але за наказом Сталіна. Хрущов, підкреслюючи той факт, що багато партійних керівників просили Кірова виставити свою кандидатуру на посаду Генерального секретаря на XVII з’їзді партії, звинувачував Сталіна в тому, що, дізнавшись про існування опозиції, він вирішив ліквідувати Кірова. Хрущову така версія давала можливість поповнити довгий список злочинів Сталіна. Особливо він акцентував увагу на тому, що Ніколаєва за півтора місяця до вбивства двічі затримували. Причому вдруге при ньому було знайдено револьвер і патрони, отримані на спортивній базі ленінградського клубу «Динамо», що належав НКВД. І Ніколаєва двічі відпускали. Після цього вбивства Сталін розпочав «чистки» з ветеранів більшовицької «гвардії». У середині 1935 року було розпущено Товариство старих більшовиків і Товариство колишніх політкаторжан

Козацький хрест в урочищі Сандармох

Неподалік Біломорканалу, ліворуч від шосе, що веде з Медвеж’єгорська в Повенець, лежить урочище Сандармох — колишнє «звичайне місце виконання вироків». За доби політичного терору там убито, за різними даними, від 9 до 12 тисяч осіб (як повідомила газета «Карелия», виявлено 236 могил, у кожній — десятки розстріляних). Із 1997 року цей таємний некрополь став меморіалом. У лісі встановлено валун із написом про страту тут 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (рос. — СТОН), позначено розстрільні ями, споруджено дерев’яну каплицю в ім’я Георгія Побідоносця. На галявині Пам’яті — поминальні хрести: православний (російський) і католицький (польський). У цьому місці, вважають дослідники, останній земний притулок багатьох українців, чиї імена пов’язані з національним «Розстріляним відродженням»

«Солідарність»: польський шлях до свободи

Наприкінці серпня цього року в Польщі відзначається 31-а річниця заснування «Солідарності» — незалежної самоврядної профспілки, яка у 80-х роках ХХ ст. стала вираженням загальнонаціонального прагнення поляків подолати комуністичний режим, накинутий Радянським Союзом, отримати свободу та незалежність. Поява «Солідарності» була подією, що мала важливе значення для демократичних змін не лише в Польщі, але й інших країнах Центрально-Східної Європи; можна сміливо твердити, що це була одна з ключових ланок ланцюга подій, що призвели до повалення тоталітарного режиму в Польщі та розпаду Варшавського договору

Вiйна, яка все ще не скiнчилась

Серйозні дослідники точно відзначають, що політичні та воєнні режими, що контролювали українські землі в ХХ столітті, навряд чи можна назвати своїми для українців. Багато написано і про антиукраїнські настрої Гітлера і Сталіна, що втілювалися у конкретній антигуманній політиці. Багато написано і про ті ілюзії, що їх плекало керівництво ОУН і УПА, розраховуючи на те, що обидва диктатори знесилять один одного, внаслідок чого долю України вирішуватимуть США та Англія (на користь, зрозуміло, української незалежності).

«Не одцвіте моє кохання...»

Розпочався шлях 22 січня 1864 року в Сорочинцях на Полтавщині «в убогій селянській хаті» — так розповідав сам Самійленко в «Автобіографії», котру почав писати лише за місяць до смерті, але так і не завершив. У житті поета були більш аніж драматичні сторінки, що їх йому дуже не хотілось відкривати аж занадто допитливим «біографам». Саме враховуючи це, слід розуміти і скупі слова Володимира Івановича з «Автобіографії»: «До метрики мене записано як незаконного сина «селянки Олександры Кіндратьєвни Самойленко»...

«Термінал» союзників і Україна

Черчілля відчутно непокоїла ситуація, коли Східна Європа опинилась під радянським контролем, а Червона Армія стояла в Берліні, на Ельбі та Дунаї — значно далі на захід, ніж сподівались Лондон і Вашингтон, в декількох танкових переходах від узбережжя Атлантики. Він писав: «Грізний ворог, з яким ми билися понад п’ять років, безумовно капітулював. Єдине, що залишалось зробити державам-переможницям, — це встановити справедливий і міцний лад, який охоронявся б всесвітнім органом, повернути солдатів на батьківщину... і вступити в золотий вік розквіту та прогресу...

Таємна сила українських патріотів

Українська Військова Організація (УВО) утворилася з числа українських військовиків, що перебували в еміграції на теренах Чехословаччини, Німеччини та інших країн. Перехід до нової форми визвольного руху ініціював колишній командир Осадного Корпусу Січових Стрільців полковник Євген Коновалець. На засіданні «Стрілецької Ради», що відбулося в липні 1920 року в Празі, й утворилася УВО, а сама Рада розформувалася. Ядром цієї потужної таємної організації стали колишні січові стрільці і вояки Армії УНР. Спочатку керівництво організацією здійснювалося зі Львова, пізніше – з Берліна і Женеви, Відня. Крайові команди УВО знаходилися в Гданську, Кролевці та Ужгороді. а Начальна Команда УВО у Львові. Після виїзду Євгена Коновальця за кордон в цьому місті почала діяти Крайова Команда під проводом Андрія Мельника.

Пам’ятка героїчної доби

Цінність цього визначного документа історичної та суспільно- політичної думки України другої половини XVII століття визначається, перш за все, тим, що літопис Самовидця доносить до нас повідомлення, оповіді, найрізноманітнішу інформацію (супроводжувану певними суб’єктивними оцінками автора або ж взагалі без будь-яких оцінок), що практично не збереглися в ніяких інших письмових джерелах доби Козацької держави. Не можна не звернути уваги на стиль і мову оповідача. Чи йдеться про початок національно-визвольної революції під проводом Богдана Хмельницького (до речі, саме з подій 1648 року й розпочинається літопис Самовидця), чи про трагедію Руїни, чи про роки гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи — скрізь таємничий автор (до з’ясування його загадкової особи ми ще повернемось) веде свій виклад чіткою, ясною, прозорою мовою, майже позбавленою книжності, прикрас, впливу латинської, німецької або польської літератури.

Як виникають міфи

Сьогодні інтерес до найдавнішої історії України без перебільшення — всезагальний. І цілком природно, що кожна людина, не байдужа до минулого свого народу, хоче знати відповідь на хвилюючі питання: хто ми, звідки, ким були наші далекі пращури? Особливо це стосується становлення археологічних культур і їхньої етнічної належності. Згадаймо, наприклад, що було сказано про генезис людності трипільської культури (IV—III тис. років до н. е.): семіти, хато-хурити, фракійці, арії, навіть шумери і, звичайно ж, — праукраїнці. Але, як відомо, чим більше визначень одного і того ж, тим менше визначеності. Навіть серед славного та просвітленого племені інтелігентів є окремі його представники, які рішуче готові братись за будь-які проблеми й вирішувати їх, як кажуть, «блискавично»! Позиція — безпомилкова, як у біблійних пророків. Ви не знаєте, хто такі трипільці?

Родоначальник нової вірменської літератури

Народився він у селянській сім’ї в невеликому тоді селищі Канакер поблизу Єревана. Жадоба знань привела його юнаком до Ечміадзіна, резиденції католікоса та центру релігійного життя, а почасти й освіти та культури. Тут він знайомиться із стародавньою вірменською писемністю, працями класиків старовірменської історіографії Мойсея Хоренаці, Єгіше, Павстоса Бюзанда; далі продовжує навчання в Тифлісі, де, зокрема, цікавиться російською мовою та культурою. Доля звела Абовяна з професором Дерптського університету Парротом, і в 1830 р. він їде туди навчатися. У Дерпті він не обмежувався офіційними науковими курсами, а зацікавився європейськими просвітительськими та романтичними народолюбними ідеями, які справили на нього глибокий вплив: тут він познайомився з багатьма передовими діячами науки та культури Росії, вивчав російську та європейські літератури, що великою мірою визначило формування його світогляду та літературних інтересів.

Беатріче з хутора Мотронівка

Ганна Барвінок (літературний псевдонім, справжнє ім’я — Олександра Михайлівна Білозерська) народилася 23 квітня 1828 року на Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни. Батько дівчини, Михайло Білозерський, був одним із найосвіченіших людей в тих краях, здобув репутацію «вільнодумця», «масона» та «вольтеріанця» (і справді, він залюбки читав знаменитого французького філософа в оригіналі!).

Катастрофа отруєної свідомості

Друга світова війна стала явищем, котре не має і, будемо вірити, ніколи не матиме аналогів у всесвітній історії. Ні за незрівнянною кількістю жертв, ні за абсолютною, тотальною жорстокістю, ні за страшними ранами, які вона назавжди залишила у свідомості сотень мільйонів людей. Ось чому той факт, що ювілейні урочистості на честь нашої перемоги вже завершуються, в жодному разі не може бути підставою для цинічного «закриття теми» або, тим більше, свідомого привнесення до цієї вічно актуальної, святої проблеми елементів кон’юнктурщини, політичних спекуляцій, дешевого формалізму. Забуття тут абсолютно непростиме; адже, як нагадував видатний мислитель ХХ століття Джордж Сантаяна, «народи, що не пам’ятають свого минулого, приречені заново його пережити». Є всі підстави вважати, що ця думка стосується й України.
Інакше кажучи, знову постає головне, глобальне питання, безмежно важливе для перспектив вселюдського майбутнього: як таке стало можливим? Колективна думка демократичних країн людства в загальному вигляді вже дала відповідь

Українець, який підкорив Пітер сміхом

Трохи більше 80 років тому — 12 березня 1925 року — в Празі помер великий гуморист і сатирик Аркадій Тимофійович Аверченко. Того ж місяця йому виповнилося б лише 44. Спочатку в еміграції, потім у Росії, де він багато років працював, і лише потім в Україні, де народився і відбувся як письменник, усвідомили гіркоту втрати, незатребуваність величезного таланту, бо його «носій» не зважав на владу — ані на царську, ані на радянську... Знаменитий Саша Чорний, із яким Аркадій Аверченко з’їв не один пуд солі на письменницькій ниві, в некролозі зауважив: в Аркадії Аверченку переважали риси, притаманні саме українцям: завзятість, виняткова працездатність, уміння працювати не остигаючи, не піддаючись жодним настроям, «з точністю машиніста, який веде свій поїзд від станції до станції».

Холмщина — земля короля Данила

«Мiсто Холм в Русi» («Civitas Cheіmensis in Russia») — такий напис над панорамою мiста помiстив Федiр Раковецький, який гравiрував iлюстрацiї до книжки єпископа Максимiлiана Рило про здiйснену у 1765 р. коронацiю чудотворної iкони Пречистої Дiви Марiї в холмському греко-унiатському, тобто руському, соборi. У ХVIII сторiччi напис цей нiкого не тривожив — адже Холмська земля була частиною Руського воєводства i хоч входила до складу Польської Корони, недоречним було заперечувати iсторичну приналежнiсть цiєї територiї до Русi. Був це ще час, коли історично-етнічна Русь і політична Польща співіснували на одній території. Але вже півтора сторіччя пізніше, коли й холмські русини запрагнули бути не етнографічною особливістю краю, а частиною української нації — стало тут надто тісно, й під час Другої світової війни полилася кров.

Сповідь на таємничу тему

Перед нами – драматична, суперечлива доля на тлі трагічної, переломної доби, яка нищила людські душі, суттєво понизила цінність життя людини, а, з іншого боку, відкривала воістину небачені досі можливості для кар’єрного злету. Визначний вчений, викладач Києво Могилянськоїакадемії, перу якого належать відомі праці з богослов’я, історії філософії, логіки, психології («Вступ до логіки, або, простіше, діалектики», «Змагання перипатетиків», «Камінь віри» тощо), близький особистий друг й прихильник Мазепи перших років його гетьманування, Яворський 1700 року отримує наказ царя Петра — негайно залишити Київ і посісти місце чильника в рязанській і муромській митрополії. Відмовитися було практично неможливо (цар знав видатні здібності Яворського й високо цінував їх). Дальший життєвий і кар’єрний шлях привів митрополита на найвищі ієрархічні щаблі в російській православній церкві. Довелось Яворському приймати і трагічні, непростимі рішення

Співець гайдамаків

Людина, про яку піде мова, представник української школи в польській літературі, котрий входив до відомої трійці «ЗА- ГО-ГРА» (Богдан Залеський, Северин Гощинський, Михал Грабовський), був великим прихильником українства, понад усе цінував землю, на якій народився, і завжди повертався в рідний край, куди б доля його не закинула. Набагато раніше Тараса Шевченка Северин Гощинський торкнувся болючої теми гайдамаччини 1768 року, створивши свій найкращий твір — поему «Канівський замок».

Реконструкція долі

Про Степана Куницького нам відомо небагато. Походив він із старовинного шляхетського роду Куницьких герба Драго-Сас. Свого часу служив у гетьмана Дорошенка, який очолював Правобережжя в 1665 — 1676 роках. При цьому Куницький користувався особливою довірою у гетьмана. Про це свідчить хоча б той факт, що коли Дорошенко видавав свою дочку за племінника Лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного, сватання відбувалося саме через Куницького.

«Образ рідної неволі»

Драматичні поеми Лариси Петрівни Косач — коштовна окраса нашої культури. Будучи митцем воістину національним (про що свідчить і творчий псевдонім, обраний іще 13-річною дівчинкою, обраний свідомо, як виклик, як присяга на вірність рідній землі — саме він обезсмертить її), Леся Українка володіла водночас унікальною, Богом і природою даною здатністю прозирати, точніше, навіть провидіти життя, долю й історію українського народу на «далекому», значною мірою «екзотичному» тоді матеріалі з далекого минулого Давнього Сходу, античних часів, доби Середньовіччя. Коли геніальна українська поетеса писала чи то про Міріам, чи то про Руфіна і Прісціллу, чи то про Кассандру (образ у чомусь автобіографічний: жахлива кара богів і найбільша трагедія в тому, що винятковий дар передбачення було вкладено в несхибну духом, але тендітну тілом жінку, котрій — ось що найстрашніше — ніхто не вірить, чуючи її апокаліпсичні пророцтва, які завжди збуваються), вона бачила перед собою передовсім Україну.

Реформатор, який переміг

Інавгураційна промова Рузвельта містила три тези, що привернули до себе увагу. Перший: суспільству життєво необхідні глибокі, радикальні реформи, далекосяжні за своїми наслідками (але не революція!). Другий: «єдине, чого ми, американці, повинні боятися — це сам страх, що паралізує волю і розум, що наперед прирікає нас на поразку». І третій: «необхідні сміливі, наполегливі експерименти, пошуки нових методів подолання труднощів... Головне — пробувати щось». Чому «сміливі експерименти» справді були необхідні? Стисло розглянемо розвиток ситуації у країні в 1929—1933 роках.

Операція «Аргонавт» і Україна

22 січня 1945 р. Ф. Рузвельт у глибокій таємниці відплив від берегів США на борту важкого крейсера «Куінсі». 2 лютого він прибув у порт Ла-Валетта (острів Мальта), де його чекав У. Черчилль, що прилетів сюди раніше. Того ж дня за обідом у каюті американського корабля було остаточно узгоджені позиції обох країн на зустрічі з третьою стороною. Зокрема, домовлено за свідченням У. Черчилля, про небажаність, «щоб росіяни окупували в Західній Європі більше того, що необхідно».
1 лютого Й. Сталін спецпоїздом під посиленою охороною прибув з Москви до Сімферополя. В цей же день він вирушив до Ялти, зробивши по дорозі коротку зупинку в Алушті. Місцем перебування радянської делегації став Юсуповський палац, який знаходився між Лівадією й Алупкою. Звідси він послав коротку радіограму Черчиллю: «Я вже на місці».

Мудрість дивака

Щоб зрозуміти творчість великого мудреця, слід мати на увазі, що Сковорода був сином свого часу (безперечно, банальна, але правильна думка!), й тому його життя та спадщину необхідно розглядати в контексті трагічної історії України другої половини XVIII століття. А це була доба «хижої вовчиці» Катерини II, час, коли сотні й сотні тисяч вільних українських селян волею «просвещенной» імператриці та із залученням жорсткого державного механізму було перетворено на рабів, кріпаків. Що залишалося робити людині в цій ситуації, аби всупереч усьому зберегти свою внутрішню незалежність, гідність і честь? Сковорода дає несподівану, дивовижну відповідь (як і властиво кожному генію, він йшов неуторованими шляхами, бачив ціль, яку не бачив ніхто). А саме: кожній людині треба передовсім пізнати себе.

«Українська Карелія»

67 років тому був чорний день для України — 3 листопада 1937 року, за один тільки день, в Сандармосі було страчено 139 українців. Серед них відомий мовознавець Микола Трохименко. Його син — Веніамін Трохименко став на чолі спорудження пам’ятника в пам’ять загубленого життя свого батька і всіх українців. Саме завдяки його фінансовій допомозі в 2002 році в Києві Всеукраїнське товариство політичних в’язнів, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва, редакція вісника «Ант» організували та провели конкурс на кращий проект пам’ятника в Сандармосі, переможцями якого стали художник Микола Малишко і скульптор Назар Білик. А в березні Віктор Ющенко звернувся до мене з проханням взяти на себе організацію роботи по спорудженню пам’ятника, і, майже зразу, вніс першу пожертву на цю святу справу. А потім українці всього світу стали складати пожертви на пам’ятник. Невтомна праця Миколи Малишка і Назара Білика (вони працювали по 12— 14 годин на добу, без перерви) сприяла тому, що ми встигли закінчити основні роботи за коротке північне літо. Дякуємо за підтримку, за допомогу всім, хто приймав участь в нашій святій справі!

Фатальний бренд

Отже, боротьбисти. Хто вони? Становлячи від літа 1917 року спочатку невелику групу в УПСР, вони під кінець того року оформлюються в закінчену інтернаціоналістську течію. На IV з’їзді УПСР 13 — 16 травня 1918 року під час гетьманщини ця група складає керівництво партії і послідовно веде УПСР на радянські позиції. Водночас відбувається ідеологічна еволюція УПСР у бік комунізму. Вже в 1919 році партія переіменовується. Тепер вона має назву «УПСР (комуністів-боротьбистів)». Влітку вона об’єднується з УСДРП (незалежних — лівих) і змінює назву на «Українська комуністична партія (боротьбистів)».

Максим Рильський, poeta Maximus

Стати поетом Максимові Рильському воістину було написано на роду. З малих літ його оточували люди культури. Батько Максима Тадей Рильський (1841— 1902) був київським «шістдесятником» ХІХ століття — як і мовознавці Павло Житецький та Кость Михальчук, історик Володимир Антонович, композитор Микола Лисенко, драматург і театральний діяч Михайло Старицький, лікар Федір Панченко... Саме люди цього кола заснували «Стару Громаду», — культурницький осередок інтелігенції, який відіграв велику роль у відродженні української нації. На одній із світлин бачимо малого Максима поруч із батьком і професором Антоновичем. Фотооб’єктив вихопив один із тих моментів, яких у житті майбутнього поета було чимало. Він виростав в атмосфері, де шанувалися інтелект, широка культура, українська ідентичність, демократичні традиції.

На стику двох культур

Спадщині Гребінки, блискучого прозаїка, поета-лірика, байкаря, який однаково плідно й успішно творив і мовою Котляревського, й мовою Пушкіна (з останнім, до речі, був знайомий особисто, переклав його «Полтаву» українською), сказати б, «не пощастило». Написане ним давало Євгену Павловичу вагомі підстави вважатися якщо не класиком, то, принаймні, вельми шанованим автором обох літератур. Проте реальність склалась дещо інакше. Попри достатньо високі оцінки безперечних авторитетів (так російськомовним романом Гребінки «Доктор» свого часу захоплювався Антон Чехов) ім’я та твори письменника, як здається, ще не здобули належної поваги в критиків і у широкого загалу. Можливо, річ у тім, що для російської культури Гребінка видавався занадто «українським» і навпаки? Досить сумний парадокс...

На перехресті

В історії України було чимало доленосних часів, коли країна стояла на перехресті і мала обирати між Сходом і Заходом. Чи не першим таким моментом було обрання князем Володимиром християнської церкви Візантійського обряду, результатом чого стало входження молодої Київської держави до світу східних, а не західних країн. Між тим, приєднання до Римської церкви, як це в ті часи зробили деякі інші слов’яни (чехи, хорвати, словени, поляки), не вважалося тоді чимось особливим, бо у Х столітті Рим і Константинополь ще знаходилися у повному церковному єднанні й постійно спілкувалися.

Помаранчева революція: між минулим і майбутнім

Україна поставила абсолютний рекорд тривалості президентської кампанії — з 3 липня 2004 року до 20 січня 2005 року, тобто 201 день. За перебігом виборів під час першого туру слідкував 991 офіційно зареєстрований іноземний спостерігач, в ході другого туру їх кількість зросла до 3 тисяч. А за повторним голосуванням слідкувало вже понад 10 тисяч іноземців. Істотно менший ступінь фальсифікацій під час повторного голосування визначився однак не кількістю іноземців, а революційною ситуацією. Чому перемогла Помаранчева революція? Адже зрозуміло, що «партія влади» мала у своєму розпорядженні достатні силові та пропагандистські аргументи, щоб нав’язати суспільству свою волю. Зокрема, їй вдалося розколоти країну майже навпіл у спробах утримати свої позиції.
Та головною причиною їхнього провалу слід визнати політичну активність виборців, які на знак протесту проти фальсифікації їхньої волі вдалися до ненасильницьких дій, спрямованих проти влади. Вони були наперед заплановані і добре координувалися. Інша річ, що широкі верстви населення, особливо молодь, активно підтримали організаторів ненасильницьких дій. Події в Україні розгорталися на очах у всього світу, й це стримувало представників «партії влади» від різких рухів

Уроки великої трагедії

60-та річниця визволення табору смерті Аушвиць-Біркенау (Освенцім) стала міжнародною подією. Завтра із цього приводу до Польщі прибудуть урядові делегації із 44 х країн світу. Очікується приїзд президента РФ Володимира Путіна, президентів Франції та Німеччини Жака Ширака й Горста Келера, прем’єр-міністра Італії Сильвіо Берлусконі, президента Ізраїлю Моше Кацава, віце-президента США Діка Чейні, королеви Нідерландів Беатрікс. Відвідає Краков і новообраний Президент України Віктор Ющенко, батько якого також був в’язнем табору смерті під час Другої світової війни.

Вільне дихання: без дозування

В осмисленні помаранчевого вибуху напрошується термін дозування. Ми виборювали досі дози свободи, її необхідні часточки, щоб не задихнутися, не впасти в летаргію. Це були КОВТКИ свободи, хоча й життєдайні, але не достатні. Для більшості старшого й середнього поколінь це була жорстка реальність, з якою треба було миритися або сприймати як належне. Та молодь не захотіла визнавати дійсне за бажане. І повстала! Ковток свободи віднині повинен (і буде!) замінений ВІЛЬНИМ ДИХАННЯМ свободи, диханням без дозування.

Щоб не зазнавався

Одного гарного ранку заграв трубач і всі козаки вистроїлися посередині коша у формі літери «П»; до них звернувся кошовий отаман: «Товариші! Панове запоріжці! Маємо готуватися до походу на татар, а порядку немає — конче необхідно обирати собі гетьмана!». Козаки почали радитися — сперечалися, хвилювалися, били шапками об землю. Зрештою закричали: «Нехай буде нашим гетьманом Сагайдачний!». На знак згоди полетіли вверх тисячі козацьких шапок, наче хмара. Та це був тільки початок церемонії. Потім козаки притягли на площу два вози, перевернули їх уверх колесами і почали копати землю та засипати ті вози, аж поки не утворився серед табору великий пагорб. Тоді кошовий писар поклонився полковникам, сотникам, отаманам зі словами: «Пора, панове, новому гетьману сісти на престол.», а Сагайдачного запросив: «Ідіть, Батьку, закон брати!». Сагайдачний піднявся на пагорб посеред табору і сів там, а козаки закричали: «Дай тобі, Боже, лебединий вік і журавлиний крик!»

Повернути пам’ять про Льва Симиренка

На думку кримських вчених, увічнення пам’яті Льва Симиренка має велике значення для майбутньої України. Тоталітарна комуністична влада всіляко зменшувала значення Льва Симиренка для науки України та Росії і намагалася стерти пам’ять про нього в головах народу, тому треба багато зробити для відновлення його доброго імені. Так, необхідно вирішити питання про включення до бюджету 2005 року коштів на встановлення меморіальних дошок у Криму, на батьківщині Симиренка і в місцях його перебування. Потрібно прийняти рішення про перейменування села Маленького в Криму на Симиренкове, присвоєння імені Льва Симиренка кримській станції садівництва, яка знаходиться в цьому селі, присвоєння імені Симиренка одній із вулиць або площ Сімферополя, вулицям тих міст Криму, де працював Симиренко, зокрема Ялти, Алушти, Гурзуфа, Білогорська.

Тиша і грім Василя Симоненка

Ріс майбутній поет із матір'ю Ганною Федорівною Щербань (як пішов із сім'ї чоловік, повернула собі своє дівоче прізвище) та з її батьком — дідом Федором. Баба померла рано, коли їй було лише сорок два роки. Перед його дитячими очима пройшло лихоліття війни — голод і холод, щоденний страх від бомб, снарядів і куль. Запам'ятався плач вдів над похоронками та жінки на болоті в очеретах, біля річки Удай, що тече вздовж села, ховали від німців корів, бо молоко було чи не єдиним харчем у ті роки. Потім — довгождана перемога, сльози радості матерів
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар