Архів - Україна Incognita
Архів

«Ваші вольності ліквідувати наказано»

Своїм маніфестом від 16 травня 1722 р. російський цар Петро I створив «Малоросійську Колегію», не довіряючи 76-річному українському гетьману Івану Скоропадському, якого вважав «мазепинцем». До складу Колегії входили шість московських штаб-офіцерів із розквартированих в Україні військ, а очолював її президент-бригадир Степан Вельямінов. Незважаючи на образу й заперечення гетьмана І. Скоропадського проти московської задумки, Петро I визнав за можливе заявити, що її створено «не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ніхто не кривдив, ні неправими судами, ні зловживаннями старшин». І. Скоропадський не зміг перенести такого лукавства і зневаги до нього і через кілька днів після отримання указу, 3 липня 1722 р., помер. Перед смертю він доручив гетьманську булаву аж до обрання нового гетьмана чернігівському полковнику Павлу Полуботку і призначив його наказним (тимчасовим) гетьманом. При цьому слід нагадати, що ще в 1708 р. П. Полуботок, як і І. Скоропадський, був претендентом на гетьманську булаву після Мазепи

Динаміка «керованого вибуху»

Досвід історії наділяє нас дійсно безцінними можливостями, справді чудовою перевагою: порівняти те, що є, з тим, що вже було. Зіставлення з «революцією троянд» в Грузії 2003 р. і з поваленням Мілошевича в Сербії 2000 р. стало вже загальним місцем. Проте можна й потрібно аналізувати і уроки десятків та сотень інших революцій (думається, що процес цього аналізу ще попереду). Вкажімо зараз лише на дві «прозорі» аналогії, що встають перед очима історично мислячих людей: українська національно визвольна революція1918—1920 р.р. з її компромісами, нерішучістю, кривавим екстремізмом і так і не розв’язаними завданнями, котрі довелося вже вирішувати зовсім іншій революції, 1990—1991 років, що привела до здобуття Україною юридичної незалежності.

Запалити вогонь у серцях

Син реєстрового козака Полтавського полку, він народився в селі Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської області. У 12-річному віці вступив у Києво-Могилянську Академію, а потім навчався в університетах Мюнхена, Відня і Бреслау. Повернувшись до України, Сковорода певний час викладав етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Звільнений за «вільнодумство», Григорій обрав життя мандрівного філософа. Як твердить легенда, він відвідав багато країн Центральної Європи, аби ближче пізнати людей, їхні характери, звичаї, культуру, мови... Сковорода вивчив латинську, був знайомий із філософськими творами давніх і сучасних авторів. Велика частина його життя була пов’язана з постійними мандрівками містами і селами рідного Лівобережжя та Слобожанщини. Часто він вступав у гострі філософські спори з різними людьми, на ярмарку, в дорозі або в сільській садибі

Поміж політикою й історією

Народився Іван Павлович Лисяк-Рудницький у Відні, одному з найвідоміших інтелектуальних центрів Європи, в родині адвоката й громадського діяча Павла Лисяка та визначного українського педагога, одного з лідерів українського жіночого руху, згодом депутата польського Сейму Мілени Рудницької (1892— 1976). Отож, зростаючи в середовищі справді високої духовності та інтелектуальної вимогливості, Іван, за влучним висловом кращого дослідника його життя і творчості (і, додамо, особистого друга), всесвітньо відомого вченого, іноземного члена НАН України Омеляна Пріцака, «з молоком матері дістав свої інтелектуальні зацікавлення, уже напевно прислуховувався до політичних дебатів, ще тоді, коли «під стіл пішки ходив».

«Останній козак на гетьманському столі»

Новий гетьман Данило Апостол (1658 — 1734) був миргородським полковником ще за Мазепи і його однодумцем. Так, 1689 року він брав участь у поході московської армії Голіцина з 40-тисячним козацьким військом гетьмана Мазепи проти кримських татар на Перекоп. У 1693 і 1696 роках він також був учасником походу козацьких військ проти Кримського ханства. Відзначився полковник Д. Апостол і 1697 року у війні Росії проти турків, а з 1700 по 1706 роки брав безпосередню участь у війні зі шведами на боці Росії. На початку шведської кампанії козацький корпус під командуванням Д. Апостола розбив армію шведського генерала Шліппенбаха під Ерестфаром у 1701 році. Козацькі війська Д. Апостола та І. Мировича 1704 року розпочали похід на допомогу союзнику Росії — польському королю Августу II на територію Познанського воєводства, вони звільнили від шведів Варшаву. З 1706 року Д. Апостол, як і багато козацьких старшин, почав схилятися до думки про необхідність створення українсько-шведського союзу і звертався до Мазепи з пропозицією звільнити Україну від московської залежності. Пересвідчившись у неможливості такого союзу, Д. Апостол відвернувся від Мазепи і почав лояльно співпрацювати з російською владою

Мужність думки

Книга Ю. Липи зустріла суперечливі оцінки, але його, мабуть, порадувало те, що її позитивно оцінив видатний український історик І. Крип’якевич, підкресливши, що автор «мав відвагу поставити під дискусію найважливіші проблеми українського сьогочасного й майбутнього». При цьому вчений поділяє не всі висловлені в книжці думки Ю. Липи, вважаючи, що деякі «погляди автора треба трактувати як гіпотези, а то й — фантазії».
Але Ю. Липа не зупинився на цьому трактаті. Ситуація у світі змінювалася дуже швидко: в 1939 р. вибухнула Друга світова війна, коли в боротьбу вступили великі потуги. Україна знаходилася у складній ситуації: передбачливі люди розуміли, що війна її не омине.

Мужність думки

Майже 70 років тому, 20 серпня 1944 року, куля енкаведиста обірвала життя великого українського патріота, лікаря, письменника і політичного мислителя Юрія Івановича Липи (1900 — 1944). На жаль, ця неординарна постать у нашій історії ще мало відома широкому українському загалові й у світі, на що вона, безумовно, заслуговує. В цій статті ми розглянемо лише одну грань його різнобічної діяльності, яка набула яскравого блиску в останні роки його короткого життя, а саме — дослідницьку працю в галузі геополітики.
Народився 5 травня 1900 р. в Одесі в родині відомого громадського діяча-патріота, лікаря за фахом — Івана Липи. З дитинства відчував гарячу любов до рідного краю і пройнявся ідеями визвольної боротьби українського народу. Коли вибухнула революція 1917 року, він разом з батьком був у лавах тих, хто взявся за розбудову української держави.

Без лестощів

У нас мова піде про, мабуть, найяскравіший зразок публіцистики Маланюка — його статтю «Малоросійство». Сама назва твору звучить як діагноз хвороби, як ймення смертоносного вірусу, що його автор, найбільше стурбований здоров’ям українського національного організму, досліджує з однією лише метою — знищити. Причому, як усвідомлює Є.Маланюк, саме майбутнє нашого народу вирішальною мірою залежить від того, чи буде подоланий, чи буде геть викорінений цей вірус. Але постає питання: що ж таке малоросійство?

Таємниця покликання

Коли у грудні 1918 року один із найвизначніших соціологів ХХ століття, видатний історик, філософ, економіст і правознавець, найбільш, можливо, енциклопедично освічений учений Німеччини тієї доби Макс Вебер (1864 — 1920) виступив перед аудиторією Вільного німецького студентського союзу з грунтовною і, як завжди в нього, теоретично глибокою лекцією «Політика як покликання і професія», могло здатися, що момент для теоретизування професор Вебер обрав не надто слушний. Німці переживали складні й суперечливі почуття (захоплення, страху, паніки, національної образи, невпевненості в завтрашньому дні), викликані небувалими історичними подіями, що докорінно змінили країну: поразкою в першій світовій війні і листопадовою революцією 1918 року, що позбавила влади імператора Вільгельма II.

Український бунт

Руйнувалися підвалини державності (не в останню чергу внаслідок безмежного соціального розшарування), витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась «вартість» людського життя.
Саме тому події, що відбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути й предметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєю історією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальним моральним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада (зауважимо, рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького) за участю представників десятків тисяч «чорного», незаможного люду — селян, міщан, бідних козаків та іншої «голоти».

Залізом і кров’ю

Посилила драматичну ситуацію в Польщі в 1939 р. недолуга політика її уряду, що призвела до краху II Речі Посполитої. Декларативно керівництво Польщі проголошувало власну безсторонню позицію, котра випливала з доктрини Ю.Пілсудського «про двох ворогів — Німеччину та Росію». Згідно з нею в 1932 р. Польща підписала пакт про ненапад iз СРСР, а в 1934 р. — декларацію про ненапад iз Німеччиною. На практиці ж тодішні польські керівники віддавали перевагу зміцненню відносин з Німеччиною, їх майже не бентежила стратегічна спрямованість політики Гітлера на загарбання слов’янських земель. Мало того, польські лідери сподівались у співпраці з ними мати територіальні надбання. Сам же Гітлер не приховував, що всі угоди з Польщею мають тимчасовий характер, і в далекосяжних планах чільне місце відводив анексії польських земель.

Гра на винищення

Слід зауважити, що видатний сатирик, будучи людиною широко освіченою, все життя цікавився історією та мав свої погляди на історичний процес (вони ставали з часом все радикальнішими й більш песимістичними). «Успіхи» цивілізації далеко не завжди викликали в Твена захоплення; натомість він вказував на дедалі зростаюче відчуження між людьми, що вже починало визначати духовну атмосферу й на батьківщині Клеменса, в США, і в інших технологічно розвинених країнах. Але творчий метод, за допомогою якого Твен спромігся відтворити історично достовірний портрет епохи, — це не сентиментальні заклики до загальної любові та християнського прощення, а навпаки, продумане й майстерно розраховане нагромадження абсурдів (адже абсурд, за Твеном, значною мірою і є сутністю життя, зокрема політичного)

Ятвяги та боротьба Галицько-Волинського князівства за Полісся

Ятвяги належали до тих летто-литовських племен, з якими довгий час доводилося інтенсивно контактувати слов’янському населенню. Вони проживали в регіоні між середнім правобережжям Нерева та середнім лівобережжям Німану. Зараз це північно-східна частина Польщі, південно-західна частина Литви, а також частина Західної Білорусі. У Литві їх називали дайнавами. Очевидно, це і є самоназва, від якої в слов’ян виник етнонім ятвяги. Цей етнос був відомий німцям під назвою судови, а поляки називали їх полісянами, поліщуками.

«Руська Правда»: перший кодекс законів на Русі

Особиста безпека в кримінальних законах Ярослава оцінювалася дуже високо. Тому в одній з перших статей закону так і йдеться: «Хто вб’є людину, тому родичі вбитого мстяться за смерть смертю». У тому випадку, якщо в убитого не виявиться месників, то з убивці стягують до скарбниці гроші в таких розмірах: за голову боярина князівського або громадянина іменитого, або наближеного до князівського двору — 80 гривень, тобто подвійну виру; за князівського отрока, повора, конюха, купця та ін., тобто за будь-яку вільну людину (варязького племені) або слов’янина — 40 гривень, тобто одну виру; а за вбивство дружини — 20 гривень, тобто піввири; за вбивство сільського старости, ремісника і за годувальницю — 12 гривень; за простого холопа боярського і людського — 5 гривень і, нарешті, за раба — 6 гривень, і понад те до скарбниці 12 гривень данини або пені. При цьому слід зауважити, що 1 гривна тоді цінилася дуже високо, так, за 1 гривну можна було купити 20 баранів або одного робочого вола.

«Козацький король» Ян ІІІ Собеський

«При кому козаки, при тому й залишається Україна», — саме таким принципом (а це були його слова) керувався протягом усього періоду свого правління польський король. Ще перебуваючи на посаді великого коронного гетьмана протягом 1667 — 1674 рр., Я.Собеський виявив себе політиком, який добре розбирається в «українсько-козацькій» проблемі. Його вміла політична й військова боротьба за право володіння Правобережною Україною з гетьманом П.Дорошенком і султаном Мегмедом IV, поряд з іншими, стала однією з головних причин обрання Собеського на королівський трон Речі Посполитої. «Гетьман П.Дорошенко, який став на чолі Правобережної України, постановив унезалежнити цілий край і від Польщі, і від Росії, а вихід шукати в турецькій протекції», — відзначав відомий польський історик З.Вуйцик у другому томі «Історії польської дипломатії». У лютому 1675 р., після того, як по Україні і Польщі поширилася чутка про смерть П.Дорошенка, король видав універсал до всіх станів українського суспільства

Мрія Єжі Гедройцa

Мабуть, це рідкісний випадок у світовій історії, коли людина, яка живе в еміграції, далеко від рідного краю, призвела до радикальної зміни у міжнаціональних взаєминах: від ворожнечі до співпраці. Йдеться про постать і діяльність Єжи Гедройця — видавця і редактора польського журналу «Культура», що виходив у Парижі. Нащадок старовинного, спольщеного протягом століть, княжого литовського роду, він народився перед першою світовою війною у Мінську, де його батько був лікарем. Із демократичних переконань Гедройць-старший зрікся титулу князя. Молодий Гедройць пішов тим самим шляхом.

Повернення до України

Київському університетові було важко стати джерелом українського відродження, про яке мріяв Стоянов, хоча б тому, що російська влада створила його для іншої національної програми й дозволила йому розвиватися в іншому напрямку. Відкритий 1834 р., через кілька років після невдалого польського повстання, Університет Св. Володимира мав за завдання русифікувати польську та сполонізовану українську шляхту, яка домінувала на Правобережній Україні й панувала над закріпаченим українським селянством. Довгі роки основну масу студентського колективу складали вихідці з цього привілейованого середовища, але русифікувати себе не давали.

Українсько-польський кордон: тридцять років протистояння

Знищення Польської держави у вересні 1939 року означало утворення спільного кордону між Німеччиною та Радянським Союзом від Балтики до Карпат. Ця подія мала лише один безпосередній наслідок: допомогла двом тоталітарним державам зійтися між собою в смертельному герці. Чому утворення сучасного українсько-польського кордону, або, висловлюючись інакше, возз’єднання Західної України з УРСР не можна пов’язувати з секретним протоколом до укладеного 23 серпня 1939 року Договору про ненапад? Хоча б через те, що в пакті Ріббентропа-Молотова фігурував інший кордон. Стаття 2 цього документу проголошувала, що німецька й радянська «сфери інтересів» розмежовуються по Нареву, Віслі й Сану. Це означало, що до Радянського Союзу мали відійти не тільки Західна Україна, Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, але й уся територія країни аж по Віслу. Гітлер відступав Сталіну майже дві третини території Польщі. Ніхто з тих, хто розробляв і підписував пакт, спеціально не думав про українські, білоруські та литовські землі, що входили до складу радянської «сфери інтересів». Вони потрапили в цю «сферу» тільки тому, що були розташовані у східній, а не в західній частині Польщі

Журавлі над Краковом

Символічним нам тепер здається вже те, що народився майбутній письменник (це сталося 9 листопада 1872 року в мальовничому подільському селі Крегулець) у тій самій хаті, де свого часу жив відомий в тих краях польський повстанець, учасник національно-визвольних змагань Богдан Яроцький. Так Польща, незламний дух її народу вже з перших днів життя увійшли (поки що символічно!) у життя хлопчика. Батько Богдана, сільський священик Сильвестр Лепкий, був людиною непересічною: переконаний український патріот, випускник Львівського університету (теологія та класична філологія), автор літературних творів, підписаних псевдонімом «Марко Мурава», він завжди ставився з глибокою, щирою повагою до польської історії, мови й культури і зумів передати таку високу пошану дітям — зокрема синам Богдану та Льву. Зазначимо, що вже на схилі років Лепкий-молодший, згадуючи батька, назве його «своїм «найсуворішим критиком».

Чи легко бути «живописцем правди»?

Меморіальна дошка з профілем буйночубого Григора Тютюнника на одному з будинків Андріївського узвозу повідомляє перехожим і туристам, що цей «видатний український письменник» мешкав тут у 1963—1967 роках. Будинок на узвозі, його мешканці «ожили» пізніше на сторінках повісті Тютюнника «День мій суботній» (великою мірою автобіографічній). Що ж до середини 1960-х, то тоді літературна біографія письменника тільки починалася... Доля відміряла Григору Тютюннику для літературної праці рівно два десятиліття: в 1961 році московський журнал «Крестьянка» надрукував перше оповідання Тютюнника («В сумерках»), а в березні 1980 р. 48-річний письменник добровільно пішов із життя. 1960-ті рр. були для нього часом швидкого й успішного утвердження в українській літературі. Талант Григора рано був помічений і підтриманий його братом Григорієм Тютюнником, автором знаменитого роману «Вир». Старший брат мовби передавав естафету молодшому (воістину: «...и в гроб сходя, благословил», як писав Пушкін про Державіна, — Григорія Михайловича не стало якраз у рік дебюту Григора)

Цей (не)потрібний Петлюра

Ключ до Петлюри — у його житті, яке не стояло на місці. Про це дуже добре свого часу написав академік Сергій Єфремов у своєму щоденнику: «Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли він був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечевського духу: хвастливості, доктринерства і несерйозності, були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді»... Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді в 1917—1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він до Директорії, я з ним мало стрічався, але кожного разу робив він гарне враження.

«Плоди руху століть»

У ХIХ столітті жив і працював видатний російський філософ, публіцист і політолог (його можна, без сумніву, вважати саме політологом, хоча сам термін тоді не вживали) Петро Якович Чаадаєв (1794—1856). Саме його праці можуть надати чималу «інформацію до роздумів» вдумливому читачу, що вивчає цікавлячу нас тему: як співвідносяться Захід та «євразійська» цивілізація? Доля Чаадаєва драматична. Друг Пушкіна (навіть більше — багато в чому його вчитель), виходець із дворян, бойовий офіцер-гвардієць, герой війни 1812 року, у своїх «Философических письмах» (1836) він висловив стільки правдивих, безсторонніх думок про Росію, її «особливий шлях», про доктрину «самодержавства, православ’я, народності» (яка в модифікованому вигляді відроджується в Росії сьогодні!), що за особистою вказівкою імператора Миколи I його оголосили божевільним. Прочитавши перший із «листів», цар волів накреслити резолюцію: «Содержание оной статьи есть смесь дерзостной бессмыслицы, достойной умалишенного; сие могло быть написано лишь в постигшем сочинителя расстройстве ума, которое одно могло быть причиною создания подобных нелепостей».

Гомер із Волині

Улас Самчук — один із небагатьох українських письменників, творчість якого всерйоз зацікавила західних критиків. Усі вони вважали за честь писати про його романи, повісті, драматургію, називаючи його високопрофесійним письменником і підкреслюючи поєднання в одній особі великого прозаїка та уславленого журналіста. По- іншому й бути не могло, адже Улас Самчук завжди перебував у епіцентрі громадсько-політичного життя України та Європи. Ось як він сам писав про себе, коли йому виповнилося 40 років: «Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни та революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордону. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху...»

Якщо вогнем і мечем, то без світла

До появи «Вогнем і мечем» Сенкевич мав у доробку тільки фейлетони, новели, кілька оповідань. І ось чи не перша іскринка, яка запалила творче світло його наснаги, пов’язується з драматичним сценарієм про «дикі поля» України ХVII ст. Той образ прищепився до письменника, коли він перебував за океаном, у Америці, де супроводжували його всілякі пригоди, вестерни, життя ковбоїв — неодмінно з крісом і на конях — у степах дикого Заходу. Опрацювання конкретної історичної канви спричинили щойно видані «Історичні нариси» львівського історика Людвіга Кубала (у 80-х роках ХIХ ст.), що містили відомості про Богдана Хмельницького. До того ж, окремі пригоди, ба навіть події з життя героїв, Сенкевич запозичив з повісті «Три мушкетери» Олександра Дюма. Письменник замислив на початку написати повість з жанровими особливостями «рицарського роману»

«Дихає Чорнобиль нашими гріхами…»

Насамперед, доречно нагадати — і я це добре пам’ятаю — що не від влади, і не від тодішнього партійного лідера УРСР ми дізналися про сам факт аварії. Повідомило про це не дуже шановане і сучасною владою радіо «Свобода». І перші рекомендації, як поводити себе за умов підвищеної радіації надало також це саме радіо. Після цього в парку біля тоді ще Державного університету імені Тараса Шевченка миттєво зникли любителі шахів, які там грали днями і ночами, а також молоді мами з колясками. Стало зрозуміло, що справа серйозна.
Однак, читаючи наведені далі деякі документи, ви зрозумієте, що київська влада з самого початку була добре поінформована про те, що відбулося. Мала інформацію і мовчала, чекаючи, що скажуть із Москви. Невже тодішню владу нічого не хвилювало?

Дім поета

Як митець так званої срібної доби він тяжів до кола російських символістів. Це було культурне покоління, яке не лише саме в собі гостро пережило екзістенційну і творчу тривогу, але й наснажило нею цілу історичну добу. Стало відчутно, що чогось катастрофічно бракує у зовні облаштованому житті. Відсутність же того невловимого «чогось» реально загрожувала усталеній соціальній конструкції. «Вдарив срібний дзвін» — за виразом Андрія Бєлого, а Олександр Блок вловив у атмосфері часу подих таємничого «вітру з духовної Атлантиди». У середовищі символістів виник міф про духовне лицарство «теургів». Мистецтво розглядалося не лише як художня форма, а як шлях до творчого преображення життя і суспільства. Промоторами і пасіонаріями тієї епохи були так звані духовно голодні — за образним висловом Миколи Бєрдяєва, перефразованим в наш час культурологом Людмилою Шапошніковою. «Голодних» не міг задовольнити духовний обрій, заданий офіційною православною ідеологією вкупі з раціоналізмом та прагматизмом. Вони, як пише Шапошнікова: «спрямовувалися в блакитну далечінь у пошуках Града Світлого та його правди».

«Польський Діоген»

Йоахім Лелевель народився 22 березня 1786 року у Варшаві в родині польського урядового службовця досить високого рангу Кароля Лелевеля (він був головним казначеєм Комісії національної едукації – тодішнього міністерства освіти). З дитинства майбутній історик звик створювати собі свій власний світ, неначе «відгороджуючись» книгами від світу реального. Важко було передбачити, що людина, вихована таким чином, буде відігравати мало не провідну роль у громадському житті своєї Батьківщини протягом майже чотирьох десятиліть. Втім, для Польщі, мабуть, більш цінним є Лелевель – історик та мислитель-демократ, ніж він же – практичний політик.

«З Варшавою пов’язаний міцно...»

Стосунки видатного українського поета ХХ століття Євгена Маланюка і польських митців — вельми цікава тема, варта грунтовного монографічного дослідження. Зрештою, поет немало тому прислужився. Судіть самі, в той час, коли українські письменники-емігранти між двома війнами всіляко намагалися дистанціюватися від польських митців, ізолюватися у своєму українському світі, Євген Маланюк, навпаки, прагнув якнайактивніше співпрацювати з польськими літераторами, видавцями, періодикою

Безкорисність політика

Плутарх із задоволенням зупиняється на такій рисі Цицерона-політика, як його абсолютна безкорисливість: «При тому, що його статки були досить скромними, він не брав ані плати, ані подарунків за свої виступи в суді (як адвокат), викликаючи цим загальне захоплення». Коли Цицерон був еділом (керівником) Сицилії, то тими подарунками, які несли і надсилали йому сицилійці, він скористався не для себе, а вжив отримані кошти для зниження цін на продовольство в державі. Не взяв Цицерон нічого також у царя Кападокії в бутність свою намісником

Адам Міцкевич: українські проекції

Коли на початку 1847 року царські жандарми влаштували розгром Кирило-Мефодіївського товариства (яке в заведеній ними справі проходило як «Украйно-Славянское общество»), то серед вилучених у молодих київських «братчиків» матеріалів виявилися й твори політемігранта Адама Міцкевича — заборонена в Росії поема «Дзяди» та «Книги польського народу і польського пілігримства».
Пілігрими в розумінні Міцкевича — це мандрівники мимоволі, польські емігранти, які після поразки польської «ребелії» 1830—1831 рр., жорстоко придушені Миколою I, розбрелися по світах. Проте вони, вірив поет, усе одно тримають курс на святу землю — вільну Польщу й рано чи пізно зуміють-таки досягти її.
«Душа польської нації — Польське пілігримство», — цими словами починаються пройняті ідеєю національної свободи (й навіть польського месіанізму!) Міцкевичеві «Книги...». Вони мали чималий вплив на національні мріяння кирило-мефодіївців.

Без жодних ілюзій

Після великого пророка України Тараса Шевченка такими — різною мірою — були Драгоманов і Франко, Леся Українка та Винниченко, Грушевський і Хвильовий... У цей «елітний ряд» сміливо можна поставити й Івана Павловича Лозов'ягіна (1906—1963; творив під літературним псевдонімом Багряний ), визначного українського письменника, публіциста, громадського й політичного діяча. Величезний доробок Багряного ще вкрай недостатньо досліджено (а це — декілька романів, шість повістей, десятки поем, сотні статей для преси...). А між тим вдумливий, нестандартний, антидогматичний підхід митця до, здавалося б, очевидних, загальновизнаних істин є справді актуальним і нині.

Русин iз Перемишля

Станіслав Оріховський- Роксолан народився 1513 року в селі Оріховці провінційної Перемишлянської округи (Польща) в сім'ї русинів-українців. Батько його — бідний шляхтич, мати — дочка православного священика. Отримавши початкову освіту в Перемишлі, Станіслав поїхав до Західної Європи, де студіював філософію, історію, мистецтва. Навчався в Краківському, Віденському, Болонському університетах; під час занять у Віттенберзькому університеті русина, який вражав усіх своїми здібностями, притулив у своєму будинку Мартін Лютер. Оріховський- Роксолан побував також в Римі, Венеції, Лейпцигу, всюди спілкуючись із видатними діячами тієї епохи — католиками та протестантами.

Невідомий Малевич

Якщо підійти до будь-якого пересічного українця на вулиці й запитати, які асоціації викликає в нього прізвище «Казимир Малевич» і словосполучення «Чорний квадрат», не впевнена, що переважна більшість опитуваних радісно усміхнеться і дасть вичерпну відповідь: «Казимир Северинович Малевич — художник зі світовим ім’ям, киянин, а «Чорний квадрат» — його всесвітньо відомий твір». Припустимо, що відповідь буде приблизно такою, і напередодні 125-річчя з дня його народження скористаємось можливістю додати кілька рис до портрету, що нам його змалював уявний пересічний українець.

Переяславська угода 1654 року: історичні уроки для українського народу

У середині XVII ст. Європа увійшла в нову епоху суспільного й політичного розвитку, що характеризувалася створенням національних держав та утвердженням буржуазних відносин. Україна не була винятком із загальноєвропейських процесів. У ній активно розгорталася визвольна боротьба, спрямована на розв’язання найголовніших завдань — створення незалежної Української держави й запровадження нових соціально-економічних відносин на основі дрібної (фактично фермерського типу) козацької власності на землю.
Становлення Української держави відбувалося в надзвичайно складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах. Тому непростим і водночас кардинальним моментом у політиці гетьмана України Богдана Хмельницького стала Переяславська рада 8 (18) січня 1654 року.

Володимир і Юрій: дві іпостасі трагедії

Володимира ж чекали Крути...
Він міг стати вченим: у гімназії захопився археологією й у 1912— 1916 роках разом зі своїм другом Левком Чикаленком щоліта пропадав на розкопках. «Золотий гомін» 1917 року в Києві, висока хвиля національного пробудження України швидко втягли його у свою круговерть. Тим паче, що народження Української Народної Республіки відбувалося під гаслами демократії й соціального оновлення життя... Коли на Київ рушили більшовицькі підрозділи, Володимира Шульгина можна було бачити на військових вправах Помічного Студентського Куреня: УНР готувалася захищати себе.

Київська та Московська православні церкви — «навіки разом»

Переяславська рада, яка визначила історію українського народу на кілька століть (помітною мірою визначає й сьогодні), здійснила фатальний вплив не тільки на державний та суспільний устрій України, а й на духовність, освіту і — не в останню чергу — на церковне життя народу Малоросії, на стан і статус його Православної церкви. Насамперед ідеться про те, що політична угода з Москвою привела — хоча й не одразу — до «союзу» церковного з усіма його наслідками в подальшому житті українського народу.
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар