Архів - Україна Incognita
Архів

Урок геноциду

Проект резолюції, що визнає Голодомор 1933 року в Україні, поданий до Сенату Сполучених Штатів, зустрів енергійні заперечення російських дипломатів у Вашингтоні, повідомляє радіо «Свобода». Резолюція, яку представив 28 липня 2003 року сенатор від штату Колорадо Бен Найтхорс Кемпбелл, співголова американської Гельсинської Комісії, пропонує Сенату визнати, що Голодомор 1932—1933 рр. в Україні був актом геноциду згідно з визначенням, поданим у Конвенції про геноцид Організації Об’єднаних Націй, і підтримати зусилля уряду та Верховної Ради України стосовно отримання ширшого визнання цієї трагедії.

Геноцид в Україні - «доведено!..»

Не слід забувати, що коли українці порушують питання про міжнародне визнання Голодомору 1932 — 1933 в Україні геноцидом, найбільше значення надається доповідям ООН, і будь- яка спроба прийняти до них поправку або переглянути їх, цілком імовірно, зустріне такий самий опір із боку російського уряду, який уряд Туреччини в минулому чинив визнанню вірменського геноциду. Крім того, не слід забувати, що Росія, на відміну від Туреччини, є постійним членом Ради Безпеки ООН і, таким чином, має набагато більшу вагу в усіх організаціях ООН. Однак те, що не вважається достовірним зараз, цілком може стати таким у майбутньому.

Неканонічна Анафема

Абсурдно заперечувати той очевидний факт, що з точки зору царя Петра I та Росії Іван Мазепа був зрадником і заслуговував на найсуворіше покарання. Але чи були хоч які підстави для покарання церковного? Чи порушив, чи «зрадив» Мазепа церковні канони, чи відступився від віри православної — віри свого народу, своїх предків? Ні. У цьому випадку від канонів відступила саме Російська православна церква, бо рішення про анафему Івана Мазепи приймав не Вселенський і навіть не Помісний собор православної церкви, згідно з усталеним віками звичаєм, а світська особа — цар Петро.
Гетьман Мазепа не просто сповідував православ’я — він постійно турбувався церковним життям, освітою, храмобудівництвом, вкладаючи у цю святу справу свою неабияку енергію, знання та великі власні кошти. Особливо опікувався Іван Мазепа процвітанням Києво-Могилянської академії, яка отримала це поважне звання («академія») саме стараннями гетьмана. Ставши гетьманом, Мазепа одразу розвернув у Києві масштабне будівництво соборів і церков.

Повість про двох журналістів

24 червня Пулітцерівський комітет отримав листа від доктора Маргарет Сиріол Коллі та її сина, Найджела Лінсана Коллі, з Бремкота, Ноттс (Велика Британія). Лист занадто довгий, щоб наводити його повністю, але текст можна знайти тут. Ця пані — племінниця такого собі Гарета Джонса (1905 — 1935), журналіста, який насмілився сказати правду про те страхіття, яке побачив в Україні весною 1933 року. За свою сміливість він заплатив професійною репутацією і на багато років практично канув у забуття. А «негативний герой» у цій історії — такий собі Уолтер Дюранті, який отримав Пулітцерівську премію 1932 року за репортажі з Радянського Союзу, які, як він сам признавався, «відображали офіційні погляди Радянського уряду», а не його власні. І ось тут і починається повість про журналіста, якого знищили за чесність, та його колегу, винагородженого за брехню. Повість, яка має прямий стосунок як до журналістської етики, так і до української історії.

Педагогічне соло в сімейному супроводі

Учителювати Василь Сухомлинський почав ще до війни — викладав українську мову та літературу. Коли ж почалася війна, Василь Олександрович вирушив на фронт. Там отримав поранення і за станом здоров’я був комісований (перестала діяти ліва рука). Після госпіталю Василя Сухомлинського призначили директором тієї самої школи, до якої і приїжджала з перевіркою його майбутня дружина. Коли молодята приїхали до України в село Онуфріївка, то Василя Олександровича відразу ж «запрягли» на посаду завідувача райвно, а молоду дружину примусили очолити сільську школу. Вибір упав на Анну Іванівну тільки тому, що вона виявилася єдиним педагогом, який не був на окупованій території. Василь Олександрович увесь час їздив районом, відновлював школи, знаходив учителів. Як члена партії його посилали уповноваженим зі збирання врожаю, з посівної, і повертатися додому до закінчення цих кампаній він не мав права.

Iван Франко та Михайло Грушевський — ескіз порівняльних життєписів

Спробуємо дуже коротко окреслити «маленький порівняльний ескіз» двох життєписів великих українців — геніального Каменяра і першого Голови Української Центральної Ради. Перше, про що варто сказати — це необхідність звільнення від стереотипів минулого. Бо в радянській історіографії хоч і не заперечувався сам факт багаторічного особистого знайомства й дружнього листування Грушевського та Франка, акценти ставилися вельми тенденційно.

Мрійник на тлі доби

Постать Миколи Хвильового належить до тих, які завжди хвилюватимуть уми нащадків і спонукатимуть до нових роздумів. Неначе яскравий метеор, він пролетів над Україною. Передчасно згас, але не вмер. І кількість людей, які приходять на вечори його пам’яті, є незаперечним доказом цього. Життєдайні ідеї, котрі кинув Хвильовий в українське суспільство, пульсують і до сьогоднішнього дня та й, мабуть, назавжди залишаться частиною українського духовного надбання. Ті ідеї провокуватимуть дискусії, переоцінки, взагалі будь-які динамічні процеси, що творять національну самосвідомость.

«Своїми життями оплатили...»

Події на Балканах на початку XX століття привертали до себе увагу політиків усього світу. Роль Російської імперії в конфлікті слов’янських держав із Туреччиною переоцінити важко. В урядовому повідомленні від 12 лютого 1903 року заявлялося: «Слов’янські держави можуть з повною упевненістю розраховувати на постійне піклування Імператорського уряду про їхні дійсні потреби і на могутній захист духовних і життєвих інтересів християнського населення Туреччини. Але разом із тим, проте вони не повинні випускати з уваги, що Росія не пожертвує ані єдиною краплею крові своїх синів, ані найменшою часткою надбання російського народу у разі, якщо слов’янські держави, всупереч завчасно викладеним ним порадам розсудливості, зважилися б домагатися зміни революційними та насильницькими засобами існуючого ладу Балканського півострова».

Місто короля Данила: вiкно Русi на Захiд

«...Дорогичин, один з наших історичних городів, в якому коронувався король Данило...» — так з трибуни Української Центральної Ради охарактеризував підляське місто над Бугом Михайло Грушевський, коли в березні 1918 року виступав на засіданні, присвяченому ратифікації мирного договору, укладеного в Бересті (Бресті). Але після цих слів корифей української історіографії та голова УЦР iз сумом визнав, що Дорогичин так і не увійшов до складу Української Народної Республіки. Він і зараз — як і інші міста — вписаний у біографію князя і короля Данила. Холм, Ярослав та Бересть — поза межами Української держави, а пам’ять про їх величаве давньоруське минуле багато хто хотів би приховати, присипати попелом безпам’ятства, замовчування та навіть і відкритої фальсифікації.

Дорога в пекло почалася в місті Сонця?

Напевно, ні над ким так безжально не насміялася Історія, як над тими, хто мріяв ощасливити людство все, одразу і на один копил. Чудовими прикладами в цьому плані є «Утопія» Томаса Мора і «Місто Сонця» Томмазо Кампанелли. Автори фактично не уявляли собі, що творили. Щоправда, справедливості заради слід визнати, що вони, по-перше, були обмежені накопиченим на той момент соціальним досвідом, а, по-друге, щиро хотіли зробити як краще. Але у людства вийшло як завжди — абсолютно непередбачувано.

Голодомор – 32/33 – біль серця всієї України

Злочинна народовбивча політика Москви в Україні не була таємницею для українців Західної України, які жили під польським пануванням. Навпаки, вони все знали, оскільки жертви ґеноциду переходили через кордон і розповідали людям про траґедію українського народу — штучний голод 1932 — 1933 років. Українці Галичини, Волині, Закарпаття і Буковини, а також західної діаспори, не тільки оплакували «страхітливе положення наших братів над Дніпром», вони створили центральні громадські організації, метою яких було зібрати продукти харчування і переслати їх на Східну Україну. Другим завданням було заманіфестувати перед світом трагедію України.
Iніціативу до широкої громадської організації дала Українська Парламентарна Репрезентація, яка 25 липня 1933 року створила Комітет Рятунку України. Того ж дня Комітет видав Відозву, яку підписали представники всіх українських організацій міста Львова. Першими підписали цей документ посли (депутати) Сейму Дмитро Левицький та Дмитро Великанович. Представники всіх організацій підписувались і ставили печатки. Відозва починається драматичним закликом: БИЙМО У ВЕЛИКИЙ ДЗВІН НА ТРІВОГУ!

«ЗАПЛЯМОВАНI» ТРЬОМА БУКВАМИ

Безумовно, що з цього приводу сказано багато. Втім, зрозуміло, ні написані кров’ю серця публіцистичні «Набої для розстрілу» Гелія Снєгірьова, ні дуже грунтовна наукова праця «Справа «Спілка визволення України: невідомі документи і факти» Володимира Пристайка та Юрія Шаповала, теми не вичерпують. Оскільки «справа СВУ» – не просто таке собі «зібрання фальшивок у 237 томах», а щось набагато значуще для долі всього українського народу. Правляча верхівка робила своєрідну спробу пошуку виходу на нове пекельне коло репресій. Тоді, 9 березня 1930 року, в столичному Харкові на лаву підсудних посадили 45 українських науковців, літераторів, учителів та студентів. Але, крім цього «ядра», твердять науковці, всього до слідства залучили 474 особи! До вищої міри покарання було засуджено 15, ув’язнено в концтабори – 192, вислано за межі України – 87, умовно засуджено – 3, звільнено від покарання – 124 особи.
Безпідставним репресіям піддали колишніх представників небільшовицьких партій та Української автокефальної православної церкви

Він не мислив себе поза Україною

Чотири велети духу, чотири атланти, що, заступивши своїх великих попередників, на рубежі XIX—XX століть взяли на свої плечі духовне небо України — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов, Іван Огієнко. Життя зводило їх і розводило, розкидало по різних куточках землі, щоб по завершенні ХХ століття навічно повернути до рідного народу. Їхня спадщина має непересічну цінність для національного відродження. Зі стародруків, із зарубіжних видань, із архівних матеріалів, розкиданих по всьому світу, постали перед нами монументальна «Історія України-Руси» М. Грушевського в десяти томах і його ж шеститомна «Історія української літератури», книжкові полиці бібліотек прикрасили двотомник і кілька окремих збірників творів В. Винниченка, завдяки невтомній подвижницькій праці професора Миколи Тимошика вийшли в світ і фундаментальні твори І. Огієнка (митрополита Іларіона). На цьому тлі особистість і доробок Сергія Олександровича Єфремова (1876–1939) були репрезентовані дещо скромніше

У пошуках українського Плутарха

Вступну статтю до творів Плутарха, що побачили світ 1983 року, виданих окремим томом у московському видавництві «Художня література», О. Лосєв закінчує хорошою провокацією: «Це була скромна людина. А завоювала світову славу. Ось спробуйте-но». Справді, чому б не спробувати? Всякому автору, який так чи інакше пише про минуле, провокаційним повинен здаватися сам факт небувалого успіху «Порівняльних життєписів». Причому чим далі йде в минуле Плутарх із Херонеї, тим більше волає до честолюбства письменницького племені ця безприкладність: історія досі не знає жодного(!) представника жанру, хто хоч би віддалено наблизився до класичного зразка. Більш того, під питанням виявляється саме існування жанру паралельних описів, тобто те, що насамперед виділяє Плутарха — біографа, філософа й історика.

Останній кошовий Запорoзької Січі

Катерина II спробувала теж натиснути на запорозьку громаду, яка виявила «зухвалу непокору й свавілля». Але новій імператриці не допомогла ні спеціальна слідча комісія з Петербурга, що більш ніж місяць (від 12 лютого до 16 березня 1765 р.) вивчала справу «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», ні ордер малоросійського генерал-губернатора П. Рум’янцева про визначення кошовим отаманом Григорія Лантуха. Запорожці не поступилися правом вільного вибору. Більше того, всі наступні 10 років кошовим вони неодмінно обирали саме Петра Івановича Калнишевського.

Між молотом і ковадлом

Однією з найтрагічніших сторінок в історії українства стала Перша світова війна. Українські землі не лише були ареною військових дій, що прирекли населення на численні страждання й величезні людські втрати. Страшного удару зазнало й українське національне життя. Особливо це стосувалося Галичини.
Українські політики цього краю, а також Буковини підтримали у війні Австро-Угорщину не лише через почуття лояльності до своєї держави. Вони вважали, що перемога Габсбургів відкриє хороші перспективи для українців у державотворенні.
28 червня 1914 року, рівно за місяць до вбивства ерцгерцога Франца Фердинанда, яке, власне, й стало приводом для початку Першої світової війни, у Львові відбувся так званий Шевченківський здвиг, коли тисячі членів українських військово-спортивних товариств «Сокіл», «Січ» і «Пласт» пройшли колонами центром міста, демонструючи свою готовність підтримати Відень у війні.

Гетьман Іван МАЗЕПА: життя «за» i «проти» царя

На порозі найважчого вибору, який йому лише доводилося робити у своєму житті, гетьман Мазепа переконував своїх підданих, котрих вів на з’єднання із шведським королем і назустріч невідомій будучині, в тому, що «...не для приватной моей ползы, не для вышних гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для инных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех... для общаго добра матки моей, Отчизны бедной Украйны... хочу тое при помощи Божой чинити...» Але чи повірили йому тоді? І чи пам’ятають про це нині?

ДОРОГА ВТРАТ

Нижче подаємо короткий нарис про той шлях, яким Українська православна церква прийшла від номінальної незалежності до повного підпорядкування Московській церкві. Так трапилося, що самостійність, вплив, значення Української церкви зменшувалися по мірі того, як набирала сили колись незначна неструктурована північна єпархія Київської митрополії — Московська церква. Церква, яка в процесі становлення поглинула чимало інших церков, включно з Українською. Вельми «сучасні» картини минулого вкотре засвідчують, що незалежність, процвітання, вага будь- якої православної церкви завжди і значною мірою залежать від держави, в якій ця церква існує.

Універсалії української культури

Національне відродження, що його зараз переживає Україна, як і багато інших держав сучасного світу, не зводиться до простої реставрації культурних надбань попередніх епох. Воно потребує особливого бачення історії не як згадки про минуле, а як подвигу пробудження того, що не минає та має наскрізне, універсальне буття для нації, а тому і для всього людства. Нація, на відміну від етносу, який може вести й ізольоване існування, характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайденням свого досвіду творіння загальнозначущого, здатністю збудження універсуму культури імпульсами власної енергії та долі.

«Твоя навіки Варвара Довженко...»

Люди є такі — пестунчики долі, до яких вона ставиться прихильно, веде їх по життю все вгору та вгору, піднімаючи до вершин професіональних, до заколисуючого щастя сімейного, до спокійної забезпеченої старості. А є у долі й падчерки, яким тільки й випадає тяжка праця, гнітюча самотність та пекучий біль у серці...
Жінка, про долю якої піде мова, і була такою падчеркою. Вже 44 рік, як її немає на світі. Лежить вона на кладовищі села, якому віддала майже 25 років свого життя. Села, в якому її пам’ятають і навряд чи коли й забудуть, адже хоч її перші учні вже й переступили поріг вісімдесятиріччя, але вони й сьогодні з благоговінням вимовляють її ім’я, розповідають про неї онукам, а ті колись поведуть своїх внуків на її скромну могилку. Ім’я цієї жінки Варвара Семенівна Довженко. Так, так, саме Довженко... І вона не просто однофамілиця Олександра Петровича Довженка. Вона — його перша дружина, його перша любов, яку йому не пощастило зберегти на все життя. Варя Крилова народилася 1900 року в м. Сміла на Черкащині.

Микола СУМЦОВ: «Життя в Україні повинно піти іншим шляхом»

В усіх своїх наукових працях, особливо з історії України та української культури, він, росіянин за походженням, як і багато інших російських науковців, виступав послідовним українським патріотом. Це був той час, коли саме Харків вважався духовною столицею українського національно-визвольного руху — в столиці Слобожанщини працювало багато українських та російських вчених, які генерували ідею українського національно-культурного відродження. Саме в Харкові і Полтаві на Шевченківському святі 1900 року була виголошена відома промова М.Міхновського, надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна», де обстоюється ідея самостійної української держави.

Втрачена можливість

Польсько-українським відносинам під час Другої світової війни надали чіткої форми могутні сили, які змінили долі націй внаслідок глобального характеру змагання за владу й панування, а також спадщина українсько-польського конфлікту, який мав історичні корені, але поглибився внаслідок зростаючих антагонізмів міжвоєнного періоду. Цей конфлікт зростав протягом 20-х років і після заснування Організації українських націоналістів (ОУН) у 1929 р. призвів до конфронтації між польською та українською громадами.
Слід зазначити, що хоча в 30-х роках помірковані елементи українського політичного спектра пристали б на автономний статус в рамках Польської держави, лідери ОУН не схвалювали нічого іншого, як тільки незалежну та суверенну Українську державу. Своєю репресивною й антидемократичною політикою проти українського населення польський уряд мимоволі лив воду на млин радикальних українських елементів.

Пам’ять про останній строк

Абсолютно унікальною є роль Солженіцина як громадського діяча, борця з тоталітаризмом, який люто громив духовні, ідейні засади комунізму і СРСР (і який побачив руїни цих двох своїх ворогів!) Що постало на місці цих руїн і ставлення Солженіцина до драм 90-х — це найскладніше, окреме питання, ми торкнемося його...) Навряд чи варто ще раз нагадувати приголомшливі колізії життєвого шляху єдиного на пострадянському просторі живого Нобелівського лауреата-письменника.

Загадка, якій шість тисяч років

У тихому куточку українського степу на високому березі мальовничої Синюхи стоїть невеличке село Володимирівка, що у Новоархангельському районі Кіровоградської області. Звичайне село, омите вранішньою росою, натомлене за довгий трудовий день, затихає під вечір, прислухаючись до дивних оповідок старожилів про місцеві скарби. І хто знає, з якого часу натруджені руки орача чи маленька дитяча долонька піднімали із жирної родючої ріллі то дивні глиняні жіночі фігурки, то уламки посуду, але якогось чудного — яскраво розмальованого, прикрашеного візерунками. А то зачепить леміш великий фрагмент обпаленої глини, міцніший за цеглу. Яких тільки легенд не розповідали про тих людей, які мешкали тут давно-давно, орали цей стен, ліпили чудернацькі посудини.

Чи подолано «волинський синдром»?

Були люди, які вважали, що Сталін і Гітлер здійснили акт злочинної змови. Я перечитав багато інформаційних повідомлень НКВД напередодні і на початку Другої світової війни про настрої різних прошарків українського суспільства. Це цікавий матеріал. Наприклад, один із мешканців Одеси казав: «Наш уряд змінив політику. Всюди ми кричали, що чужої землі нам не потрібно, а самі перейшли польський кордон». А ось як висловлювався один iз киян: «Захоплення Радянським Союзом Західної України і Білорусії було узгоджено з Німеччиною ще у момент укладання угоди (йдеться про нацистсько-більшовицьку угоду від 23 серпня 1939 року. — Ю.Ш. ). Це не надання братерської допомоги, а захоплення чужої території».
Окрема тема — сприйняття тих подій українцями Західної України, які намагалися зберегти свою ідентичність. Вони добре пам’ятали жорстку політику режиму Юзефа Пілсудського, антиукраїнську «пацифікацію» (тобто репресії українського населення Галичини восени 1930 року із застосуванням принципу колективної відповідальності), а відтак прагнули рішуче деполонізуватись.

Біблійні жінки

Дебора. Після смерті Ісуса Навина, який привів євреїв у Землю Обітовану, правити древніми ізраїльтянами «поставив Господь суддів»; трапилося це, як твердять науковці, у далекому ХIII столітті до Різдва Христового. Серед хронологічної послідовності суддів знаходимо також жінку — пророчицю Дебору, дружину Лаппідота, яка називала себе «матір’ю Ізраїлю». Свої посадові обов’язки Дебора звичайно виконувала, сидячи під Девориною Пальмою, куди сини Ізраїлю приходили на суд, за пророцтвом, за порадою.

Франко про Данте

Важка хвороба, внаслідок якої починаючи з квітня 1908 року і аж по смерті у травні 1916-го Франко, міг, і то з великими зусиллями, писати тільки лівою рукою друкованими літерами; матеріальні нестатки; відраза до частини галицького міщанського оточення, «патріотів» на словах — амбіційних егоїстів на ділі; складні стосунки з Михайлом Грушевським, на співпрацю з яким покладалися такі надії; смерть сина Андрія, вірного помічника (1913 р.); зростаюче відчуття самотності... І все ж таки і в ті роки поет залишався вірним своєму гордому девізові: «Працювать, працювать, працювати, в праці сконать» . Ось неповний перелік зробленого ним: «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890», «Причинки до історії України-Руси» (1912), збірка «Давнє й нове» (1911)... І переклади — з арабської, французької, давньоісландської, давньогрецької, латини, німецької, давньоєврейської... Сила волі, динамізм — фантастичні!

Богатирські застави над Сулою

«Под славным городом под Киевом ...Стояла застава богатырская. На заставе атаман был Илья Муромец Податамнье был Добрыня Никитыч млад, Есаул Алеша Поповский сын».
За цими рядками давньоруської билини крізь морок віків проступають обриси неприступних дубових стін на високих земляних валах, покриті лісами пагорби, що переходять у безкраї степові простори. Тут починається «земля незнаєма», таємничий, незвіданий і несходжений Великий степ, наречений нашими предками Диким полем. На могутніх конях непорушно застигли витязі, пильно вдивляючись у покритий хмарами обрій. Від кремезних, закутих в кольчуги та лати постатей воїнів віє казковою силою, рішучiстю відстояти рубежі рідного краю.

Вацлав Гавел: дисидент при владі

Гавел кинув виклик своїм невдачам, cтвердившись у 60-х роках як один із провідних європейських драматургів лише для того, щоб знову почуватися знедоленим, коли 1968 р. під час очолюваного Радами вторгнення в Чехословаччину було придушено реформаторський рух «Празька весна». Але він повернувся, щоб очолити крихітне дисидентське співтовариство своєї країни. Прославившись на весь світ як своїми творами, так і своєю боротьбою проти комунізму, він зазнавав нескінченних переслідувань, включаючи ув’язнення на п’ять років на початку 80-х

Мелетій Смотрицький - публіцист, вчений і патріот

Однією із найяскравіших постатей у нашій історії початку XVII ст. був Мелетій Смотрицький, талановитий письменник, вчений-філолог, ерудит, людина всебiчної європейської освіти, яка постійно переймалася долею свого народу й своєї церкви і робила для них все, що могла. Це не був учений «не від миру сього» — його публіцистичні твори, наповнені «премудрістю», сучасники читали, перечитували, обговорювали всюди, де знаходилася хоча б одна письменна людина. Віхи життя. Мелетій (світське ім’я — Максим) Смотрицький (1575—1633) народився на Поділлі в селі Смотричі в небагатій православній шляхетній родині. Його батько Герасим Смотрицький був ректором славетної Острозької академії, знаним письменником і поетом; це він разом з Іваном Федоровим видрукував Острозьку Біблію.

Ніна Рівноапостольна

27 січня всі православні церкви відзначають пам’ять святої Ніни, яка навернула язичницьку Грузію до християнства. Це трапилося ще у 326 році, за часів Константина Великого, зразу після Першого Вселенського собору, на якому почали формулювати єдині для всіх догмати християнської віри. Ніна була невільницею-полонянкою, такою бідною, що в неї не було навіть хреста. Через те святу жінку звичайно зображують з чотириконечним хрестом, зробленим із двох гілочок, зв’язаних пасмом довгого волосся Ніни. Потрапивши до гірської язичницької країни, де правив цар Мерой, полонянка в короткий строк привернула до себе увагу не тільки народу, а й вищих верств населення, зцілюючи людей від важких хвороб. Так, вона в короткий строк вилікувала смертельно хвору царицю іверців, а потім навернула її до християнства.

В’ячеслав ЛИПИНСЬКИЙ: від «хлопомана» до «хлопофоба»

Для української суспільно-політичної думки початку ХХ століття постать В’ячеслава Липинського (1882—1931) є нетиповою, навіть «екзотичною». І діяльність цього мислителя, і його погляди погано вписуються в логіку її розвитку. При бажанні, звісно, можна вести ідейний родовід визначного українського історика, соціолога, філософа, публіциста та політичного діяча від «хлопоманів», передусім В.Антоновича, якого, до речі, В.Липинський вважав своїм вчителем. «Хлопоманам» В.Антоновичу, П.Свенцицькому й Т.Рильському В.Липинський присвятив редагований та виданий ним у 1912 р. збірник фундаментальних наукових праць і документів «З історії України», який є своєрідним підсумком його історичних студій у ранній період творчості.
Саме ж «хлопоманство» цілком вписується в основну «народницьку» тенденцію, притаманну українській суспільній думці кінця XIX — початку ХХ століття. Більше того, воно — яскравий вияв цієї тенденції. «Хлопомани», які виховувалися й формувалися як польські шляхтичі, приносили в жертву українству і своє шляхетство, і свою польськість.

Слова-пам'ятки

На жаль, люди починають розуміти це, як правило, тільки після того, як вщент все зруйнують навколо себе. Дуже часто трапляється, що єдиними пам’ятками і пам’ятниками минулого залишаються слова- назви; як, наприклад, у Києві — Київські гори; Замкова гора (без замку); неіснуючі річки Почайна, Сирець, Либідь, Нивка та іншi. (Київ міг би бути містом річок, мостів і набережних); Кмитів яр, де донедавна шуміли старовинні дуби і де зараз на стесаних схилах «шумлять» гаражі; Фрунзенський парк (тобто його жалюгідні залишки) і ще багато-багато чого. А те, що ще неповністю знищене — старовинні церкви і особняки, залишки славетного київського рельєфу — відгороджується від людських очей висотними новобудовами, приватними домами, оточеними тюремними огорожами, гаражами та горами сміття, як це можна сьогодні бачити на досі незрівнянній — попри все — Олеговій горі у самому центрі міста.

Символи та ілюзії

Недавнє минуле все ще з нами. Воно проявляється у нашому небажанні наповнити іншим змістом звичні з радянських часів терміни, у нашій нездатності поміняти місцями «очевидні» причинно-наслідкові зв’язки і, як наслідок, в історично викривленому світосприйманні.За останні півтора десятиліття смисл мого наукового життя полягав не тільки у встановленні нових закономірностей вітчизняної історії ХХ ст., а й у відкиданні помилкових стереотипів, що були сформовані комуністичним вихованням. Потрібно було вибудовувати нове бачення історії України. Ідеї, серед яких i помилкові, мають здатність до самовідтворення. Годі сподіватися на те, що символи та ілюзії комуністичної картини світу відпадуть самі по собi, немов струп на загоєній рані. Тому своє бачення вітчизняної історії я прагну відтворити у шкільних та вузівських підручниках. Саме тому постійно друкую свої матеріали в газеті «День», яка серйозно ставиться до виховання історією.

СМIХ проти IДIОТИЗМУ

Десь у паперах австрійського генштабу (а це було відомство суворе і винятково пунктуальне!) аж до 1918 року, цілком можливо, зберігалося донесення котрогось із полкового начальства або ж таємних агентів, відправлене з галицьких «отруєних полів» жахливої доби Першої світової. І в цьому донесенні було сказано, що на світанку 24 вересня 1915 року єфрейтор 91-го піхотного полку Ярослав Гашек разом із денщиком свого ротного командира поручика Лукаша, Франтішеком Страшліпкою, «за обставин вельми підозрілих» здався в полон ворогові — російським частинам. І сталося це під селищем Хорупани, неподалік від міста Дубно, що на Волині. А ще цікавіше те, що кожен читач безсмертної епопеї «Пригоди бравого вояка Швейка» впізнає цього поручика Лукаша. Отже, зустріч з Україною (не з квітами, не з хлібом-сіллю, а в окопах) стала переломною в житті майбутнього класика світової сатири. Потрапивши в російський полон, Гашек разом із великою колоною чеських та австрійських «горе-вояків» пройшов пішки важким шляхом осіннього бездоріжжя від Дубна до Києва
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар