Архів - Україна Incognita
Архів

Хто вбив останнього вікінга?

11 грудня 1718 року (за новим стилем) трагічно обірвалося життя шведського короля Карла XII, невгамовного авантюриста і блискучого полководця. Навіть тінь катастрофічної поразки під Полтавою 27 червня 1709 р. (одна помилка — але яка!) не затьмарить зірку несамовитого вікінга, який воював не для слави держави, а для задоволення власних амбіцій. Король-воїн, який провів у походах за межами Швеції більшу частину короткого життя (лише 36 років), який «так само мало цінив життя своїх підданих, як і своє власне», увійшов, точніше, увірвався в Історію і залишив у ній яскравий слід. Настільки яскравий, що сам великий Вольтер написав у 1732 р. біографію Карла XII.

КНЯЗЬ IГОР: несправедливий вирок історії

Ігор став великим київським князем після смерті Олега у 913 році (як пише Іпатіївський список «Повісті временних літ»). Щодо його походження, то «Повість» під роком 879 роком згадує, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегові. Літопис не говорить, коли народився Ігор, але вказує, що 903 року він одружився з Ольгою, а у 942 р. (тобто у досить літньому віці) у них народився син Святослав. Ці дати викликають роздуми... Михайло Грушевський у «Історії України-Руси» припускає, що Ігор міг стати великим київським князем значно пізніше, а між Олегом та Ігорем, можливо, правив іще якийсь князь, ім’я якого історія не зберегла. У 948-953 рр. Ігоря в живих вже не було, бо Константин Порфирородний у своєму трактаті «Про управління державою» пише про ці часи як про епоху Ольги і Святослава, сина Ігоря.

Символи та iлюзiї

Називати марксизм-ленінізм псевдонаукою якось необачно. Привнесення Марксом діалектичної динаміки у механістичний матеріалізм органічно продовжило філософську традицію Просвітництва. Політекономія Маркса виразно показала, що основою прогресу та добробуту є природа і праця. Соціологія Маркса продемонструвала, що суспільство є економічно детермінована діалектично суперечлива система відносин. Маркс та Енгельс намагалися подолати роз’єднаність знань про світ шляхом створення цілісної системи, і це їм частково вдалося.

Жива вода для мертвого «Дерева життя»

Обставини трагічної загибелі художниці, можливо, вже ніколи не будуть з’ясовані, але її друзі переконані, що Аллу Горську вбила тоталітарна система. Як вона вбила Василя Стуса, Василя Симоненка... Про це написав у своїх спогадах Лесь Танюк. Листи, спогади, статті друзів і соратників увійшли до книги: «Алла Горська: Червона тінь калини», яка була видана у 1996 році мізерним накладом у 3000 примірників. Якби цю книгу могли прочитати представники місцевих органів влади, можливо, вони б тоді не вимагали від громадськості доказів того, що творча спадщина видатної української художниці — це пам’ятки національної культури.

Князь Олег — сплав легенди i бувальщини

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Русi» першим українським князем називає Олега. Праця академіка довгий час була під забороною. Традиційно радянська історична наука стояла на тому, що Олег — норманського походження. Головним доказом на користь цього положення вважався запис у «Повісті временних літ» від 879 року, де сказано про те, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегові, який походив від його роду. Нові історико-літературні студії дають підстави говорити, що Олег міг належати до однієї зі знатних родин київської землі. Тоді теза Михайла Грушевського стає зрозумілою і цілком правомірною. Більше про походження Олега невідомо нічого.

Печерські опозиціонери

Київські старці перебували у перманентній ідейній опозиції щодо свого візантійського «изначалия» (а також і «началия»). В той час як ортодоксальне вчення ромеїв не допускало відхилення від освяченої віками «докси», завдяки чому поширення вчення Христа розумілося ними лише як приєднання навернених у християнство народів до візантійського pax romana, ідеологи руського православ’я натомість відстоюють інтенсивний (революційний), а не екстенсивний (еволюційний) шлях розвитку світової релігії. Як і в науці, де теорія, остання за часом, є більш наближеною до істини (наприклад, механіка Ейнштейна більш істинна, аніж механіка Ньютона), так і у служінні Богові істина, відкрита останньому з пророків або народів, спростовує діалектично, вміщуючи в себе, істини попередні. Свого часу саме такими цілком науковими аргументами пророк Мухаммед доводив істинність ісламу.

Націологія за Ольгердом Бочковським

Біографію О. Бочковського написати поки що непросто, навіть коли йдеться про короткий нарис. Надто багато в ній білих плям. Ларисі Хосяїновій, співробітниці Кіровоградського міського літературно-меморіального музею ім. ІванаТобілевича (Карпенка-Карого) вдалося розшукати в архівах книгу реєстрації актів про народження римсько-католицької церкви Єлисаветграда, в якій записано, що «Гиполит, мещан Апполона Бочковского и Анны, урожденной Раецкой, законных супругов сын», народився 1 березня 1885 р. «на станции железной дороги Долинской» (нині — райцентр Кіровоградської обл.). Нехай нікого не збиває з пантелику ім’я «Гиполит» (Іполит): батько новонародженого, Аполон Бочковський, мав польське коріння; мати походила з литовського роду, — цим і пояснюється незвичне для степової України подвійне ім’я майбутнього вченого.

Загибель козацької столиці

Жахлива доба Руїни (50 — 70-ті рр. XVII ст.) була найбільшою трагедією для українського народу. Зруйновані паростки державності, цілковита суспільно-політична та моральна анархія, запекла боротьба за владу над пограбованим народом — ось такi ознаки цього «славетного часу».
Історія, як давно було помічено, була і залишається найбільш геніальним драматургом. А за законами трагедійного жанру (Руїна часом нагадує спектакль за мотивами Шекспіра, звичайно, на українському матеріалі; не забуваймо – страждали й гинули цілком реальні люди, не актори!) найбільші катастрофи «увінчують», як правило, саме останню дію.

Перший європейський конституціоналіст

Аеропорт «Орлі» в Парижі всьому світові відомий як «повітряні ворота» Франції. А чи багато українців знають, що названо його на честь Григора Орлика (1702–1759), українського політичного діяча і графа Франції? Так, саме там син гетьмана України Пилипа Орлика побудував величний палац. Будучи гідним нащадком свого батька, він продовжував його справу: створював широку коаліцію для боротьби з агресивною політикою Російської імперії. Його планам перешкодила Семирічна війна, під час якої Григор Орлик від тяжких ран загинув після відомої битви під Бергеном у 1759 році... Гетьман України в еміграції впродовж 33 років, видатний дипломат і публіцист, насамперед відомий як автор першої української конституції, що увійшла в історію під назвою «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького між ясновельможним гетьманом паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким.., року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах»

Юрій, син Богдана

Час Юрія настав у році 1659. Країну вже знищував смертельний вогонь Руїни. Більша частина лівобережного козацтва, піддавшись демагогії Москви, налякана, швидко втрачала будь-які національні орієнтири (заможна ж старшина, як і раніше, дбала передусім про владу й майно). І саме тоді згадали про «Юрася-гетьманича», бо якраз він здавався проросійськи налаштованим полковникам (таким, як Василь Золотаренко, Яким Сомко, Тиміш Цюцюра) найбільш зручним знаряддям в їхніх руках.
На козацькій раді в Гетьманівці на Київщині (осінь 1659 року) відбувся, по суті, ретельно підготовлений переворот. Гетьмана Івана Виговського було позбавлено влади (переважно голосами лівобережного козацтва: тривожний сигнал майбутнього розколу країни!), натомість Богданів син Юрій був проголошений гетьманом. Політичний вибір 18-річному «правителю» належало робити у винятково жорстких умовах: поруч стояло численне російське військо воєводи Трубецького.

Дари Івана Мазепи

Контрасти в мазепиному портреті справді вражаючі. Але щоб зрозуміти цю велику постать, що викликала повагу навіть у співців «імперської слави» (як-от у Пушкіна в «Полтаві»), мабуть, корисно зосередитися лише на одному з цих контрастів — між Мазепою — будівничим української культури й освіти і ним же — можновладним політиком, який, використовуючи весь холодний розрахунок свого розуму (і часто — всі можливі методи боротьби), щохвилини прагнув одного — втримати гетьманську булаву. Він тримав її 21 рік (довше, ніж будь-хто з попередників або наступників!). Як це йому вдавалося?

Куди веде «Казка підземних ходів»?

Важко собі уявити фортецю, середньовічний замок чи палац, які б не були пов’язані з уявленнями про підземелля, а то й заховані у них скарби. І, як правило, подібні перекази мають відповідність у конкретній топографії. Моторошні тіні тортур і вогонь духу, смолоскипи героїв і чадні каганці зрадників назавжди оселилися під їхніми склепіннями.
Над лавоподібним потоком історії наче скелі-останці ще гордовито височать стіни Хотина, Кам’янця-Подільського, Ужгородського замку, Меджибожзької фортеці та інших пам’яток.

Точка опори для Сизифа

Справжніх подвижників духу і свободи завжди небагато в усі часи — яку б країну ми не розглядали. Але тим більшою виявляється в кінцевому підсумку їхня безмірна вага. Без таких людей неможливо врятувати той інтелектуальний «озоновий шар» суспільства, що гарантує всім нам не просто існування, а повноцінне майбутнє. Що ж до України, то особливу роль в історії її суспільної думки, літератури, освіти, взагалі в розвитку свідомості нації відіграв на рубежі XIX — XX століть, поряд з Іваном Франком і Лесею Українкою, Борис Дмитрович Грінченко (1863–1910), особистість, наділена незламною силою волі, полум’яною любов’ю до рідного краю, рідкісною працездатністю та вражаючою ерудицією.

Великий дисидент XVIII століття

Про Радищева мало хто може сказати, що уважно читав його славнозвісну «Подорож з Петербурга в Москву» або, тим більше, філософські твори «першого російського революціонера» (до речі, це кліше давно і цілком затулило реальний, дуже непростий образ Радищева-людини). Коротше кажучи, його за інерцією шанують, але не читають.
Тим часом, якщо звикнути до своєрідного стилю цього автора (архаїчного, пишного, місцями дуже багатослівного — в дусі XVIII століття) і звертати більше уваги не на форму, а на суть радищевських ідей, то можна виявити напрочуд живе співзвуччя його думок і, головне, кола розроблюваних ним проблем тим питанням, які і нині, і в усі часи хвилювали мислячих людей: влада і закон, свавілля і гідність людини; щастя і гармонія природи; знання наукове і божественне, духовне... Все це турбувало Радищева до самої смерті. І йдучи з життя майже рівно 200 років тому, 11 вересня 1802 року, прийнявши отруту зі словами: «Нащадки за мене помстяться». Російський дисидент XVIII століття заповідав нам невпинні пошуки істини

Любецькі з’їзди давньоруських князів

Любецький з’їзд 1097 року за своєю актуальністю та вагомістю прийнятих на ньому рішень історики відносять до найважливіших. У той час князівські чвари, як іржа, з середини роз’їдали колись велику державу — Київську Русь. Запанувало феодальне розмежування. Кожен князь бажав силою загарбати багатства сусіда, і всі разом прагнули сісти на великокняжий стіл у Києві.
Бачачи ті усобиці, дедалі активніше почали діяти половці, нападаючи вже не тільки на прикордонні із степом землі, але й проводячи рейди далеко вглиб руських земель. Палали міста і села, гинули люди, не в змозі дати належну відсіч нападникам. Та й деякі князі стали «запрошувати» половців, ідучи грабувати сусідів.

ЛЮБЕЦЬКА БИТВА

Ярослав на той час княжив у Новгороді. Новгородці, незважаючи на недавнє повстання, нещадно придушене Ярославом, на віче підтримали його боротьбу проти брата. Восени того ж року на Київ рушило ярославове військо, що складалось із 40 тисяч новгородців, більшість із яких були ополченці, та близько 6 тисяч (за іншими відомостями – лише 1 тисяча) найманців- варягів під приводом Еймунда, сина норвезького князя Ринга. Святополк, почувши про похід Ярослава, зібрав військо з киян та покликав на допомогу кочовиків-половців, пообіцявши їм велику здобич; його військо було ще чисельніше.

Україна відзначатиме свій «пропащий час»

Про Переяславську Раду мають своє уявлення навіть ті, хто вельми поверхово знайомий із історією України. Для когось це все ще — славетна доба возз’єднання східного слов’янства, для когось початок московського гноблення України. Проблема ця віддзеркалює ті внутрішні протиріччя, що існують в сучасній «багатовекторній» Україні; ми, не дуже добре знаючи свою історію в деталях, продовжуємо залишатися її, історії, заручниками. Через те вона і кровоточить... Продовжуючи тему, порушену тиждень тому (№428, с. 20), надаємо слово журналісту й історику Івану Гватю, що працює у Празі.
Коли щось вбито у нас московсько-петербурзькою історією, так це твердість духа і спини.
Михайло Драгоманов

ЕМСЬКИЙ ЛУГ

Інтелектуальним центром українського життя в Києві у середині 1870-х рр. став Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Саме він не давав спокою місцевим україноненависникам. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що на їхніх очах розгортається діяльність, яка веде до самопізнання й національного пробудження українців. І справді: фундаментальні дослідження з історії, фольклористики, етнографії, статистики, археології розкривали глибину й багатство культури «малоросіян», демонстрували їхню самобутність, живу силу, а значить — історичну перспективу.
Київські донощики, по суті, не помилялися, доповідаючи високим інстанціям, що Південно-Західний відділ — це «український генеральний штаб політичного життя». Десять членів Відділу із сімнадцяти були водночас членами «Старої громади» (громади — гуртки української національно-свідомої інтелігенції, які почали створюватися у великих і менших містах імперії ще з другої половини 1850-х рр. задля культурно- просвітницької роботи).

Дивнi збiги

...Увечері 14 квітня 1865 року в театрі Форда у Вашингтоні давали чергову виставу веселої комедії «Мій американський кузен». Це був момент, справді переломний в історичній долі Сполучених Штатів: за п’ять днів до того, 9 квітня, завершилася Громадянська війна між Північчю та Півднем, армія Півдня капітулювала, перед країною, понівеченою чотирма роками кривавої міжусобної бойні, відкрився, нарешті, довгожданий шлях до миру. Люди вірили, що страждання і сльози залишилися вже позаду, високу мету, заради якої велася війна — назавжди покласти край ганебному рабству на Півдні, — досягнуто. Звідси й небувалий громадський підйом тих днів.
Його цілком подiляв зі своїм народом і 16-й президент Сполучених Штатів Авраам Лінкольн. Настрій глави держави яскраво передано у книзі К. Сендберга (ця біографія Лінкольна, написана блискучим стилем, перекладена багатьма мовами світу і вважається найкращою). Автор пише так: «Люди говорили, що ніколи ще вони не бачили президента таким сяючим, як того тижня.

Секрети валуєвського циркуляра 1863 року

Наприкінці червня 1863 р. на ім’я міністра внутрішніх справ Росії Петра Олександровича Валуєва надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому той повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани». Головний київський цензор висловлював сумнів щодо потрібності такого видання. Навіщо, міркує Новицький, учням-українцям читати Євангеліє по-українськи? Адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено». Та й «большинство малороссиян» таким становищем цілком задоволене... Посилання на думку «большинства малороссиян» особливо вражає: воно («большинство») начебто глибоко обурене самою постановкою питання про українську мову, оскільки вважає, що «наречие их, употребляємое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».

Як починаються війни, або Найнебезпечніша ілюзія

Річниця початку Великої Вітчизняної війни на фоні останніх подій у світі примушує повірити в те, що «історія нічому не вчить». Знову з’являються тривожні симптоми. Сита, задоволена і об’єднана Європа упевнено повертає у бік правого радикалізму: Йорг Хайдер в Австрії, Ле Пен у Франції, покійний Пім Фортайн у Нідерландах, Анджей Леппер із сусідньої (!) Польщі. Радикали перемагають на виборах в Ірландії, вони вшановують пам’ять Гітлера у Німеччині, громлять синагоги та мечеті у Франції, марять про «Велику Румунію»... Навіть у США, цьому оплоті демократії, з’явилися такі собі «арійці», які реанімують ідею «білої Америки». Про те, що відбувається за межами західної цивілізації, краще не згадувати. Мусульманський екстремізм і перманентна війна на Близькому Сході свідчать про те, що конфлікт цивілізацій — це далеко не вигадка.

22 червня 1941-го: героїзм і реальність

Не підлягає сумніву, що ця дата багато змінила в історії СРСР. Як неспростовним є і те, що перемога СРСР над нацистською Німеччиною починалася з інфернальних поразок 1941-го року. Хоч і дозована, але правда про це пробивалася на сторінки різножанрових видань ще за комуністичних часів, а особливо в період горбачовської «перебудови». Поступово стало зрозуміло, скільки взагалі неправди накопичено навколо радянсько-нацистської війни 1941—1945 років. Насамперед про початок війни. Будь-який «класичний» радянський підручник подавав інформацію про раптовий, «без оголошення війни», напад Німеччини на СРСР. Тим часом війну таки було оголошено. 22 червня 1941 року посол Німеччини у Москві фон дер Шуленбург рано-вранці передав В.Молотову документ про оголошення війни — «Ноту міністерства закордонних справ Німеччини радянському уряду».

Акція «Вісла»: криваве річище пам’яті

55 рокiв тому 28 квітня 1947 року розпочалася акція «Вісла», тобто примусове виселення українців (близько 150 тисяч осіб) у глиб Польщі. Президент Польщi Александр Квасневський нещодавно вибачився перед українцями за дiї тодiшньої комунiстичної влади. Українцiв переселяли із так званого Закерзоння, тобто з давніх українських земель (Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина), що опинилися на польському боці лінії кордону. Саме цю лінію запропонував ще у 1920 році міністр закордонних справ Англії лорд Керзон ленінському урядові як межу для припинення наступу Червоної Армії. У вересні 1944 року ця лінія і справді стала прикордонною, а незабаром було ухвалено рішення про те, що українське населення мусить переселитися з цих територій.

Народ вічний у пізнанні

Унікальність Кримського в тому, що глибокі сходознавчі студії (назви лише деяких iз сотень його праць: «Історія Туреччини», «Історія Персії та її письменства», «Перський театр», «Історія новоарабської літератури», «Нарис балканського письменства»...) він органічно поєднував із винятково плідною роботою у сфері українознавства. Варто нагадати, що саме Кримський, будучи вже неодмінним секретарем Всеукраїнської академії наук (1918—1928), зробив неоціненний внесок у справу нормативного становлення української мови: саме він заснував «Комісію живої української мови» (1918 р.), видав (разом з С.О.Єфремовим, Г.К.Голоскевичем) багатотомний Російсько-український словник, ще раніше (т. 1, 2, 1907— 1908 рр.) опублікував «Українську граматику» — своєрідний (і перший в своєму роді!) історичний коментар до розвитку української мови і, водночас, аналіз її сучасного стану. Нарешті, воістину неоціненною є заслуга А.Ю.Кримського як укладача перших «Найголовніших правил українського правопису» (1921 р.).

Карибські «козаки» та дніпровські «флібустьєри»

Суворий, але часто й справедливий суддя українського сепаратизму Ніколай Ульянов зазначав, що українське козацтво «ни под какие сравнения с европейскими институтами и общественными явлениями не подходит» («Происхождение украинского сепаратизма». N.Y.,1966; М.,1996). Про які інститути може йти мова? Арнольд Тойнбі, наприклад, пропонує на вибір три варіанти: «казаки представляли собой полумонашеское военное братство наподобие братства викингов, эллинского спартанского братства или же рыцарского ордена крестоносцев» («Постижение истории». М.,1991). Звичайно, найбільш привабливою, «аристократичною», версією є порівняння козацтва з рицарством. Така паралель вигідно підкреслює спорідненість України з Європою саме у культурному аспекті, адже європейська рицарська культура, на відміну від спартанської антикультури та середньовічного варварства норманів, залишила світові, окрім ратної звитяги, зразки і високохудожнього мистецтва, і шляхетної поведінки.

Iдеалісти з Центральної Ради

З того дня, коли Рада розпочала роботу (20 березня 1917 р. за новим стилем) і було проголошено Українську Народну республіку (22 січня 1918 р.) не пройшло і року, але ж якими насиченими були ці 10 місяців! Історичні, хронологічні рамки, перебіг подій за часів УЦР – це широке поле для дослідників, проте нам важливо знати причини поразки національної революції.
... З 16 до 20 березня (всі дати наведені за новим стилем) 1917 року в Києві в численних консультаціях і гарячих дебатах народилася організація, що поставила за мету боротися за «територіальну автономію й державну українську мову». 20 березня було обрано керівні органи Ради — головою президії став історик і громадський діяч Михайло Сергійович Грушевський.

Ніжність, порубана сталлю

Юний Тичина писав унікальною, єдиною у світі мовою свого серця. Він був від Бога наділений дивовижною здатністю чути і Музику Космічної Безмежності, і тихі, невідомі іншим, голоси Природи, яка була для нього єдиним цілим; він не ділив її на живу і неживу (і коли він каже ромашці: «здрастуй!» і та тихо відповідає «здрастуй», то це аж ніяк не інфантилізм, а, хтозна, може — вище прозріння тієї мудрості, до якої людство дійде років через двісті). «З глибин Вічності Падають зерна В душу» — так писав про себе молодий Павло. І ще: «В душі я ставлю світлий парус, Бо в мене в серці сум...»

Українська Голгофа мовою документів

Голодомор в Україні 1932 — 1933 років – трагедія століття для нашої землі. Таке не може, не повинно бути прощеним; безпам’ятство в даному разі — злочин. Але вкрай необхідні зараз не емоції, а саме аналітичний підхід, який дозволив би зрозуміти: чому ж подібне стало можливим? Вельми важливою віхою для цього шляху став вихід у світ наприкінці 2001 року нової книги «Командири великого голоду» (за редакцією професора, доктора історичних наук Юрія Шаповала та кандидата історичних наук Валерія Васильєва; у роботі над книгою брали участь московський історик-архівіст Лариса Малашенко та австралійський професор Стівен Уїткрофт – плідний приклад міжнародного співробітництва!).

Український Мойсей. Франкова «Трiада Свободи»: ідеал та реальність

Колосальна постать Івана Яковича Франка воістину приголомшує тих вдумливих нащадків, які хоча б приблизно спробують уявити собі масштаби зробленого ним у царині українського духу. Геніальний письменник, чию роль у вітчизняній літературі можна порівняти хіба що з Шевченковою; видатний вчений — історик, етнограф, соціолог, економіст, філософ, нарешті, визначний політичний діяч (причому не аматор, а професіонал, який віддавав роботі у Віденському парламенті та справі зміцнення західноукраїнських політичних партій усі сили!), великий мислитель-гуманіст — такий Франко.

ФЕНОМЕН ДИКОГО ПОЛЯ

Перше державне об’єднання східних слов’ян — союз антів, створений у другій половині IV ст., вистояв після навали західних завойовників остготів, хоча і втратив свого вождя Божа та 70 старійшин. Проте анти не спромоглися встояти в боротьбі зі східними завойовниками — аварами, що прийшли степовим шляхом і заснували в Паннонії свою державу. Внаслідок воєн із ними (568—635 рр.) антський союз припинив своє існування.

«Обличитель людей неситих»

1850 рік. 16-річна дівчина Маша Вілінська, красуня, розумниця, романтик і водночас людина, яка вміє міцно стояти на землі, дочка збіднілого дворянина Олександра Олексійовича Вілінського, росіянина родом із Ярославля, живе в Орлі у рідної тітки Катерини Петрівни Мордовіної. Батька давно немає серед живих, тітка багата, турбується про Машу краще, ніж рідна мати (та живе недалеко, на хуторі Катерининському поблизу Єльця — це і є батьківщина майбутньої письменниці, — але бідує і допомогти доньці майже нічим не в змозі).
Якби Маші хтось сказав, що через 7 років вона стане знаменитою українською письменницею, та ще й з викликом підписуватиме свої твори чоловічим псевдонімом «Марко Вовчок» — вона, мабуть, тільки засміялася б. Адже для цього треба хоча б знати українську мову! Вона росіянка, і кавалери, які вже залицяються до неї, всі відзначають її «настоящую русскую красоту». Щоправда, кілька років тому вона навчалась у Харкові в пансіоні, а серед її знайомих є один щирий українець

Західна Україна - Сибір. Хресний шлях: роки 1939 - 1941

17 вересня 1939 року, за наказом Й. Сталіна Червона Армія перейшла радянсько-польський кордон і почала просуватися на захід. В перший день операції війська Українського фронту заглибились на 70 — 100 км, оволоділи містами Рівне, Тернопіль, Чортків. Наступного дня вони зайняли Луцьк, Станіслав, Галич, а 19 вересня 1939 року частини Червоної Армії вийшли на околиці Львова. Вступ Червоної армії на територію Західної України викликав неоднозначну реакцію у місцевого населення: хтось сприймав її, як панацею, а хтось — як окупацію. Значна частина польських державних службовців: офіцерів, інженерів, лікарів, адвокатів та члени їх сімей з перших днів подалися в еміграцію. Лише до окупованої німцями частини Польщі, за приблизними оцінками, перебралося від 20 до 30 тисяч українців і поляків. Переважно це були молоді люди.
Але все ж таки значна частина населення Західної України, в тому числі середній технічний персонал, торговельно-промислові службовці переважно вичікували, як далі розвиватимуться події

Він мав мужність пізнати і розповісти правду про український голодомор

Історія людства знає не так багато випадків геноциду з мільйонними жертвами. У першій половині ХХ століття це — геноцид вірмен в Османський імперії у 1915 році, геноцид селян в Україні і на Кубані у 1932 — 1933 рр. і голокост євреїв в окупованій Гітлером Європі. Документальну історію єврейського голокосту створювали тисячі дослідників впродовж багатьох років. Бібліографія українського голодомору була зовсім невеликою. Комісія повинна була цілком переконливо обгрунтувати факт голодомору, показати його масштаби, а по можливості — виявити причини затятої мовчанки керівників СРСР із приводу цієї сталінської акції. Адже факт масового терору 1937 — 1938 рр. ці керівники визнали ще в часи М.Хрущова.

Альтернативи Юзефа Пілсудського

У кожного народу є знакові, оповиті серпанком міфів фігури, в яких як у краплі води фокусується історія країни. Для Польщі XX століття такою особистістю, безумовно, став маршал Юзеф Пілсудський (1867 —1935).
Навіть за часів соціалізму (1945 — 1989 рр.) правлячий режим мало що міг тут змінити — легенди і факти із життя «Начальника польської держави» або «Коменданта» жили у кожній родині, у свідомості кожного поляка, і тому особливо стійким був культ його особистості на неофіційному рівні. І тим з більшою повагою ставляться до цієї людини, яка зуміла консолідувати волю поляків до незалежності, сконденсувати її та реалізувати, у сучасній Варшаві.

Валаамова праця, або «Вірую, бо це абсурд»

Видану 1966 року в Нью-Йорку книгу російського письменника і філософа Ніколая Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма», де автор «ведет откровенный бескомромиссный разговор об украинском самостийничестве, которому дает резко негативную оценку» (редакційна передмова у журналі «Москва», 1992 рік), слід було б включити першим номером до списку обов’язкової літератури курсів історії України і українознавства навчальних закладів країни. Більш переконливого свідчення величі українського народу та його історії годі шукати — навіть у найзаповзятіших «самостійників».
Н.Ульянов помер у 1985 році. І того ж року розпочалася перебудова косметично (серпом і молотом) відремонтованої комуністами російсько-імперської вавілонської вежі. Третій Рим її не витримав: «упав, упав великий Вавилон,... бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи».

Феофан Прокопович — «архітектор перебудови»... Петра I

Трапилося так, що одна із найбільш яскравих і значних особистостей в історії двох країн — України та Росії — в обох цих країнах залишається, певною мірою, у тіні, принаймні для широкого загалу. І не тільки в тіні, але також — не зовсім у честі. Йдеться про Феофана Прокоповича — потомственого киянина, вихованця, а потім професора й ректора Києво-Могилянської академії, одного із засновників Російської академії наук Санкт-Петербурга, вченого, письменника, ієрарха Московської церкви, радника і соратника Петра I, ерудита, поліглота, оратора.
Із наведеного вище переліку стає очевидним, чому ця постать не користалася і не користається шанобливою увагою українців-патріотів.

Українська ідея: час для крапок над «і»

Ліберали і соціалісти XIX століття цілком щиро (і, як виявилося, наївно) вірили в те, що після завершення процесу національного визволення поневолених націй та державного возз’єднання націй розділених (Німеччина, Італія) націоналізм як політико-духовний напрям і спосіб дії «зникне», «відімре», «буде викинутий на смітник через непотрібність». Але хід історії спростував ці самовпевнені прогнози. XX століття, особливо його перша половина, пройшло «під знаком націоналізму»; століття, що почалося, можливо, буде ще більшою мірою націоналістичним. Українське суспільство стоїть, отже, перед нагальною необхідністю «дозріти» (не виробити, не сконструювати, А САМЕ так: дозріти, і то якнайшвидше, бо виклики часу є занадто грізними!) до своєї, органічної національної ідеї, яка була б адекватною реаліям сучасного світу. Англійський філософ і соціолог Ісайя Берлін цілком справедливо писав про націоналізм: «У сучасному світі це один із наймогутніших, а подекуди — наймогутніший з нинішніх рухів, і частина з тих, хто не спромігся передбачити його еволюцію, поплатилася за це волею і життям. Бо перед нами не лише абстрактна доктрина, а й могутній засіб дії»

«Історія — паспорт на загибель», або Орфей у пеклі

Українська культура XX століття, неймовірно багата на таланти, має, очевидно, одну центральну постать — подібну до Шевченка у столітті попередньому. Чим далі час відносить від нас цей жахливий, невимовно жорстокий і величний XX «атомний вік», тим більшою мірою стає зрозумілим для багатьох, що це — Олександр Петрович Довженко. Світової слави кінорежисер, письменник, Громадянин. І ще — мислитель, практично зовсім ще не прочитаний і не збагненний нами (про що — мова попереду). Філософ і співець краси і добра (ці грані Довженкового дару злиті воєдино, відокремити їх просто неможливо), Олександр Петрович колись сам блискуче сформулював своє творче кредо: «Сила страждання вимірюється не так гнітом зовнішніх обставин, як глибиною потрясіння». Тут — ключ до розуміння довженкiвської творчості. І його мудрості, нерідко схожої на мудрість старозавітних пророків.

Битва під Полтавою: шведська версія

Автори цих полемічних нотаток — не професійні історики. Один багато років працював у газеті, іншій — викладає у військовому вузі далеко не гуманітарну дисципліну. Але історія, її загадки та круті повороти давно привертала нашу увагу. Абсолютно несподівано і, загалом-то, маючи різні відправні точки, ми дійшли однакових висновків. Дивно: наскільки, м’яко кажучи, необ’єктивні, заангажовані багато хто iз наших історикiв. Це — результат майже сторічного розвитку «радянської історичної наукової традиції». На жаль, метастази цієї традиції впливають i на сучасних вчених.

Вавилон, або «Врата Божі»

Отож, народ вавилонський вийшов із наметів і взявся будувати на рівнині місто, плануючи зробити його зручним для життя, втіхою для очей, принадою для мандруючих іноземців. Спочатку все йшло наче добре, як у людей. Наробили цегли, запаслися земляною смолою, запросили досвідчених майстрів із сусідніх міст і розпочали закладати фундамент, про що мріяло не одне покоління їхніх пращурів. Тут, однак, стало траплятися щось таке незрозуміле, прямо кажучи — якась чортівня.

Загадковий Костомаров про химерність соціальних ілюзій

На тому, що споріднює М.Костомарова й Д.Оруелла, я ще зупинюся, а поки що розгорнімо підшивки журналу «Нива», який призначався переважно для домашнього читання і був вельми популярним у Російській імперії. Те, що його видавці опублікували повість «Скотской бунт» саме влітку 1917 р., навряд чи було випадковістю. Європа захлиналася у кривавому бедламі великої війни; тяжко хвора Росія, переставши бути монархією, провалювалася в хаос, який загрожував колосальними соціальними потрясіннями; примари великих заколотів ставали реальністю. Номери «Ниви» 1917 р. переповнені репортажами з фронтів, квасною патріотичною риторикою, — і ось серед усього цього журналістського місива раптом виринає «Скотской бунт» Костомарова, «посмертный очерк» письменника, вміщений із авторським підзаголовком: «Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького друга».

Повстання совісті або Просвіта Правдою

Найбільший російський історичний романіст ХХ століття Марк Алданов, розмірковуючи про об’єктивні закономірності розвитку людства, сказав таку фразу: «Історія державної влади — це зміна одних видів сарани на інші». Тут є, на превеликий жаль, чимала доля істини. Навіть «проста» людина, «звичайний» обиватель інтуїтивно відчуває це, міркуючи про себе приблизно таким чином («здоровий консерватизм»?): «Цю владу, з усіма її очевидними недоліками, ми вже знаємо; та коли змінимо її — як би наступна не була ще гіршою». Мабуть, саме в цих словах закладена вся суть патріархального політичного мислення, пануючого й донині в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні.

«Між царями й судіями»...

Якщо уявити собі всесвітню історію у вигляді колосальної мозаїки, то швидко впадає в око, що є на цій мозаїці фігури особливі, символічні, постаті-«міфологеми», точне знання про якi помітно поступається місцем специфічному «уявленню», «відчуттю». Маємо в даному разі справу не з системою фактів, а з «системою» масок, історичних кліше, які з плином поколінь все більше заступають у сприйнятті народу реальних персонажів минулого з їх часто непривабливими, м'яко кажучи, справами й рисами характеру. Ще більшою мірою сказане стосується тих «творців історії», що з величезною силою вплинули на багатовікові шляхи розвитку кількох народів, бо тут йдеться вже про питання національної честі, свободи та самоповаги. «Священні» стереотипи, «недоторканні» маски охороняються в цьому випадку ще й авторитетом держави. І треба мати відвагу та творчий розмах генія, щоб прозріти правду століть і явити цю правду людям. Таким був Тарас Шевченко.
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар