Архів - Україна Incognita
Архів

Неоголошена громадянська вiйна

Створена в 1929 році, ОУН ставила собі за мету боротьбу за визволення України від усіх окупантів. Про цю мету говорять документи Конгресу ОУН 1929 р., де, між іншим, підкреслюється, що «націоналісти вважають своєю честю служити Українській Нації, укріплювати Українську державу». Їх маршова пісня говорила: «Не хочемо ні слави, ані плати, заплатою нам радість боротьби, в боях нам краще жити і вмирати, ніж в путах жити, мов німі раби...». Важливим є ствердити, що від 1940 р. існувало дві ОУН, одна під керівництвом Степана Бандери, друга під проводом Андрія Мельника. Мета цих двох окремих ОУН була одна — боротьба за Українську незалежну державу, але стратегія і тактика — різними. Згідно з загальнолюдськими засадами і законами справедливості, кожна з цих організацій відповідає за свою діяльність, тобто ОУН(Б) не може відповідати за діяльність ОУН(М), і навпаки. Також звинувачувати ці організації за діяльність, колабораціонізм, злодіяння осіб, які не були членами цих двох ОУН, не можна. Однак відомо, що радянська комуністична пропаганда приписувала «ОУН» всі злодіяння будь-яких осіб. Імперіалістичні Берлін і Москва з політичних мотивів не розрізняли двох ОУН

Філософи свободи

Родина Нельсонів була добре відома в ліберальному інтелігентному середовищі Німеччини: їхня берлінська оселя збирала вчених, музикантів, літераторів. Батько, радник юстиції, перекладав з італійської поезію Мікеланджело, мати походила з родини, яку уславили і математик Лежен-Діріхле, і обидва Мендельсони — філософ і композитор. Ім’я Леонарда Нельсона знайоме кожному, хто вивчав основи математики: парадокс Нельсона — Ґреллінґа увічнив імена двох молодих філософів, котрі зайнялись модними в академічних колах початку століття логікою і теорією множин. Тоді розпочався бурхливий розвиток досліджень формалізованих мов, що підготував комп’ютерну еру і сприяв розквіту філософії логічного позитивізму. Нельсон обрав зовсім інший шлях. По-перше, його цікавили політика, право і мораль.

«Поправки» Сахарова

Немає сумніву, що академік Андрій Дмитрович Сахаров був саме такою «зіркою». Ні, його зовнішність разюче відрізнялася від прийнятих канонів «пророка», а тим більше «вождя» — літня, стомлена людина із сутулою ходою, котра повільно і болісно підбирала слова, котра вперто стояла у черзі до мікрофона на З’їзді народних депутатів, щоб внести чергову, як багатьом тоді здавалося, не таку вже й важливу поправку до резолюції.
Дані замітки писалися не з нагоди чергової сахаровської річниці. Оскільки, на глибоке переконання автора, значущість ідей Андрія Дмитровича безглуздо було б зводити до того або іншого «ювілейного приводу», то мета нотаток інша, більш скромна.

Вибіркова пам’ять

Що б ми знали про Голокост, якби Гітлер виграв Другу світову війну? Зрозуміло, ми не можемо говорити з абсолютною упевненістю про те, що могло б статися, якщо воно все ж таки не сталося, але можемо побудувати деякі припущення, які б ґрунтувались на аналогічних випадках, що були в реальності. Ймовірно, «остаточне вирішення єврейського питання» для більшості людей виявилося б прикритим фіговим листком слів «переселення на Схід», і Голокост не більшою мірою був би частиною суспільної свідомості у ХХ столітті, ніж був нею український Голодомор 1932 —1933 років, поки існував СРСР.

БЛИЗНЮКИ

ХХ століття увійшло до історії не тільки дивовижними досягненнями науки та бурхливим розвитком техніки. Виникли незнані доти масові політичні рухи — комунізм і фашизм, зовні протилежні, але внутрішньо — рухи-близнюки. Здавалося б, комунізм і фашизм — непримиренні вороги, що було не тільки неодноразово декларовано нацистською та радянською пропагандою, але й на практиці підтверджено підсумками Другої світової війни. Це справдi так. Мільйони людей віддали своє життя заради винищення «коричневої чуми». Але через 46 років після краху Третього Рейху майже безкровно розвалився і головний переможець, твердиня комуністичної ідеології — Радянський Союз. Випадковість це чи історична закономірність? Спробуємо порівняти деякі аспекти комуністичної та фашистської ідеології та прослiдкувати як вони впроваджувалися в життя на практиці.

КИЇВ ПIСЛЯ ЖОВТНЕВОГО ПЕРЕВОРОТУ

Головним надбанням УЦР став дозвіл Тимчасового уряду брати участь у комплектуванні національних військових частин (II Універсал, ухвалений 16 липня 1917 р.). Стихійний процес «українізації» колишньої царської армії (у майже 16-мільйонній російській армії українці складали близько 30%) приймав невiдворотнi форми. І Тимчасовий уряд, і лідери Української революції намагалися контролювати цей процес, але соціальна напруженість, викликана війною та розрухою, зростала з кожним днем.
Про те, наскільки сильним був вплив національних військових частин на загальну політичну обстановку в Україні, свідчить такий факт. Коли 7 листопада 1917 року (всі дати подано за новим стилем) до Києва як грім серед ясного неба телеграфом прийшли звістки про більшовицький переворот у Петрограді, у цирку на вулиці Миколаївській вже шостий день продовжувався III Військовий конгрес за участю 2965 делегатів (!) з усіх фронтів. 2 листопада словами «Хай живе самостійна Україна!» його відкрив Євгеній Неронович.

Сікорський - американський українець

Батько Сікорського — Іван, а не Ян. Ким був цей «корінний киянин» у широкому смислі — як мешканець святої Київської землі? Вихідцем зі Сквирського повіту, сином сільського священика. Гадаєте, останній, тобто дід Ігоря, був ксьондзом? Нічого подібного — священником. Не уніатським, а православним. Звали його Олексієм. Таким чином, Іван Олексійович Сікорський, батько велета інженерної думки, належав до православного віросповідання. За документами Ігор Іванович Сікорський — однозначно православний.

Не знаю, «як робиться нова, «національно свідома» історія», але все-таки був Сікорський і українцем, і україномовним, і патріотом України. Ось живий аргумент. У штаті Коннектикут, США, в містечку Гантингтоні, неподалік від так званого «Заводу Сікорського», я випадково познайомився з літнім подружжям Свириденків — Боголюбом та Світланою. Вони добре знали Ігоря Івановича, а нині підтримують досить близькі стосунки з Ігорем Ігоревичем та іншими нащадками генія.

Київ. Осінь. Голокост

М. Київ, 5 жовтня 1941 р. Таємно.
Пожежа Києва 24 — 29 вересня 1941 р. зруйнувала якраз центр міста, тобто найкрасивішу і найвеличнiшу його частину — з двома найбільшими готелями, головним поштамтом, радіоцентром, телеграфом і декількома універмагами. Пожежею було уражено простір близько 2 кв. км. Без даху над головою залишилося близько 50 тис. осіб: вони якось розміщуються в залишених помешканнях. Як покарання за явний саботаж 29 — 30 вересня знищено євреїв міста, в загальній кількості (за відомостями оперативних команд СС) близько 35 тис. осіб; половина з яких — жінки...

Прощання зі свободою

Минуле кожного народу дає певну кількість високо драматичних, справді показових сюжетів, що допомагають у пошуках відповідей на поставлені вище запитання. В історії України в цьому плані винятково цікавою для вивчення є доба 60—80-х років XVIII століття, коли президентом малоросійської Колегії та генерал-губернатором Малоросії був визначний військовий та державний діяч єкатеринівської Росії, генерал-фельдмаршал, граф Петро Олександрович Румянцев. Роки правління, саме так без перебільшення можна сказати, Румянцева на нашій землі (дещо спрощуючи, їх можна визначити так: 1765— 1768 та 1777—1782 рр.) показові як несхибною імперською волею, що її блискуче виявив цей сановний виконавець наказів імператриці Катерини II, так і майстерним використанням ним суперечностей усередині самого українського суспільства. Але спочатку бодай коротко згадаймо про передісторію подій, що стали останньою крапкою у поглинанні метрополією України.

ДИНАМIЯ — ЦАРИЦЯ боспорської держави

У 63 р. до н.е. цар Понту Мітрідат VI Євпатор після поразки від римлян та зради власного сина у Пантикапеї (сучасне м. Керч) покінчив життя самогубством. Римська адміністрація передала владу над Боспорським царством його сину Фарнаку. Саме дочкою Фарнака й була Динамія, яка народилася у 65 р. до н.е.
Незважаючи на те, що зовні Фарнак проводив проримську політику, він не полишив думки відновити державу свого батька, до складу якої, окрім Криму, входили значні території у Малій Азії та на Кавказі. Потрібна була лише слушна нагода, щоб розпочати боротьбу з Римом. Наприкінці 50-х років I ст. до н.е. імперія переживала важкі часи. Розпад тріумвірату і початок громадянських війн породили у Фарнака ілюзії щодо можливості перемоги над Римом. Коли ворожнеча між Помпеєм та Цезарем перейшла у відкрите збройне протистояння, він почав діяти, спираючись на власні сили.

Очисне полум’я душі. Едгар Аллан По та Вірджинія Клемм

Народився Едгар 19 січня 1809 року в Бостоні в бідній сім’ї мандрівних театральних акторів. Удари долі одразу обрушилися на беззахисного малюка: батько покинув сім’ю, коли Едгару не було навіть року, і незабаром помер; в грудні 1811 року туберкульоз забрав у могилу матір. Нещасних сиріт По взяли на виховання «шановні джентльмени» із багатих сімей міста Річмонд у Вірджинії; Едгара прийняв у свій будинок (але не всиновив!) багатий комерсант Джон Аллан, уступивши наполегливим проханням своєї бездітної дружини Френсіс, яка вирішила замінити хлопчику матір.

Політичний терор в Україні — 20-ті — 50-ті роки XX століття

Упродовж багатьох років центр критичних досліджень історії і реалій комунізованої України знаходився за межами самої України. Однак із проголошенням у 1991 році незалежності України ситуація почала поволі змінюватися. В Україні спостерігалися дві тенденції: перевидання емігрантської української літератури і поступова трансформація колишньої совєтської історіографії.
Враховуючи, що Україна до 1989 року фактично залишалася «заповідником комунізму», це була тема, до якої підходили надто обережно. Лише з кінця 80-х років і в Україні стали можливими публікації про злочини комунізму. Публікації останніх 10 років в Україні дозволяють говорити про нову парадигму української історичної науки у справі дослідження «репресивної» проблематики.

Політичний терор в Україні - 20-ті - 50-ті роки XX століття

Серед праць узагальнюючого характеру, що вийшли друком у останні роки, варто назвати дослідження Богдана Яроша «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30-ті—50-ті роки XX століття. Історико-політологічний аспект», Станіслава Кульчицького «Комунізм в Україні: перше десятиріччя, 1919— 1928», Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного правління в СРСР (1917—1941 рр.). Джерелознавче дослідження» та інші. Поповнилися новими виданнями теми голоду в Україні початку 20-х і 30-х років, 1946—1947 років, депортацій із України, політики і репресивних акцій щодо національних меншин, культурного життя Західної України у 1939—1953 роках, діяльності Інституту історії України за умов тоталітаризму. Триває видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» про репресії в різних областях України, що дає можливість панорамного бачення дій комуністичного режиму, підкреслити специфіку цих дій в різних регіонах. Продовжується розробка проблем, пов’язаних із діяльністю Організації Українських Націоналістів (ОУН) і діями Української Повстанської Армії (УПА)

Загибель Миколи Щорса — більше питань, ніж відповідей?

В історії Громадянської війни 1918 — 1921 рр. було чимало знакових, харизматичних фігур, особливо в стані «переможців» — червоних, про яких відомо, здавалося, все. Чапаєв, Будьонний, Котовський, Якір, Лазо, Щорс... Про командирів РСЧА написано безліч книг, опубліковано десятки белетризованих біографій, більше схожих на міф (кому пощастило пережити цю бурхливу епоху, а пізніше репресії 30-х років, — то й автобіографій), спогадів соратників по боротьбі за «світле майбутнє».
Проте не всі легендарні червоні командири вписувалися у жорстку більшовицьку схему, що контролювала все і всіх; тому вони часто за допомогою ревтрибуналів або за таємничих обставин (Фрунзе, Котовський...) зникали з арени кривавої братовбивчої драми. Нерідко для ідеологічних потреб їх, посипаних, здавалося, нафталіном часу, «висмикували» із забуття.

Про мистецтво бути тираном: відкриття Нікколо Макіавеллі

Та був один мудрець, який жив 500 років тому в Італії і один з перших у світі прозрів сценарій тієї страшної п’єси під назвою «Неподільна влада», в якій головні ролі грають самотні актори (інколи — криваві!). Цей філософ, історик, драматург і поет мав ім’я Нікколо Макіавеллі. Погляньмо йому у вічі: перед нами обличчя людини, яка багато, дуже багато знала про світ, про людей і про тиранів. Диво на ті часи, що він помер у віці 58 років своєю смертю (1527 року). Але — стоп... Чи не здається вам, читачу, що він хоче щось сказати, хоче поділитися своїми думками і відкриттями, важливими саме для нас із вами? Великий італієць явно не вважає, що його давні прозріння — надбання тільки ветхого минулого і до XXI століття не мають ніякого відношення. Може, послухаємо його?

МАЗЕПИН ДЗВIН

Подібні до вавельського дзвону приклади людвісарської (ливарської) праці зустрічаємо в часі блискучого барокового розквіту культури і шляхетської традиції за гетьмана Мазепи. Він залишив по собі пам’ять у видатних пам’ятках культури — «Мазепину браму» у Києві, «Будинок Мазепи» у Чернігові, «Мазепини замки» у Любечі і Білій Церкві. Опис решток, збережених «від ненависті царату», пам’яток матеріальної барокової культури проводили у 20-х роках ХХ ст. академічні інститути ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук) доби українізації М. Скрипника. За матеріалами експедицій і наукових конференцій було видано кілька прецікавих наукових збірок. Серед академічних документів зустрічаємо записку Бориса Пилипенка «Видатна пам’ятка вкраїнського людвісарства (Мазепин дзвін)», про яку сьогодні розповімо

Кому моляться сьогодні православні?

Про Григорія Распутіна писали чимало і майже ніколи — позитивно. «Його фатальний вплив на царя через посередництво цариці і небажання Государя звільнити себе і Росію від участі цього брудного, розпусного і продажного мужика у звершенні державних справ, штовхали Росію у прірву, звідки немає вороття». Це писав депутат Держдуми Володимир Пуришкевич, один із лідерів «Союза русского народа» і засновник подібного «Союза Михаила Архангела». Що не завадило йому 1916 року стати одним із організаторів і виконавців вбивства Распутіна

СIКОРСЬКИЙ - «відомий» і невідомий

Писати про Сікорського одночасно і легко, і важко. Адже є особистості та події невідомі, а є такі, котрі (чи которих) можна назвати «псевдовідомими». Про таких, як правило, чули всі або ж майже всі; але те, що чули, є картиною, нескінченно далекою від дійсності. Так само й Ігор Сікорський, який увійшов у історію вітчизняної авіації як петербурзький конструктор — творець першого у світі важкого бомбардувальника, колись відомого навіть школярам «Іллі Муромця». А потім він навіщось емігрував до Америки, де досяг, на відміну від більшості російських емігрантів (про Сіверського та Картвелі — і це тільки в авіації! — чомусь забувають), помітних успіхів, хоча й не таких, яких міг би досягти, залишаючись у Росії. Тим паче, що Сікорський начебто був досить лояльний до радянської влади. В цьому міфі все правда й одночасно все неправда. Втім, така, напевно, особливість усіх міфів.

Трагедія, що обросла міфами

ХХ століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, і тому їх також називають депортаціями. Вже нікого не здивуєш визначенням «депортований народ». В Україні живуть депортовані німці й кримські татари. Втiм, варто представнику титульної нації бодай натякнути про те, що його предки були депортованими, це викликає подив і навіть підозри. Все це — наслідки впертого мовчання про депортації майже півмільйонна українців зі східних воєводств Польщі. Як, чому і куди цих людей «переміщували», знають лише історики і... самі депортовані.

«Iсторія Русів»: міфи та факти

Доля цієї книги справді дивовижна. Від часу, коли її рукопис (чи рукописи?) став стрімко поширюватися в українському суспільстві й за його межами, вже майже двісті років історики-фахівці прагнуть розкрити численні таємниці, загадки та «білі плями», пов’язані з цим твором. Але і досі ще невідомим залишається ім’я автора «Історії Русів», не визначено точний час її написання; очевидні суперечності у поглядах творця цього «пам’ятника самооборони нації» (Валерій Шевчук) ще багато в чому належить проаналізувати та звести до певної єдності.
А між тим роль такого твору, як «Історія Русів», у самоідентифікації народу через історію, у відкритті українцями себе саме як українців переоцінити неможливо. Аж до 1846 року, коли О. Бодянському вдалося видати одну з рукописних копій «Історії...» спершу в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а трохи згодом окремою книгою у Москві...

КИЇВ I ПОДНIПРОВ’Я після навали Батиєвих орд

Безперечно, і елементи гіперболізації присутні в присвячених військовим діям літописних оповідях як Київської Русі, так і пізніших часів. Цілком зрозуміле деяке перебільшення наслідків татаро-монгольскої навали — неможливо, будучи нормальною людиною, безпристрасно спостерігати загибель непорушного протягом віків державного устрою. Згадку ж про зруйнування лише Десятинної церкви неважко пояснити тим, що літописці інших земель, описуючи події в Києві, не могли знати повного обсягу завданих йому руйнувань і тому обмежилися найтрагічнішим епізодом падіння Києва — похованням під уламками церкви останніх захисників столиці.

Київ і Подніпров’я після навали Батиєвих орд

Що ж являв собою Київ після 1240 року? Серйозні дослідження розпочалися лише на початку XIX століття. Археологічні розкопки поєднувалися з вивченням старовинних рукописів, картографічних матеріалів, записів іноземців, що в різні часи відвідали Київ. Однак брак необхідної інформації призвів до суперечливих висновків. Більша частина дослідників схилялася до думки про певне запустіння на протязі XIII — XVII століть Верхнього міста Києва — резиденції Великих князів київських. Значною мірою їхні висновки базувалися на писемних свідченнях іноземних мандрівників XVI — XVII ст., котрі співпадають між собою в загальних рисах.

Єдиний шлях життя,

Лев Толстой ніколи не був наївним хоча б тому, що вмів розуміти життя у всій його суперечливості. Він чудово бачив грізні ознаки наближення страшної революції. І доказ цього — не тільки слова, наведені в епіграфі, але й, наприклад, такі: «Небезпека того, що терпець народу урветься, зростає з кожним днем, кожною годиною, і вже назріла так, що ми ледве тримаємося у своєму човнику над бурхливим морем, що заливає нас, яке ось-ось гнівно поглине і пожере нас» (1882 р., стаття «То що ж нам робити?»). Або запис у щоденнику 1881 р.: «Революції не може не бути. Ще дивно, що її досі немає». Але Лев Миколайович ніколи не поділяв віри своїх молодших сучасників-революціонерів (ось хто був дійсно наївний!) у рятівничість руйнування старого. Він ставив найпростіше, але головне запитання: добре, зруйнували, а що далі? Провидець з Ясної Поляни був людиною неймовірно складною.

Жан-Жак Руссо. Кратер сплячого вулкана

Ніхто з мислителів XVIII столiття не сказав такого безстрашного, нового та щирого слова своїм приголомшеним сучасникам, як «громадянин Женеви» (так говорив він про себе) і світу, мрійник і романтик, який став учителем для вождів Великої революції Робесп’єра, Марата і Дантона. Учителем, який пояснив шлях до справедливого суспільства. Це був філософ, письменник, соціолог, історик, композитор Жан-Жак Руссо (1712 — 1778). Гасла Свободи, Рівності і Братерства, як вірили Робесп’єр та його соратники, — це творчо розвинуті ідеї Учителя, особливо його трактатів «Про суспільний договір» (1762 р.) та «Про походження та підстави нерівності між людьми» (1754 р.). У свою чергу, ідеї Великої Французької революції (за всіх її терористичних катаклізмiв) стали однією з найбільш міцних основ громадянського суспільства, що зароджувалось у Європі і США (а це — орієнтир і для України). Ось чому, ведучи мову про XVIII столiття, не можна не звернутися до спадщини Руссо.

PATRIA NOSTRA: «Україна обох берегів Дніпра»

Годі собі уявити Україну без голубої стрічки повноводного Дніпра, що гордо й величаво котить свої хвилі до Чорного моря. Оспіваний у народних піснях, возвеличений у думах та історичних переказах, Дніпро-Славута відіграв помітну, щоправда, досі належним чином непоціновану дослідниками, роль у формуванні української національної ідеї. У модерній суспільній свідомості Дніпро постає не тільки і не стільки як історико-географічна реалія, скільки виступає архeтипально-знаковою моделлю України у її понадпросторовому й понадчасовому вимірах.
Впродовж багатьох століть Ріка була годувальницею, засобом комунікації для людності обох її берегів, а водночас й важливим природно-географічним фактором, що відмежовував, захищав і об’єднував населення України.

ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ

На жаль, над істориками ще й досі тяжіє стереотип князя Яреми Вишневецького як ворога України, а не просто — ворога козацького стану. Насправді ж, руський князь Ярема був одним iз двох головних політичних лідерів — як і козацький гетьман Богдан Хмельницький, — які репрезентували два альтернативні шляхи можливої еволюції Речі Посполитої. Причому, ще невідомо, хто з двох головних діячів Руїни більше дбав про незалежність України, а хто лише про реформу Речі Посполитої як міцної унітарної держави. Адже коли у Варшаві зібрався Сейм для вибору короля, Богдан Хмельницький через своїх довірених людей активно втрутився в політичні інтриги і вирішально вплинув на їх результат: саме під його тиском один iз претендентів — Карл, зняв свою кандидатуру на користь Яна-Казимира.

Петро Могила: екуменiст i просвiтник

Шлях майбутнього митрополита не був усипаний трояндами. Син господаря Молдавії та воєводи Валахії Симеона Могили й угорської князівни Маргарети народився 21 грудня 1596 року. У ХIХ — ХХ ст. чимало істориків дорікали йому за «аристократичне» та «неукраїнське» походження (про м’яко кажучи, не завжди об’єктивне відношення дослідників минулого до Могили ми поговоримо нижче). Але ж життя вже з ранніх років навчило Петра розраховувати не так на впливових родичів, як на себе. А для України цей етнічний молдаванин (до речі, румунська історіографія й досі називає його «своїм») зробив більше, ніж тисячі самозваних «патріотів».
Господар Симеон Могила був отруєний в результаті змови у жовтні 1607 р. А 11-річного його сина Петра, третю дитину в сім’ї, було відправлено вчитися до Львова, у братську школу: слід при цьому взяти до уваги те, що новий молдавський господар вороже ставився до всієї родини Могил за їх пропольську орієнтацію.

Втраченi можливостi

Традиційно чомусь вважається, що українсько-руська сторона опинилася осторонь Люблінської унії, що, мовляв, знову з нами ніхто не рахувався. Справді, князі Костянтин Острозький та Костянтин Вишневецький, представники Заславських, Сангушків, Збаразьких, Корецьких та інших родів не висунули вимоги утворення третьої складової Речі Посполитої — Руського князівства. Але, мабуть, для подібної політичної ідеї ще не визрів час. Адже перелічені князі — не нащадки Рюриковичів: родовід вони вели від Гедиміна. А отже спочатку мусило відбутися самоусвідомлення цих зрусифікованих князів як князів руських — не тотожних князям тогочасної Литви.

Віхи історії

Неможливо, зрозуміло, подати у невеликій газетній публікації хоча б скорочену хронологію подій 2000- літньої історії Християнства. До того ж, не годиться говорити у свято про темні сторінки цієї історії, написані християнами в ті страшні часи, коли вони забували про Євангельські Заповіді. Тому наведені нижче кілька дат — то тільки неповний відбиток суб’єктивного сприйняття історії Християнства автором. Запрошуємо своїх читачів укласти свою коротеньку (не більш, як 10 пунктів) хронологію важливих подій в історії Християнства. Бажано позитивних — з вашої точки зору.
   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар