Альянс з розрахунку - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Альянс з розрахунку

Альянс з розрахунку

Ігор Сюндюков

У стосунках між політиками, хай якими «закритими» та нещирими вони були, багато що нагадує стосунки поміж «просто людьми». Багатьом із нас знайоме гірке почуття неминучості компромісу, на який мимоволі доводиться йти (компромісу не дуже вигідного, навіть, по суті, нерівноправного) — бо іншого виходу немає, альтернативи не проглядається, а ти слабший за свого партнера або союзника (надійного чи не дуже). Проте решта варіантів — ще гірші, і доводиться погоджуватися, за несприятливих обставин, на отакий «альянс із розрахунку» — доволі принизливий...

Це розповідь про те, як два військові керманичі своїх народів — Симон Петлюра, головний отаман військ УНР, та Маршал Юзеф Клеменс Пілсудський, «Начальник» нововідтвореної Польської держави та верховний головнокомандувач Збройних Сил Польщі, — ухвалили наприкінці 1919 року рішення вступити у військово-політичний союз і як це рішення було згодом реалізовано. Це розповідь про довіру в політиці, межу компромісу, рівноправність і важке поєднання нещадного, жорстокого прагматизму (проте на державницькій основі!), яскравим втіленням якого був Юзеф Пілсудський, та націоналізму українського державника-бійця, не позбавленого, проте, (надміру не позбавленого) ідеалістичних, романтичних «вкраплень», яким був Симон Петлюра.

Між цими двома керманичами було чимало спільного — а водночас які вони були різні! Обидва — «ліві», соціалісти на початку своєї політичної кар’єри. Пілсудський, до речі, «в глибині душі», як він говорив у вузькому колі найближчих співробітників, до останніх років життя залишався лівим, проте він тут же уточнював: «Це важливо лише для мене, це моя особиста справа, передовсім я — польський державник» і нагадував свій відомий вислів: «Я зійшов з потягу «соціалізм» на станції «Незалежність Польщі». Щодо Петлюри, тут варто уточнити: він став членом Української соціал-демократичної робітничої партії 1905 року, пробувши декілька років до цього членом і переконаним прихильником РУП (Революційної української партії), зокрема доктрини Миколи Міхновського з його «Декалогом націоналіста».

Життєві шляхи обох політиків були в чомусь подібні, в чомусь суттєво різнились, але до 1919 року розвивалися «паралельно», не перетинаючись. Пілсудський — нащадок давнього польсько-литовського шляхетського роду (і народився він на території сучасної Литви, у містечку Зулові), чия родина потерпіла за участь в знаменитому повстанні 1863 року. Студент-медик у Харкові, заарештований і засланий до Сибіру за причетність до замаху на царя Олександра ІІІ (провів там п’ять років). Потім, після повернення до Польщі, — радикальний соціаліст, досвідчений підпільник (псевдо «товариш Зюк»), проте з дуже чітко окресленою націонал-державницькою позицією (за його ж словами, «Маркса читати мені було геть нецікаво — зате при слові «Польща» палала душа»!); людина, легендарна вже на межі століть (зумів 1900 року втекти з петербурзької в’язниці); нарешті — не просто підпільник, а бойовик-терорист у точному сенсі слова, організатор «бойової школи» у Кракові, у 1905 — 1907 роках очолював бойові групи, що вчиняли пограбування банків (привіт від більшовиків взагалі, від товариша Джугашвілі персонально), займалися визволенням політв’язнів-соціалістів, підготовкою й навчанням нових «бойових загонів». 1906 року заснував «революційну фракцію» ППС (Польської соціалістичної партії), а 1910 року у Львові — легальну воєнізовану польську організацію «Стрілецька спілка», готуючи її до збройної боротьби за незалежність Польщі (на боці Австро-Угорщини та Німеччини, безперечно, проти головного ворога — Росії).


ЮЗЕФ КЛЕМЕНС ПІЛСУДСЬКИЙ — ВОДНОЧАС СОЦІАЛІСТ, ПЕРЕКОНАНИЙ ПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИК, ПРАГМАТИЧНИЙ, АЖ ДО ЦИНІЗМУ, І ДУЖЕ ЖОРСТКИЙ ПОЛІТИК. ОСЬ ІЗ ТАКИМ ПАРТНЕРОМ ДОВЕЛОСЯ МАТИ СПРАВУ СИМОНУ ПЕТЛЮРІ

Вже тоді у Пілсудського склалося таке розуміння історичного моменту (важливіше за будь-які партійні маніфести або платформи): «Без огляду на те, яким буде її уряд, Росія є вперто імперіалістичною. Це навіть є головною рисою її політичного характеру. Атака на Польщу залежить передусім від українського питання. Якщо українська справа буде вирішена на їхню користь, тоді вона (Росія. — І.С.) піде на Польщу». Реальний, прагматичний підхід — шлях до альянсу Петлюра — Пілсудський, про передумови якого ми розповідаємо.

Прагматизм Пілсудського сягав таких «висот», що майбутній маршал свідомо пішов на співпрацю з японською розвідкою в період російсько-японської війни 1904—1905 рр., повідомляючи їй цінні дані про стан російської армії та підкреслюючи у своїх зведеннях необхідність приділяти особливу увагу стану неросійських народів Російської імперії, в першу чергу українців (Пілсудський навіть деякий час жив у Токіо), згодом знайшов спільну мову з австрійською та німецькою розвідками і генеральними штабами. А чому б ні? Як і кожний визначний прагматик, Маршал діяв за принципом: «Ворог мого ворога — мій друг»... Щоправда, у Польщі згадують про це неохоче.

Додамо, що 1911 року у виступі перед активістами українського товариства «Січ» Пілсудський закликав українців піднятися проти Росії (теж — точний розрахунок!). Характерно, що найближчі соратники Маршала називали його «практиком, який є значно більшою мірою людиною чину, аніж слова» (цікава оцінка; ми ще побачимо, як ця риса Пілсудського позначилася на українсько-польському альянсі 1920 р.). Взагалі, з огляду на досвід конспіратора, Маршал уникав однозначності у словах.

І, безперечно, зоряним часом у житті засновника незалежної польської держави ХХ століття стала доба Першої світової війни, коли він сформував регулярні польські частини у складі австрійської, згодом німецької армії, котрі вели бойові дії проти Росії. Саме ці з’єднання, за розрахунком Пілсудського (правильним розрахунком!), і мали стати військово-політичним підґрунтям, на якому, після неминучої поразки Росії (Маршал у це вірив) постане відновлена польська державність. Тоді ж Пілсудський публічно підтримав — а, ймовірно, і персонально розробив — концепцію «Міжмор’я», тобто східноєвропейської федеративної держави у складі Польщі (яка домінує), Литви, України та Білорусі (запам’ятаємо це) як надійного «захисного валу» проти Росії.

Ось із такими набутками і таким досвідом підійшов Маршал до листопада 1918 року, до відновлення незалежності Польщі. Шлях Симона Петлюри (вихідця з козацько-селянської родини) був багато в чому відмінним. Партійний активіст УРП, потім УСДРП (але з суттєво меншим, аніж у Маршала, досвідом підпільної роботи — зате з непохитною вірою у самостійну Україну), блискуче талановитий журналіст і пропагандист, організатор української преси, в роки Першої світової — земський діяч, Симон Васильович волею історичних обставин став у витоків української державності, доклав багато зусиль для створення української армії (об’єктивний аналіз зробленого і незробленого ним — справа майбутнього), був секретарем з військових справ Генерального Секретаріату УНР, за гетьмана Скоропадського вів антиурядову діяльність, очолював Союз земств, був ув’язнений, звільнений у листопаді 1918-го. З лютого 1919-го, після успіху антигетьманського повстання й відставки Володимира Винниченка, очолив Директорію УНР. Саме на нього лягла величезна, важка відповідальність за долю українських національно-визвольних змагань.

Треба визнати, що Петлюра (насамперед як політик, а не військовий) з цією відповідальністю повною мірою впоратися не зміг. Він не зумів консолідувати, «пробудити», «виструнчити» дезорієнтоване демагогією (насамперед більшовицькою) суспільство для захисту української державності. Не зумів побороти безлад у власних лавах, занадто часто «бив по своїх» (згадаймо полковника Болбочана). Не спромігся налагодити справді робочі стосунки з галичанами (ЗУНР Євгена Петрушевича). Не зміг протистояти інформаційним підступам країн Антанти, переш за все Франції, яка розглядала Петлюру як «більшовика» і «затятого анархіста». Проте задля об’єктивності слід згадати ще і його боротьбу з Павлом Скоропадським, який пропонував Петлюрі співпрацю, взаємне непоборювання і координацію дій. Не забуваймо і про те, що вести боротьбу одразу на декілька фронтів (проти червоних, білих, Махна, непокірних отаманів, які хиталися на всі боки, бо державного порядку не було) було надзвичайно важко.

У підсумку, восени 1919 року армія УНР — після поразки і роззброєння галичан, які частково стали на бік Денікіна, частково на бік «червоних», в умовах нестачі зброї, грошей, харчів, жахливої епідемії тифу, дипломатичної блокади — опинилася у гранично важкому становищі. І отут Пілсудський, причому вже не вперше, зробив Головному отаману військ УНР пропозицію, від якої неможливо було відмовитися. Чесно кажучи, то була «пропозиція сильного».

Продовження

Теги:
2019-02-22 23:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар